Колективізація в УРСР

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Колективізація в УРСР — частина політики колективізації і розкуркулення в СРСР, яка проводилася в період між 19281933 роками шляхом створення великих колективних господарств на основі селянських дворів, нові господарські утворення назвали колгоспи. Політика колективізації повинна була знищити ворогів робітничого класу. Ідея створення колгоспу була сприйнята селянством як повернення кріпацтва[1].

В радянській Україні ця політика мала драматичні наслідки для етнічного українського населення і його культури, через те, що 86 % населення мешкало в сільській місцевості. Насильницьке впровадження політики колективізації було однією з головних причин Голодомору. В Україні колективізація мала свої специфічні цілі і результати. Радянське керівництво, яке було пов'язане з колективізацією, розуміло революцію «згори», яка проходила в той час в СРСР, в більш широкому контексті[2].

Колгоспи були засновані на великих сільських господарствах, які знаходились у колективній власності жителів села. Врожайність, яка очікувалась, була збільшена на 150 %. Кінцевою метою колективізації було вирішення «проблеми зерна» кінця 1920-х років.

На початку 1920-х років було колективізовано лише 3 % селянства СРСР. В рамках першого п'ятирічного плану, мали бути колективізовані 20 % селянських дворів, хоча в Україні їх кількість була встановлена на рівні 30 %.

Політика колективізації[ред.ред. код]

Обкладинка радянського журналу «Колгоспниця України», грудень 1932 р.

Ідеї щодо зміни індивідуального сільського господарства на колективне існували з 1917 року, але з різних причин (брак сільськогосподарської техніки, ресурсів тощо) не були широко впроваджені до 1925 року, коли на сільськогосподарський сектор було звернуто більше уваги і докладено значних зусиль для того, щоб збільшити число колгоспів та підвищити ефективність вже існуючих радгоспів. Наприкінці 1927 року, після XV з'їзду КПРС, було збільшено інтенсивність колективізації.

У 1927 році посуха значно знизила урожай у південних районах УРСР і Північного Кавказу. У 1927—1928 роках озимі значно постраждали через низький рівень снігу. Не дивлячись на допомогу насінням з боку держави, багато ділянок не були знову засіяні. У 1928 році урожай постраждав від посухи в більшості зернових площ Української РСР. Нестача урожаю і труднощі з системою постачання викликали труднощі з постачанням продовольства в міських районах і дестабілізували ситуацію з постачанням продовольства в СРСР в цілому. Для того, щоб полегшити ситуацію, система продовольчого нормування була реалізована в другому кварталі 1928 року спочатку в Одесі, а потім поширилася на Маріуполь, Херсон, Київ, Дніпропетровськ і Харків. На початку 1929 року аналогічна система була впроваджена на всій території СРСР. Незважаючи на допомогу з боку центральних органів влади, у багатьох південних сільських районах були зафіксовані випадки недоїдання, а в деяких випадках голоду. Через брак фуражу для худоби, чисельність худоби була зменшена (див. таблицю нижче). Більшість колгоспів і радгоспів пройшли ці роки з невеликими втратами, а деякі з них навіть були в змозі надавати допомогу селянам у найбільш постраждалих районах (насіння).

Початкові стадії колективізації[ред.ред. код]

Не дивлячись на інтенсивну державну кампанію, колективізація, яка була спочатку добровільна, не була популярна серед селян: на початок 1929 року, тільки 5,6 % українських господарств і 3,8 % орної землі були «колективізовані». На початку 1929 року засоби, які використовував спеціальний «Укрколгоспцентр» змінились від добровільного до примусового. До 1 жовтня 1929 року план відносно створення колгоспів був перевиконаний на 239 %. В результаті 8,8 % орної землі було «колективізовано»[3]

Колективізація найкоротшим шляхом[ред.ред. код]

Наступним важливим кроком «суцільної колективізації» стала публікація статті Й. Сталіна в газеті «Правда» на початку листопада 1929 року. В листопаді 1929 року на пленумі ЦК ВКП(б) була прийнята постанова «Про підсумки і подальші завдання колгоспного будівництва», згідно з якою вирішили направити в колгоспи і МТС на постійну роботу 25 тисяч працівників для «керівництва колгоспами і радгоспами»[4]. Поки вони проходили короткотривалі курси, головною рушійною силою колективізації і розкуркулення в Україні став «селянський комітет бідноти» («комнезами») і місцеві сільради, де комнезами мали більшість голосів. 10 грудня 1929 року, з'явився наказ про колективізацію худоби протягом 3-х місяців (тяглових тварин 100 %, великої рогатої худоби 100 %, свиней 80 %, овець і кіз 60 %). Це змусило багатьох селян забити худобу. На 1 січня 1930 року частка колективізованих господарств збільшилася майже вдвічі (до 16,4 % загального числа господарств).

