Українська Далекосхідна Республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українська Далекосхідна Республіка
Самостійна Далекосхідна Українська Республіка
Російська Республіка Flag of Russia.svg
1917 – 1922 Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918-1920).svg

Прапор Українська Далекосхідна Республіка

Прапор Української Далекосхідної Республіки

Девіз
«Всі на захист України!» [1]
Зелений Клин 1918.png
Мапа Української Далекосхідної Республіки
   Територія на яку поширювалась влада Далекосхідної Української Республіки[2]


Столиця Микольськ-Уссурійськ[3]
(1917—1918)
Владивосток[4]
(1918—1922)
Мова(и) Українська
Релігія Православ'я
Греко-католицтво[5]
Площа 2 100 000 км² [6][7]
Населення 1 500 000 осіб[8]
Етнічний склад (1913):[9]
60% українці
20% корейці
10% росіяни
10% корінні народи
Форма правління Парламентська республіка
Голова Тимчасового Далекосхідного Українського Крайового Комітету
 - 1917 — 1918 Онисим Ступак
Голова Українського Далекосхідного Секретаріату
 - 1918 — 1922[10] Юрій Глушко-Мова
Історія
 - Перший з'їзд 24 червня[11] 1917
 - Другий з'їзд 7 січня 1918
 - Третій з'їзд 7 квітня 1918
 - Четвертий з'їзд 24 жовтня 1918
 - Конституція українства Далекого Сходу 30 травня 1919
 - Більшовицька окупація 10 листопада 1922
Сьогодні є частиною Росія Росія
КНР КНР[12]

Українська Далекосхідна Республіка або Республіка Зелений Клин — самопроголошена, а пізніше — автономна українська держава[13], що постала на території колишньої Російської імперії в районах Зеленого Клину (Амурщині, Приморщині з Усурійським краєм, Забайкальщині, Камчатці та в «смузі відчуження» маньчжурської залізниці), що були переважно заселені українцями.[14][15]

Всі державні інституції з 1918 року знаходились в місті Владивосток, що слугував де-факто столицею Зеленого Клину, в 19171918 роках цю функцію виконував Микольськ-Уссурійськ.[16]

Республіка мала свою Українську Далекосхідну Крайову Раду та Секретаріат, що відповідали за законодавчу та виконавчу владу. Владу на місцях контролювали десять Українських Окружних Рад. Гарантом безпеки держави було Українське Далекосхідне Військо, що також було задіяне для допомоги у війні УНР проти більшовиків. Крім владних структур в республіці існували українські кооперації, об'єднання, видавництва та гуртки, що займалися українською освітою, економікою та культурою. Всі дії уряду були закріплені прийнятою у Владивостоці 30 травня 1919 року Конституцією українства Далекого Сходу.

Вищим народним органом влади були Всеукраїнські з'їзди діячів і громадянства Далекого Сходу.

Весь час свого існування республіка орієнтувалась на об'єднання з Українською Народною Республікою в одну Велику Україну. Також до 1918 року мала ідеї переселення українців Зеленого Клину до України.[17]

19171920 роки існувала як самопроголошена держава, а 19201922 роки — в межах автономії Далекосхідної Республіки. Ліквідована російськими більшовиками 10 листопада 1922 року.

Після ліквідації держави всі українські громадські установи переїхали в Харбін, що залишився на території Китаю, там вони залучившись підтримкою Японії у 1935 році створили Українську Національну Колонію, та готували збройне повстання з метою відновлення Української Далекосхідної Республіки. Колонією був створений український далекосхідний уряд в екзилі та сформований власний батальйон «Далекосхідна Січ». Але через програш Японії у Другій світовій та окупації червоною армією у 1945 році Харбіна — українська колонія була знищена, а план повстання — не реалізований.[18]

Після розпаду СРСР та незалежності України відбулася ще одна спроба відновити Українську Державу на Далекому Сході, 19 березня 1993 року у Владивостоці відбувся П'ятий Всеукраїнський Далекосхідний з'їзд, на якому було створено об'єднання «Зелений Клин» та обрано новий Секретаріат. З'їзд надіслав звернення до Президента Російської Федерації Бориса Єльцина та органів влади на місцях щодо визнання організації. Однак об’єднання так і не було зареєстроване й фактично не розгорнуло своєї діяльності.

Назва та символіка[ред.ред. код]

Території Приморської і Амурської областей, що були найбільш компактно заселені вихідцями з України, в українському етнічному середовищі запам'яталися під назвою «Зелений Клин». Походження цієї назви пов'язується з великою зеленню рослинністю Примор'я, а також географічним положенням Південно-Уссурійського краю, «клином» втиснувся між Китаєм і Японським морем. Також слово «клин» використовувалося в значенні певної частини земної поверхні, земельних угідь («земельний клин»), адже саме тут український селянин отримував у своє володіння величезні за європейськими мірками наділи.

Один із варіантів прапора Української Далекосхідної Республіки (1918 рік)

Відносно українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу поряд з назвою «Зелений Клин» використовувалися також найменування «Нова Україна», «Далекосхідна Україна», «Зелена Україна». У краєзнавчій літературі використання назви «Далекосхідна Україна» зафіксовано вже в 1905 році, стосовно південної частині Уссурійського краю.[19]

Починаючи з 1918 року, з отриманням формальної державності, до української країни на далекому сході застосовували такі назви як: «Українська Далекосхідна Республіка» або «Самостійна Далекосхідна Українська Республіка».[20]

Як державний прапор Української Далекосхідної Республіки було обрано національний синьо-жовтий прапор із зеленим клином. Зелений колір символізував тайгу, синій — небо і море, жовтий — хлібне поле. Також розглядався зелений прапор із синьо-жовтим прямокутником у лівому куті.[21]

Історія[ред.ред. код]

Переселення українців (1765—1905)[ред.ред. код]

Початок формування українського населення Зеленого Клину пов’язаний з приєднанням цього терену до Російської імперії й відноситься до 1860 року, коли сюди починають прибувати перші окремі українські родини. Разом з тим відомо, що до південно-східніх районів регіону українці потрапляли і раніше. Так, ще у другій половині XVIII століття (17651785 років) на Камчатці опинились учасники гайдамацького руху (Коліївщини), які були заслані сюди царським урядом. Тут із них та якутських козаків було утворено камчатське козацтво, яке згодом зазнало значної метисації з місцевим тубільним населенням, в наслідок чого на початку ХХ століття лише наявність у мові камчатських козаків окремих українських слів свідчила про їх українське проходження.

Перші українці – вихідці з Полтавщини прибувають на терен Амурської області в 18601861 роках, а вже в 18631864 роках вихідцями з Полтавської губернії тут було засновано перші українські села – Троїцьке (1863), Середнєбільське та Новотроїцьке (1864) на річці Біла. На цьому етапі переселенці пересувалися валками через весь Сибір, тому шлях до Зеленого Клину тривав декілька років. До 1880 року на території Зеленого клину проживало близько 100 тисяч осіб.[22]

Українські поселення на Зеленому Клині

Різкий стрибок переселення відбувся після того, як з ініціативи генерала Павла Унтерберґера з 1882 року організовується безкоштовний перевіз поселенців — майже винятково українських селян — морем з Одеси та відведення їм найліпших земель в Уссурійсько-Ханківській низовині. Саме з цього періоду починається масове заселення цих земель українцями.

Переселення українців відбувалося з всіх українських земель Наддніпрянської України, але найбільше переселенців було з Чернігівської, Полтавської та Київської губерній. З побудовою в 1890-х роках Транссибірської магістралі та Китайсько-Східньої залізниці перевезення переселенців морем від 1902 року припиняється. Від цього часу вони рухалися вже залізницею, що суттєво збільшує їх приплив. З початком у 1914 році Першої Світової війни на Далекий Схід депортуються тисячі українців з Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, що були захоплені Російською імперією у Австро-Угорщини.[23] З цього моменту на території Зеленого Клину були присутні представники всіх історико-етнографічних регіонів України.

Загалом за 18501916 роки з України офіційно на Далекий Схід переселилося 276 300 осіб, або 56,54 % всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7 % поселенців, у Приморській — 61,2 %.

Також багато українців переселялося в китайську північну Маньчжурію, де вони працювали на станціях російської Китайсько-Східньої залізниці, і оселялися поблизу неї. На початку ХХ століття там вже проживало 22 тисячі українців, що складало близько 33% всього населення.

Вже на початку ХХ століття серед 1,5 млн. населення цієї віддаленої окраїни Російської імперії, яка охопила південь азійського узбережжя Тихого океану (на той час територія Амурської області та Усурійсько-Приморського краю), близько мільйону були вихідцями з України. Українською мовою розмовляли 39,9% мешканців Зеленого Клину, а українці становили 50 — 60% всього населення. Різниця між мовою і національністю пояснювалась русифікацією, відсутністю українських шкіл, та низькою національною самосвідомістю. Деяких українців, що звикли до етнонімів русин та козак — записували, як росіян.[24][25]

Одним з перших проявів українського культурного життя на Зеленому Клині стало заснування у Владивостоці у грудні 1893 року першого українського хору.

Створення першх українських громад (1905 — 1917)[ред.ред. код]

Після 1905 року українських книжок, часописів і газет більшає, посилюється зацікавлення театральним та громадським життям. Робляться перші практичні кроки до української самовизначеності.

Першою українською національною організацією на Зеленому Клині стала Владивостоцька студентська Українська Громада (голова – К. Андрущенко, секретар – Б. Воблий), яка була створена при місцевому Східному інституті восени 1907 року. Правда вона проіснувала недовго і вже 1909 року була заборонена за наказом міністра народної освіти.

