Спасів (Сокальський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Спасів
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Сокальський район
Рада/громада Перв'ятицька сільська рада
Код КОАТУУ 4624884402
Основні дані
Населення 680
Площа 1,09 км²
Густота населення 623,85 осіб/км²
Поштовий індекс 80035
Телефонний код +380 3257
Географічні дані
Географічні координати 50°26′47″ пн. ш. 24°27′24″ сх. д. / 50.44639° пн. ш. 24.45667° сх. д. / 50.44639; 24.45667Координати: 50°26′47″ пн. ш. 24°27′24″ сх. д. / 50.44639° пн. ш. 24.45667° сх. д. / 50.44639; 24.45667
Середня висота
над рівнем моря
209 м
Місцева влада
Адреса ради 80034, Львівська обл., Сокальський р-н, с.Перв’ятичі , тел. 50-4-45
Карта
Спасів. Карта розташування: Україна
Спасів
Спасів
Спасів. Карта розташування: Львівська область
Спасів
Спасів

Спасів у Вікісховищі?

Спа́сів — село в Україні, в Сокальському районі Львівської області. Населення становить 680 осіб. Орган місцевого самоврядування — Перв'ятицька сільська рада.

Персоналії[ред. | ред. код]

Народилися:

Боротьба жителів села за українську самостійну соборну державу[ред. | ред. код]

Із проголошенням незалежності України в селі була створена комісія, яка збирала свідчення про депортації, репресії та боротьбу жителів села у передвоєнні, воєнні та повоєнні роки.

Склад комісії[ред. | ред. код]

  1. Грабовий Василь
  2. Чоп Йосип
  3. Дещиця Сильвестр
  4. Яремко Степан
  5. Шеремета Василь
  6. Барановський Дмитро
  7. Росоловський Тимко
  8. Мусій Іванна
  9. Панас Анастасія
  10. Шеремета Михайло
  11. Юзв’як Левко

Родини, вислані в Казахстан 1939-41 рр.[ред. | ред. код]

Прізвище, ім’я та по-батькові Рік народження Рік повернення (якщо ні то † ) Місце проживання Рік і місце смерті, чи був засуджений
1 2 3 4 5
1 Бузікевич Єфросинія Максимівна 1886 1956 Пом. 1980 р., с. Спасів
Бузікевич Ганна Павлівна 1910 Пом. 1941, Казахстан
Бузікевич Петро Павлович 1906 1956 Пом. 1989 р., с. Спасів
Бузікевич Катерина Павлівна 1926 1956 м.Червоноград
Бузікевич Марія Павлівна 1929 1956 м.Миколаїв
2 Дацюк Христина Семенівна 1882 Пом. 1943, Казахстан
Дацюк Хима 1908 Пом. 1943, Казахстан
3 Дещиця Іван Вавринович 1909 1956 с. Спасів
Дещиця Єфросинія Ільківна 1910 1956 с. Спасів
Дещиця Марія Микитівна 1885 1956 с. Спасів с. Спасів, пом. 1973 р.
Дещиця Лука Семенович 1882 1946 с. Спасів с. Спасів, пом. 1949 р.
Дещиця Єфросинія Степанівна 1883 1946 с. Спасів с. Спасів, пом. 1958 р.
Дещиця Любов Іванівна 1937 1956 с. Спасів
Дещиця Степан Вавринович 1911 1956 с. Спасів
Дещиця Михайло Іванович 1948 1956 м. Львів нар. в Казахстані

Всього вислано 10 родин – 45 осіб Померли в Казахстані – 19 осіб Засуджені на засланні та ув’язнені: Яремко Василь Тимофійович (10 років), Панас Феодосія Савівна (8 років)

Повний Список наведено нижче (“клікніть” двічі щоб отримати виразне зображення).

Родини села Спасів, вислані в Казахстан 1939-41 рр.