Поголів'я худоби в Українській РСР (тисяч голів)
Рік Загалом
Коней
Тяглові
Коні
Всього худоби
Рогата худоба
Бики
Корови
Свині
Вівці
і Кози
1927
5056.5
3900.1
8374.5
805.5
3852.1
4412.4
7956.3
1928
5486.9
4090.5
8604.8
895.3
32.8
3987.0
6962.9
8112.2
1929
5607.5
4198.8
7611.0
593.7
26.9
3873.0
4161.2
7030.8
1930
5308.2
3721.6
6274.1
254.8
49.6
3471.6
3171.8
4533.4
1931
4781.3
3593.7
6189.5
113.8
40.0
3377.0
3373.3
3364.8
1932
3658.9
5006.7
105.2
2739.5
2623.7
2109.5
1933
2604.8
4446.3
116.9
2407.2
2089.2
2004.7
1934
2546.9
2197.3
5277.5
156.5
46.7
2518.0
4236.7
2197.1

Незважаючи на сумнозвісну постанову від 5 січня 1930 року, в якій крайній термін для повної колективізації Української РСР було встановлено на період з кінця 1931 до весни 1932 року влада Української РСР вирішила прискорити завершення кампанії до осені 1930 року, але очікування не виправдались навіть без допомоги 7500 «двадцятип'ятитисячників», які досягли деяких районів тільки до середини лютого[5]-березня 70,9 % орних земель і 62,8 % селянських дворів були швидко колективізовані. План «розкуркулення» був також «перевиконаний». Майже 200 000 сімей (3,8 % загальної кількості селянських дворів) були залишені без майна, землі і будинків. Деякі з селян були арештовані й депортовані «на північ». Багато заарештованих «куркулів» і «заможних» фермерів переселялись разом зі своїми сім'ями на Урал і в Середню Азію, де вони часто використовувалися в таких галузях економіки, як лісозаготівля.[6] Термін «куркуль» став застосовуватись до тих, хто опирається колективізації, бо багато хто з так званих «куркулів» були заможні не більше, ніж звичайний селянин.

«Запаморочення від успіхів»[ред.ред. код]

Прискорення колективізації викликало численні селянські бунти в УРСР і в інших частинах СРСР. У відповідь на ці повстання, 2 березня 1930 року в газеті «Правда» Сталін опублікував статтю «Запаморочення від успіхів». Незабаром були видані численні накази й розпорядження про заборону застосування сили й адміністративних методів. Деякі з помилково «розкуркулених» отримали свою власність назад і навіть деякі з депортованих повернулись додому, але в незначній кількості — більшість залишилась там, куди їх депортували. Відбувся зворотній процес: якщо станом на 1 травня 1933 року 38,2 % селянських господарств Української РСР і 41,1 % орних земель були колективізовані, то до кінця серпня ці цифри знизились до 29,2 % і 35,6 % відповідно.

Друга примусова «добровільна» колективізація[ред.ред. код]

Друга примусова «добровільна» колективізація розпочалась в зимово-літній період 1931 року за допомогою бригад, що складались з колгоспних «ударників». Багато «куркулів» разом з сім'ями були депортовані з Української РСР. Згідно розсекречених даних, близько 300 тисяч селян в Українській РСР (з 30 мільйонного населення) стали жертвами цих заходів. Українці складали 15 % від 1,8 млн «куркулів».[7] 20 липня 1931 року — як відповідь на численні регіональні запити про додаткові депортації кулаків, Політбюро ЦК ВКП(б) прийшло до висновку, що «стратегічне завдання партії було майже досягнуто, подальші депортації повинні здійснюватись тільки у окремих випадках».[8] Ця друга примусова «добровільна» колективізація також викликала затримку в посівах. В результаті, зернові культури сильно постраждали від посухи 1931 року. Протягом зими і весни 1930—1931 рр., Наркомзем УРСР опублікував кілька звітів про значне скорочення поголів'я худоби, викликане відсутністю корму і через «саботаж куркулів».

