Назва української мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

У різні історичні періоди на території України одночасно використовувалися декілька мов, найчастіше їх було принаймні три: для церкви, для офіційного вжитку та розмовна мова.

Історичні назви[ред.ред. код]

Київська Русь[ред.ред. код]

За часів Русі, коли паралельно вживалися три мови — церковнослов'янська (самоназва «словѢнскъ ѧзыкъ» — сучасною орфографією «словінський язик») для богослужінь, давньокиївська писемно-літературна (або давньоруська, давньоукраїнська[1], самоназва «рѹскыи ѧзыкъ» — сучасною орфографією «руський язик») для офіційного діловодства, та п'ять розмовних діалектів (два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову) — розмовна мова Півдня Русі мовцями найімовірніше називалася «руським язиком» або «руською бесідою», тобто вживалася та сама назва, що й для відмінної від неї давньокиївської писемно-літературної мови[2][3][4]. Ю. Шевельов називає цей період розвитку української мови «давньоукраїнським».

Велике князівство Литовське[ред.ред. код]

У Великому князівстві Литовському так само одночасно вживалося кілька мов — церковнослов'янська для богослужінь, канцелярська (актова) мова Великого князівства Литовського (або західноруська писемна мова, староукраїнська мова, старобілоруська мова, писемна українсько-білоруська мова, книжна українсько-білоруська мова, самоназва «рускыи єзыкъ» — сучасною орфографією «руський єзик») для діловодства, та розмовна українська мова — самоназвою розмовної мови півдня Великого князівства Литовського була назва «руський язик» або «руська мова», а також «про́ста мова» (тобто вживалася та сама назва, що й для відмінної від неї офіційної канцелярської мови ВКЛ). Ю. Шевельов називає цей період розвитку української мови «ранньосередньоукраїнським».

Річ Посполита[ред.ред. код]

У Речі Посполитій також одночасно вживалося декілька мов — латинська, польська, церковнослов'янська мови (у І. Ужевича — «lingua sacra» тобто «священна мова»), староукраїнська писемна мова, що увібрала в себе елементи розмовної української, а також церковнослов'янської, латини та польської (самоназви «руська мова», «про́ста мова», у І. Ужевича — «lingua popularis» тобто «народна мова») та відмінна від староукраїнської писемної розмовна українська мова (її самоназвами були так само «руська мова», «про́ста молва», «про́ста мова»). За Ю. Шевельовим цей період у розвитку розмовної української мови є «середньоукраїнський».

Окрім того від 1335 р. українська мова називалася ще «малоруською мовою»[5].

Гетьманщина[ред.ред. код]

У Гетьманщині українську мову називали «руською», «малоруською» або «козацькою мовою»[6].

Російська імперія[ред.ред. код]

У Російській імперії українську мову офіційно називали «малоруською мовою» або «наріччям», «малоросійською мовою», «південноруською мовою», «південноросійською мовою» тощо. За Ю. Шевельовим XVIII ст. є «пізньосередньоукраїнським» періодом у розвитку української мови, а XIX-XXI ст. — «сучасним» періодом.

Також у різних регіонах та в різні часи побутували назви «російська бесіда» (на позначення саме української мови, а не мови росіян), «простий руський діялект», «русинська мова», «руснацька мова», «русняцька мова», «угроруська мова», «карпаторуська мова», «підкарпатське наріччя», «козача мова», «рідна кубанська мова», «наша мова», «простонародна мова» тощо. Іноземцями зрідка вживалися також назви «черкаська мова», «сарматська мова», «роксоланська мова».

Австро-Угорщина[ред.ред. код]

Історично найвживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова».

Латиною українська мова («руська мова») називалася «lingua ruthenica» / «lingua ruthena», від латинської назви Русі «Ruthenia» та українців (русинів) «Rutheni» (звідси англ. Ruthenian language, фр. langue ruthène, ісп. idioma ruteno, нім. Ruthenisch та слов'янські болг. рутенски език, словац. ruténčina).

«Русинською мовою» (пол. język rusiński) вперше українську мову («руську мову») назвали поляки (це польський прикметник від попередньої самоназви українців «русини»). В Австрійській імперії та з 1867 р. в Австро-Угорщині німецькою українська мова називалася «Ruthenische Sprache».

Нижче подано зведену таблицю мов, що їх використовували в Україні, за Ю. Шевельовим[7] (з зазначенням варіантів назв).

Порівняльна таблиця[ред.ред. код]

Сучасна загальновживана назва мови[ред.ред. код]

Сучасна назва мови — «українська мова» — є історично недавньою[8][9][10][11][12][13][14][15][16][17][18] : на Закарпатті цю назву почали використовувати у 20-х — 30-х р.р. XX ст.

