Сціборський Микола Орестович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Сціборський.

Микола Орестович Сціборський
Народився	28 березня 1898(1898-03-28)  Житомир, Російська імперія
Помер	30 серпня 1941(1941-08-30) (43 роки)  Житомир, Українська РСР, СРСР
Поховання	Житомир
Країна	УНР  Українська Держава
Діяльність	державотворення, публіцист, теоретик
Відомий завдяки	публіцист і теоретик українського націоналізму
Alma mater	Перша житомирська гімназія і Українська господарська академія
Знання мов	українська
Учасник	Перша світова війна, Громадянська війна в Росії і Друга світова війна
Військове звання	Підполковник
Термін	1929—1941
Партія	ОУН
Конфесія	Українська автокефальна православна церква
Нагороди
Роботи у Вікіджерелах Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Мико́ла Орестович Сцібо́рський (псевдо — «Житомирський», «Органський», «Рокош», 28 березня 1898(18980328), Житомир — 30 серпня 1941, Житомир) — український державний та військовий діяч, учасник Першої світової війни та Української революції 1917—1921, діяч УНР і УВО, один із засновників ОУН, підполковник Війська УНР, публіцист та теоретик українського націоналізму, зокрема так званого солідаризму і корпоративного державного устрою, редактор офіційних видань ОУН, автор численних статей у націоналістичних виданнях, співавтор проєкту конституції Української Держави, за фахом — інженер-економіст, борець за незалежність України у ХХ столітті, почесний громадянин Житомира (посмертно).

Життєпис

Дитинство. Юнацькі роки

Довідка з ДАЖО про дату народження Миколи Сціборського

У фондах Державного архіву Житомирської області збережена метрична книга Свято-Успенської церкви Житомира, в якій охрещений Микола Сціборський. Запис свідчить, що батьками його були: «Спадковий дворянин, губернський секретар Орест Михайлович Сціборський і законна дружина його Євдокія Євдокимівна, обоє православні». Хрещеними батьками записані колезький асесор Теофіл Лукич Брановський та дружина почесного громадянина Житомира Івана Семеновича Краєвського Надія. Запис зроблено 30 серпня 1898 року; дата народження зазначена — 28 березня 1898 року.

Середню освіту здобував у Першій чоловічій гімназії Житомира. Нині це Житомирський державний університет ім. Івана Франка. Збережено журнал успішности з предмету «Закон Божий» за 1914—1915 навчальні роки з оцінками Миколи. 1915 року, закінчивши 6 клас, залишив гімназію, хоча сам шкільний журнал зазначає, що Сціборський в 1914—1915 навчальних роках перебував у 2-му відділові 4-го класу.

Перша світова війна

Службу в царській армії розпочав ще 1915 року однорічником І розряду. 1 січня 1916 року закінчив навчання в школі хорунжих. Службу відбував у 1-му лейб-гренадерському Катеринославському імператора Олександра II полку 1-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу 2-ї російської армії. Нагороджений орденами Святої Анни 3-го і 4-го ступенів та Святого Станіслава 3-го ступеня, Георгіївським хрестом 4-го ступеня. У боях двічі поранений.

По лютневій революції Микола Сціборський поринає у вир створення українських військових частин.

У жовтні 1917-го старшини-українці почали творити українську національну військову частину в 1-му лейб-гренадерському полку. Це було надто складно, адже більшість вояків були росіянами й українців там було значно менше, однак мети було досягнуто. Найстарший за рангом офіцер — поручник Сціборський — очолив Окремий український курінь. У бою проти німців, в листопадові цього року, Сціборський був отруєний газами і покинув частину. Вилікувавшись у шпиталі, він був визнаний інвалідом із втратою 50 % працездатності.

Період УНР

Після шпиталю Сціборський демобілізувався, вступивши до Української армії. Національно свідомий офіцер із військовим досвідом став у пригоді під час створення Армії УНР.

Андрій Мельник про Миколу Сціборського:

…жив акцією і власною роботою; революційний темперамент характеризував його; революція була його стихією.

Під час тимчасового відходу Центральної Ради до Житомира та Сарн, отримав посаду при військовому міністрові Жуковському, часто був вартовим старшиною на зборах Кабінету Міністрів Голубовича.

