Тарковський Андрій Арсенійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Андрі́й Арсе́нійович Тарко́вський
Andrei Tarkovsky.jpg
Андрій Тарковський під час зйомок
Народився 4 квітня 1932(1932-04-04)
м. Юр'євець Івановської області
Помер 29 грудня 1986(1986-12-29) (54 роки)
Париж
Діяльність радянський кінорежисер

Андрі́й Арсе́нійович Тарко́вський (*4 квітня 1932, Завражьє — †29 грудня 1986)  — радянський актор, кінорежисер і сценарист. Син поета Арсенія Тарковського. Народний артист РРФСР.

Біографія[ред.ред. код]

Родина[ред.ред. код]

Народився Андрій Арсенійович 4 квітня 1932 року в селі Завражьє під містом Юр'євець Івановської області, батько — відомий радянський поет Арсеній Тарковський, народжений у Кіровограді, Україна, вихідець із давнього шляхетського польського роду. Мати — Марія Іванівна Вишнякова — теж писала вірші і познайомилася з майбутнім чоловіком у Москві на Вищих літературних курсах. Шлюб швидко розпався, оскільки Арсеній Тарковський пішов із сім'ї. Мати пішла працювати в друкарню, де працювала все своє життя. Андрій ріс у тяжкій ситуації безбатченка, помноженій на голод і тягар війни. Це деякою мірою викликало в нього комплекс сирітства, який відчувається в автобіографічному фільмі «Дзеркало» (1974).

Пошуки себе і навчання[ред.ред. код]

Андрій довго шукав себе, своє покликання. Мати віддала хлопця в художню школу, потім у музичну, бо бачила Андрія музикантом. Пошуки себе привели Андрія в Інститут східних мов. Через рік він покинув навчання, поїхав у тайгу, геологом. Потім раптом вступив на престижний режисерський факультет московського ВГІКа, витримавши величезний конкурс у майстерню Михайла Ромма. Його однокурсниками були В. Шукшин, О. Мітта.

Під час навчання в інституті він створив кілька короткометражних фільмів: «Вбивці» (1957, за однойменним оповіданням Е. Хемінгуея), «Сьогодні відпустки не буде» (1958, за оригінальним сценарієм).

У 1960 році Тарковський закінчив ВГІК на відмінно.

Перші кінороботи[ред.ред. код]

Його дебют приголомшив тодішній кіносвіт. Дипломна робота режисера-початківця, короткометражка «Каток і скрипка», на Нью-Йоркському фестивалі студентських фільмів у 1961 році отримала головний приз. Потім він працював на кіностудії «Мосфільм». Андрій Тарковський був автором і співавтором сценаріїв «Антарктида — далека країна», «Один шанс з тисячі», «Гофманіана», «Бережися! Змій!», він також знявся у фільмах «Мені 20 років», «Сергій Лазо».

Етапний твір — «Іванове дитинство».[ред.ред. код]

Світову популярність принесла 29-річному Андрію Тарковському вже перша його повнометражна робота — «Іванове дитинство», поставлена за мотивами військової розповіді В. Богомолова «Іван». Пронизливо-трагічна історія про підлітка, який потрапив на фронт з її контрастним зіставленням теплого світу дитинства і трагічних реалій війни, викликала справжню сенсацію у світовому кіно. Цей фільм був удостоєний багатьох престижних кінематографічних премій, зокрема «Золотого лева» XXIII Венеційського фестивалю, золотий приз в Акапулько, золото в Сан-Франциско. Тарковський зняв свій перший шедевр «Іванове дитинство» за п'ять місяців, змінивши весь акторський склад, оператора і композитора, заощадивши 24 тисячі рублів. 11 серпня фільм був завершений. Сам великий метр радикальної культури Жан-Поль Сартр дає дебютанту гарну рецензію, а міністр культури Катерина Фурцева вітає студію з перемогою.

Натурні зйомки кінострічки зроблені в Україні.

Тарковський в кріслі

Микола Гринько та Андрій Тарковський[ред.ред. код]

Серед акторів, запрошених до створення кінострічки «Іванове дитинство» — Микола Гринько (1920—1989) з міста Київ. Тарковський мав особливість — якщо вважав актора талановитим і близьким до своїх мистецьких позицій, запрошував до створення і нових своїх кінокартин. Подібну честь отримав і Микола Гринько, якого мало і неохоче знімали на студії імені Довженка. Гринько зіграв також в кінострічках Тарковського «Соляріс», «Сталкер», «Андрій Рубльов».

«Андрій Рубльов»[ред.ред. код]

Життя і твори великого іконописця стали поштовхом для роздумів Тарковського про долю творчої особистості в Росії. Створенню фільму передувала довга і копітка праця вивчення документів і реалій далекого початку XV століття. Тарковському вистачило сміливості в межах утисків тогочасної цензури звернутися до життєпису церковного художника і затвердити на головну роль невідомого провінційного актора — Анатолія Солоніцина.