Остання передвоєнна депортація відбулась наприкінці травня 1941 року. Росіяни мали на меті залякати та впокорити населення, що проживало на кордоні з тою частиною Польщі, яку окупувала Німеччина. Проте цей злочин викликав ненависть до радянської окупаційної влади та різке зростання рядів Організації Українських Націоналістів, про що свідчить Таблиця в наступному параграфі. У ній наведено список жителів села – членів ОУН та воїнів Української Повстанської Армії. Стрічаємо прізвища, які співпадають прізвищами усіх десяти родин, депортованих у 41-му до Казахстану: Бузікевич, Дещиця, Максимець та інші. Про те, як відбувалось вивезення та що чекало депортованих на чужині можемо судити зі спогадів Григорія Яремка, якому в травні 41-го виповнилось всього десять років.

Жителі Спасова – воїни УПА та члени ОУН[ред. | ред. код]

Збройну боротьбу провадив 61 житель села - члени Організації українських націоналістів та стрільці Української повстанської армії (“клікніть” двічі щоб отримати виразне зображення Таблиці).

Жителі села Спасів, члени ОУН та стрільці УПА.

Родини, репресовані в 1944-52 рр., та вивезені в Сибір та на Далекий Схід[ред. | ред. код]

На початок 2-ої Світової війни в селі проживало 220 родин, 994 мешканці. Репресовано 54 родини – 231 чоловік. В Сибірі загинула 31 людина.

Родини репресовані в 1944-52 рр. в Сибір. На початок 2-ої Світової війни в селі проживало 220 родин, 994 мешканці. Репресовано 54 родини – 231 чоловік. Загинуло в Сибірі - 31 чоловік.

Повоєнні депортації були набагато масштабнішими (“клікніть” двічі щоб отримати виразне зображення Таблиці). Порівнявши її із списком, наведеним у попередньому параграфі бачимо, що вивозились родичі бійців УПА та членів ОУН.

Григорій Яремко: Трагічна історія моєї родини[ред. | ред. код]

Мій дідо Тимофій Яремко, 1866 р.н., служив в австрійській армії у званні цугс-фюрера (молодший командний склад). Був одружений з Тетяною, дівоче прізвище Соляр, родом з с.Перв'ятичі Сокальського р-ну. Вони мали чотирьох синів: Петра (1906 р.н.), Богдана (1909 р.н.), Степана (1912 р.н.), і Василя (1904 р.н.), мого батька. Під час першої світової війни дідо зголосився добровольцем в австрійську армію. Брав участь в бою з царськими військами на горі Маківка. В 1915р. при захисті Перемишля, після тривалої облоги коли гарнізон був доведений до голоду, потрапив у полон. Полонених вояків завезли в Ташкент, де вони масово вмирали, і лише після втручання міжнародного Червоного Хреста їх перевезли в Харківську губернію.

Повернувся дід з полону у 1917р., заснував у с. Спасів «Просвіту» та товариства «Січ» (вишкіл проводив Марко Мельник) і «Луг» (вишкіл проводив Семенюк родом з с. Перв'ятичі). В громадській роботі брали активну участь також Микита Мельник і Олексій Іванчук, які діяли в с. Спасів.

За часів існування ЗУНР був військовим комісаром села. В селі був спиртзавод, і перед приходом поляків, щоб спиртом не заволоділи поляки, наказав вилити його на землю. За це був підданий тортурам польською армією. Помер в 1948 році в с. Спасів. Його сини були виховані свідомими українцями.

Старший син, Василь, був одружений з Анастасією, з дому Буцко, родом з с. Перв’ятичі. Мали четверо синів: Григорія (1930 р.н.), Олексія (1932 р.н.), Євгена (1935 р.н.), Ярослава (1939 р.н.). З 1932 по 1939р. очолював «Просвіту», секретарями були Іван Сидор та Сильвестр Дещиця. В селі був створений церковний хор яким керував Іван Дещиця. При «Просвіті» діяли гуртки: драматичний (керівник Марко Мельник), історично-ідеологічний (керівники Василь Сидор та Петро Максимець), кухарсько-кравецький та «Сільський господар».