Робота при військовому міністерстві справила значний вплив на майбутній світогляд офіцера й уможливила опанувати державну працю. Маючи добрий аналітичний розум, Микола збагнув, що УНР приречена через недолугість керівництва, але всіляко намагався зберегти державу, якої він так прагнув. У наступних працях Сціборський визначив причини нездатності Центральної Ради зберегти Українську державу.

Роман Коваль («Багряні жнива Української революції»):

Треба підкреслити, – зазначав Микола Сціборський, – що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення»… Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, а зрештою, нічого. Терпіли від цієї “роботи” тільки авта, розвозячи невідомо куди і навіщо міністрів, директорів і радників… Особливо вразили Миколу події ночі, коли фельдмаршал Герман фон Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався з повним складом Кабінету Міністрів. Ця зустріч відбулася у Житомирі, у будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розлютив і викликав сльози розпачу «забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, у недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках». А поруч блищали німецькі офіцери – суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні. Українські старшини, серед них і Сціборський, стояли осторонь «і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п’ястуки». Миколі «стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде — призвичаєні до влади і панування, а з другого – купка якихось міщан».

Згодом Сціборський стверджував, що на шляху до успішного втілення національної мети стали провінціалізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я національного ідеалу. Тодішні «провідники» були опановані доктринами лібералізму, демократизму і соціалізму.

Наш провід попав до рук кабінетних і соціалістичних доктринерів, «вселюдських гуманістів», так далеких од реальної роботи і кривавої бурі життя…, безсилих істериків, психологічних і духовних дегенератів та просто дрібної «шантрапи», — пише Микола Сціборський.

Період Гетьманату

Сціборський підтримав переворот Павла Скоропадського. Отримав посаду помічника повітового команданта в Козельці, що на Чернігівщині, а згодом і повітового команданта. Проте Гетьмана негативно сприйняло селянство, бо поміщики повернули свої маєтки. Дедалі частіше та гостріше спалахувало селянське питання, що в серпні 1918-го переросло в повстання. Сціборський розумів, що справа спричинить катастрофу. У листопаді повстання охопило вже усю Чернігівщину. Микола не підтримував жодних федеративних зв'язків України, тому коли Скоропадський підписав грамоту з небільшовицькою Росією, остаточно покинув його. У грудні 1918 року він вже був у складі Республіканських військ, що оголосили війну гетьманові, розуміючи, що він повертає стару владу.

Директорія УНР

У складі Армії УНР Микола посідав різні «муштрові і військово-адміністративні посади», зокрема 1920 року він був ад'ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР.

Еміграція

Сотник М. Сціборський

21 листопада 1920 року Микола Сціборський, інтернований на територію Польщі у складі Української армії. Перебував у таборі міста Каліша.

Службу в Українській армії завершив 1924 року на посаді старшого ад'ютанта штабу Окремої кінної дивізії. Наперед, у червні, відбув річні курси Академії генерального штабу Армії УНР. 10 червня 1924 р. командир Окремої кінної дивізії видав Миколі Сціборському посвідку (Ч. 460) такого змісту:

Цім свідчу, що ст. ад'ютант штабу дорученої мені дівізіі сотник при генштабі Сціборський Микола… виявив себе як бездоганний, національно-вихований старшина. Жодним карам не підпадав, під судом та слідством не був.

Ще перебуваючи в таборі для інтернованих в Калішеві, Микола надіслав заяву на вступ до Української господарської академії в Подєбрадах, про що свідчить створена 27 червня 1924 року особиста справа. Вступаючи до академії, Сціборський мав певні труднощі, позаяк не мав повної середньої освіти. Декілька місяців йому відмовляли у вступі. Натомість Микола бажав здобувати високу освіту лише українською. Тому мусив нелегально прибути до Чехословаччини, де знову прохав про вступ. За нього вступилася Рада Українського союзу студентів-емігрантів і 17 жовтня сенат Української господарської академії ухвалив рішення зарахувати Сціборського.

Під час навчання переважали оцінки «дуже добре» і «добре».

Темою дипломної роботи Микола обрав «Аграрну політику українського націоналізму». У ній він зазначив, що

у виборі провідної ідеї кожної політики не вагаємося, нею є Величність, Потужність і Благо української нації.

