Сірий Клин

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сірий Клин
Етнічні українці Сірого Клину
Вистава етнічних українців Сірого Клину

Сірий Клин (інша назва: Сіра Україна) — неофіційна назва Південно-Західного Сибіру і Північного Казахстану з кінця XIX—початку XX століття, де розгорнулася масова українська колонізація (загальна площа колонізованої території — 460 тисяч квадратних кілометрів).

Географія Сірого Клину[ред.ред. код]

Сірий Клин — це колишній Степовий край, тобто сучасний північний Казахстан, південь Омської області, Барабинський степ у Новосибірській області, Кулундинський степ — частково в Новосибірській, а частково в Алтайському краї, а також деякі інші райони Алтаю.

Історія[ред.ред. код]

Епізодична колонізація[ред.ред. код]

Вперше українці з'явилися на теренах Західного Сибіру у складі загонів Єрмака Тимофійовича: серед членів військової експедиції згадуються «черкаси» (так звали тоді українських козаків). Одним з них був славетний Черкас Олександров, учасник Єрмакового походу (вірогідно, перший історіограф Єрмака) та посольства до Івана Грозного, а з 1598 — отаман тобольських служилих кінних татар.[1][2][3][4][5]

Від перших десятиліть після анексії Сибіру Московією українці вербувалися для служби у сибірських окупаційних залогах. Ймовірно, були вони й у складі тих загонів, що першими прийшли на терени сучасної Новосибірської області того ж таки 1598 нанесли остаточну поразку[ru] ханові Кучуму на річці Ірмінь[ru], поблизу її впадіння в ріку Об. Пізніше, на початку XVII століття, засновано Барабинський та Убинський остроги. На терені сучасної Новосибірської області воєвода Яків Тухачевський[6] узяв штурмом Чингис-містечко татарського мурзи Тарлави та залишив там козачу залогу. В середині XVII століття в районі теперішнього Бердська з'явилася «роз'їзна» станиця томських козаків.

1770 року 138 засланих на Сибір за участь у Коліївщині запорожців та гетманських козаків було етаповано до Омська, а відтак зараховано до лінійних козаків та оселено на Ішимській та Прєсногорьковській лініях (зокрема, у фортеці Св. Петра).

Масова українська колонізація Сибіру[ред.ред. код]

Федосій Козир — педагог та політичний діяч, який брав участь у створенні системи середньої і вищої освіти на Алтаї. Знищений комуністами у 1930-х. Нащадок переселенців з України (Конотопський повіт) на Алтай кін.XIX — поч.XX ст.

Заселення українцями Сибіру розпочалося з другої половини сімдесятих-вісімдесятих років XIX століття і різко зросло після спорудження західної і центральної гілок Транссибірської залізниці, будівництво якої велося в 18951905 роках із обидвох кінців (Владивостока і Уралу). Особливого розмаху набув внаслідок Столипінської реформи — наділу безземельних селян (переважно з України і Росії) вільними землями в Сибіру. Українці селилися в основному поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом. Зокрема, переселенці з села Голінки Конотопського повіту взяли участь у залюдненні села Новосєльє (Новосілля, нині - Корміловського району Омської обл.), вихідці з північної частини Володимир-Волинського повіту заселили село Красногірку (нині неіснуюче, в північно-західній частині Куйбишевського району Новосибірської області), вихідці з Київського повіту та Чернігівщини — село Решоти (нині Кочковського району). За переписом 1897 року в Сибіру проживало понад 200 тис. українців. Велика кількість українців з'явилася тут внаслідок евакуації слідом за відступаючим російським військом з Холмщини та Волині у 1915 році.

В Казахстані українці, здебільшого ті, що котрі походили з Лівобережжя, почали селитися з 70-х років XIX століття. Різко зросли міграційні потоки після введення в 1905 році залізниці ОренбургАрись. В 1950-х роках багато українців осіло в Казахстані, освоюючи цілинні землі. Загалом там проживає близько 800 тис. українців і на сьогодні діаспора в Казахстані є другою за чисельністю (на пострадянському просторі) після української діаспори в Росії.

Коли настав «великий терор» тридцятих років, репресовані з'явилися й серед новосибірських українців. З них відзначимо учасника Громадянської війни (на боці більшовиків) поета й прозаїка Павла Кононенка (1900–1971). Після таборів він відбував заслання в Піхтовці Коливанського району. Щоправда, це було вже наприкінці сорокових та на початку п'ятдесятих років. Тут він написав чи не єдиний за роки неволі вірш «Струмок біжить в долину».

Національний склад[ред.ред. код]

За переписом 1926 року у степовому краю проживало 1.358.000 українців. Виділяють смугу шириною 150–500 кілометрів у якій українці становили більшість. Її площа 460 тисяч квадратних кілометрів, у тому числі 405.000 квадратних кілометрів у Казахстані та 5.500 у Сибіру. Вона простягалась майже на 2000 кілометрів від Оренбурга на Заході до Семипалатинська в передгір'ї Алтайських гір на Сході. На цій території українці становили більшість у 44 районах з 81. Всього 1926 року їх було тут 915 тисяч осіб, і вони становили 40,4% всього населення, в той час як казахів нараховувалось 27%, а росіян 22%[7].

Зокрема у Славгородському окрузі[ru] (сучасний Алтайський край РФ) національний склад був таким:

  • українці — 202 748 (47%)
  • росіяни — 175 156 (40.4%)

В Кустанайському окрузі[ru] (Казахстан):

  • українці — 160 844 (41.3%)
  • казахи — 123 411 (31.7%)
  • росіяни 82 661 (21.2%)

в Акмолинській губернії[ru] українці становили 312 338, в Омському окрузі[ru] — 159 694, в Оренбурзькій губернії — 112 108, в Семипалатинській області — 140 233, в Актюбинській губернії — 88 413[8].

30-ті роки були позначені сталінським терором і репресіями та здійсненням агресивної русифікації, яка спрямовувалась передусім на асиміляцію неросійських слов'янських народів. Після цього офіційна кількість українців у Сибіру та інших регіонах за межами Української РСР суттєво занижувалась радянською владою, в тому числі фальсифікаціями розрахунків та створенням умов, коли українці не називали себе такими під час обліків.

Відомі українці, пов'язані з Сибіром життям та працею[ред.ред. код]

Арсеній (Мацеєвич) (1697 —1772) — український просвітитель Росії, митрополит Сибірський і Тобольський у 1741-1742 рр., жертва імперського режиму, священномученик.

Мирович Василь Якович (1740 —1764) — організатор невдалої спроби державного перевороту в Російській імперії з метою скинення з престолу Катерини ІІ і проголошення імператором Івана VI Антоновича. Онук Федора Мировича. Народився на засланні у Сибіру.

Див. також[ред.ред. код]

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Сибірські скрипалі.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]