Документальних свідоцтв про життя Рубльова збережено дуже мало. Тому повного і логічного відтворення біографії монаха-іконописця в фільмі нема. Кінострічка складена з декількох епізодів життєпису митця з яскравим відтворенням тогочасних подій і можливих зіткнень Рубльова з різними верствами населення. Головний герой дорослішає і мужніє в своєму прагненні прислужити народу і зберегти талановитих нащадків, мало потрібних і владі, і пригніченим невігласам — сучасникам.

Офіційні установи сприйняли фільм несхвально, закидаючи кінорежисеру звинувачення в наклепі на російську історію, яка, нібито, ніяк не могла бути жорстокою і настояною на зрадах і злочинах. Історичні документи, покладені Тарковським в відтворення подій стрічки, ігнорувалися (пограбування міста Володимир, катування економа, співпраця російських князів з монголо-татарами тощо). Фільм Тарковського рятували занадто віддалені події, непрестижний для влади іконописець і незнання власної історії в СРСР широкими верствами влади і населення, позбавленого історичного знання.

Надалі всі картини Тарковського ставали помітними подіями культурного життя країни, роблячи вплив на духовний розвиток суспільства. Картина «Пристрасті за Андрієм» з Анатолієм Солоніциним в головній ролі, вийшла в прокат в 1971 році з скороченнями під назвою «Андрій Рубльов». Пізніше визнана серед 10 найкращих фільмів в історії кіно.

Новий етап творчості[ред.ред. код]

Особливе місце в творчості режисера займають стрічки, поставлені ним за книгами видатних сучасних фантастів — Станіслава Лема і братів Стругацьких: «Соляріс» і «Сталкер». Поклавши ці твори в основу своїх фільмів, Андрій Тарковський філософськи переосмислив їх, додавши їм нове звучання. А між цими фільмами він зняв автобіографічну картину «Дзеркало».

Тарковській здійснив дві театральні постановки: в 1972 році — виставу за п'єсою В.Шекспіра «Гамлет» в московському театрі імені Ленінського Комсомолу, і в 1983 році — пушкінський «Борис Годунов» в Лондоні на сцені «Ковент Гарден».

Пам'ятна дошка на будинку в Флоренції, де жив А. Тарковський.

Кінострічка «Ностальгія»[ред.ред. код]

У 1982 році режисер виїхав до Італії, де поставив стрічку «Ностальгія» з Олегом Янковським в головній ролі про російського поета, який помер в Італії від туги за батьківщиною. В переживаннях головного героя, відірваного від рідних коренів, практично «дзеркально» відобразився його власний стан душевної гіркоти і відчаю. Перед цим Тарковський створив документальний фільм «Час подорожей», який відображає враження режисера від Італії.

В одному з інтерв'ю режисер пояснював свій задум так: «Я хотів розказати про російську форму ностальгії — про той типовому для нашої нації стан душі, який охоплює нас, росіян, коли ми знаходимося оддалік батьківщини. В цьому я бачив — якщо хочете — свій патріотичний обов'язок, так, як я його сам відчуваю і розумію. Я хотів розказати про схожий на долю зв'язок росіян з своїми національними коренями, з своїм минулим і своєю культурою, своєю землею, друзями і рідними, про той глибинний зв'язок, від якого вони не можуть відмовитися все своє життя — куди б не закинула їх доля…»

В Італії[ред.ред. код]

З 1982 року він виїхав за кордон працювати, а в 1984 року емігрував із СРСР.

Прагнучи душевного спокою і затишку в Італії, Тарковський купив маленький двоповерховий будинок з трьома кімнатами в маленькому містечку Сан-Грегоріо, розташованому в гористій місцевості за сорок кілометрів від Риму. Ця будівля, відокремлена від містечка парком, стояла над глибоким яром і була повністю покинута: вибиті вікна і двері, на підлозі сліди від багаття, в порожніх кімнатах шелестів торішнім листям вітер… Тарковський сам зробив креслення для перебудови дому, виявивши талант архітектора; потім почалися великі труднощі. Крім грошей, яких завжди не вистачало, був потрібен дозвіл архітектурного управління на перебудову. Після довгих зусиль дозвіл був отриманий, але… На той час Тарковський уже розпочав зйомки «Жертвопринесення». Коли фільм був знятий, у режисера знайшли невиліковну хворобу (рак легенів).

Фінансовий стан родини Тарковських в Італії був далеко не блискучим. Кінокритик Ема Нері згадує, як одного разу була в гостях у Тарковських разом з Софі Лорен і продюсером Карло Понті. У Тарковських протікав дах і по всій квартирі під цівки води були розставлені каструлі й банки . За браком меблів гості мали сидіти на килимах у щойно отриманій квартирі. Пізніше актриса і продюсер розказували всім, що Андрій вів богемний спосіб життя і що він був хіппі. Іншим разом, коли Тарковського відвідав Марчелло Мастрояні, в квартирі також не було меблів — гості сиділи просто на підлозі, на подушках. «Після цього Мастрояні говорив усім в Італії про мою ексцентричність», — з гумором згадував Андрій цей випадок.