9 квітня 1929 року Микола Сціборський отримав диплом інженера-економіста.

Легія Українських Націоналістів

Провідні члени Легії Українських Націоналістів. Сидять зліва направо: Микола Сціборський, Микола Тобілевич, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Леонід Костарів, Максим Загривний. Стоять зліва направо: Юрій Руденко, Юрій Артюшенко, Дмитро Пасічник, Роман Минів, Дмитро Демчук, Олександр Чехівський, Костянтин Дударів, Ярослав Герасимович

Зліва-направо: Каленик Лисюк, Євген Коновалець, Іван Рудичів та Микола Сціборський. Париж, 1929

Головними причинами, що спородили рух українських націоналістів, М. Сціборський вважав:

• анархію і безлад у національно-політичній роботі різних «центрів» та партій;
• необхідність переоцінити вартості і ясно усвідомити майбутні шляхи, завдання та методи їх досягнення;
• остаточну зневіру в «старих божках»;
• ті великі психологічні зрушення й переломи, що супроводили революцію і процес наших визвольних змагань.

Сціборському належить блискуча критика й дотеперішніх основних прикмет українських народницьких, демократичних, соціалістичних і ліберальних суспільно-політичних формацій та їхньої ідеології. Ця критика зведена до таких протиставлень:

• провінціалізм і нездатність піднестися над локально-хуторянськими інтересами в ім'я загального національного ідеалу;
• органічний нахил у психіці й політиці до симбіозу з сильнішим, замість прямування до панування й самостійно-державної окреслености — звичка задовольнятися мінімумом, не бажаючи максимуму;
• негація власного національно-суверенного ідеалу в ім'я занесених із Заходу і поверхово засвоєних ідеалів «міжнароднього братерства» як кінцевої мети всього людства;
• надмірний раціоналізм, що гальмував буйний розвиток емоцій провідників і мас;
• пошук альтруїстичних, всесвітянських «універсальних правд» замість своєї егоїстичної суверенно-національної правди;
• опанування доктрин лібералізму, демократизму й соціалізму, що ставили інтереси одиниць і класу понад націю;
• пацифізм замість наступальности, дегенерація й атрофія творчого вольового імпульсу;
• вплив на ворога лише розумовими аргументами й компромісами, бо, мовляв, боротьба суперечна «раціоналізмові, етиці й розумові», і тільки наука, критика й аналіз, а не інстинкт, воля й боротьба, мають розв'язати національну проблему.

12 листопада 1925 року на об'єднавчому з'їзді трьох українських державницьких організацій у Празі постала Легія Українських Націоналістів. Засновниками стали Українська Національна Громада в Чехословаччині (Микола Сціборський, Дмитро Демчук тощо), Союз Визволення України (Юрій Коллард, Григорович), Союз Українських Фашистів (Петро Кожевників, Леонід Костарів — згодом були виключені з Легії за роботу на німецьку та російську розвідки відповідно; останній — теж за невідповідність «моральним прикметам» члена ОУН).

Авторитет лідера ЛУН Миколи Сціборського і запроваджений обов'язковий ідеологічний вишкіл членства, поступово перетворили Легію на ідеологічно однорідну організацію, членство якої повністю перейшло на ідеологічні засади українського націоналізму. Надалі ця організація справила значний вплив на спілку націоналістичних рухів та стала одним із закладників ОУН.

Критика демократії, як соціально-політичного устрою є притаманною рисою більшості творів Миколи Сціборського. Зокрема в його творі «Націократія», можна знайти безліч критики демократії як системи, а також як «духовного стану», на противагу якій, поставлено «первні націй»

Сила фашизму в тому, що він спромігся на місце розхлябаної, обезличеної дійсности видвигнути потужну ідею. В цей спосіб створив він середники духового гарту й скріплення життевих первнів націй, знеможених від блукань в лябіринтах шукань й сумнівів. Суспільна його заслуга в тому, що касуючи гнилий еґоцентризм демократії й комуно-соціялізму, що добачували в людині будь недоторкальне «табу», будь обєкт для неприродніх експериментів — він зумів цю людину поставити на службу нації, посилюючи в ній розхитаний інстинкт соціяльности й ослаблене почуття обовязку.