«Просвіта» не мала свого приміщення, тому доводилося орендувати його у польського пана. Згодом, на зібрані від проведених вистав, концертів•і різних культурно-масових заходів кошти, за ініціативи Василя Яремка це приміщення було  викуплене в пана, відремонтоване та використовувалося як хата-читальня.

Крім культурно-просвітницької роботи «Просвіта» с. Спасів проводила патріотично-виховну роботу серед молоді, завдяки чому в селі сформувались такі nостаті, як полковник УПА Василь Сидор («Шелест»), Сильвестр Дещиця («Сіроманець») – організатор і командир загону «Сірі вовки•,•Михайло Панас («Жест») - районовий провідник ОУН, та ін. За період з 1944 по 1953р. із с. Спасів загинуло в битвах УПА і розстріляно НКВД 37 юнаків-патріотів.

У 1918, у віці 14 років мій батько Василь Яремко зголосився до Січових Стрільців, але його не взяли як малолітнього. В 1939 р. прагнув підтримати боротьбу Карпатської України nроти мадярських окупантів, aлe польські війська до цього не допустили. Для потреб ОУН віддав пару коней разом з возом.

В 1940р. його викликали до Сокаля органи НКВД і запропонували йому, аби повідомив, коли прийде додому його брат Степан. Він був членом ОУН і перебував на нелегальному становищі (пізніше став вояком УПА). Проте батько категорично відмовився від цієї пропозиції, заявивши енкаведистам, що він своїх рідних не продає.

Пам'ятаю випадок, як батько послав мене вночі до скирти, щоб повідомити прибулу тоді одну поважну особу, що в селі все спокійно, і наказав мені,що якби мене хтось зустрів у дорозі і спитав, куди я йду, то я мав відповісти, що шукаю корову і якщо я не знайду, то батько мене заб'є (хоч батько своїх дітей ніколи не бив). Батьків наказ я виконав.

За те, що ми любили Україну і робили все можливе, щоб вона стала вільною і незалежною, 20 травня 1941 р. нас - батька, матір Анастасію, мене та моїх братів Євгена, Олексія і Ярослава та бабусю Тетяну - за рішенням опертрійки вислали на спецпоселення в Казахстан.

Непрохані гості прийшли вночі, розбудили всіх ударами прикладів у вікна і двері, дорослих посадили у білизні на лави та почали тортури. Коли я попросився за потребою надвір, мене супроводжував солдат, наставивши на мене штик гвинтівки.Дідо був хворий, лежав у ліжку і його на поселення не взяли. Фірою нас відвезли до Стоянова, де загнали в переповнений такими, як ми, вагон. Із села Спасів вислали в цей час десять родин. Це була перша висилка. Люди думали, що їх везуть до лісу на розстріл.

Довідка про склад родини Яремко, депортованої в 1941 році в Казахстан. Видана Головним управлінням МВС України у Львівській області.

До місця призначення нас везли більше місяця. На станціях тільки дІтям і жінкам дозволяли йти за окропом. Хворим медична допомога не надавалась, померлих в дорозі забирали в окремий вагон і на ходу потяга викидали.

Привезли нас в Південно-Казахстанську область, Пахти-Аральський район, Велико-­Олексіївський каучук-радгосп, відділення Кара-Кир. До початку війни батько написав до діда. Коли той довідався де ми опинились, то сказав, щоб ми втікали бо пропадемо. Сам був у тих місцях полоненим і добре, знав, що то за край. Поселили в бараках. Наступного дня примусили йти на роботу. Батька направили до коней їздовим, а матІр - на прополку бавовника. При 50-ти градусній спеці людей не забезпечили питною водою. Поряд була проточна вода в каналі в якій було повно бактерій: там купалися люди, плавала здохлятина. Про те, що цю воду не можна було пити, ніхто не попередив. Від нестерпної спеки люди пили цю воду, це призводило до масових захворювань. ЗахворІла моя мати. У жовтні 1941 року померла. Не було можливості поховати її за християнським звичаєм, бо не було священика, не було труни. Захворіла на тиф і в 1942р. померла бабуся Тетяна, а невдовзі у цьому ж році помер і наш наймолодший брат Ярослав.