7 грудня 1907 року в Харбіні було засновано Український клуб, при якому діяли бібліотека, театральний гурток на чолі з актором Українцевим, хор під керівництвом диригента Машина. Під час Першої світової війни Клуб організував збір коштів і пересилку їх до Києва та Петербурґа для допомоги українцям, потерпілим від бойових дій

1909 року, одразу після закриття «Української громади» у Владивостоці утворився Український гурток (керівники – І. Мостипан, І. Антонюк, Ю.Глушко-Мова), який напівлегально діяв аж до 1917 року. В 1916 році було зроблено спробу легалізувати українське громадське життя у Владивостоці шляхом створення Владивостоцького українського громадського благодійного зібрання, однак влада не дозволила його реєстрації. З 1909 року українці Зеленого Клину регулярно відзначали Шевченківські дні.[26]

У 1910 році в місті Микольську-Уссурійському було створено товариство «Просвіта» (засновники – Й. Переверзєв-Розсуда, С. Ніжинецький, П. Хоменко), якому також було відмовлено в офіційній реєстрації. Ще 1907 року у Микольську-Уссурійському робилися заходи щодо видання газети «Молода Україна». В 1911 році у Олександрівську на Сахаліні діяв український аматорський театральний гурток, який був створений Б. Воблим.

Напередодні першої світової війни в Микольську-Уссурійському В. Ткаличем та Юрієм Глушко-Мовою був організований книжковий кіоск, через який поширювалася українська періодика та література. Такий же кіоск діяв і у Владивостоці. Єдиною легальною організацією, що діяла в цей період на терені Зеленого Клину, був Український клуб, створений 1911 року в Благовіщенську (організатори й керівники – Л. Глібоцький, М. Мацюк, О. Грищенко, Л. Шаля, д-р Підгаєцький). Формуванню української національної самосвідомості в цей період значною мірою сприяла діяльність українських театральних труп К. Кармелюка-Каменського, Й. Переверзєва-Розсуди, М. Каганця, які активно гастролювали на Зеленому Клині.

Найбільшим досягненням української далекосхідної громади стало відкриття при Харбінському українському клубі у 1916 році першої на далекому сході української початкової школи. Згодом на пожертви українців у Харбіні був зведений Український Народний Дім.

Незважаючи на те, що відсоток росіян в Зеленому Клині на початку XX століття був незначним (не більш як 5% проти 70% українців), українській мові і українській культурі доводилося боротися за право на своє існування, особливо в містах. Це було пов'язано з тим, що фактично всі важливі пости в державному апараті і в навчальних закладах Зеленого Клину займали росіяни, які не хотіли визнавати українців як окрему націю, що володіє високою і стародавньою культурою. Тому в містах найчастіше переважала російська мова. Навіть серед українців, які приїжджали в міста, як і сьогодні, чимало було таких, які соромилися говорити на своїй рідній мові, тим більше, якщо вони соціально піднімалися вище над своїми співвітчизниками. Російська еліта стверджувала, що українська мова — це свого роду «сільське наріччя» російської мови, але не більше. Нерідко багато українців, щоб надати псевдосолідність для своїх прізвищ переробляли їх на російський манер, додаючи до закінчення своїх прізвищ -ов» або -єв.[27]

Початок українського руху за незалежність (березень — травень 1917)[ред.ред. код]

В березні 1917 року серед українців Далекого Сходу розгортається національний рух. Лютнева революція 1917 року зі знищенням монархії ліквідувала в Росії багаточисельні обмеження національних прав та свобод різних народів та етнічних груп, поклала початок бурхливому розвитку українського громадського життя, яке проявилось у створенні цілої мережі українських громадських організацій (громад, кооперативів, товариств «Просвіта», військових рад, вчительських спілок, професійних об’єднань акторів, залізничників, поштово-телеграфних службовців тощо). Ці організації спочатку не мали певного об’єднувального центру та чітко окресленої мети, а їх головним завданням було відстоювання національних інтересів українського населення, з метою реалізації його прав як етнічної спільноти.

Українська далекосхідна державність почала формуватись майже одночасно з Українською Народною Республікою. Одразу після того як 17 березня 1917 року в Києві була створена Українська Центральна Рада вже 25 березня у Владивостоці постала перша українська «Громада», очолив яку полковник Федір Стешко.[28]

У квітні 1917 року українські громади були створені у Владивостоці, Хабаровську, Благовіщенську, Свободному, Імані, Микольську-Уссурійському, Харбіні та інших містах та селах Далекого Сходу, де компактно проживали українці.

Найбільш чисельною була українська громада у Владивостоці, яка у своїх лавах об’єднувала понад 1,5 тис. осіб, серед яких чимало було вояків місцевого гарнізону. Її зусиллями з 30 квітня 1917 року почав виходити перший на Далекому Сході український часопис «Українець на Зеленому Клині». Часопис опублікував резолюції Другого військового з’їзду в Києві та інформацію про важливість формування українських військових частин, тексти Універсалів Центральної Ради. Редактром газети був Дмитро Боровик.[29]

Українська демонстрація у Владивостоці

Навесні 1917 року виникла і короткий час проіснувала Українська військова рада амурської флотилії, «але тут праця не вийшла поза межі організаційних справ».

Активну культурно-просвітницьку діяльність проводило громадсько-культурне об’єднання «Просвіта». Широкий розвиток набув кооперативний рух, який очолював крайовий український кооператив «Чумак». Виникли і активно діяли осередки українських політичних партій — есерів (200 членів) та соціал-демократів (150 членів).

1 травня 1917 року у місті Владивосток вояки місцевого гарнізону разом з цивільним населенням під жовто-блакитними прапорами взяли участь у масовій демонстрації. А згодом заходами вояків-українців у місті було проведено українське військове віче, на якому з промовою виступили сотник К. Андруженко та полковник Федір Стешко.

Так цей день описує в своїй монографії український історик Василь Верига:

Після віча понад три тисячі учасників пройшли вулицями міста до залізничної станції, з якої вояки виїжджали на фронт. На станції їх проводжав полковник Стешко, а вояк Савченко передав український прапор. Під звуки гімну «Ще не вмерла Україна» поїзд вирушив у далеку дорогу через Сибір на фронт в Європі.

— Верига В. Визвольні змагання в Україні: 1914-1923 рр.: у 2-х т. / В. Верига – Л.: Місіонер, 1998. Т.1. – 523 с.; Т. 2. – 502 с

Державотворення (червень 1917 — червень 1919)[ред.ред. код]

24 червня 1917 року у Микольську-Уссурiйському відбувається Перший загальний всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу. Ініціатором скликання його стала Далекосхідна вчительська спілка, головою якої був Онисим Ступак. Підсумком роботи з’їзду стало звернення до Тимчасового уряду з вимогою про визнання ним широкої національно-культурної автономії для українського населення, організацію українських військових частин з українців-вояків російської армії, створення Далекосхідної Української Крайової Ради та її Секретаріату.

На цьому З'їзді, якого головою був А. Романюк, було створено перший виконавчий орган нової держави — Тимчасовий Далекосхідній Український Крайовий Комітет який очолив Онисим Ступак, до складу комітету також увійшли: П. Василенко, Прокопця, І. Ігнатенко і Онисій Попович. Цей комітет мав наладити справи та скликати у швидкому часі Другий з'їзд.

Проте з першого дня своєї роботи делегати з’їзду зазнали утисків з боку російських політичних кіл. Так, командування російської армії заборонило на ньому бути присутніми 8-ми військовополоненим-галичанам, які у складі австрійської армії брали участь у Першій світовій війні. А Рада робітничих та солдатських депутатів Владивостока, більшість якої складали більшовики, прийняла рішення розігнати з’їзд, який на їх думку вносив розкол у «революційний рух». Однак солдати, більшість з яких були українцями, відмовились виконувати її резолюцію, і впродовж чотирьох днів з’їзд проходив у спокійній обстановці.

Історичне значення першого Всеукраїнського з’їзду для Зеленого Клину було значним. Фактично з цього моменту починається організована боротьба українців краю за національну державність, у якій вирішальну роль повинні були відіграти національні військові формування. Після з’їзду активізувалися процеси українізації і в російській армії. Майже у кожній військовій частині на території Далекого Сходу, де проходили службу українці, стихійно виникали Українські військові ради, які висували перед своїм командуванням вимоги про створення українізованих військових підрозділів. Влітку 1917 року у Владивостоці було створено місцеві організації Української соціял-демократичної робітничої партії та Української партії соціялістів-революціонерів.

16 липня 1917 року в Харбіні відбувся загальний з'їзд делегатів, на якому була створена Українська Окружна Маньчжурська Рада, на чолі з лікарем штабу військ І. Модзалевським. При Раді, яка розміщувалась в будинку головного штабу, була заснована військова секція на чолі з ад'ютантом штабу 2-го відділу Кордонної сторожі поручником Петром Твердовським.

Ідея створення українського корпусу та використання його у боротьбі з більшовиками, запропонована на з’їзді Петром Твердовським, знайшла несподівану підтримку у представника Вищого міжсоюзного командування та головнокомандувача союзними військами у Сибіру та на Далекому Сході французького генерала Моріса Жанена. Однак уряд Франції поставився до цієї ідеї стримано і наказав Жанену не порушувати цього питання.

7 січня 1918 року в Хабаровську відбувається Другий Всеукраїнський з'їзд, прибуло багато селян, що цікавилися справою переселення на Україну. Це були ті селяни, які — або оселилися на неродючій чи взагалі непридатній для хліборобства землі, або стужилися за рідним краєм. Тому й обговорювали на цьому З'їзді справу переселення на Україну та різні сільськогосподарські справи. Для зв'язку з Україною й захисту інтересів місцевих селян, що бажали повернути туди, ухвалив З'їзд послати своїх делегатів до Києва. В кінці вибрано й новий Тимчасовий Комітет, до якого ввійшли: Гордій Мелашич, Гаврило Кириченко-Могила і Я. Кушнаренко.