Згідно першої п'ятирічки, українське сільське господарство мало перейти від виключної орієнтації на зернові до більш різноманітної продукції. Це передбачало збільшення посівів цукрового буряку і культур, які будуть використані у промисловості (наприклад бавовника, який вирощувався з 1931 року). У цій п'ятирічці передбачалось зменшення посівних площ зернових і збільшення площ для посіву інших культур, підвищення врожайності. 1 липня 1931 року 65,7 % господарств і 67,2 % орних земель були «колективізовані». Площі, де вирощувались важливі культури — зернові й цукровий буряк, були колективізовані на 80-90 %[9]

Уточнення суцільної колективізації[ред.ред. код]

Постанова ЦК ВКП(б) від 2 серпня 1931 року зазначала значення терміну «суцільна колективізація» — повною буде вважатись колективізація не 100 % домогосподарств, а не менш 68—70 % селянських домогосподарств і не менше ніж 75—80 % орних земель. Відповідно до тієї ж постанови «суцільна колективізація» на Північному Кавказі (Кубань) — об'єднання 88 % домогосподарств і 92 % орних земель, в Південній Україні — 85 % і 94 % відповідно, правий берег України — 69 % і 80 % відповідно, у Молдавській АСРР — 68 % і 75 % відповідно.[10]

Станом на початок жовтня 1931 року, було колективізовано 68 % селянських дворів, а також 72 % орних земель[11].

План 1931 року[ред.ред. код]

Виробництво зерна в УРСР, 1927—1933 (млн тонн.)
Рік Вироблено Зібрано
1927 18.67 0.83 тільки основний збір
1928 13.88 1.44
1929 18.7 4.56
1930 22.72 6.92
1931 18.34 7.39
1932 14.65 4.28
1933 22.29 (включає сорго) 5.98

План хлібозаготівлі в Українській РСР, який був прийнятий на 1931 рік був більш оптимістичним — 510 мільйонів пудів. Проте, посуха, адміністративний розподіл плану по колгоспах, а також відсутність відповідного управління дестабілізувало ситуацію. Значні обсяги зерна залишалися незібраними. Значний відсоток був втрачений під час обробки і транспортування, або зіпсований на елеваторах (вологе зерно). Загальна площа озимих посівів скоротилася приблизно на 2 млн га. Тваринництво в колгоспах залишилось без кормів, які були забрані для покриття державних хлібозаготівель. Подібне явище відбулося і в відношенні насіння і заробітної плати, яка виплачувалась колгоспникам у натуральній формі. Проте, збір зерна тривав до травня 1932 року, але досяг лише 90 % очікуваних планових показників. До кінця грудня 1931 року план збору був виконаний на 79 %. Багато колгоспів з грудня 1931 року страждали від нестачі їжі, що призводило до збільшення числа смертей, викликаних недоїданням, зареєстрованим ОГПУ в деяких районах (Молдавській РСР в цілому та декількох центральних районів Вінницької, Київської та Північно-Східної районів Одеської областей)[12] в зимово-весняний період і на початку літа 1932 року до 1932 посівна кампанія Української РСР розпочалась при мінімальній потужності, більшість коней були непрацездатними, кількість доступних сільськогосподарських тракторів була занадто мала, щоб заповнити цю прогалину.

Стаття з радянської газети з початковим планом хлібозаготівель 1932 року для колгоспів і селян — 5,831.3 тис. тонн + для радгоспів 475,034 тонн

Спекулятивні ціни на продукти харчування в кооперативах (які були в 5-10 разів більше, в порівнянні з сусідніми радянськими республіками) викликали значний рух селян в пошуках хліба. Були зроблені спроби впоратися з цією проблемою шляхом введення квот на всі привозні продукти, проте це мало допомогло. На прохання Косіора ці квоти були зняті Сталіном наприкінці травня 1932 року. В доповіді ГПУ від липня 1932 року згадуються «труднощі з продовольством» у 127 районах (з 484), визнається той факт, що вони не мали інформації щодо всіх регіонів. Після опублікування Постанови Раднаркому про «Колгоспну торгівлю», опубліковану у травні, з'явились чутки серед селян, що колективізацію «відкотили» назад, як на весні 1930 року. У результаті, число селян, які залишили колгоспи значно зросла.