Були введені продовольчі картки на хліб - 200г чорного глевкого хліба на працюючого та 1ООг - на непрацюючого. Батько ходив на роботу, тому за хлібом у черзі стояли ми, діти. Часто ставалося так, що місцеві жителі застосовували силу витісняючи з черги нас, слабших, тому ми часто залишалися без хліба і голодували, бо цього хліба завжди не вистачало для «отаварення» всіх людей.

Батько організував гурток з числа висланих українців, які збиралися нелегально, обговорюючи насущні проблеми. Він завжди закликав своїх земляків триматися разом. Але знайшовся провокатор Родіон Луцюк з Волинської області, який доніс органам на батька. За це провокатора призначили бригадиром овочевої бригади.

Батька заарештували і 2 серпня 1946р. засудили на 1О років позбавлення волі плюс З роки позбавлення прав за ст. 58-11, 58-10 ч.2. Покарання відбував у Караrандинській області, в Степному таборі в селищі Джизди, n/я 393-3. Помер 24 липня 1952р., похований на цвинтарі табірного відділення № 5.

Після арешту батька ми, троє маполітніх дітей-сиріт, ще рік поневірялися серед чужих людей, голодні і беззахисні. Ми змушені були щотижня відмічатися в комендатурі. Комендант обзивав нас бандитами і, вийнявши хлібину, розмахував нею перед нашими обличчями, погрожував і матюкався.

Щоб не померти голодною смертю, я влаштувався на роботу візником і працював різноробочим. Після року поневірянь нас забрали в дитячий притулок ім. Крупської, який знаходився в центральній садибі Велико-Олексіївського каучук­радгоспу Пахта-Аральського р-ну. В цьому притулку нас намагалися зрусифікувати, почавши зі зміни мого nрізвища. Мене викликали до директора цього закладу, де поряд з ним сиділа невідома мені особа, котрий запитав у мене, яке у мене прізвище. Я йому відповів: «Яремко», а він пише в якійсь анкеті, що я «Яремков». Я наполягаю на своєму. Так ми сперечалися з ним кілька разів. Далі він запитав, якої я національності. Я відповів, що я українець, а він пише «русский». Я не погоджуюсь, і знову ми сперечаємося. Він тоді говорить: «Какая тєбє разніца, вєдь рускій і украінєц - ето всьо равно». Я йому відповдаю: «Єслі по-вашему всьо равно, то я украінєц». Після цього він вигнав мене зі словами: «Іді отсюда». Я попередив своїх братів і сказав, як вони повинні поводитися в разі їх виклику. І вони теж не піддалися.

А скільки українських дітей таким способом зрусифікували!

По досягненню 17-річного віку нас по черзі відрахували з дитячого будинку, після чого ми зібралися разом, і твердо вирішили, що нам необхідно вчитися. Я добре пам'ятав наказ-заповіт свого батька: “Виведи своїх братІв у люди, бо ти старший”.

І я почав з себе. В 1950р. поступив і в 1954 р. закінчив Капланбекський сільськогосподарський технікум. Брат Євген поступив у ФЗО в м.Ташкенті, а брату ОлексІю я сказав, щоб він працював в радгоспі, закінчив 7 класів, і що коли я закінчу технікум, то заберу його до себе і пішлю на навчання. Мою пораду він виконав. Після закінчення технікуму мене в обов'язковому порядку направили на цілину в Кокчетавську область. Там я працював у радгоспі бригадиром тракторної бригади, потім викладачем в училищі механізації. Викликав до себе брата Олексія, влаштував його в училище, де він вивчився на тракториста пізніше направив його на навчання в технікум меліорації.

Повернувся в Україну в 1958 р. в с Первятичі, до своєї тітки. Вже на другий день після приїзду мене викликав голова сільради Фіrас і запитав: “Ти чого сюди приїхав?“ Я відповів, що приїхав до себе додому. Він далі питає, чи маю я паспорт, я йому показав. Тоді він говорить мені, щоб я терміново прописався. Я запевнив, що встигну прописатися на протязі місяця, але мені сказали в сільраді, що мушу прописатися за три дні.