Тим часом російські більшовики, що повалили російський Тимчасовий Уряд Керенського, захопили владу на Сибірі й пробували вчинити це й на Зеленому Клині, вчиняючи різню в Благовіщенському. Одначе це їм не вдалося. Повернувшись з Владивостоку 26 квітня 1918 один київський лікар оповідав, що у Владивостоці — влада в руках Японців, які захищають людність від більшовицьких насильств. Окрім японського десанту у владивостоцькому порті стоять крейсери — 1 американський, 1 англійський і 2 японських.

Так само китайці прогнали більшовиків з Маньчжурії. Це дало змогу генералу Дмитру Хорвату, який признавався українцем, зорганізувати в Харбіні українські антибільшовицькі військові частини. Під захистом свого національного війська могла розвивати свою діяльність основана в Харбіні Маньчжурська Українська Окружна Рада, що видавала свій офіційний «Вісник» та створювала українські школи в краю.

7 квітня 1918 року у Хабаровську відбувається Третій Всеукраїнський з'їзд, на якому було прийнято рішення про створення Української держави на Тихому океані та приступити до формування Української армії Зеленого Клину. Очолити цей процес повинен був Крайовий секретаріат на чолі з Юрієм Глушко-Мовою, призначеним на цю посаду Далекосхідною Українською Крайовою Радою ще у січні 1918 року, Верховним командиром українських загонів самооборони Далекосхідної Рада призначила полковника Слищенка.

Але, не дивлячись на всі намагання Крайової Ради, за весь цей час вдалося сформувати тільки один український полк імені Т. Шевченка (без зброї), який у жовтні 1918 року постав у Владивостоці.

Також на Третьому з'їзді було розроблено теритиріально-адміністративну систему Української Далекосхідної Республіки, згідно якої територія країни поділялась на 10 округів (Українських Окружних Рад), кожен з яких відповідав за свою округу і мав свій окружний центр. Для виконання розпоряджень української влади був створений Український Далекосхідній Секретаріат.

Будинок у Владивостоці, в якому в 1918—1922 роки розміщувався Український Далекосхідний Секретаріат та центральний український кооператив «Чумак»

Після Третього з'їзду Маньчжурська Українська Окружна Рада, відчувши повноту української влади навіть розпочала видачу українських паспортів. Текст документів друкувався трьома мовами — українською, російською і англійською.

З початку 1918 року територія та населення Зеленого Клину опиняються у вирі Громадянської війни та іноземної інтервенції, яка продовжувалась до жовтня 1922 року, і закінчилась більшовицькою окупацією Далекого Сходу. Майже на чотири роки Амурська область та Приморський край стають ареною збройної боротьби з’єднань Червоної армії, Чехословацького легіону, армії адмірала Колчака, збройних формувань отамана Семенова, англійських, канадських, французьких, американських, китайських та японських регулярних військ.

Формально 19171922 роки свою державність на Далекосхідних землях мали декілька республік: Українська Далекосхідна, Російська, Далекосхідна, Сибірська та Радянська Російська. Саме через це Українська Далекосхідна Республіка не контролювала більшу часину своєї заявленої території.

Активність українців Далекого Сходу була безпосередньо пов'язана з розвитком подій в самій Україні. Поки в Києві діяла Центральна Рада, далекосхідні українці активно самоорганізовувалися й боролися за свої права. З початком падіння Києва та зростанням впливів більшовиків, які виступили проти організованого українства зі зброєю в руках, український рух на Далекому Сході опинився в дуже складних умовах. Певна частина населення регіону домагань українців не розуміла і, в кращому випадку, ставилася до них байдуже, інша ж частина почала здійснювати всі можливі заходи для ліквідації руху. Охолола до громадської праці й значна частина старших діячів української спільноти в Маньчжурії.

В кінці травня 1918 року в Київ прибула направлена з Харбіна делегація Манджурської Української Окружної Ради на чолі з Петром Твердовським. Після приїзду Твердовський відвідав міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка й подав доповідь про положення на Далекому Сході. Також він подав від імені "Манджурської Окружної Ради" такі домагання:[30]

1. Вимагати від російського уряду признати далекосхідній Зелений Клин частиною України.
2. Негайно відкликати із Зеленого Клину всі озброєні російські частини і передати всю зброю, яка там є, українським властям.
3. Призначити українського старосту на весь край, рахуючи сюди й "смугу відчуження" манджурської залізниці.
4. Призначити військового начальника в краю за винятком Манджурії.
5. Призначити начальника Заамурської округи, який там був і раніше (Манджурія).
6. Тимчасово залишити всі власти, які там були до большевиків, до того часу, поки буде розпорядження від українського уряду.
7. Утворити при міністерстві в Київі спеціяльний відділ для справ Зеленого Клину.
8. Дозволити орґанізувати своє власне військо.
9. До Харбину, як міжнароднього міста, призначити українського консуля.

Влада Української Держави, вислухавши вимоги, не надала належної підтримки Українській Далекосхідній Республіці, оскільки вважала її не першочерговою місією, бо в цей час були територіальні суперечки з російсько-радянським урядом за Харківщину й Катеринославщину. Єдине що було зроблено українським урядом, це призначення Твердовського українським консулом на Далекому сході. Також з України на Зелений клин була відправлена освітня гуманітарна допомога — українські книги наукової та художньої літератури.

Після повернення Твердовського до Харбіну положення на Далекому Сході було дуже складне. Це був час, коли Чехи почали боротьбу з більшовиками і влада в Сибіру опинилася в руках уряду на чолі з Вологодським. Вологодський і провід чехословацьких легіонів дали дозвіл Твердовському на утворення на Далекому Сході й Сибірі українського війська з місцевих українців. Одначе незабаром праві російські круги, що дійшли до влади в Сибіру й Далекому Сході, почали цьому перешкоджати, а далі забороняти.

Після повалення радянської влади на Далекому Сході чеськими військами 29 червня 1918 року за наказом російського есера Алексєєвського були проведені арешти всіх найактивніших українців та заборонена діяльність Окружної Ради й ведення будь-якої української національної роботи. Через політичні ускладнення деякий час не діяв Український Далекосхідний Секретаріат, який на той час перебував у Владивостоці.

Процес створення української державності та війська на Зеленому Клині зрушився з «мертвої» точки після роботи Четвертого «Надзвичайного» Всеукраїнського з’їзду, який відбувся 24 жовтня 1918 року у Владивостоці. З'їзд виробив проект конституції українства Далекого Сходу й виніс рішучу ухвалу про створення українського війська.

Секретаріат доручив створення української армії генерал-лейтенанту Борису Хрещатицькому, який з листопада 1918 по серпень 1919 роки проходив службу в армії Колчака і безпосередньо брав участь у війні з більшовиками. Борис Хрещатицький приступив до формування українських дивізій на залізничній станції Ехо, однак непохитний прибічник «єдиної та неподільної» Росії адмірал Колчак заборонив формування окремої української армії, а вже сформовану дивізію наказав відправити на фронт, де її підрозділи мали бути включені до складу білих військ для боротьби з більшовиками. З тієї ж причини не була здійснена і ідея українців Галичини та Буковини, які потрапили у російський полон під час Першої світової війни. Колчаківський уряд не дозволив їм створити окремий курінь на зразок Українських Січових стрільців та використати його для захисту національних інтересів населення Зеленого Клину.

Учасники ІІ сесії Української Далекосхідньої Крайової Ради: сидять (зліва направо) – Ю. Глушко-Мова, І. Божко, В. Яковенко, Л. Глібоцький, П. Твердовський, стоять – В. Гальченко, П. Романенко, Є. Гаєвський, М. Левонюк, П. Горовий

Крім військових питань з’їзд ухвалив «Українську декларацію до народів світу», яку було поширено українською, французькою, англійською та російською мовами, в якій зазначив свою позицію з найбільш актуальних питань – про ставлення до політики більшовиків та німецької окупації України. Крім того, з'їзд ухвалив остаточне рішення стосовно питання щодо масового повернення українських переселенців на Україну, визнавши його неможливим, оскільки таке переселення стало б «першим історичним прикладом деколонізації, протилежним історико-соціяльним законам та шкідливим як для самих переселенців, так і для Української держави за її незакріпленого політичного ладу та слабкого державного бюджету». Крім того, втілення цієї ідеї було визнане неможливим і через технічні причини – у зв'язку з відсутністю практичних можливостей для масового переселення.

З встановленням української влади на Зеленому Клині починають відкриватись українські школи, гуртки, клуби, товариства та спільноти. Існуюча з 1910 року «Просвіта» починає відкривати свої філії в багатьох містах республіки.

Вiдразу пiсля закiнчення Четвертого Далекосхiднього з’їзду на початку листопаду 1918 року розпочала свою роботу Перша сесiя Крайової Ради. У нiй взяли участь представники тiльки Владивостоцької, Iманської та Маньчжурської округ. Секретарiят доповiв сесiї про те, що було зроблено за минулий час i що вiн «вважає потрiбним чинити українству надалi». Крайова Рада, керуючись постановами з’їзду, ухвалила провадити органiзацiю українські вiйськових формувань на Далекому Сходi та негайно утворити крайовий український економiчний орган з як найширшими завданнями (Український банк). На сесiї було створено комiсiю з членiв Секретарiяту i одного з членiв Крайової Ради, яка мала розробити статут цього економiчного органу.

