Українці Сибіру

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Скасування кріпацтва в Російській Імперії (1861) і постале з тим малоземелля і безземелля селян спричинило значне збільшення еміграції за Урал, насамперед на півд. землі С., які надавалися для хліборобства; вона стала масовою з кінця 19 ст. після будови сибірської залізниці (1891—1905), а з 1907 через нездійснені надії селян на аґрарну реформу Столипіна. Еміграція на С. охопила спершу гол. рос. центр.-чорноземні обл., згодом також Білорусь, з 1890-их pp. і Україну. Кількість всіх поселенців у С. можна припускати у 1861 — 91 на 0,5 млн (17 000 на рік) і на бл. 4,5 млн у 1892—1914 (200 000 на рік), у тому ч. бл. 0,6 млн українців. Додамо, що у 19 ст. на С. заслано бл. 1 млн осіб, гол. селян; на початку 20 ст. кількість засланих нараховувано до 287 000 (без каторжан; у той час заслання вже були обмежені).

Разом з зростанням еміграції зростала і кількість населення С. (у тис.):

кількість населення С. (у тис.)
1867 1897 1911
Зах. С. 1 891 3 381 6 160
Сх. С. 1 380 2 198 2 836
Весь С. 3 271 5 579 8 996
у тому ч. у містах 244 394 836

Густіше була заселена лише півд. вузька смуга С. від Тюмені на зах. через Іркутськ до Чити на сх., яка охоплювала півд. окрайки тайґи, Лісостеп і півн. окрайки Степу. Тут жило 4 — 20 осіб на 1 км², далі на півн менше ніж 1, а на 3/4 С. був майже безлюдний. За винятком Тобольську (1911 р. 21 000 меш.), більші м. С. розташовані в півд. смузі С.: Омськ 128, Іркутськ 127, Томськ 111, Красноярськ 73, Барнаул 52, Тюмень 28. Відсоток міськ. людности піднісся з 7,1 % у 1897 до 8,4 % у 1911.

У зв'язку з напливом колоністів з евр. частини імперії зменшувався відсоток корінного населення С. (їх називали інородцями), хоч їхнє абсолютне ч. зростало:

Склад населення
1897 у тис.  % 1911 у тис.  %
Корінна людність 816 15,2 927 10,6
Росіяни, українці, білоруси 4416 81,9 7503 86,7
Інші 156 2,9 221 2,6

Корінне населення С., зокрема малочисельні народи, зазнавало впродовж століть примусової християнізації і часткової русифікації, натомість зберігали свій стан численніші народи (1911 у тис.): буряти (разом з монголами) 332, якути 246, татари 243.

Серед зайшлого населення вирізнялися дві групи: старожили або сибіряки, предки яких здавна оселилися в С., і новооселені, які прийшли на С. у другій пол. 19 ст. (переважно за останні 20 pp. перед 1914). Сибіряки являли собою окрему групу росіян. Воїни зжилися з С., у якому селилися вже коло 400 pp.; їхній побут, частково мова й антропологічні прикмети зазнали впливів корінного населення, з яким від сотень літ вони схрещувалися (багато з них брало жінок з тубільного населення), і чимало їх асимілювалося. Сибіряки асимілювали також ін. поселенців з Європи, серед ін. й українців. Чисто рос. тип залишився лише на Забайкаллі і на півдні Алтайського краю. Сибіряки жили звич. окремими масивами (новим поселенцям виділено осібні ділянки), їхні зв'язки з новоприбулими були обмежені. Серед старожилів замкнену групу становили старовіри (понад 300 000) і козаки (1910—172 000), землі яких являли собою довгу, але вузьку смугу на пограниччі С. і Степ. краю (Сибірське коз. військо) і на Забайкаллі (Забайкальське коз. військо); менші частини: красноярські й іркутські козаки, об'єднані 1917 в Єнісейське козацьке військо та Якутський коз. полк. Їхні прикмети ті самі, що й коз. війська на Зеленому Клині (див. 775 стор.).