Мені вдалося влаштуватися на роботу в Угнівське училище механізації викладачем без прописки, а прописався я тільки через півроку. Своє навчання продовжив далі, закінчивши в 1966 р. заочно Львівський сільськогосподарський інститут. В 1960р. одружився із Марією, з дому Мацюра. З дружиною переїхав у село Перв'ятичі. Працюючи на різних посадах, постійно відчував на собі від керівництва різні приниження і безпідставні звинувачення, що продовжувалися аж до моменту моєї реабілітації. Мене реабілітували на підставі Закону УРСР від 17.04.1991р. “Про реабілітацію• жертв політичних репресій в Україні”. Cпoчaткy пограбували, винищили людей, а потім реабілітовують. А хто буде відшкодовувати моральні і матеріальні збитки? На мою думку, це повинна робити Російська Федерація як правонаступниця Союзу, а уряд України давно повинен був пред'явити цій правонаступниці відповідний рахунок.

Довідка із справи спецпоселенця Яремка Григорія Васильовича, що зберігається в архіві Управління інформаційних технологій Головного управління МВС України у Львівській області (вул. Кривоноса 1а, Львів).

Під час проведення реабілітації у мене відбулася розмова зі слідчим з цього питання. Він викликав до Львова мене і мого дядька Степана Яремка. Дядькові він висловив звинувачення, ніби у нього руки по лікті в крові. Той спитав у слідчого: «Де факти? Раз немає фактів, то до чого ці звинувачення?» А мені той же слідчий сказав, що дивується з того, що ми не стали шпаною, залишившись без батьків в дитячому віці на чужині, і всі троє здобули освіту. На це я йому відповів, що це є підтвердженням того, що наші батьки були порядними, вихованими і освіченими людьми, а не бандитами, як ви їх називали, і що ця порядність і вихованість передалась нам їхніми генами. І ще я йому сказав, що не знаходжу складу злочину свого батька, бо будучи головою «Просвіти», він боровся проти ополячення нашого населення, що таких людей слід вважати героями і ставити їм пам'ятники. На це він відповів, що це було перед війною і тут творилося не знати що, а я йому сказав, що це ви тут творили казна що. Далі я йому зауважив, що в дитячому притулку нам говорили, що СССР найдемократичніша країна в світі, а ви назвіть мені країну, де б дітей у 1О-ти річному віці виселяли з рідних домівок і робили з них політичних засланців. На це він не зміг нічого відповісти. Ще я йому сказав про голод на Великій Україні 32-33 років і про те, що в Галичині Червоний Хрест організовував продовольчу допомогу голодуючим, мій дідо дав для голодуючих два мішки пшениці. Але кінні валки доїхали лише до Збруча, а далі їх не пустили прикордонники, заявивши: «Не робіть наклеп на молоду радянську республіку, ніякого голоду у нас немає.»

Зараз я є членом СПВУ і членом КУНу. Пам'ятаючи настанову свого батька про необхідність навчання наших дітей, я зміг дати освіту і своїм дітям. Дочка Галина закінчила Львівський сільськогосподарський інститут, працює економістом, а син Юрій закінчив Львівський університет ім. Ів. Франка, захистив кандидатську дисертацію і працює в Інституті фізики конденсованих систем на посаді старшого наукового співробітника.

Брат Євген закінчив Ташкентський індустріальний технікум та заочно Ташкентський Середньоазіатський університет, зараз на пенсії, прийняв українське громадянство і проживає в Ташкенті на правах іноземця. Мріє про повернення в Україну, але поки не може з матеріальних причин. Брат Олексій проживає в Ростовській області. Моєї настанови він не забув та дотримується українського патріотизму, живе, радіючи та боляче переймаючись українськими справами. Судячи з його листів, він в курсі політичного, економічного і соціального становища в Україні.


Посилання[ред. | ред. код]