Навесні 1919 року було досягнуто домовленостей з генералом Леонідом Вериго, під керівництвом якого у квітні 1919 року було розпочато створення добровольчих формувань «вільного козацтва». У цей час у Владивостоці було зорганізовано 1-й Український Далекосхідний Ново-Запорізький курінь вільного козацтва. Проте цим новоствореним частинам бракувало зброї та амуніції.

2731 травня 1919 року у Владивостоці відбулася Друга сесія Української Далекосхідньої Крайової Ради. Це була перша повна сесія Крайової Ради, на якiй були присутніми делегати майже від усіх українських Окружних Рад, в сесії взяли участь представники Владивостоцької, Микольськ-Уссурійської, Іманської, Хабаровської, Свободненської, Забайкальської та Маньчжурської Українських Окружних Рад.

28 травня у роботі сесії взяв участь український консул на Далекому Сході Петро Твердовський. Він зробив доповідь про міжнародне становище України, про відношення представників інших держав, які перебували на Далекому Сході, до України взагалі і до її консула зокрема.

30 травня 1919 року радою була прийнята «Конституція національно-культурної автономії українства на Далекому Сході», (головували – В. Яковенко, Л. Глібоцький, І. Божко). Юрисдикція Конституції поширювалася на терени Забайкальської, Амурської, Приморської, Сахалінської, Камчатської областей та Маньчжурії.

Конституцією проголошувалося, що українське населення Далекого Сходу є складовою частиною «особливої української самостійної нації» та має «племінний та культурний зв’язок... з народом та краєм, з якого вони вийшли, з Наддніпрянською Україною». Відповідно, ухвалюючи цю Конституцію та реалізуючи тим самим своє право на самовизначення у формі національно-культурної автономії, далекосхідні українці намагалися «забезпечити собі свободу на самостійне національно-культурне життя на новій батьківщині».

Конфлікт з Білою армією (червень 1919 — січень 1920)[ред.ред. код]

Небажання колчаківського уряду признати за українцями Далекого Сходу їх право на створення власної держави, постійні експропріації серед селян та примусова мобілізація чоловічого населення до колчаківської армії налаштувало місцеве населення цих регіонів проти Верховного правителя та його режиму.

На таємній нараді Крайового секретаріату Зеленого Клину, яка відбулася у червні 1919 року, Юрій Мова та інші члени секретаріату прийшли до висновку, що російська влада не дасть українцям створити власної армії для захисту українського населення. Тому було прийнято рішення разом з командиром чеських легіонерів генералом Р. Гайдою оголосити війну О. Колчаку та самостійно приступити до створення партизанських загонів, які повинні були у майбутньому створити кістяк Української армії.

Про плани Крайової Ради стало відомо колчаківській контррозвідці. Незабаром проти українського руху було вжито безпосередніх репресій. 20 червня 1919 року за наказом губернатора Примор’я генерала С. Розанова було заарештовано вояків українського куреня у Владивостоці та голову Українського Далекосхідного Секретаріату Юрія Глушка-Мову.

Але ці репресії не змогли зупинити антиколчаківського повстання, яке розгорнулося на Далекому Сході та в Сибіру. Серед повсталих було чимало українців — селян та вояків українських загонів самооборони, які створювали партизанські загони, і під жовто-синьо-зеленими прапорами успішно воювали проти білих аж до остаточного повалення колчаківського режиму у січні 1920 року.

Не маючи звинувачень проти голови Українського секретаріату, керівник колчаківської адміністрації генерал Розанов наказав заслати його на Камчатку. Але перед самим засланням помер син Юрко, i Юрія Глушка випустили для участі у похованні дитини. Після цього він переховувався аж до антиколчаківського перевороту, що стався у Владивостоці 31 січня 1920 року. Українських ув'язнених військових так само було випущено, але ці війська розпорошили в лави білогвардійської армії.

Конфлікт з російськими більшовиками та окупація (січень 1920 — листопад 1922)[ред.ред. код]

20 січня 1920 року голова Читинської окружної ради В. Козак від імені українців Далекого Сходу звернувся до отамана Григорія Семенова з проханням надати їм всю повноту влади на місцях та допомогти організувати Українську армію.

15 березня 1920 року Секретаріат провадив підготовку до скликання Пя'того Українського далекосхідного з'їзду який був запланований 20 квітня 1920 року, але він так і не відбувся, бо у квітні того ж року генерал Леонід Вериго під загрозою насильницького розгону та масового розстрілу з боку більшовиків, остаточно розпустив українські полки Зеленого Клину. [31]

6 квітня 1920 року влада в Зеленому Клині фактично перейшла до Далекосхідної Респубілки, створеної більшовиками, як буферна держава між Радянською Росією і Японією, а Українська Далекосхідна Республіка стала лише її національною автономією.

11 липня 1920 року отаман Григорій Семенов видав указ, в якому визнавав за етнічними українцями Зеленого Клину право на національне самовизначення в рамках єдиної Далекосхідної держави українців, козаків і бурятів з наданням кожному народу національно-територіальної автономії. Українцям передавалася вся повнота влади на місцях. Це ще раз було підтверджено Семеновим указом від 31 жовтня 1920 року, в якому також йшлося про необхідність створення єдиного Далекосхідного селянсько-козцького національного комітету (уряду), якому належала б уся влада на Далекому Сході.

Після визнання у жовтні 1920 року Далекосхідною Радою отамана Григорія Семенова головою Далекосхідної держави українці отримали від нього першу підтримку – 14 кг золота та 10 вагонів борошна. Цю допомогу використали на підримку українського національного руху.

1421 листопада 1920 року у Владивостоцi вiдбулась Третя сесiя Крайової Ради. На ній розглядалося питання про вибори до Установчих Зборiв Далекосхiдньої Республiки (ДСР). Обмiркувавши це питання сесiя визнала, що вирiшення майбутнього Далекого Сходу без участі представникiв українського населення, що складає бiльшiсть всього населення Далекого Сходу, «суперечить елементарним правам нацiї i принципам народоправства». Тому Крайова Рада вважала, що закон про вибори до Установчих Зборiв мав бути пристосованим «до складних обставин мiсцевого крайового життя iз мiшаним населенням» шляхом проведення виборiв по нацiональних куріях. Також Третя сесiя Крайової Ради переобрала новий склад Українського Далекосхiднього Секретарiяту, до якого ввiйшли: Юрій Глушко-Мова, Д.Кисiльов, В. Жук, С.Прант, А.Криштофович.

Сесія виступила з гострою критикою держав Антанти за їх пiдтримку анексiонiстських зазiхань Польщi щодо територiї України та росiйських «єдино-неділимих» кіл у їх намаганнях вiдбудувати «тюрму народiв». Тим самим Антанта, на думку сесiї, виразно засвiдчила, що «реалiзацiя українським народом своїх прав на незалежне життя для союзникiв небажане». Українська Далекосхiдня Крайова Рада також гостро засудила і окупацiйну по вiдношенні до України полiтику радянської Москви, оптимiстично cконстатувавши, що український народ прокинувся. Але ця сесія була останньою, після неї почались поступові репресії з обмеження української автономії, єдиним фактором, що вберігав Українську Далекосхідну Республіку від повного винещенння були японські війська, які тримали нейтралітет між українцями і росіянами.

22 жовтня 1922 року японські війська остаточно залишили Примор’я, 5 листопада 1922 року після захоплення Владивостока більшовиками був заарештований Юрій Глушко-Мова разом з групою провідних діячів і активістів українського руху. Пізніше, в січні 1924 року, українські діячі були засуджені радянською владою на Читинському процесі.

Залишившись без зброї та війська, Далекосхідна Рада не наважилась чинити збройний опір більшовикам. 10 листопада 1922 року більшовики примусили парламент Далекосхідної Республіки схвалити резолюцію про об’єднання з Радянською Росією. З встановленням на Зеленому Клині радянської влади всі українські організації були ліквідовані, їх керівники та активісти арештовані, а майно, створене копіткою працею, конфісковано.[32]

Евакуація в Маньчжурію та спроба відновлення незалежності (листопад 1922 — серпень 1945)[ред.ред. код]

Єдиним містом в якому залишились установи української влади стало місто Харбін, що знаходилось всередині Китайської території. Саме в Маньчжурію ринула хвиля біженців з Зеленого Клину. У Ціцікарі, Харбіні, Шеньяні, Калгані, Нанкіні, Кантоні з'явилися нові квартали, заселені українцями.

У Маньчжурії українська діаспора становила приблизно 20—30 тисяч чоловік і була зосереджена в містах: Харбіні (15—20 тисяч осіб), Мукдені, Дайпені. Також великі громади українців були в Шанхаї, де видавалися журнали: «Шанхайська Громада», «Український голос на Далекому Сході», Ціндао (друкували журнал «На Далекому Сході»), Тяньцзіні, Ханчжоу.

Мапа Зеленого Клину на марці Українського Далекосхідного Пресового Фонду (1936 рік)

У 1923 році почалися перші репресії і від китайської влади, були зачинені українські організації в Маньчжурії, а пізніше, навіть конфіскувала майно Українського клубу та його дім, також було закрито українську гімназію у Харбіні. Падіння у 1922 році Української Народної, Кубанської та Далекосхідної українських республік, а також відчутна асиміляція українців значно вплинули на діяльність української громади Маньчжурії. Відіграв свою негативну роль і Мукденський договір 1924 року, згідно з яким Східно-китайська залізниця перейшла у спільне китайсько-російське управління,через що значна кількість українців, працівників залізниці, змушена була прийняти радянське громадянство задля збереження місця своєї праці. Все це призвело до майже цілковитого занепаду всіх українських організацій у першій половині 1926 року. Фактично, від 1926 року до осені 1931 року єдиною активною суто національною організацією на всьому Далекому Сході була Харбінська «Просвіта».