Відомості про українців до кін. 19 ст., коли почалася масова сел. колонізація, досить спорадичні й недокладні. Немає сумніву, що їх участь в колонізації, госп. розбудові й культ. розвитку С. була значна. Серед рос. промисловців і «служилих людей», які у 17-18 в. освоювали С. і Далекий Схід, а згодом Камчатку й Аляску, були й українці. Але ще більше було засланих на С. моск. урядам українців з різних верств людности. 1642 на р. Лену були заслані «черкеси» (так називали в Московщині українців у 17 ст.) з Слобожанщини з родинами, разом 188 осіб, які дісталися на Лену щойно 1646-47. Ці заслання тривали й далі (1646, 1649). Ще більше засланих українців у С. бачимо у другій пол. 17 ст. Це були лерев. укр. держ.-політ. діячі, противники моск. політики в Україні, або ті, кото моск. уряд підозрівав у «шатості» і «зраді». У кін. 1650-их pp. на С. було заслано родичів і прихильників гетьмана І. Виговського; у 1660-их: pp. — противників моск. ставленика гетьмана І. Брюховецького; у 1670-их pp. був засланий гетьман Д., Многогрішний з усіма своїми родичами та їх родинами; у 1680-их pp. гетьман І. Самойлович з сином Яковом і небожем Михайлом. Після Полтавської катастрофи (1709) у С. опинилося чимало «мазепинців» (див. стор. 2596), зокрема ген. суддя В. Чуйкевич, компанійський полк. Г. Новицький, уся родина Мировичів та ін. 1723 був засланий до Якутську небіж Мазепи — А. Войнаровський. По знищенні Січі (1775) на Сибір заслано частину запор. старшини, а трохи раніше засуджено на каторгу в С. учасників Коліївщини (на чолі з М. Залізняком). У 19 ст. на С. засилали за присудом суддів або адміністративним порядком, укр. рев. діячів (декабристи — чл. Півн. і Півд. Товариства З'єднаних Слов'ян; у другій пол. 19 ст. — революційні народники, зокрема А. Красовський, С. Богомолець, Сергій Ковалик, Є. Ковальський, Я. Стефанович укр. соціал-демократи, згодом більшовики Г. Петровський, М. Скрипник та ін.; письм. П. Грабовський), учасників сел. заворушень і повстань (серед ін. У. Кармелюк), які були заслані або на каторгу, або на т. зв. вільне поселення, декого з укр. гром. і культ. діячів, яких за «сепаратизм», з наказу рос. влади, примусово переведено на службу до С. До коз. війська в С. було включено чимало українців.

Українці відограли поважну ролю в екон., адміністративному й культ. житті С. Знаходимо українців навіть у вищій адміністрації С. [ген. М. Сулима, ген.-губернатор Сх. (1833—1834) і Зах. (1834—1836) С.; ген. П. Капцевич тобольський і томський ген.-губернатор (1822—1826); кілька губернаторів сибірських губерній були укр. роду], в управлінні скарбовими фабриками і заводами тощо.

Особливе визначне місце українці посідали у церк. житті С. 18 ст. Митр. тобольськими і сибірськими були: Філофей Лещинський (1702-21, з перервами), Іоан Максимович (1711 — 15), Антоній Стаховський (1721 — 40), Арсеній Мацієвич (1741-42), Павло Конюскевич (1758-68); єп. іркутськими були: Інокентій Кульчицький (1727 — 31), Інокентій Нерунович (1732-47), Софроній Кристальський (1753 — 71). Вони здебільша оточували себе духовенством укр. походження, яке великою мірою спричинилося до культ. розвитку С. у 18 ст. Чимало українців — духовних і світських (наприклад, Григорій Новицький), досліджували С. і Далекий Сх. Так було і в 19 ст.

