Андропов Юрій Володимирович
| Андропов Юрій Володимирович | |
.JPG) |
|
 |
|
| Голова Президії Верховної Ради СРСР | |
| Початок правління: | 1983 |
|---|---|
| Кінець правління: | 1984 |
| Попередник: | Брежнєв Леонід Ілліч |
| Наступник: | Черненко Костянтин Устинович |
| Дата народження: | 15 червня 1914 р.
|
.jpeg)
Ю́рій Володи́мирович Андро́пов (*15 червня 1914—†9 лютого 1984) — радянський партійний і державний діяч. Генерал армії з 1976. Герой Соціалістичної Праці — нагороджений в 1974. Генеральний секретар ЦК КПРС (1982—1984), Голова Президії Верховної Ради СРСР (1983—1984), Голова КДБ СРСР (1967—1982).
Зміст |
[ред.] Біографія
Володимир Костянтинович Андропов — батько Юрія Володимировича — залізничний інженер, мав вищу освіту, закінчив Харківський інститут залізничного транспорту. Помер від висипного тифу 1919 року.
Мати Андропова, вчителька музики Євгенія Карлівна Флекенштейн, була дочкою (можливо, прийомною) уродженців Фінляндії — торговця годинниками і ювелірними виробами Карла Францевича Флекенштейна і Євдокії Михайлівни Флекенштейн, яка після смерті Карла Флекенштейна в 1915 році займалася справами чоловіка.
Народився в станиці Нагутська[1]. Після закінчення семирічки Андропов працював помічником кіномеханіка при залізничному клубі на станції Моздок, робітником на телеграфі. З 1931 року працював матросом річкового флоту на Волзькому пароплавстві. У 1934 поступив в Рибінський технікум водного транспорту, після його закінчення (1936) працював на Рибінськой судноверфі імені В. Володарського.
[ред.] Партійна робота
Від 1937— секретар, від 1938— перший секретар Ярославського обкому ВЛКСМ. З 1940— перший секретар ЦК ЛКСМ Карело-Фінської РСР[2]. Під час гітлерівської окупації брав участь у партизанському русі в Карелії. У 1944—1947 роках— другий секретар Петрозаводського міськкому ВКП(б), 1947—1951— другий секретар ЦК Компартії Карело-Фінської РСР. Від 1951— в апараті ЦК ВКП(б), з 1953— на дипломатичній роботі.
[ред.] Дипломатична робота
У 1953—1957 посол в Угорщині. Ініціатор та співорганізатор радянської інтервенції проти угорської революції 1956 року. В 1957—62 — завідувач відділом по зв'язках із соціалістичними країнами та комуністичними партіями цих країн, з 1962 — секретар ЦК КПРС. Спочатку підтримував антисталінський курс, однак після повалення Микити Хрущова переорієнтувався.
[ред.] Робота у КДБ
У 1967—1982 — голова Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР. Тоді ж обраний кандидатом у члени політбюро ЦК КПРС. Під керівництвом Андропова органи безпеки знову перетворилися на потужну систему, що контролювала практично всі сфери життя суспільства. Активна боротьба КДБ проти інакодумства, дисидентів та інтелектуальної опозиції режиму, застосування проти останніх примусового психіатричного лікування [3], позбавлення громадянства, арешти, звільнення з роботи сприяли негативному іміджу Андропова у колах ліберальної інтелігенції, а також на Заході.
У період керівництва КДБ Андропов був організатором переслідувань противників комуно-тоталітарного режиму. На цей час припадають, зокрема, розгром Українського національного фронту та репресії проти його членів — З.Красівського, Д.Квецька, М.Дяка, Я.Лесіва, Г. Поповича, І.Губки, М.Меленя, В. Кулінича, масовий погром українських дисидентів у 1978 році, постійний правовий і психічний терор проти учасників Гельсинських груп в Україні. Як голова КДБ приділяв багато уваги зовншній розвідці, контррозвідці, розробці нових форм і методів науково-технічного шпигунства. Брав активну участь в організації вторгнення до Чехословаччини 1968.
Від 1973— член політбюро ЦК КПРС. Підтримував введення радянських військ до Афганістану і силове розв'язання кризи у Польщі в 1980.
[ред.] Генеральний секретар ЦК КПРС
Від 12 листопада 1982 — генеральний секретар ЦК КПРС. З червня 1983— голова Президії Верховної Ради СРСР.
У 1982—1984 роках як Генеральний секретар ЦК КПРС фактично був керівником СРСР. На посту глави держави почав проводити реформи. Андропов прагнув виправити деякі вади доби Леоніда Брежнєва — ініціював антикорупційну кампанію, заходи щодо зміцнення дисципліни, намагався адміністративними методами зупинити кризові явища.
Через важку хворобу з серпня 1983 перебував на тривалому лікуванні. Підтримував висунення Михайла Горбачова на посаду генерального секретаря ЦК КПРС.
Помер у Москві 9 лютого 1984 року.
[ред.] Примітки
[ред.] Джерела
- Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
- Стаття на сайті Інституту історії України Національної академії наук України
|
||||||||||||||||||||||