Хоча друга назва на означення південних земель Русі — «Україна» — вперше зафіксована в «Іпатіївському літописі» ще в 1187 р., прикметник «українська» у стосунку до мови широко почав вживатися лише у XIX ст. (наприклад, у Т. Шевченка — у 1854 р. паралельно з назвою «наша мова»[19], у Східній Галичині з 1849 р.[20])

Історично найвживанішими визначеннями української мови були:

  • «руська мова» (а також численні варіанти на кшталт «руський язикъ», «рускии языкъ», «роускии языкъ», «мова руская», «слови руски», «руске писмо», «річ руская», «про́стии рускій діялектъ», «руська бесіда», «русьскыи ѩзыкъ» тощо). Такі назви використовувалися на всіх історичних українських землях без винятку.
  • «малоросійська мова» (а також такі форми як «малоруська мова», «малоросійське наріччя», «малоруський язик», «малоруська бесіда», у М. Лучкая латинська назва — «lingua parvo-russica» «малоросійська мова» тощо). Ці назви широко використовувалися у Центральній та Східній Україні, на Східній Галичині та Закарпатті. До XIX ст. такі назви не вважалися образливими — «Малою Росією» від 1303 р. у церковній традиції називалося спочатку Галицько-Волинське князівство, потім цю назву було перенесено на лівобережну Гетьманщину, а згодом на всю Україну (на землі в складі Московії / Російської імперії і в Австро-Угорщині).
  • «русинська мова» від приєднання Східної Галичини до імперії Габсбургів; ця назва спочатку вживалася у Східній Галичині та у Північній Буковині, а в кінці XIX ст. була прийнята у Закарпатті, витіснивши назви «руснацька / русняцька бесіда / мова / язик». Назва «русинська мова» була офіційною, народна назва мови залишалася попередньою — «руська мова».
  • «про́ста мова», що вживалася в середні віки щодо розмовної української мови, на відміну від літературних церковнослов'янської та книжної українсько-білоруської мови.
  • «південноросійська», «південноруська», «южноруська», «югова-руська мова» — назви найчастіше використовувалися у Центральній та Східній Україні, а також у Східній Галичині.


  • «угроруська» та «карпаторуська мова» до 1944 р. виключно на Закарпатті (паралельно з назвами «руська мова», «підкарпатське наріччя», «русинська мова», «руснацька мова» тощо).
  • «козача», «рідна кубанська мова», а також «кубанське наріччя» / «кубанський говір» / «балачка» на Кубані (поряд з назвами «малоруська» та «українська мова»).
  • іноді носіями української мови використовувалися назви «материнська мова», «народна мова», «простонародна мова», і навіть «російська бесіда» (на означення саме української, а не російської мови).

Іноземці також вживали такі назви:

  • росіяни — «черкаська мова», «білоруська мова».
  • поляки — «русинська мова».
  • турки — «сарматська мова», «роксоланська мова»,

Назва «українська мова» вживалася, починаючи з XVI ст., на позначення мови козацьких земель, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, була назва «руська мова»[21]. Ця назва почала вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, назва «українська мова» зрештою поступово перемогла в усіх українських регіонах.

Закарпаття[ред.ред. код]

Останнім регіоном, де почали використовувати прикметник «український» на означення української мови, заміняючи назви «руснацька», «русняцька», «угроруська», «руська бесіда» або «язик», стало Закарпаття[22]. Одним з перших почав використовувати загальнонаціональну назву української мови Августин Волошин: у «Практичній граматиці руського язика» 1926 р. він наголошує:

«

«Ся граматика подає правила нашого руського (малоруського) литературного язика. […] Мы говоримо по-руськи. Наш народ жиє не лише на Подкарпатськой Руси, но и за Карпатами: в Галичині і на Україні. Зато наш народ иншак зовеся українським. Наш народ числить сорок міліонів душ».

 »

1932 р. очолювана Августином Волошиним «Учительська громада Підкарпатської Русі» у своєму «Статуті» записала спеціальний пункт, за яким «на Закарпатті урядова мова є українська». Міністерство внутрішніх справ Чехословаччини не затвердило цей «Статут», а саму вимогу вчителів краю кваліфікувало як протизаконну.

Першим серед закарпатських поетів, що використовував прикметник «український», був В. С. Ґренджа-Донський, який з початку 20-х років почав писати на загальноукраїнські теми. З 1924 р. поет переходить на українську літературну мову, пов'язуючи долю Закарпаття з Великою Україною та закликаючи стати «в ряди під синьо-жовтим прапором», «щоб здобути Україні волю». У 1927 р. у поемі «Ми українці» В. Ґренджа-Донський пише :

«

Чим ми є, ми не ганьбимося.
Знайте, ось чиї ми сини:
Ми українцями звемося!
А не русняцькі русини.