Ситуація 1932 року[ред.ред. код]

Уряд Української РСР намагався виправити ситуацію маючи внутрішні ресурси, але це не мало великого успіху — виведення продуктів харчування з інших регіонів України вичерпало свої власні обмежені запаси. Починаючи з лютого 1932 року після адміністративно-територіальної реформи (створення області) — у Москві було більш відомо про ситуацію з зерном ніж в Україні. У травні, у відчайдушній спробі змінити ситуацію, радянський уряд виділив 7,1 млн пудів зерна для виробництва продуктів харчування для України і було повернено не менше 700 тракторів, призначених для інших регіонів СРСР. Станом на липень, загальна сума допомоги, що надається з радянських органів для харчування, посіву і корму для «сільськогосподарського сектора», складала понад 17 млн пудів.

З огляду на ситуацію в Україні, головний план збору зерна був знижений на 18,1 %, в порівнянні з планом 1931 року. Урожай в колгоспах, як очікувалось, мав складати близько 4,751.2 тис. тонн. Крім того, українські колгоспи і радгоспи повинні були повернути 132,750 тонн зерна, які були надані навесні 1932 року як допомога. Був прийнятий план збору зерна на липень 1932 року — 19,5 млн пудів. Фактичний стан був катастрофічним, до 31 липня було зібрано тільки 3 млн пудів (у 1931 році — 21 млн пудів). Станом на 20 липня було зібрано половина урожаю у порівнянні з 1931 роком. Радгоспи засіяли тільки 16 % від загальної площі.

Колективізація в Українській РСР на 1 жовтня 1932
Область (адміністративні кордони
наприкінці 1932)
Кількість
колгоспів
% колективізованих
господарств
Київська область 4,053 67.3
Чернігівська область 2,332 47.3
Вінницька область 3,347 58.9
Харківська область 4,347 72.0
Дніпропетровська область 3,399 85.1
Одеська область 3,594 84.4
Донецька область 1,578 84.4
Молдавська АРСР 620 68.3
Українська РСР 23,270 69.0 (77.1 % орних земель)

Ця невідповідність між планом і фактичним виробництвом виросла наприкінці того року. Повинно було бути експортовано 190 тисяч тонн зерна, проте 27 серпня 1932 року, ця цифра становила 20 тисяч тонн. Українська РСР зіштовхнулась з труднощами в забезпеченні запланованої кількості їжі і в результаті система постачання була направлена для забезпечення їжею міських районів. Ця система стала основним джерелом доставки продовольства в міста. В той час не було альтернативи, не було кооперативної торгівлі, а чорний ринок став занадто дорогим і ненадійним. Станом на 25 жовтня, план зі збору зерна був знову знижений, від кількості, передбаченої в плані від 22 серпня 1932 року. Проте, урожай досяг лише 39 % від запланованого.[13]Друге зниження склало — 70 мільйонів пудів, але як і раніше вимагало завершення плану на 100 %. Спроби досягти нових цілей виробництва виявилися марними вже наприкінці 1932 року, 29 листопада. Для завершення плану Україна повинна була зібрати 94 мільйони пудів, 4,8 з них з радгоспів. Станом на 2 січня, план був знову знижений, до 62,5 млн пудів. Пізніше, 14 січня, план був знижений навіть далі — на 29,4 мільйона пудів, до 33,1 мільйона. У Вінницькій, Київській областях і у МСРР виконали знижений план 1932 року, проте без зерна для посіву. Сумарні залишки в Україні склали 22,1 млн пудів. У той же час, ГПУ повідомило, про голод в Київській і Вінницькій областях, тому воно також приступило до здійснення заходів щодо виправлення ситуації. До 29 січня Харківська область також виконала план зі збору зерна. Незважаючи на ці очевидні успіхи у хлібозаготівлі, загальна кількість зерна зібрана на 5 лютого була всього 255 мільйонів пудів (у порівнянні з 440 млн пудів в 1931 році), тоді як число «випадків голоду і недоїдання», які були зареєстровані ГПУ УРСР, збільшувалась кожен день, особливо в сільській місцевості та малих містах.[14]

Виробництво зерна в УРСР, 1930—1933
(млн тонн.)
Рік Вироблено Зібрано Залишок Залишок у % до
виробленого зерна
1930 73-77 22.1 51-55 30.2-28.7
1931 57-65 22.8 34-43 40-35.1
1932 55-60 18.5 36.5-41.5 33.6-30.8
1933 70-77 22.7 47.3-54.3 32.4-29.5