Організація Українських Націоналістів

Перший Конгрес Українських Націоналістів у Відні, 1929 рік. Сидять зліва направо 1 ряд: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. Стоять зліва направо 2 ряд: Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський. Стоять зліва направо 3 ряд : Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич

Євген Ляхович, Євген Коновалець, Володимир Мартинець, Микола Сціборський, Ірина Мартинець.
Женева, 1933 рік.

28 січня — 3 лютого 1929 на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала Легія Українських Націоналістів Сціборського. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН, яким він був до самої смерти. Водночас, виконував обов'язки організаційного референта. Мав довіру Євгена Коновальця.

Мешкав у Парижі, звідки 1938-го переїхав до Відня, потім проживав у Кракові, де в 1939—1940 рр. перебував один із керівних центрів ОУН.

Андрій Мельник про Миколу Сціборського:

"Сціборський осів нещодавно у Відні, змушений покинути Париж у висліді большевицьких демаршів у французької влади. Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що пред’явив йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутись до них домів, до Житомира, вжили вони всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж, і дійняли свого: французька влада змусила його виїхати з Франції. Та вимушений виїзд з Франції зовсім не зломив Миколи Сціборського; большевики не притупили цим гостроти пера, навпаки – зактивізували його ще більше."

Протягом 1930-х — на початку 1940-х років Сціборський провадив активну видавничо-публіцистичну діяльність: у Празі випускав друкований орган ПУН «Розбудова нації», став одним із засновників часопису «Українське слово» у Парижі, співпрацював з такими виданнями як «Державна нація», «Сурма» та рештою націоналістичних періодичних видань та альманахів.

Один із творців солідаризму. У вересні 1939 р. за дорученням А. Мельника напрацював проєкт Конституції України, що передбачала «тоталітарний, авторитарний, професійно-становий» устрій держави.

Андрій Мельник згадував:

"Був він людиною всебічної освіти і нечуваної працездібности, його єдиною розвагою і відпочинком була оперна музика. Пригадую, в 1940 році, коли треба було виступити з власним нашим проектом конституції української держави. Микола Сціборський піднявся цього завдання. Просив звільнити його на три дні від щоденних обов’язків і продовж трьох днів і ночей виготовив цей проєкт, який виявився конструкційно не гіршим зі всіх дотепер відомих, хоч автор його не був юристом, не мав штабу співробітників і опрацював його сам один не продовж років чи місяців, а як сказав я, в 72 години."

Після відокремлення ОУН(р) залишився на боці А. Мельника

Похідні групи ОУН

Аби відновити місцевий уряд та Українську державу, кожна з гілок ОУН («мельниківці» та «бандерівці») утворили похідні групи. Вони були поділені на 3 великі напрямки: «Північ», «Центр» та «Південь», які, натомість, складалися з малих операційних груп по 7—12 осіб. У складі мельниківської похідної групи «Північ» прибув до рідного міста Житомира і Сціборський.

Атентат у Житомирі

Інженер Троян біля могили Сціборського та Сеника, 1941 рік

Могила Омеляна Сеника та Миколи Сціборського праворуч, а ліворуч — Костя Возного

Сумнозвісне житомирське вбивство сталося 30 серпня 1941 року. Після наради в обласній поліції, Сеник та Сціборський попрямували до свого тимчасового помешкання. На вулиці Івана Франка невідома особа здійснила постріли в спину. Це сталось увечері, приблизно об 19:30. Перший постріл був у Сеника і він помер відразу. На звук пострілу Сціборський обернувся і був смертельно поранений наступними пострілами в обличчя та шию. Операція в першій міській лікарні бажаного висліду не мала і Микола помер, не прийшовши до тями. Вбивцю застрелив випадковий німецький вояк. Улас Самчук у книзі «На білому коні» написав:

Під цим самим обідраним собором, на голій брукованій площі, нічим не захищені, виразно виділялись два горбики свіжої землі з дерев’яними на них хрестами. Тяжко повірити, що тут недавно знайшли свій життєвий кінець двоє найчільніших діячів українського модерного революційного опору – двоє довголітніх, невтомних шукачів розв’язки національного питання цього простору – Омелян Сеник і Микола Сціборський.