Проте незважаючи на складні умови протягом 1920-х років діаспора продовжувала існувати, хоча частина українців перебралася до Шанхаю, Гонконгу, деякі — до Бразилії і Аргентини.

Великі зімни для українців на далекому сході відбулися після окупації у 19311932 роках Маньчжурії японськими військами, які значно краще ставились до українців ніж китайці. 1934 року в Харбіні на правах філії берлінської організації гетьмана Скоропадського була створена Українська військова організація «Січ» (секретар — Роман Барилович)[33]. При цій організації була створена українська військова школа. А вже у 1935 році українці колишньої Маньчжурської Української Окружної Ради домовилися з новою японською владою про створення Української національної колонії Харбін. З цього часу у місті легально починають діяти українські видання, об'єднання, організації та україномовна радіостанція. В Харбін стікалися українські ветерани польсько-української та радянсько-української війн, а також різні політичні та культурні діячі. Колонія досягла майже 20 тисяч осіб.[34]

Отримавши легальну українську базу на далекому сході, та налагодивши зв'язки з японцями, Харбін таємно відвідав Перший голова Організації українських націоналістів Євген Коновалець, та доручив створити план по звільненню Української Далекосхідної Республіки.[35]

В 1937 році у Харбіні, за участю прибувших з окупованої Галичини діячів ОУН, на основі місцевих пластунських організацій був сформований батальйон «Далекосхідна Січ», що мав на меті звільнити територію Зеленого Клину від радянсько-російської окупації та відновити державність Української Далекосхідної Республіки. Українська національна колонія навіть підготувала склад уряду, який мав стати на чолі відродженої держави. Також були підготовлені спеціальні агенти, які мали таємно перейти радянсько-маньчжурський кордон та підняти на повстання українців в окупованому СРСР Зеленому Клині.[36]

Повідомлення в Харбінські газеті «Далекий Схід» про створення Карпатської України (1938 рік)

Відчувши великий національний підйом українців, та побоюючись самостійних військових дій почалися перші репресії і від японської влади, в 1937 році були закриті більшість українських товариств, але колонія Харбін не ліквідовувалась. Також зміна ставлення до українців пояснюється підтримкою Японією харбінських росіян — колишніх білогвардійців, яких у місті було близько 100 тисяч.[37]

Велике пожвавлення серед українців Маньчжурії викликала звістка про створення у 1939 році Карпатської України. До Української Далекосхідної Січі масово стали вступати українці, які до цього були інертними, та вимагати видачі паспортів і надання підданства Карпатської України, але внаслідок угорського вторгнення українська країна на Закарпатті була окупована в тому ж році.

Українці Харбінської колонії чекали вдалого моменту для початку повстання на Зеленому Клині, а саме — оголошення Японією війни Радянському союзу. Але з часом на цю подію надії ставало все менше. Через поступову та все більш очевидну поразку Японії у Другій світовій війні, українцям втілити свій план по відновленню Далекосхідної України на Зеленому Клині так і не вдалося. Батальйон «Далекосхідна Січ» проіснував до 1943 року та був розпущений через низьку фінансову та зовнішньо-політичну підтримку від Японії, яка була зайнята війною з США.

9 серпня 1945 року Радянський союз оголосив війну Японії, яка вже була майже переможена США, радянські війська були направлені в Маньчжурію.

15 серпня 1945 року, з наближенням до міста радянських військ, почалась евакуація українців з Харбіна до міста Тяньцзінь, та далі до Шанхаю, де було створено Українську громаду. Її очолював член ОУН Михайло Гнатів. До неї входило понад 150 дійсних членів. На її базі було створено Український Допомоговий Комітет — чиє основне завдання — вивозити українців з небезпечного для них тепер Китаю.

Українська Національна Колонія Харбін проіснувала до 19 серпня 1945 року, коли з приходом радянський військ її ліквідували. Частину українського населення колонії примусово вивезли, усі українські колоніальні установи і організації закрили, а провідні українські діячі були розстріляні. [38]

Архіви українських організацій у Харбіні керівництво Української національної колонії встигло спалити за день-два до відступу японців; якісь рештки цих архівів з Маньчжурії, за свідченням сучасників, було вивезено до Чити.

До 1949 року більшість українців з Китаю Український Допомоговий Комітет разом з американською організацією у справах біженців переправив з Шанхаю на Філіппіни та Тайвань, а звідти до Канади, США, Австралії та Аргентини. Основну роботу в комітеті щодо переправляння біженців виконував Михайло Гнатів та Микола Лебідь.

1 жовтня 1949 року в ході громадянської війни, була повалена Республіка Китай, а на її місці була проголошена ворожа до національних проявів українців комуністична Китайська Народна Республіка, на цьому закінчилась історія існування будь-яких українських політичних та культурно-просвітницьких установ на території Китаю.

Русифікація (листопад 1922 — сьогодні)[ред.ред. код]

З моменту повного захоплення у 1922 році влади на Зеленому Клині більшовиками почалися репресії і жорстка русифікація.

Наплив українців до Далекого Сходу тривав і в радянський період — практично впродовж 1920-х1980-х років. Українці в цей час прибували на Далекий Схід, рятуючись від примусової колективізації та Голодоморів 1932–1933 та 1946–1947 років, як в'язні ГУЛАГу та примусово депортовані, а згодом — в рамках організованого переселення до сільської місцевості, за оргнаборами для праці в морі, рибній промисловості, за комсомольськими спорядженнями на будівництво промислових об'єктів, як вояки та молоді фахівці після закінчення вищих та середніх навчальних закладів, а також в індивідуальному порядку в пошуках романтики, або високих заробітків.

Однак, унаслідок відсутності будь-яких можливостей для збереження національної ідентичності та задоволення національно-культурних потреб (національної школи, преси, професійних закладів культури) усі нові покоління українців, що постійно прибували до краю впродовж цих десятиліть, зазнавали неухильної русифікації, а їх діти, які вже тут народжувалися, у більшості ставали «росіянами».

Динаміку чисельності українського населення Далекого Сходу в радянський період відбивають підсумки переписів населення, які проводилися в цей час:

  • 1923 — 346,1 тис. (33,7 %)
  • 1926 — 303,3 тис. (24,4 %)
  • 1939 — 361,8 тис. (14,1 %)
  • 1959 — 429,5 тис. (9,9 %)
  • 1970 — 377,7 тис. (7,2 %)
  • 1989 — 543,4 тис. (7,9 %)

Однак фактично, у силу зазначених вище причин, значну частину населення регіону складали і складають досі русифіковані нащадки українських переселенців XIXXX ст., які себе вважають росіянами, але зберігають певні українські риси в ментальності, мові, духовній та матеріальній культурі. Українську ж самосвідомість зберігають, як правило, особи, що народилися в Україні — переселенці останніх десятиліть.

Щойно послаблення русифікаційного тиску за Горбачова дало можливість організувати українські громади і сприяти росту національної свідомості через піднесення культурного рівня — в різних місцевостях більшого скупчення українців утворилися українські громадські об'єднання, яких у 1995 році нараховувалося 74 у 26 регіонах, з них 16 — релігійних (греко-католиків), й усі вони створили Об'єднання українців Росії на чолі з О. Руденком-Десняком. Більшість цих організацій зареєстровано легально, і вони ведуть свою культурницьку роботу, організовують школи з українською мовою, драматичні гуртки і хори. У 1995 році уряд України підписав Угоду з урядом РФ про співпрацю в галузі культури, науки й освіти та Угоду про співробітництво між державними комітетами України у справах національностей та міграції і Міністерства РФ у справах національностей та федеративних відносин.

У Владивостоці, де колись діяло Товариство «Просвіта», організовано в січні 1991 року Товариство української культури Приморського краю, яке взяло курс на організацію концертів і пропагування українського сценічного слова. Але місцева влада не дуже радо зареєструвала новостворену організацію, і дозволу та часу на трансляцію концертів через телебачення не можна було домогтися.

Інше новостворене далекосхідне об'єднання українців «Зелений Клин», як і засноване 25 червня 1992 р. Об'єднання Українців Примор'я «Громада», також не було зареєстроване і припинило свою діяльність. У 1992/93 шкільному році Товариство української культури Приморського краю спробувало створити українську недільну школу, але місцева влада це заборонила. У 1992 році в Уссурійську Приморського краю було зорганізоване Товариство української мови й культури, діяльність якого зводилася, в основному, до відзначення національно-культурних подій та релігійних свят. Але в 1999 році воно також припинило своє існування (ст. 224). Була також спроба видавати український часопис «Українець на Зеленому Клині», який в листопаді 1993 року перестав виходити через брак не тільки матеріальної, але й моральної підтримки.

19 березня 1993 року у Владивостоці відбувся П'ятий Всеукраїнський Далекосхідний з'їзд, на якому було створено об'єднання «Зелений Клин» та обрано новий Секретаріат. З'їзд надіслав звернення до Президента Російської Федерації Бориса Єльцина та органів влади на місцях що до визнання організації. Однак об’єднання так і не було зареєстроване й фактично не розгорнуло своєї діяльності. Це була остання спроба відновити українську державність на Зеленому Клині.

Останнім часом, через політику асиміляції українське населення Далекого Сходу швидко зменшується. Ця тенденція наглядно виявилася в даних російського перепису:

  • 2002 — 256,4 тис. (4,4 %)
  • 2010 — 49,9 тис. (2,8 %)

У той же час випускається літературний збірник «Далекосхідна хвиля»[39].

Адміністративний устрій[ред.ред. код]

Всього було створено 10 Українських Окружних Рад[40]:

В 19171918 роках існувала Амурська Українська Обласна Рада, з центром у Благовіщенську. В 1918 році обласна рада була реформована на дві окуржні ради — Благовіщенську та Свободненську.