На початку 1932 року 69 % господарств були колективізовані.[15] Незважаючи на те, що кілька інших регіонів СРСР були колективізовані більшою мірою,[16] вплив колективізації на українське сільське господарство був дуже суттєвим. У той час, коли колективізація мала негативні наслідки в сільськогосподарському виробництві в цілому у всіх регіонах, Україна вже давно була найпродуктивнішим сільськогосподарським виробником, забезпечуючи понад 50 % експортованого зерна і 25 % загального обсягу виробництва зерна в Російській імперії в 1913 році. Були використані більш як 228 936 км² (56,571 млн акрів) земель, 207,203 км² (51,201 млн акрів) під зернові, або 90,5 % загальної площі орних земель. Ступінь залежності від сільського господарства свідчив про те, що наслідки поганого врожаю можуть бути дуже значними. Це було вже давно відомо керівництву й на той час, коли прогнози сільськогосподарського виробництва були скориговані, виправити негативні наслідки катастрофічно низького рівня урожаю не вдалось. У 1932 році загальний урожай країни мав становити 29,5 млн т зерна з 90,7 млн т виробленого зерна. Але фактичний результат був катастрофічним 55—60 млн т. Держава отримала лише 18,5 млн т зерна.[17] Загальний радянський урожай був практично такий самий як і в 1930 і 1931 роках — близько 22,8 млн т. У 1932 році урожай був значно скорочений — до 18,5 млн т; в Україні цей показник був ще нижчим.[17]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Tucker, Robert (1992). Stalin in Power. Norton & Company. с. 195. ISBN 0-393-30869-3. 
  2. С. Кульчицький, Проблема колективізації сільського господарства в сталінській «революції зверху», (pdf) Проблеми Історії України факти, судження, пошуки, № 12, 2004, сс. 21-69
  3. Колективізація і голод на Україні: 1929-1933. Збірник матеріалів і документів. Archives.gov.ua. Процитовано 2013-08-28. 
  4. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК, 8 изд., ч. 4, М., 1970
  5. Колективізація і голод на Україні: 1929-1933. Збірник матеріалів і документів. Archives.gov.ua. 1930-01-30. Процитовано 2013-08-28. 
  6. Wheatcroft and Davies
  7. Davies and Wheatcroft, p.490
  8. Ivnitskyy «Tragedy of Soviet Village»
  9. Колективізація і голод на Україні: 1929-1933. Збірник матеріалів і документів. Archives.gov.ua. 1932-01-28. Процитовано 2013-08-28. 
  10. Compendium of Soviet Law for 1931. Moscow, 1932
  11. С. В. Кульчицький, Опір селянства суцільній колективізації, Український Історичний Журнал, 2004, № 2, 31-50.
  12. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Archives.gov.ua. Процитовано 2013-08-28. 
  13. С. Кульчицький, Голодомор-33: сталінський задум та його виконання (pdf), Проблеми Історії України факти, судження, пошуки, № 15, 2006, сс. 190—264
  14. Колективізація і голод на Україні: 1929-1933. Збірник матеріалів і документів. Archives.gov.ua. 1932-04-29. Процитовано 2013-08-28. 
  15. R. W. Davies, Stephen G. Wheatcroft, «The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931—1933 (The Industrialization of Soviet Russia)», Palgrave Macmillan, 2004, ISBN 0-333-31107-8. p.487
  16. e.g. 83 % in Lower Volga, Davies and Wheatcroft, ibid
  17. а б Davies and Wheatcroft, p. 448

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Колективізація в західноукраїнському селі / П. В. Когут; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. Львів. філ. - Л., 2000. - 80 c.
  • Николя Верт. Сопротивление крестьян насильственной коллективизации в СССР // Террор и беспорядок. Сталинизм как система. — М. : РОССПЭН, 2010. — 447 с. — (История сталинизма). — ISBN 978-5-8243-1299-7.
  • Шейла Фицпатрик (2001). Сталинские крестьяне. Социальная история Советской России в 30-е годы: деревня. М.: РОССПЭН. ISBN 5-8243-0238-3. 
  • Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Документы и материалы в 5 томах. 1927—1939. Том 1. Май 1927 — ноябрь 1929. — М., 1999. Гриневич Л. В., Прилуцький В. І.
  • Антонюк Ярослав. Протидія СБ ОУН(Б) «суцільній колективізації» Волині та Полісся (1947—1949 рр.) / Я. Антонюк // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. — Острог, 2011. — Вип.17. — С. 211—219.
  • РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