Тарас Бульба-Боровець та мельниківське крило ОУН звинуватило у вбивстві представника ОУН(б) Кузія, але решта джерел дозволяють подумати, що за атентатом міг стояти агент НКВС Кіндрат Полуведько. 7 вересня 1941 р. Провід бандерівського крила ОУН розіслав комунікат, у якому приписування вбивства Сеника та Сціборського було названо «провокацією». Також була гіпотетична версія про причетність до вбивства німців, її авторами та прихильниками були В. Гінда, І. Ковальчук, С. Стельникович.

Про могилу

Микола Сціборський похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.

Після приходу комуністичної влади могилу було зрівняно із землею. У квітні 1991 року сили громадянського комітету та активістів розшукали приблизне місце поховань. За світлиною часів війни, на якій біля могил Сціборського і Сеника сидить інженер Троян, знайшли місце, де могло бути поховання. Збережене натоді дерево коло собору поруч із могилами. Там насипали горбик, встановили хрест. Але хрест одразу ж зламали. У серпні 1991 року на цьому місці встановили пам'ятну дошку і хрест. Однак, і цю дошку розбили. Володимир Лук'яненко з Коростеня виготовив нову пам'ятну дошку. Її забетонували, встановили варту.

Націократія

Націократію Сціборський розумів як режим панування нації у власній державі, підкреслюючи, що

Націократія заперечує принцип клясової боротьби та право окремих соціяльних ґруп на монопольне панування в державі й на експльоатацію суспільства. Розглядаючи націю, як живе, суцільне — хоч і ріжноманітне в своїх складових частинах — єство, вона розвязку соціяльних проблєм переносить у площину національної солідарности.

Він заперечував існування партій, вважаючи, що вони

найчастіще стають деструктивним знаряддям «вільної гри» капіталістичних відносин і «закомуфльованих» теоріями «свободи-рівности» еґоїстичних ґрупових інтересів.

Ідеї націократії у політичній та економічній царинах полягали в пристосованому до інтересів українського націоналізму республіканському національному синдикалізмові з комбінованою авторитарно-децентралізованою системою урядування.

економічна система націократії, базована на комбінованій співчинности державного, муніципального, кооперативного й приватного капіталу під пляновим господарським кермуванням і соціяльною контролею держави.

М. Сціборський був за централізовану державну владу, зосереджену в руках голови держави, що вибудовує сильну вертикаль влади, але здійснює її на користь нації. (Геннадій Махорін «Наші Герої». — Житомир: 2014, с. 16-17)

Він скептично оцінював можливість опору демократично-ліберального уряду зовнішній агресії:

збройна боротьба з окупантами буде важка, кривава й жорстока. Своєю тактикою полохливого струся, лєґально-партійна угодовщина сподіється виспекулювати перемогу, з найменшою затратою власних зусиль і «безглуздних жертв». Марні надії! В тій грізній труднощами й небезпеками добі, перемогу здобудеться лише ціною надзвичайного — надхненого жертвенним поривом — напруження всіх сил нації, зорґанізованої при цьому на такій устроєво-політичній системі, що — мимо своєї революційної провізоричности — була б здатна пірвати маси до боротьби, вдержати їх потрібний час у мобілізаційному напруженні та забезпечити нації побідні наслідки всенароднього зриву.

Вшанування пам'яті

• У 2005 році могила Сціборського та Сеника увійшла до Реєстру щойно виявлених та новозбудованих пам'яток культурної спадщини, має охоронний № 4051. Коло могили провадять ушанувальні мітинги, що здійснюють націоналістичні організації. Зазвичай, це буває 28 березня, у день уродин М. Сціборського, 23 травня, на Свято Героїв та 30 серпня, у день смерти. Націоналісти Житомира мають намір встановити пам'ятний знак на місці загибелі Сціборського та Сеника, вимагають від влади надати Миколі Сціборському звання (посмертно) «Почесний громадянин міста Житомира» та назвати на його честь одну з вулиць міста.
• 28 березня 2014 року на могилі Миколи Сціборського та Омеляна Сеника відкрито оновлений пам'ятний знак.
• 19 лютого 2016 року одну з вулиць Житомира названо на честь Миколи Сціборського.
• Почесний громадянин міста Житомира.
• На базі полку «Азов» 20 листопада 2017 року відкрито Хорунжу школу імені підполковника Миколи Сціборського.
• Житомирська обласна рада проголосила 2018 рік роком Миколи Сціборського на Житомирщині.
• 28 березня 2018 року на державному рівні в Україні справляють пам'ятну дату — 120 років з дня уродин Миколи Сціборського (1898—1941), теоретика українського націоналізму, діяча УНР і УВО, одного із засновників ОУН.
• 31 жовтня 2018 року на будівлі Головного управління статистики в Житомирській області (Миколи Сціборського, 6А), було встановлено пам'ятну дошку Миколі Сціборському.
• У місті Кременчуці тупик 3-й Чкалова перейменували на тупик Миколи Сціборського.
• У місті Луцьку вулицю Брюллова перейменували на вулицю Миколи Сціборського.