1921 року Хабаровська Українська Окружна Рада набула статусу Приамурської Української Обласної Ради, діяльність якої охоплювала і частину Іманського повіту, яка фактично знаходилася у складі ДСР.

Влада[ред.ред. код]

Територіальна[ред.ред. код]

Регіональний рівень організаційної структури українського національного руху на Зеленому Клині в період 19181922 років складали Українські Окружні Ради. Вони представляли з себе територіальні органи національного самоврядування, що об’єднували й координували діяльність українських організацій на терені певних округ, що охоплювали звичайно територію повіту (Владивостоцька, Микольськ-Уссурійська, Іманська, Хабаровська Українські Окружні Ради) або області (Забайкальська, Сахалінська, Камчатська Окружні Ради). На терені Амурської области діяли дві Окружні Ради – Благовіщенська та Свободненська. Крім того, в Амурській області первісно (в 1917 р.) діяла Амурська Обласна Українська Рада, яка була обрана на Амурському українському обласному з’їзді, що відбувся на Трійцю 1917 р. за участи майже 200 делегатів. Амурська Українська Обласна Рада висунула в 1917 року свій список на виборах до Всеросійських Установчих Зборів (О. Володько, Л. Король, Г. Рудиков, Я. Ситницький).

Крім Окружних рад на території Зеленого Клину, одна знаходилась за її межами, на території Китаю — Маньчжурська Українська Окружна Рада з центром у місті Харбін.

Одним із важливих напрямків діяльності Окружних Рад була реєстрація українського населення та видача відповідних посвідчень, що провадилося згідно рішень ІІІ Українського Далекосхідного з’їзду. Це право було підтверджено мирним договором між УНР та РРФСР (1918 р.), згідно з яким Українські Окружні Ради на терені Росії отримали право виконувати функції консульських установ Української Держави.

Вища[ред.ред. код]

Вищим українським представницьким та законодавчим органом на Зеленому Клині в 1918–1922 років стала Українська Далекосхідна Крайова Рада, що увінчувала структуру національно-представничих органів українського населення, яка виникла тут методом доконаного факту та включала також місцеві Громади та Окружні Ради. Статус та основні принципи діяльності Української Далекосхідної Крайової Ради були закріплені в Конституції національно-культурної автономії українства Далекого Сходу, що була ухвалена на її другій сесії у Владивостоці 30 травня 1919 року.

Взагалі відбулося три сесії Крайової Ради (Перша – листопад 1918 року, Друга – травень 1919 року, Третя – листопад 1920 року, усі у Владивостоці). Згідно Конституції, Крайова Рада представляла собою «вищий автономний орган українців Далекого Сходу» та «вищий виборний орган самоврядування українського населення з усіх питань національно-громадського життя, а саме – законодавчого, керівного та роз’яснювального характеру».

Виконавчим органом Української Далекосхідньої Крайової Ради спочатку був Тимчасовий Далекосхідній Український Крайовий Комітет на чолі з Онисимом Ступаком, пізніше, 12 квітня 1918 року було обрано Український Далекосхідній Секретаріат. Секретаріят мав виконувати її рішення та постанови Українських Далекосхідніх з’їздів, керуючи діяльністю далекосхідніх українських організацій та представляючи українське населення перед місцевою владою та іноземними представництвами, що перебували на той час на терені Далекого Сходу.

У червні 1918 року, після того, як Секретаріят видав постанову про невтручання українського населення у військовий конфлікт між совєтами та чехословацькими військами, внаслідку переслідувань з боку більшовиків він мусив залишити Хабаровськ, в якому він знаходився.

Його діяльність було відновлено після Четвертого Українського Далекосхіднього з’їзду, що відбувся наприкінці 24 жовтня 1918 року у Владивостоці. На цьому з’їзді склад Секретаріяту було поширено (голова – Ю. Глушко-Мова, секретар з організаційних питань – Г. Мелашич, секретар з питань освіти – І. Гадзаман, секретар з військових справ – полковник Федір Стешко, Й. Осипенко, А. Радіонов, Я. Ситницький – секретарі з питань представництва (зносин з російською владою та чужинцями), з аграрних та економічних питань). Однак Я. Ситницький змушений був наступного дня виїхати з Владивостоку й фактично вийшов зі складу Секретаріяту, який відтепер працював у Владивостоці, де в 19191920 роках ним видавалася газета «Щире слово».

Весь час існуання Української Далекосхідної Республіки Головою Секретаріату був Юрій Глушко-Мова, що декілька раз переобирався на цю посаду. Він особисто займався всіми державотворчими і освітньо-громадськими справами республіки і став національним лідером всього Зеленого Клину.

Найвищою владою «установчої i санкційної вдачi» у краю з усiх справ і питань українського життя визнавалися Українські Далекосхідні з’їзди, якi мали скликатися Секретарiатом за постановами Крайової Ради чи по бажанню мінімум трьох Окружних Рад Далекого Сходу у місці i часi, ухваленому Крайовою Радою. Всього відбулося чотири таких з'їзди: Перший з'їзд (червень 1917 року), Другий з'їзд (січень 1918 року), Третій з'їзд (квітень 1918 року), Четвертий з'їзд (жовтень 1918 року). Ці з'їзди відбувались у Микольсько-Уссурійську, Хабаровську та Владивостоці.

Головним нормативно-правовим документом, яким мали керуватися влада, органи місцевого самоврядування та все українське населення Далекого Сходу у справах внутрiшнього самоврядування в 19191922 роках була Конституція національно-культурної автономії українства на Далекому Сході.

Культура та громада[ред.ред. код]

Преса[ред.ред. код]

Важливим феноменом стає в цей період на Зеленому Клині українська преса. В 19171922 роках тут виходило 14 українських газет:

  • «Українець на Зеленому Клинi» (1917–1920),
  • «Щире Слово» (1919–1920),
  • «Українська думка» (1921),
  • «Громадська думка» (1921),
  • «Известия Дальневосточного Украинского пресс-бюро» (1920) у Владивостоці,
  • «Хвилi України» (1917-1918),
  • «Ранок» (1917),
  • «Нова Україна» (1918) – в Хабаровську,
  • «Українська справа на Амурі» (1917),
  • «Амурський українець» (1920) в Благовіщенську,
  • «Зоря» (1920–1921) в Микольську-Уссурійському,
  • «Українське життя» (1921-1922) в Микольську-Уссурійському,
  • «Засівні» (1917-1918) – у Харбіні.
  • «Манівець» (1920) — на станції Маньчжурія.

Деякі газети виходили після окупації 1922 року Української Далекосхідної Республіки в Українській колонії Харбін:[41]

Книговидання[ред.ред. код]

Робилися в цей час заходи і щодо організації на Зеленому Клині українського книговидання. Цю діяльність вели:

  • Далекосхіднє видавниче товариство ім. Т.Г. Шевченка (1918, Хабаровськ),
  • Українська Далекосхідня видавнича спілка (1920) у Владивостоці,
  • Українське Далекосхіднє крайове кооперативно-видавниче товариство ім. Т.Г. Шевченка (1921) у Владивостоці,
  • Видавництво «Сяйво» (1920) у Микольську-Уссурійському,
  • Видавництво «Січ» (1921) у Микольську-Уссурійському.

Економічні об'єднання[ред.ред. код]

Слід також зазначити широкий розвиток в 1919–1922 роках на Далекому Сході української кооперації, яка мала задовольняти економічні потреби українського населення та одночасно сприяти його культурному розвитку та протидіяти його русифікації.

Існували такі українські кооперативи:

  • «Чумак» (Всереспубліканський)
  • «Гайдамака» (Микольськ-Уссурійськ)
  • «Запорожець» (Хабаровськ)
  • «Українець» (Благовіщенськ)
  • «Хлібороб» (Свободне)
  • «1-й Український» (Чита)

Відділи «Чумака» було створено практично в усіх найзначніших містах Далекого Сходу: Микольську-Уссурійському (10 лютого 1921 року), Імані (лютий 1920 року), Хабаровську, Свободному, Благовіщенську, Читі, Харбіні тощо.

Відділи «Чумака» існували також в Шанхаї (уповноважений – І. Луговий) та Токіо (уповноважений – Є. Коломієць).

Освіта[ред.ред. код]

В 1917 році лише в Приамур'ї існувало 88 українських шкіл, також планувалось відкриття вищих українських навчальних закладів.[42]

4 травня 1921 року у місті Чита було створено спеціальний український відділ, заходами якого почали відкриватися українські школи. Перші школи відкрито на станції Хілок (нині на територія Читинської області), у містах Верхнєудінськ (нині місто Улан-Уде, Бурятія), Чита, Борзя (нині місто в Читинській області), Благовєщенськ, Свободний (нині міста в Амурській обл.), Хабаровськ.

Станом на 1921 рік у Хабаровському повіті діяло 22 українські школи, а в Амурській губернії – 9 (збільшенню їх кількості перешкоджала нестача викладачів та підручників).[43]

Релігія[ред.ред. код]

Найбільшого поширення українське релігійне життя набуло в Маньчжурії. Ще влітку 1917 року на прохання українців була відправлена перша українська панахида у пам'ять Полтавської битви, по гетьману Івану Мазепі в Харбінському катедральному соборі. Тоді панахида набула великого розголосу і викликала обурення з боку Приморського єпископа Євсевія.

Першою українською релігійною організацією на далекому сході стало засноване у 1921 році Українське Свято-Покровське братство в Харбіні на чолі з Леонтієм Пекарським. Тимчасове приміщення для церкви в помешканні Українського дому освятив архієпископ Харбінський і Маньчжурський Мефодій 26 листопада 1921 року. Частину літургійних книжок для парафії подарував митрополит Василь з Києва. Перша Служба українською мовою відбулася на Благовіщення 1924 року. Загалом, служби переважно відбуватися церковно-слов'янською мовою, українською ж, як правило, один раз на місяць.