Масовий виїзд укр. селян почався з кінця 1880-их pp. У 1885—1914 виеміґрувало з 9 укр. губ. за Урал 1 742 000 осіб, а з усіх укр. земель понад 2 млн — майже самих українців. З цього ч. бл. 35 % припадало на С. (докладніше про еміграцію українців до Азії див. стор. 630 — 31). За переписом 1897 в С. жило 142 000 українців (у дійсності більше), у тому ч. в Зах. С. 120 000; найбільші відсотки вони становили в півд.-зах. частині Томської й Тобольської губернії. Ч. українців в С. у 1914 було небагато менше, як за переписом 1926 (за воєнні і перші повоєнні роки іміґрація з України була незначна) — бл. 1 млн, тобто бл. 12 % всього населення.

1917 — 20 pp[ред.ред. код]

Березнева революція в Росії викликала жвавий політ. рух поміж всього населення С. Відкрилися також значні можливості для укр. поселенців в С. та багатьох укр. вояків, що там перебували в процесі мобілізації та формування. Незабаром постали укр. організації в Омську (Укр. Вільна Громада), Томську (Окружна Рада), Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську (Алтайська Губ. Рада) та ін. В Омську діяли філії допомогових установ, що постали в Києві з метою опіки над українцями з Галичини й Буковини, вивезеними рос. владою до Россії та українцями-вояками австр.-угор. армії, що опинилися в рос. полоні (див. Комітет допомоги населенню Півдня Росії… та Гал.-Бук. Комітет); вони мали відділи в низці міст С. Частина укр. полонених (вояків австро-угор. армії) включилася в укр. життя в С. Почали виходити укр. газ.: «Укр. Голос» в Омську та «Укр. Слово» в Томську. Одночасно постали військ. організації та в кін. 1917 велися формування окремих укр. військ. частин, що з них найуспішніший був курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного в Омську і батальйони в Іркутську й ін. містах. Врешті, в Омську відбувся на початку серпня 1917 Перший Укр. З'їзд С., який заснував Гол. Укр. Раду С. (гол. Г. Концевич, заступник М. Новосельський) та вислав делеґата до Укр. Центр. Ради в Києві.

Ще до жовтневої революції й перемоги більшовиків у першій половині жовтня відбувся 1917 з'їзд дем. партій С. (серед них перевагу мали сибірські обласники й есери), який проголосив автономію С. і скликав Надзвичайний З'їзд С., що відбувся у Томську 6 — 15. 12. 1917 і створив орган тимчасової влади С. — Сибірську Тимчасову Обл. Думу (до складу її мали входити 5 укр. представників) та відповідальну перед нею Обл. Раду («Совєт») — уряд С., до складу якого вводив українець Сулима. Надзвичайний з'їзд С. вислав привітання до Укр. Центр. Ради у Києві з нагоди проголошення Третього Універсалу, а Обл. Рада 7. 1. 1918 повідомила больш. владу в Петрограді, що вона її не визнає. В кін. січня, 1918 Томський совєт робітників і солдатів розігнав Сибірську Обл. Раду, але з її доручення далі діяв Тимчасовий Автономний Уряд С., і т. ч. в С. утворилося двовладдя. Позиція Сибірської Обл. Ради і Тимчасового Автономного Уряду С. зміцнилася, коли проти більшовиків виступив в кін. травня 1918 Чехо-слов. корпус, а у квітні 1918 висадився япон. і англ. десант у Владивостоці, а у серпні — амер. корпус ген. Ґревса.

У житті українців С. важливою подією був Другий Сибірський Всеукр. з'їзд в Омську (11 — 13. 8. 1918), який вимагав від Сибірської Обл. Думи проголошення самостійности С. та здійснення принципу самоврядування для окремих національностей, зокрема для українців, і створення Сибірської армії для охорони країни. Однак, у громадянській війні перемогли сили білих росіян, і дем. Тимчасовий Автономний Уряд С. у листопаді 1918 передав владу центр. Тимчасовому Всерос. Урядові, який незабаром очолив адмірал А. Колчак, і разом з тим укр. рух у С. був загальмований. Укр. курінь ім. гетьмана П. Сагайдачного, після великих втрат на уральському фронті проти більшовиків, перестав існувати в кін. 1919. У дальшій війні військо Колчака дійшло майже до Волги (березень 1919), але згодом зазнало поразки, а в січні 1920 його армія була розбита і С. здобули більшовики. Далекий Схід вони остаточно опанували у листопаді 1920 (див. Далекосхідна республіка).