Галерея

• 
  Могила в 2013 році
• 
  Могила в 2013 році
• 
  Сучасний вигляд могили

Твори

• «Робітництво і ОУН» (1932)
• «ОУН і селянство» (1933)
• «Націократія» (1935, З вид.)
• «Національна політика більшовиків в Україні» (1938, також англійською, французькою, німецькою мовами)
• «Демократія»
• «Сталінізм» (3 вид. 1938, 1941, 1947)
• «Україна і національна політика Совєтів» (1938)
• «Земельне питання» (1939)
• «Україна в цифрах» (1940, нім. вид. 1944)
• Нарис проєкту основних законів Конституції Української Держави

Див. також

• Українська революція (1917—1921)
• Український націоналізм
• Організація українських націоналістів
• Українська військова організація
• Українська повстанська армія
• Мартиролог загиблих діячів ОУН та УПА

Література

• Микола Сціборський Конституція Української Самостійної Соборної Держави (аудіозапис)
• Микола Сціборський. Кантата НАЦІОКРАТІЯ. [Архівовано 22 квітня 2021 у Wayback Machine.]
• І. Патриляк. Сціборський Микола // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.703 ISBN 978-966-611-818-2
• ОУН 1929—1954. Перша українська друкарня у Франції, 1955. / Пам'яті впавших за волю України. // Андрій Мельник. Житомирський — Органський. Пполк Микола Сціборський
• В. Верига. Втрати ОУН в ІІ Світовій війні або «Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї». — Торонто: «Новий шлях», 1991.
• Газета «Українське Слово» від 11 вересня 1941 р. Омелян Сеник, Микола Сціборський
• А. Кентій. Від УВО до ОУН. 1920—1942.
• Зіновій Книш. Становлення ОУН. — К.: Видавництво ім. Олени Теліги, 1994.
• Роман Коваль. Нове про Миколу Сціборського. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 1, спр. 2002. Арк. 1 — 174 зв.
• Іван Ковальчук, Сергій Стельникович. Нарис історії діяльності ОУН під проводом А. Мельника на Житомирщині у другій половині 1941 року. — Житомир: «Рута», 2011.
• Костриця М. Ю. З берегів Тетерева — у вічність. О. Ольжич / М. Ю. Костриця, Р. Ю. Кондратюк. — Житомир, 2007.
• Геннадій Махорін. Наші Герої. — Житомир: ФОП Котвицький В. Б., 2014.
• Валентин Мороз. У пошуках українського Піночета? / Передмова Андрія Парубія. — Львів: Сурма, 1999. — 24 с.
• Володимир Панченко. Економічна стратегія ОУН 1920-1950-ті рр.: розробка та реалізація. — К., 2011.
• Стасюк О. Й. Сціборський Микола Орестович [Архівовано 7 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 926. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• С. Таран. Державотворення Миколи Сціборського // ОУН: минуле і майбуття. — К., 1993.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Українська господарська академія в ЧСР 1922—1935. Том І. — Нью-Йорк: Друкарня УПЦ в США, 1959. с.101

Посилання

• Сціборський Микола // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1966. — Т. 8, кн. XV : Літери Ст — Уц. — С. 1869-1870. — 1000 екз.
• МИКОЛА СЦІБОРСЬКИЙ | Програма «Велич особистости» | 2017 (ВІДЕО)
• Про головне в деталях. М. Нагірний. М. Сулятицький. Я. Гнатюк. Річниця народження М. Сціборського [Архівовано 9 лютого 2019 у Wayback Machine.]