В 1931 року у Харбіні було зведено українську церкву Покрови Пресвятої Богородиці, знаходилась вона на Старому харбінському кладовищі. Крім того, діяла в Маньчжурії й греко-католицька місія. Відомо, що в Харбіні на той час кількість українців греко-католиків становила не більше 12 осіб.

Економіка[ред.ред. код]

Задоволення культурних запитiв далекосхідних українців, згiдно з Конституцiєю, мало забезпечуватися з державного бюджету за пропорцiйним принципом. Основним доходами українського бюджету були Українські Далекосхідні Кооперації.

Уже в постановах Першого всеукраїнського Далекосхіднього з’їзду з фондової секції було зафіксовано рішення про необхідність заснування кредитової каси (товариства), членами якої мали стати усі свідомі українці. Каса мала кредитувати українські організації та приватних осіб української національності, керуючись принципом «Свій до свого по своє». Прибуток від діяльности цього кредитового товариства мав скеровуватися на так званий національний «Залізний фонд».

Економіка Української Далекосхідної Республіки формувалась з таких промислів: видобуток золота і кольорових металів, рибна, лісова промисловість, ловецтво, суднобудування і морського транспорту. З продуктів сільського господарства 1912 року поширення набула соя.

Найбільші міста[ред.ред. код]

Оцінка населення міст Української Далекосхідної Республіки на 1918 рік:

Збройні сили[ред.ред. код]

Дивись: Українське Далекосхідне Незалежне Військо

Напередоднi Березневої революцiї 1917 року українці, як із числа мiсцевих мешканцiв, так i покликанi до служби з України, складали значну частину особового складу росiйських імператорських вiйськ в Сибiру та на Зеленому Клинi. За деякими даними у Владивостоцi українцi становили до 50–60% особового складу мiсцевого гарнiзону. Українське вояцтво взяло активну участь у розбудовi українського національно життя на Далекому Сході з перших днiв революцiї, складаючи значну частину членства українських Громад, що виникли тут у цей час.

Формування далекосхідних українських військ відбувалось одночасно в двох різних місцях: на території Зеленого Клину, у Владивостоці, під керівництвом Бориса Хрещатицького та в Маньчжурії, в місті Харбін — під керівництвом Петра Твердовського.

Вперше формування українських збройних сил на Зеленому Клині могло початись ще навесні 1917 року, коли виникла і короткий час проіснувала Українська військова рада амурської флотилії, але праця не вийшла поза межі організаційних справ.[44]

Влітку 1917 року під час переговорів І. Модзалевського та Петра Твердовського з генералом Дмитром Хорватом був отриманий дозвіл на формування українських військових відділів. Невдовзі в Харбіні на кошти українських громад Маньчжурії було створено дві сотні: Перша українська сотня імені Тараса Шевченка та Друга — сформована на станції Хайлар. Через деякий час, з огляду на невелику чисельність Другої, вона була приєднана до Першої, в якій тепер було понад 200 осіб. Командиром сотні став заступник голови Української Окружної Маньчжурської Ради Петро Твердовський. Формування військових частин проходило під гаслом допомоги далекій батьківщині. Перша сотня виїхала в Україну у червні 1917 року з Владивостока, друга — восени з Харбіна. Але ці сотні так і не дісталися України, шлях їм був перекритий більшовиками, українські війська були роззброєні.[45]

В цей же період починають створюватись перші українські збройні загони самооборони. Щоб відрізнятись від військовослужбовців російських частин, вояки-українці нашивали на рукава своїх шинелей жовто-сині пов’язки, покидали російські частини та звертались за допомогою до українських органів самоврядування. У владивостоцькому гарнізоні, де українці складали до двох третин особового складу, за допомогою місцевої громади 4 липня 1917 року на загальних зборах воякiв 8-ї сотнi 4-го фортечного гарматного полку та 1-ї сотнi 2-го фортечного гарматного полку було ухвалено утворити зi свого складу 1-у та 2-у українські cотнi. 9 липня вояки-українці 11-ї cотнi ще одного з гарматних полкiв оголосили себе 3-ю українською сотнею. Загалом протягом літа 1917 року було сформовано 8 українських сотень та дев’ята перебувала у станi формування.

Процеси українізації військових частин також мали місце також у Микольську-Уссурійському, Благовіщенську та інших містах Далекого Сходу. У Благовіщенську 7 липня 1917 року відбулися збори вояків-українців місцевої залоги (голова – Я. Ситницький), на яких було вирішено організувати окрему українську військову частину. Однак у вересні 1917 року наказом військового міністра Тимчасового Уряду формування в Приамурській військовій окрузі українських підрозділів було категорично заборонено. У цей час було відправлено до діючої армії українську телеграфну сотню з Владивостоку, яка чітко висловила намір по прибутті на фронт перейти до української частин.

У серпні 1917 року активний громадський діяч Грицько Живаго виступив з відозвою про потребу створення в Маньчжурії українського військового куреня з метою відправки його в Україну на захист Центральної Ради.[46] Але на практиці ця ідея була реалізована тільки у листопаді 1917 року, коли були створені два окремих українських куреня (близько 1000 осіб). Після формування ці війська взяли під контроль Харбін і Далекосхідну залізницю. Наприкінці грудня 1917 року, коли влада Маньчжурії повністю перейшла до Китаю, ці підрозділи були відправлені в УНР допомагати у війні проти російських більшовиків.[47] Петро Твердовський восени 1918 року повернувся з Києва до Харбіна, призначений Павлом Скоропадським генеральним консулом Української Держави на Далекому Сході та в Маньчжурії.

У жовтні 1918 року Петро Твердовський зустрівся з командуючим військ Антанти в Сибіру і на Далекому Сході генералом Морісом Жаненом, якому передав спеціальний меморандум про необхідність створення українського війська на Далекому Сході в розмірі 1–2 корпусів чисельністю до 40 тисяч осіб. [48] Взагалi ж вважалося, що українці, якi складали переважну бiльшiсть населення Далекого Сходу, могли б виставити не менш 200 тисяч воякiв. Генерал Жанен дав принципову згоду i було розпочато деякі конкретні заходи у цій справi перед Сибірським урядом, але колчаківський переворот у Омську, що відбувся в листопадi 1918 року, суттєво ускладнив вирішення цього питання.

Верховним командиром для формування українських загонів самооборони у Читі Забайкальська Українська Окружна Рада у жовтні 1918 року призначила полковника Леоніда Слищенка, але про їх долю невідомо.[49] Того ж місяця 1918 року у Владивостоці вдалося сформувати перший Український полк імені Тараса Шевченка, але через брак амуніції полк не мав озброєння.

Відношення Російської республіки до створення української армії в Зеленому Клині було неоднозначне. 8 жовтня 1918 року голова Тимчасового Сибiрського уряду Петро Вологодський у повiдомленнi команданту владивостоцької фортецi пiдтвердив засади, на яких визнавалося можливим погодитися на створення національних вiйськових формувань. Однак ще напередоднi, 6 жовтня 1918 було надруковано постанову Сибiрського уряду «Про нацiональності, на якi розповсюджується призов до лав Сибiрської Армiї», згiдно з якою всi українцi-старшини російського війська, що мешкали на зазначеному теренi, пiдлягали призову до лав Сибiрської Армiї на загальних пiдставах, оскiльки Сибiрський уряд не визнав Україну як самостiйну державу i українцi надалi розглядалися як росiйськi громадяни. Тож українців Зеленого Клину забирали як і в Білу російську так і в Українську Далекосхідну армію.

У грудні 1918 року Українське Далекосхідне Незалежне Військо чисельністю понад 5 тисяч осіб на залізничній станції Ехо у Маньчжурії формував генерал Борис Хрещатицький, була сформована перша дивізія, в стадії формування перебували дві інші. Однак непохитний прибічник «єдиної та неподільної» Росії адмірал Колчак заборонив формування окремої української армії, а вже сформовану дивізію наказав відправити на фронт, де її підрозділи мали бути включені до складу білих військ для боротьби з більшовиками. З тієї ж причини не була здійснена і ідея українців Галичини та Буковини, які потрапили у російський полон під час Першої світової війни. Колчаківський уряд не дозволив їм створити окремий курінь на зразок Українських січових стрільців та використати його для захисту національних інтересів населення Зеленого Клину.

Навесні 1919 року, після відповідних домовленостей з генералом Леонідом Вериго у квітні 1919 року було розпочато створення добровольчих формувань «вільного козацтва». У цей час у Владивостоці було зорганізовано 1-й Український Далекосхідний Ново-Запорізький курінь вільного козацтва (командир – капітан Микитенко). Проте цим новоствореним частинам також бракувало зброї та амуніції.

20 червня 1919 року всі українські військові формування були розпущені білогвардійськими військами. Всіх противників (150 козаків та 27 старшин) заарештували разом із секретарем Юрієм Глушко-Мовою. З цього моменту і до 31 січня 1920 року українські селяни та вояки створювали загони самооборони та партизанські загони, і під жовто-синьо-зеленими прапорами успішно воювали проти білих аж до остаточного повалення колчаківського режиму.

У ході повстання було створено Український революційний штаб, який очолив полковник Федір Стешко, що мав на меті відновлення українського далекосхідного війська. Свободненська Українська Окружна Рада навіть заявила про набір в українську армію, після чого у відповідь на цей заклик до Свободного прибув партизанський загін з українським прапором. Однак нова російсько-більшовика влада в краю поставилася до цього ворожо. Влада Свободного зачинила Свободненську Українську Окружну Раду, забрала майно української кооператива «Хлібороб» та переводила арешти й розстріли місцевих українців.