1920-ті[ред.ред. код]

Населення С. не понесло великих втрат під час війни, революції й голоду 1921-22; разом з тим майже зовсім припинився приплив іміґрантів з європейської частини СРСР (він у незначних розмірах відновився з 1924). На поч. 1915 населення Сибіру нараховувало бл. 10 млн, у кінці 1926 — близько 11 млн (разом з Ішимською і Курганською округами, які офіційно входили до складу Уральського краю). Перепис 1926 вперше подає докланіші дані про національний склад населення Сибіру (також за поодинокими районами):

склад людности
Національність Зах. С. 1000  % Сх. С. 1000  % Увесь С. 1000  %
українці 738 9,8 115 3,4 853 7,8
росіяни 5 938 79,2 2 366 69,5 8 304 76,2
білоруси 170 2,3 153 4,5 323 3,0
буряти 238 7,0 238 2,2
якути 236 7,0 238 2,2
мордва 100 1,3 20 0,6 120 1,0
татари 68 0,9 36 1,1 104 0,9
німці 77 1,0 4 0,1 81 0,7
казахи 50 0,7 50 0,5
поляки 28 0,4 21 0,6 49 0,5
інші 336 4,4 213 6,2 549 5,0
разом 7 505 100,0 3 402 100,0 10 907 100,0

Порівняно з 1911 відсоток росіян, українців і білорусів, разом взятих, залишився майже без змін (86,7 і 86,9), корінного населення зменшився з 10,6 до 7,5 (у тому числі найчисленніших національностей: бурятів з 3,9 до 2,2 і якутів з 2,9 до 2,2), інших збільшився з 2,6 до 5,6.

Українці С. жили переважно у суцільних масивах в півд.-зах. С., що має сприятливі умови для хліборобства — у лісостепу і степу з чорноземними ґрунтами. Ці українські поселенчі землі становили частину т. зв. Середньо-Азійського Степового краю, в частині якого (саме Сер.-Азійського Степ. краю) українці являли собою більшість всього населення. Сибірська частина цього саме Сер.-Азійського Степ. краю (вона охоплювала майже всю Славгородську і частини Омської і Каменської округ) займала площу 55 000 км² з 580 000 меш., у тому ч. 310 000 (53 4 % усіх) українців, бл. 200 000 (34 %) росіян і 25 000 (4,3 %) корінного населення. На 17 районів, положених у сибірській частині саме Сер.-Азійського Степ. краю, українці становили більшість у 12 районах. Бл. 400 000 українців жило у тій частині Зах. С., у якій більшість являли собою росіяни (переважно давно тут оселені старожили); українці у тих районах. становили 10-40 % всього населення і звич. жили в окремих селах. Докладніше див. Сер. Азійський Степ. край і карту.

На 115 000 українців у Сх. С. більшість жила на островах з добрими чорноземними, ґрунтами (наприклад, на сх. від Красноярську).

За переписом 1926 лише 3,4 % українців жили у містах (вони становили в них 2,8 % всього населення; у селах — 8,8 %). Найбільші міські скупчення українців (у тис.): в Омську (9,7), Славгороді (4,1), Красноярську (1,6), Іркутську (1,3), Томську (1,2) та ін.

Фактично чисельність українців в С. було більше (мабуть, 1,2 млн), про що свідчить високий відсоток серед меш. С. осіб, народжених в УРСР; в усьому С. українці мали становити 10 %, але у ньому жило аж 19 % осіб, народжених в УРСР; числа для округ, у яких українці становили великий відсоток: у Славгородській — 47 % і 56 %, Омській — 19 % і 27 % і т. д.