Тарковський був філософ, людина космічного масштабу. "Я раб, а не пуп Землі, " — стверджував Тарковський. І якщо вільна людина говорить про себе: "Я раб, -значить він себе зобов'язав служінню. Служити іншій людині, служити Добру, служити Людству — без цього неможливо бути людиною. Тарковський писав: «У мене пристрасть — розглядати героїв у момент їхньої кризи, душевного перелому. Але врешті бачити людину — переможця або принаймні незламаною! Не зважаючи на кризу». Тарковський болісно страждав, бачивши людську недосконалість і разом з тим не погоджувався визнати людину переможеною, безсилою. Він вірив у людину як істинно російський художник, вірив у відродження і умів збирати для нього людські сили.

«Жертвопринесення»[ред.ред. код]

Тема особистої жертви найбільший розвиток отримала у фільмі «Жертвопринесення», але це був його останній фільм. — Все почалося в Берліні, куди нас запросила німецька академія, — говорить про хворобу Андрія Лариса Тарковська. - Він став сильно кашляти; в дитинстві у нього був туберкульоз, він весь час кашляв і тому не звертав на це уваги. Але коли у вересні 1985-го він приїхав у Флоренцію працювати над монтажем «Жертвопринесення», у нього постійно трималася невелика температура, і це його вже турбувало. Таке відчуття, як при затяжній простуді… Ось у цей момент він і захворів. Але ми ще не здогадувалися…

Коли прийшла звістка про страшний діагноз, Тарковські знаходилися в складному фінансовому стані. Гроші за «Жертвопринесення», ще не були отримані; медичної страховки не було, а курс лікування вимагав значних коштів — 40 тисяч франків. Тільки одне обстеження коштувало 16 тисяч. Гроші на це дала акторка, росіянка по батькові, Марина Владі. Надалі чоловік Марини Владі професор Леон Шварценберг став лікарем Андрія.

Книга «Закарбований час»[ред.ред. код]

Андрій працював до останнього дня, зберігаючи абсолютно ясний розум. Заключний розділ книги «Закарбований час» він закінчив за дев'ять днів до смерті! Останні дні він приймав для знеболення морфій («Я пливу», — казав він), але свідомість не затьмарювалась; якась внутрішня енергія допомагала йому завжди бути зібраним. І до останньої години він був у повній свідомості…

Смерть[ред.ред. код]

Помер 29 грудня 1986 року, похований на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа. На його могилі напис: «Людині, котра побачила Ангела» , — і пам'ятник у вигляді семи сходинок, що йдуть вгору (скульптор Ернст Нєізвєстний).

Містичні події[ред.ред. код]

Одного разу ще в московській компанії Тарковський брав участь у такій грі: учасникам роздали невеличкі листочки, розкреслені на чотири частини. Відповідаючи на питання, хто такий геній, учасник мав закреслити певну частину на листочку. Тарковський перевернув свій листок на чисту сторону й накреслив хрест.

На спіритичному сеансі Тарковський звертався до духу Пастернака з запитанням, скільки фільмів він зніме. Відповідь була: «Сім». Сім фільмів він і зняв.

Фільми Тарковського[ред.ред. код]

Друковані твори[ред.ред. код]

  • «О кинообразе», 1979, (рос)
  • «Запечатлённое время», 1986 (рос), у 2011 перекладено українською ("Закарбований час").
  • «Мартиролог», посмертне видання щоденників Тарковського, 2008 (рос)

Різне[ред.ред. код]

Могила А. Тарковського в Сент Женєв'єв дю Буа
  • Про хворого Тарковського жінка-режисер Донателла Баліво зняла документальну кінострічку.
  • У провінційному місті Юр'ївець облаштовано музей у будинку, де провів дитинство Андрій Тарковський.
  • У малому місті Таруса, яке іноді називають російським Барбізоном за надзвичайну кількість талановитих митців, що навідувались сюди, Тарковський побудував домівку, аби жити тут комуною з близькими йому людьми. Комуни не вийшло і сам Тарковський жив тут нечасто. Але він навіть висловив побажання бути похованим в Тарусі після смерті.
  • У 1989 році, в період значного послаблення цензури в СРСР, засновано Фонд Андрія Тарковського.
  • З 1993 року Московський міжнародний кінофестиваль заснував Премію імені А. Тарковського.
  • Існує музей кінорежисера А. Тарковського в місті Флоренція.
  • Малій планеті № 3345, яку відкрила астроном Людмила Карачкіна, надано ім'я Андрія Тарковського.
  • З 2007 року існує Міжнародний кінофестиваль «Дзеркало» імені Андрія Тарковського в російському місті Іваново.

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Віталій Абліцов „Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті“ — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
  • Андрей Тарковский. Ностальгия (аривы и документы, воспоминания и статьи) составитель Паола Дмитриевна Волкова, изд. АСТ и Хранитель, 2008.(«Актёрская книга»)
  • Николай Фёдорович Болдырев. Сталкер, или Труды и дни Андрея Тарковского. Челябинск: Урал-LTD, 2003.