Місцеве населення також почало домагатися від влади утвору вкраїнських військових частин, 29 лютого 1920 року вояки-українцi колишнього 1-го Ново-Запорiзького курiня подали до мiсцевої Вiйськово-Революцiйної Ради прохання про його вiдновлення, але і ця справа зустрілася з негативним ставленням з боку нового пробільшовицького уряду Приморщини i після відступу японських інтервенційних сил 45 квітня 1920 року вона так i не була реалізована.

В жовтні 1920 року голова Крайового секретаріату Юрій Мова провів низку переговорів з отаманами усурійських козаків, представниками інших «білих» формувань щодо створення єдиного військового фронту для боротьби з більшовиками. В листопаді того ж року Далекосхідна Рада доручила генералу Леоніду Вериго сформувати два українські полки у Владивостоці, де розміщувались вищі українські органи влади Зеленого Клину. Вже у перші дні до Української армії записалося 300 добровольців. Упродовж двох місяців вдалося сформувати один полк, казарми якого розташовувались на околиці міста Владивостока (нині – бухта Тиха). Нестача зброї не дозволяла швидко сформувати боєздатні українські частини, часто доводилося відмовляти бажаючим вступити до лав Української армії.

Процес створення національної армії був перерваний у січні 1921 року, коли більшовицька Військова рада, занепокоєна зростанням українського національного руху, захопила склади зі зброєю та продовольством Української армії. Після цього більшовики стали вимагати від Далекосхідної Ради розпуску її Збройних сил. Не маючи фактично зброї, ні про який серйозний спротив більшовикам не могло бути й мови, і генерал Вериго був змушений підкоритися.

Міжнародні відносини[ред.ред. код]

  • Flag of Ukraine.svg Українська Держава та Українська Народна Республіка — в кінці травня 1918 року в Київ прибула делегація Маньчжурської Української Окружної Ради. Там вони вимагали від російського уряду признати далекосхідній Зелений Клин частиною України, а до Харбіну, як міжнародного міста поза межами Української Далекосхідної Республіки призначити українського консула. Одначе стан українсько-російських мирових переговорів був такий, що навіть не прийшла на порядок обговорення справа Далекого Українського Сходу. Українська світова делегація мусила поборювати претензії більшовицької Росії до деяких північних областей української національної території, Криму, ба навіть до деяких частин Харківщини й Катеринославщини, аж доки остаточно 7 жовтня 1918 року більшовики, що тільки вижидали відповідної ситуації, зірвали зовсім переговори з Україною. Єдине, що український уряд міг зробити для своїх далекосхідних братів, це було призначення Петра Твердовського українським консулом до Харбіна. Не маючи можливості надати українцям Далекого Сходу матеріальної чи військової допомоги, уряд України надсилав туди навчальну та художню літературу, що теж мало велике значення для молодого національного руху на сході колишньої імперії.
  • Flag of Russia.svg Білий рух — в переговорах з лідером Російського білогвардійського руху Олександром Колчаком Українська Далекосхідна Крайова Рада вимагала автономії від Росії та створення власного українського війська, на що Колчак відмовив і провів ряд репресій, 20 червня 1919 була арештована українська влада та розпущена новостворена армія.
    • Siberian flag.svg Сибірська республіка — союзні дії у війні проти російських більшовиків, не визнання Української Далекосхідної Республіки, як окремої держави. Насильницька мобілізація українців в Сибірську армію.
    • Bandera de Bakio.svg Забайкальська республіка — союзні дії у війні проти російських більшовиків, не визнання Української Далекосхідної Республіки, як окремої держави.
    • Flag of Russia.svg Російська Східна Окраїна — не визнання Української Далекосхідної Республіки, як окремої держави.
  • Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918-1920).svg Радянська Росія — знаходилась в стані не оголошеної війни, дії українців були визнані російсько-радянським урядом як «контрреволюційні», в листопаді 1922 року Українська Далекосхідна Республіка припинала своє існування саме через окупацію Радянською Росією. Українська далекосхідна влада була засуджена більшовиками на Читинському процесі в січні 1924 року.
  • Flag Far Eastern Republic.svg Далекосхідна республіка — визнання 1920 року Зеленого Клину, як обмеженої української автономії в межах республіки. При тому створення українського війська було заборонено.
  • Flag of France.svg Франція — в жовтні 1918 року Українська Далекосхідна Республіка знайшла несподівану підтримку у представника Вищого міжсоюзного командування та головнокомандувача союзними військами у Сибіру та на Далекому Сході французького генерала Моріса Жанена, який хотів допомогти створити Українське Далекосхідне Військо. Однак уряд Франції поставився до цієї ідеї стримано і наказав Жанену не порушувати цього питання.
  • Flag of the United States (1912-1959).svg США — нейтралітет, інтервенція, не визнання Української Далекосхідної Республіки, як окремої держави.
  • Canadian Red Ensign 1868-1921.svg Канада — нейтралітет, інтервенція, не визнання Української Далекосхідної Республіки, як окремої держави.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Еволюція фінансових інститутів України: епоха відродження національної державності
  2. Територія на якій було розміщено 10 Український Окружних Рад
  3. Розміщення тут в 1917—1918 роках Тимчасового Далекосхідного Українського Крайового Комітету
  4. Розміщення тут з 1918 року Української Далекосхідної Крайової Ради, з жовтня 1918 року — Українського Далекосхідного Секретаріату
  5. Греко-католицька місія в Маньчжурії
  6. За визначенням відомого діаспорного дослідника, активного і безпосереднього учасника подій 1917—20-х pp. на Далекому Сході І. Світа, площа Зеленого Клину сягає 2 100 000 кв.км2
  7. З врахуванням Амурщини, Приморщини з Усурійським краєм, Забайкальщини, «смуги відчуження» манджурської залізниці та частини Камчатки (Зелений Клин — 1.008.000 км2, Зона відчуження Маньчжурської залізниці — 530.000 км2)
  8. Зелений Клин
  9. Про українців Зеленого Клину
  10. З червня 1919 по січень 1920 року посади не існувало
  11. За новим стилем, за старим з'їзд відбувся 11 червня 1917 року
  12. Маньчжурська Українська Окружна Рада з центром у Харбіні розташовувалась за межами Зеленого Клину
  13. Законодавче закріплення права на національно-культурну автономію було реалізоване лише в період існування Далекосхідної Республіки (1920–1922)
  14. До українців Зеленого Клину вороже ставилися і білі, і червоні. 50—60% населення республіки складали українці
  15. Мапа Соборної України
  16. НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО УКРАЇНІСТІВ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА ЦЕНТР УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ АНАТОЛІЯ КРИЛЯ «ГОРЛИЦЯ» Зелений Клин (Український Далекий Схiд). Владивосток. Видавництво Далекосхідного федерального університету 2011 ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИЙ ДОВІДНИК.Уклав В. Чорномаз
  17. Ідея була відкинута в жовтні 1918 року на Четвертому всеукраїнському далекосхідному з'їзді
  18. “Країна Інкогніта”: Маньчжурія.
  19. «Зеленый клин»: Украина на Дальнем Востоке России
  20. Мара етнічних земель України
  21. Варіанти прапору Зеленого Клину 1918 року
  22. Проблеми сільського господарства
  23. Україна в роки Першої світової війни. Причини і характер війни. Ставлення до війни населення і політичних сил Російської імперії
  24. Еміграція і переселення українців поза межі України.
  25. В.М. Кабузан. Українці в світі, динаміка чисельностіі розселення у 20-ті роки XVIII століття - 1989 рік. Формування етнічних і політичних кордонів українського етносу
  26. Невідома історія етнічних українських міст у Росії
  27. ЗА СИБИРЬЮ, ГДЕ СОЛНЦЕ ВСХОДИТ, ИЛИ ПОЧЕМУ НЕ СОСТОЯЛАСЬ В ЗЕЛЕНОМ КЛИНЕ ВТОРАЯ УКРАИНА
  28. Зелений Клин - життя українців на Далекому Сході в XX ст
  29. Громадсько-політичний розвиток українців на Далекому Сході і спроби державотворення в 1917-1922 pp.
  30. ДЕРЖАВНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦІВ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ В 1917-1920 рр
  31. ДЕРЖАЎНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦѢЎ НА ДАЛЕКОМУ СХОДѢ Ў 1917-1920 рр.
  32. «Зеленый клин»: Украина на Дальнем Востоке России.
  33. БАРИЛО́ВИЧ Роман
  34. ОУН в Маньчжурії
  35. Далекосхідна місія. Боротьба ОУН за Зелений Клин
  36. Далекосхідна місія. Боротьба ОУН за Зелений Клин
  37. «Мы не в изгнании, мы в послании»
  38. ОУН в Маньчжурії
  39. Далекосхідна хвиля. hvila.lozikov.ru. Процитовано 2017-02-08. 
  40. СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ У 1917-1922 рр.
  41. Україномовна преса в регіоні (укр.)
  42. «Українська Атлантида»
  43. ДАЛЕКОСХІДНІ ПОСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ
  44. Становлення українського військового флоту. Як це було...
  45. Громадсько політичне та релігійне життя українців на Далекому Сході в XX ст.
  46. Свобода 1959, No.72 - Свобода | газета української громади в Ньою-Джерсі
  47. «Українська Атлантида». Наші земляки на берегах Тихого океану: хроніка трагедії
  48. Квазіенциклопедія українських військових формувань на Далекому Сході
  49. Квазіенциклопедія українських військових формувань на Далекому Сході

Джерела[ред.ред. код]