Разом з тим зросло населення С. з 10,9 млн у 1926 до 14,1 млн у 1939 (або на 29 %; у тому ч. З'ах. С. на 19 %, Сх. С. на 52 %), у тому ч. міськ. з 1,0 на 4,4 млн або з 9,2 % иа 31,3 % всього населення (сіль. людність зменшилася на 200 000). Цей високий приріст населення був можливий завдяки значній іміґрації з евр. частини СРСР. Серед прибулих було чимало засланих з України куркулів (гол. у 1929-32), а також українців, які рятувалися перед голодом і репресіями виїздом в індустріальні райони С. (зокрема до Кузнецького басейну). Тоді ж постав у С. ряд концентраційних таборів.

1940 — 45[ред.ред. код]

У 1940 — 45 С. зазнав значних змін. Вже 1939 — 40 на С. було заслано чимало українців з Зах. України. Під час другої світової війни господарство С. було спрямоване на воєнні потреби: на С. евакуйовано (гол. з України) бл. 1 млн осіб і сотні зав. та збудовано нові. Розбудовано кам'яновугільну (в Кузнецькому басейні; Кузнецьке і Карагандинське вугілля мало замінити донецьке), важку та хім. промисловість; виникли нова пром. центри. Валовий обсяг промисловості за 1940 — 45 збільшився майже удвічі.

Нац. склад населення С., зокрема укр. стан посідання зазнав за останні 40 pp. значних змін. З кін. 1920-их pp. на С. постійно припливає укр. людність: заслані і ув'язнені (на території С. є численні концентраційні табори, у яких українці становили більшість), поселенці у 1950-их pp. на цілинних землях, оселені в процесі організованого набору на працю або ті, що добровільно переселилися, завдяки кращим умовам життя — високий зарплатні, меншому тискові режиму. У 1940-их pp. на С. переселено 300—400 000 німців (гол. з Надволжя і України). Дані сов. переписів з 1959 і 1970 не подають докладної ста- тистики нац. відносин (так само, як і в Сер.-Азійському Степ. краю), бо вони дають дані лише для цілих обл. і зменшують кількість українців й ін. нерос. національностей евр. походження. Нац. склад населення С. за переписом 1970 такий:

Нац. склад населення С. за переписом 1970
Національність Зах. С. 1000  % Сх. С. 1000  % Увесь С. 1000  %
українці 359 2,7 219 2,7 578 2,7
росіяни 11517 87,5 6604 81,5 18121 85,1
німці 402 3,0 66 0,7 468 2,2
татари 292 2,2 121 1,5 413 1,9
буряти 312 3,8 312 1,5
якути 295 3,6 295 1,4
казахи 108 0,8 3 111 0,5
білоруси 76 0,6 65 0,8 141 0,6
чуваші 70 0,5 32 0,4 102 0,5
мордва 50 0,4 33 0,4 83 0,4
інші 300 2,3 377 4,6 677 3,2
разом 13174 100,0 8 127 100,0 21 301 100,0

Порівняно з 1926 і 1959 мали б відбутися в нац. складі населення всього С. такі зміни:

Гіпотетичні зміни людности між 1926 і 1959
Національності 1926 у 1 000 у % 1959 у 1000 у % 1970 у 1000 у %
українська : 853 7,8 692 3,6 578 2,7
російська 8304 76,2 16075 83,6 18121 35,1
білоруська 323 3,0 139 0,7 141 0,6
корінна людність 841 7,7 1062 5,6 1455. 6,8
інші 586 5,3 1244 1027 4,8
Разом 10 907 100,0 19 212 100,0 21322 100,0

Порівняння нац. складу людности 1926 і 1959 виявляє зменшення укр. (як в абсолютних числах, так ще більше у відсотках) та корінного населення (лише у %) і одночасне зростання росіян, а також групи «інші» (завдяки припливові німців). У 1960-их pp. кількість українців й ін. нерос. евр. народів далі зменшується, натомість збільшується ч. і відсоток корінного населення (серед ін. за 1959-70; в тис.): татар з 246 до 413, бурятів з 252 до 312, якутів з 238 до 295) гол. завдяки їхньому високому природному приростові.

