Триєдиний російський народ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Триєдиний» російський народ (рос. Триединый русский народ) — міфологема, згідно з якою росіяни, українці та білоруси є частиною "загального" російського народу. В часи Російської імперії набула офіційного характеру.[1][2] Є частиною концепції загальноросійської ідеї. На даний момент концепція визнана як політично вмотивована і спростовується більшістю відомих дослідників.

Історична еволюція міфологеми[ред. | ред. код]

Концепцію триєдиного славенороського народу, у якій українці ставали малоросами — частиною єдиної руської народності, ймовірно вперше висунув український філософ Інокентій Ґізель у праці Синопсис Київський у 1674 році.[3]

Далі цю ідею розвинув інший український філософ, сподвижник російського царя Петра Першого, Феофан Прокопович.[4]

Завершили розробку концепції триєдиного російського народу російський історик Татищев та вчений Ломоносов у середині XVIII ст. Фундаторами концепції є відомі дворянські історики М. Щербатов, С. Соловйов, М. Карамзін, В. Татіщев та їхні сучасні послідовники І. Заїчкін, І. Почкаєв.

Схожою є концепція існування давньоруської народності, сформована російським істориком В. Мавродіним у другій половині 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст. (праці «Древняя Русь (Происхождение русского народа и образование Киевского государства )» (Л., 1946), «Образование единого русского государства» (Л.,1951)).[2] Автор стверджував, що «можна вважати встановленим, що за часів Київської держави східнослов'янський світ (нині московський патріарх Кирило називає його «російським світом») склався в єдиний руський народ, або конкретизуючи, в єдину руську народність».[2] Коли було ідеологічно доведено існування «древньоруської народності», радянські мовники успішно розробили концепцію існування давньоруської мови — мови давньоруської народності — основи російської, української й білоруської мов.[2] Вона ґрунтувалася на постулаті частини російських і українських мовознавців кінця ХІХ — першої половини ХХ ст. спільної для усіх східних слов'ян мови (О. Шахматов, О, Соболевський, А. Кримський й ін ). Один з найбільш заповзятих апологетів концепції існування єдиної давньоруської народності зі своєю мовою академік П.Толочко нині є особистим радником російського прем’єра В. Путіна.[2]

Історичні аналогії схожої тези можна знайти у Гітлера (і плани об'єднати воєдино представників арійської раси[2]), в котрій австрійці та німці — один народ.[5] Вона слугувала свого часу для Адольфа Гітлера обґрунтуванням аншлюсу Австрії та Німеччини.[5] Німецькі націонал-соціалісти так само вважали скандинавські народи: норвежців, шведів та датчан — відгалуженням «єдиного германського народу».[5] Тому, наприклад, тих норвежців, які з цим не були згодні і воювали проти німецьких окупантів у загонах Руху Опору, гітлерівці називали норвезькими націоналістами, а інших норвежців, котрі записувалися до лав таких формувань як дивізія СС «Вікінг» — шанували як справжніх германських патріотів.[5]

Царську феодальну імперію росіян по-Леніну (див.: «Про національну гордість великоросів») називали «в'язницею народів» («рос. Тюрьма народов»).[6] Вислів «в'язниця народів» вперше був застосований в дореволюційній царській Росії в 1840 році маркізом де Кюстіном як критика в книзі La Russie в 1839 р. Пізніше він був розглянутий О. І. Герценом, з метою руйнування цієї «в'язниці народів» і став одним з ідеалів російської революції. Таким чином, «в'язниця народів» мала перетворитись на «дружбу народів». Одним з видів еволюції цієї міфологеми можна назвати продовження в СРСР у вигляді концепції «Братства народів в СРСР» — «Соціалістичної родини народів», при якому, позбавлені рідної землі, товариші на грунті СРСР почувають себе на своїй рідній землі.[7] Після 1945 року Сталін мріяв у розмовах з М.Джіласу (один з тодішніх югославських лідерів) про єдиний слов'янський світ.[2] Як не дивно, вираз «тюрми народів» було прийнято через десятиліття пізніш дисидентським рухом проти так званої радянської імперії. Радянський Союз, який прийшов на зміну царській імперії, заявив, що метою національної політики було створити нову національну сутність, «радянський народ».[8] В СРСР часто стверджували, що домоглися значного прогресу на цьому шляху, проте кінець цій меті було покладено розпадом Радянського Союзу.