 »

У «Маніфесті до українського народу Підкарпаття», виголошеного 17 жовтня 1937 р. з трибуни «Всепросвітянського з'їзду» в Ужгороді, зазначалося:

«

Ми не хочемо допустити того, щоби на нашій прадідній землі по інструкції відомих ворогів нашого народу і ворогів нашої республіки зробили з нас нігде не існуючий «карпаторусскій» народ, що числив би з одних 400—500 тисяч душ. […] Нема сумніву, що на Підкарпатській Руси не є двох народів. Нема тут жадних «русских», не є жадних маскалів, нема жадних «карпатороссів», а є лиш оден український нарід. Тому одному народові належить одна мова, одна культура і один правопис.

 »

17 листопада 1938 р. Перша Центральна Українська Народна Рада в телеграмі до центральної влади ЧСР проголосила: «[…] наш народ є народом українським, а не русским, то є великоруським. Тому назва Підкарпатська Русь не відповідає дійсності». Було поставлено вимогу, щоб у новій конституції офіційною назвою Закарпаття була назва «Карпатська Україна». Від 23 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію у складі Чехословаччини. 30 грудня 1938 р. розпорядженням уряду Підкарпатської Русі, підписаного А. Волошиним, зазначалося:

«

«До дефінітивного становлення назви Підкарпатської Русі, по думці § 2, уживати також назви Карпатська Україна».

 »

15 березня 1939 р. у Хусті було проголошено створення держави «Карпатська Україна»[23], державною мовою оголошувалася українська мова. Від цього моменту назва «українська мова» щодо мови мешканців Закарпаття вживається офіційно.

Другий раз назву Україна щодо Закарпаття було підтверджено на Першому з'їзді народних комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 р. в Мукачеві[24].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. В. І. Тихоша, М. Я. Плющ, С. О. Караман. Рідна мова 10. К., «Освіта» 2004. ISBN 966-04-0467-0
  2. У «Іпатіївському літописі» за 898 р.
  3. Іван Огієнко. Історія української літературної мови. (укр.)
  4. Історичний розвиток української мови. (укр.)
  5. Юрій II († 1340 p.), князь галицько-волинський, підписувався: «З Божої ласки природжений князь усея Малия Росії». На грамоті 1335 р. він підписався: Dux totius Russiae Mynoris. У грамотах константинопольських патріархів, починаючи від 1347 р., Галицько-волинське князівство часто називається «Малою Росією».
  6. Передмова до читальника // Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.
  7. Історичний розвиток української мови. (укр.)
  8. Мовний код культури. (укр.)
  9. Русь-Мала Русь-руський народ у другій половині XIII-XVII ст. (назви української мови). (укр.)
  10. Максимович Михайло Олександрович. (укр.)
  11. Кубань — Украина: вопросы истории и политики. (рос.)
  12. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті... - Павло Чучка. (укр.)
  13. Джерелознавство. Преса Галичини, Західної України, Буковини і Закарпаття у 1900-1939p.p.. (укр.)
  14. Нариси з історії Кубані. (укр.)
  15. Україна - наша Батьківщина!. (укр.)
  16. "Руська Бесіда“ (Буковина). (укр.)
  17. Обговорення питань, пов'язаних з українською мовою, в Східній Галичині у першій половині XIX ст.. (фр.)
  18. Наші назви: Русь — Україна — Малоросія. (укр.)
  19. Тарас Шевченко про мову. (укр.)
  20. Головацькій Я. «Розправа о язиці южно-руском и єго нарічіях». — Львів, 1849.- С. 17-18, 20-21.: «Нарід, заселяющий Южную Русь, Галичину и Сіверо-восточний закуток Угорского королівства в више описаних границях говорит одним і тимже язиком, котрий називаєся у себе і у сусідів украинским, малоруским (южно-руским) або таки руским»
  21. Іноді ця назва стосувалася не лише української мови в сучасному її розумінні, але також і білоруської мови — такої багатозначності не існувало на українських землях, що належали Угорщині та Молдові — тобто на Закарпатті та Буковині.
  22. Національна свідомість закарпатських українців у ХХ столітті. Павло Чучка
  23. Закон, ухвалений 15 березня 1939 р. на засіданні Сойму Карпатської України: «1. Карпатська Україна є незалежна держава.
    2. Назва держави є: Карпатська Україна.
    3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом Карпатської України, на чолі.
    4. Державна мова Карпатської України є українська мова.
    5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта…». Проголошення незалежності Карпатської України
  24. Входження Закарпаття до УРСР відбулося відповідно до Договору між СРСР та Чехословацькою Республікою 29 червня 1945 р.