В розміщенні українців в С. мали відбутися — у світлі переписів — значні пересунення. Катастрофічно мав би зменшитися укр. стан посідання в Зах. С.: з 738000 (9,8 % всього населення) у 1926 до 463 000 (3,8 %) у 1959 і 359 000 (2,7 %) у 1970. Натомість зросла кількість українців у Сх. С. — з 115000 (3,4 %) у 1926 до 229 000 (3,3 %) у 1959 (у 1970 вона зменшилася до 219 000, або 2,7 %). Т. ч. стан посідання українців зменшується гол. в півд.-зах. С., у якому вони у 1920-их pp. становили бл. 1/5 всього населення, а то й більшість (у тій частині, яка входила до складу Сер.-Азійського Степ. краю), натомість збільшується у Сх. С., зокрема у його субполярній смузі (наприклад, в Якутській АССР з 100 у 1926 до 1 200 у 1959 і 20300 або 3,1 % всього населення у 1970). Найбільший відсоток українці становлять в Омській обл. (5,8; 1959 — 7,8), в Іркутській (3,7) і Якутській АССР (3,1), у всіх ін. обл. від 1,3 до 2,4 (див. також карту розміщення українців в СРСР у гаслі Союз Сов. Соц. Республік).

Чимраз більше українців живе у м. С.: 1926 ледве 3,4 % всіх, 1959 — 45 %, 1970 — 66 % (в УРСР — 46 %), серед міськ. людности вони становлять 2,9 % (1926-2,8 %); серед сіль. 2,8 %. (8,8 %). Мабуть, найбільші скупчення українців є у великих м. Кузнецького басейну, в Новосибірську, Омську, Іркутську і Красноярську.

Поділ людности за мовою не збігається з поділом за національністю, бо частина неросіян, зайшлих з евр. частини СРСР, вживає рос. мови. За переписом з 1959 лише 54 % українців за національністю подало українську мову як рідну, 46 % рос. За переписом 1970 мовна русифікація українців С. мала б бути така:

Кількість українців
у тис.  %
за національністю 578 100
за мовою 252 44
тих, що знали українську мову як другу 83 14
тих, що не знали української мови 243 42
тих, що подали рос. мову як рідну 326 56
тих, що знають рос. мову як другу 225 39
тих, що не знають рос. мови 27 5

Мовна русифікація українців більше посунена в тих обл., у яких українці оселювалися з кінця 19 ст., менше — у Сх. С.

До сов. нац. і мовної статистики можна ставитися з застережнням і можна припускати, що в С., до якого постійно припливали українці, живе понад 2 млн осіб укр. походження. Однак, не можна заперечувати далекосяжну русифікацію укр. людности в С., як і всіх українців, що живуть за межами УРСР (див. Русифікація). Її полегшує значно посилена урбанізація українців у С., змішування різних національностей в радгоспах, а також факт, що великий відсоток, а то й більшість українців творить мішані подружжя; все це — при одночасній відсутності укр. шкіл (вони існували в Зах. С. недовгий час, на початку 1930-их pp.), преси, видань. Такої самої русифікації зазнають й ін. нерос. народи евр. походження, за винятком німців; натомість русифікація не посувається серед більших корінних національностей (всі вони мають свої автономні ССР або автономні обл.).

Сибірські Українці (рос.: Сибирские Украинцы ), (англ.: Siberian Ukrainians) - національна меншина в рамках населення Сибіру і на Далекому Сході Росії , але яка становить більшість в деяких містах. Сибірські українці є одним з найбільших і історично важливих складових частин української діаспори, і, як відомо, є одною з перших груп української діаспори.