В радянські часи міфілогема «"триєдиного" російського народу» знайшла якнайбільше поширення у працях представників тогочасного наукового офіціозу В. Мавродіна, Л. Черепніна, Б. Рибакова, М. Третьякова; сьогодні серед її прихильників фігурують імена О. Моці та М. Гуслистого. Проти цих теорій виступили ще дореволюційні українські історики: М. Грушевський, М. Ф. Маркович, М. І. Костомаров.

Історичний дискурс шістдесятників теж проглядається в контексті тогочасних реалій історичної науки в УРСР, всі зусилля якої спрямовувалися на конструювання української радянської ідентичності як складової «єдиного радянського народу». Як зазначає Леонід Зашкільняк, цей процес засновувався на низці міфів та ідеологем, базовим із яких залишався усталений з російсько-імперських часів конструкт "трьох братніх східнослов'янських народів" – росіян, українців, білорусів, в якому всі вони протиставлялися "загниваючому" Заходу з його "капіталізмом" і католицтвом.[9][10]

Згодом, на сайті керівника російського Інституту країн СНД — Костянтина Затуліна у колективній монографії «рос. Языковое равноправие на Украине: проблемы и возможности», виданій у 2012 році, її автори пишуть:[5]

« “Радянська історіографія провела всю підготовчу роботу, забравши російське ім’я у білорусів та українців (малоросів), залишивши його лише за великоросами. Закріплений у період радянської історіографії міф про три братні народи приховував головну правду, що це один народ — російський, чия національність була замінена географічними назвами території проживання: Україна – українці, Білорусь — білоруси, Росія — росіяни”. »

Тобто, в монографії вказується, що окремий український народ (так само як і білоруський) — це вигадка радянських часів, насправді малороси і білоруси — частини одного російського народу.[5]

Тезу про «триєдиний російський народ» у своїх публічних виступах любить часто повторювати російський президент Володимир Путін.[5]

Згідно опитування 2017 року соцопитування, проведеного провідними соціологічними центрами країни (КМІС, Рейтинг, СОЦІС, а також Центром імені Разумкова) — 90 % громадян України вказали свою національність як «українці»[11].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Реєнт О. П. Українсько-білоруські взаємини у XIX - на початку XX ст.: процес становлення // Український історичний журнал. — 2008. — 18 вересня. — С. 161-169.
  2. а б в г д е ж «Русский мир»: нові реалії старого міфу» / Матеріали круглого столу. Відповідальні за випуск: В.С. Степанков – голова релігійної громади Храму «Різдва Христового», д. і. н., професор; отець Юрій (Матвейцов) — настоятель Храму «Різдва Христового Кам’янець-Подільський, 2011
  3. Борьба за модерн — 8. Русь/Украина — колония или метрополия?
  4. Феофан Прокопович — яскрава, суперечлива постать української історії XVIII ст. — Україна Incognita
  5. а б в г д е ж Заступник директора соціологічної служби Михайло Міщенко. Україна та Росія — кінець братерства. Український центр економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова 23 квітня 2018
  6. Про національну гордість великоросів
  7. Братерство літератур: Радянський період. — Дніпро, 1979 (стор.: 194)
  8. Паламарчук Л. с. Українська радянська лексикографія. — Київ: Наукова думка, 1978. — С. 4–5
  9. Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / за ред. Л. Зашкільняка. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. – 472 с. (с.: 28)
  10. Ярослав Секо ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС УКРАЇНСЬКИХ ШІСТДЕСЯТНИКІВ / Україна–Європа–Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л. М. Алексієвець. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2010. – Вип. 5. У 2 ч.: Україна–Європа–Світ: історико-політичні та гуманітарні аспекти розвитку / Міжнародний збірник наукових праць на пошану проф. М. М. Алексієвця. – Ч. 1. – 373 с.
  11. Кількість громадян, які декларують українську національну ідентичність, перевищила 90 % — соцопитування // Дзеркало тижня. Україна

Див. також[ред. | ред. код]