Їх загальна чисельність невідома,але,принаймні, проживає кілька мільйонів чоловік

Історія[ред.ред. код]

Росії імперія[ред.ред. код]

Два мільйони українських селян оселилися в Сибіру між 1600-ми роками і 1917 роком. У 19-му столітті , уряд Росії закликав селян перейти від західних частин імперії в Сибір. Українські селяни, не обмежені традиційною російською комунальною системою сільського господарства , як російські селяни, були ідеальними кандидатами для переселення, готові йти в обмін на обіцянку виділити більше землі .

[1]

Радянський Союз[ред.ред. код]

Під час операції Барбаросса евакуацію російських , білоруських і українських цивільних осіб від Європи до Уральських гір розпочалося. Було евакуйовано кваліфікованих українських та єврейських робітників і фахівців , а також національно свідомих членів українського духовенства та інтелігенції .Радянська влада боялася , що нацисти б експлуатували етнічний націоналізм, і багато з них були позбавлені можливості повернення в Україну після війни[2]

ГУЛАГ[ред.ред. код]

За часів Сталіна , і особливо після другої світової війни багато українців були відправлені в ГУЛАГ ; деякі з них були колишніми учасниками Української повстанської армії . Українські в'язні сприяли повстанню в Норильську (там, де вони, як і раніше, складають близько 80 % населення ) та в іншим постанням в ГУЛАГу в 1953 р. Більшість (але не всі) українців, що проживають в Сибіру, є нащадками цих ув'язнених. [3]

Сучасна Росія[ред.ред. код]

Після розпаду Радянського Союзу багато українців вважали за краще залишитися в Сибірі , на відміну від багатьох інших національностей . Це в поєднанні з природним зростанням викликало зростання населення. Однак загальна чисельність популяції знизилася через асиміляції[4]

Вільна земля в сибіру[ред.ред. код]

У 2017 році вступить в силу новий закон , що дозволить іноземцям претендувати на вакантні землі на Далекому Сході . Програма спрямована в першу чергу на громадян України , і спочатку з'явився як можливий шлях переселення біженців-громадян України , як очікується , прийде в Сибір більше , ніж будь-який інший національності. Вони більш схильні прийняти пропозицію вільної землі і громадянства серйозно.

На думку деяких спостерігачів ,українців і білорусів прийде в Сибір більше , ніж самих росіян.

Відомі сибірські українці[ред.ред. код]

Української культури в Сибіру[ред.ред. код]

Видаються кілька газет українською мовою в Сибірі , а також кілька українськомовних шкіл . Українська католицька церква має філії в багатьох сибірських містах і селах , які служать іммігрантам з Західної України[5]

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Ветошкин М. Сибирское областничество. ж. Современный мир. М. 1913;
  • Азиатская Россия. т. І, II. П. 1914;
  • Олесіюк Т. Українські колоніальні землі, ж. Табор. В. 1932 — 34;
  • Kubijowicz W. Rozmieszczenie Ukraiucow w Azji. Biuletyn Polsko-Ukrainski. чч. 21 — 23. В. 1934;
  • Кисилев С. Древная история Южной Сибири. (друге вид.) М. 1951;
  • Покшишевский В. Заселение Сибири (Историко-географический очерк). Іркутськ 1951;
  • Sweet J. The Problem of Nationalities in Soviet Asia. Ukrainian Quarterly, т. IX. Нью-Йорк 1953;
  • Народы Сибири. М.-П. 1956; Сибирское отделение АН СССР. Институт Истории, Филологии и Философии. Проблемы изучения национальных отношений в Сибири на современном этапе. (Зб.). Новосибірськ 1967;
  • История Сибири с древнейших времен до наших дней. тт. І — V. П. 1968 — 69;
  • Этнография русского населения Сибири и Средней Азии. М. 1969;
  • Советский Союз. Российская Федерация. Восточная Сибирь. М. 1969,
  • Западная Сибирь. М. 1971;
  • Морозова Т. Экономическая география Сибири. М. 1975.
  • Завьялов А. В. Социальная адаптация украинских иммигрантов : монография / А. В. Завьялов. – Иркутск : Изд-во ИГУ, 2017. – 179 с.