Українсько-югославські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українсько-югославські відносини
Югославія
Югославія
Україна
Україна
Розташування політичних утворень, відомих як Югославія. Кордони змінювалися впродовж років

Поняття українсько-югославські відносини охоплює культурні взаємини між українцями та народами Югославії у 1918—1991 роках, а також політичні відносини між Україною та Федеративною Республікою Югославією у 1992—2003 роках.

Югославія як держава виникла 1918 року після завершення Першої світової війни. Згодом її кордони і політичний устрій кількаразово змінювалися, аж поки 2003 року рештки Югославії було переформовано у Федерацію Сербії та Чорногорії, яка 2006 року розпалася на дві окремі держави (власне Чорногорію та Сербію).

Історія

Між південними слов'янами (зокрема сербами, хорватами, словенцями) й українцями завжди існували різноманітні жваві взаємини та взаємозв'язки, які датуються ще з часів Київської Русі і перших південнослов'янських держав. Вони тривали віками завдяки діяльності представників різних поколінь цих слов'янських народів, зокрема таких визначних діячів, як св. Сава Неманич, Ісая Сербин, Єлисей з Кам'янця Подільського, Андрій з Сянока, В.Никольський з Закарпаття, Л.Сербин, П. Серб Лоґотет, Д.Кантакузін, С.Бакачич та ін. Для нац. відродження півд.-слов. народів у 17-19 ст. велику роль відіграли Києво-Печерська Лавра з друкарнею та Києво-Могилянська Академія. Серед діячів останньої у культ. зв'язках себе відзначили: М.Смотрицький, єп. чернігівський Л.Баранович та його перекладач на серб. Г. С. Венцлович, Т.Прокопович, Е.Козачинський, митр. Р.Заборовський, а серед серб. вихованців Академії: митр. Вікентій Йованович, Арсеній Стойков Тарбук, єп. Симеон Кончаревич, Й.Раїч, Д.Новакович, Ґ.Зелич та ін. У 19 ст. на українськ.-півд.-слов. зв'язки великий вплив мала творчість В. С. Караджича і Т.Шевченка. Більшість діячів, що порушували обопільні взаємини заторкували м. ін. караджичіану чи шевченкіану. Своїми творами чи дією цим взаєминам сприяли серед українців діячі «Руської Трійці», М.Максимович, О.Бодянський, А.Метлинський, М.Старицький («Сербські народні думи й пісні», 1875), С.Воробкевич, І.Рудченко, Ю.Федькович, О.Навроцький, М.Драгоманов, А.Желябов, Леся Українка, І.Франко, В.Антонович, М.Лисенко, Ф.Колесса, В.Гнатюк та ін. Порушували українськ. проблематику, або перекладали з украукраїнськоїєїнської літератури серед сербів: С.Новакович, С.Ранкович, Д.Ілич; серед хорватів: А.Харамбашич, А.Шеноа, В.Яґич; серед словенців: Й.Абрам.

Напередодні першої світової війни український письменник і науковець М.Драй-Хмара мандрував (1913) південній Югославії, збираючи в бібліотеках та академіях Заґребу й Белграду матеріали до студії про «Разговор угодни народа словинского» А.Качича-Міошича. А вже за першої війни В.Хома-Довський, коштом Союзу Визволення України, опублікував у Заґребі (1916) брошуру «Україна і українці» сербо-хорв. мовою.

За революції і пізнішої громадянської війни (19171920) — за традицією давніх часів, коли немало півд. слов'ян брало участь у боротьбі проти тур.-тат. наскоків у лавах запор. козацтва та у нац.-визвольних війнах під проводом Б.Хмельницького (такі відомі серб. імена, як Думитрашко, полк, брацлавський І.Сербин чи ген. осавул В.Сербин, полк, переяславський Р.Дмитрашко-Раїч та ін.) чи коли під час визвольної боротьби сербів проти тур. поневолювачів (18751978) поруч з сербами боролися багато українців (від командира партизанського загону В.Яновського, поета І.Манжури, до актора і режисера М.Садовського, С.Крутя, Ф.Василевського та ін.) — багато добровольців і кол. військовополонених австро-угор. армії, з півд.слов. народів брали активну участь у революції і українськ.-сов. війні з одного чи іншого боку рев. течії (А.Дундич, Д.Сердич, С.Ратков, М.Чанак та ін.), міняючи часто і політ. кольори і військ, формації та переходячи з одного боку на ін.

Ще в сер. 1916 в Одесі з кол. військовополонених південних слов'ян створено дві серб. добровольчі дивізії, які боролися в Добруджі, а згодом перейшли до Солуня і увійшли до складу серб. війська. У червні 1917 в Україні почала діяти масова рев. організація півд. слов'ян, кол. військ. полонених австро-угор. армії — Юґослов'янський революційний союз, очолюваний Центр. Комітетом на чалі з М.Чанком. За час свого існування, до березня 1918, ЮРС мав у своєму складі близько 20 тис. осіб.

Подібна до ЮРС існувала Юґославська рада робітничих і солдатських депутатів, теж масова рев. організація, створена 20 березня 1919 в Москві на заг. зборах півд. слов'ян. Раду очолював виконком (гол. — І.Микулич), який у червні-липні 1919 діяв у Києві, бо більшість військ. полонених з Ю. перебувала в Україні.

Але в процесі докорінних змін у міжнародній політиці за повоєнних часів, створення т. зв. «санітарного кордону» ворожого до совєтів, дійшло до певного розриву між сх. й півд. слов'янами, зокрема між українцями, з одного боку, і сербами, словінцями й хорватами — з другого. І зовн. і внутрішня політика Королівства с. х. с., відкрито антисов. назовні й антиком. всередині, лише сприяла такому станові. З другого боку, Ю. стала притулком для тис. (бл. 20) емігрантів з кол. Рос. Імперії. Ю. стала центром їх духовного, рел. і політ. життя. Багато з них відіграли потім значну ролю у піднесенні зруйнованої війною Ю., у розбудові юґославської освіти, культури, охорони здоров'я та ін. галузях суспільного життя. Між ними було й багато українців, втікачів, воєнних і цивільних з рядів білої рос. армії та деяка частина діячів УНР і ЗУНР, гетьманців. Між ними: М.Чубинський, Є.Спекторський, А.Єлачич, ген. В.Науменко, ген. П.Кокунько, полк. В.Білий, інж. Богославський, П.Курганський, ген. Головко, ген. Саламаха. З уваги на великий вплив рос. еміграції на юґославський уряд і короля, українські емігранти залишилися у Ю. короткотривало, в дорозі до зах. Європи чи Америки. Ті, що залишилися, змішалися з рос. еміграцією або розійшлися українськими поселеннями Войводіни, Боснії й Хорватії. Їхня діяльність зосереджувалася гол. на культ. житті тих країв.

Деякі спроби розбудови контактів на державному рівні між Україною та Ю. роблено на поч. 1919. Уряд ЗУНР мав місію в Белграді, що готувала ґрунт для нормальних дипломатичних зносин. Ніяких конкретних наслідків ті спроби не дали. З весни 1919 у Белграді перебувала українська військ.-санітарна місія під проводом Вербинця. Його помічниками були П.Франко та В.Ганьківський. Ю. формально не визнавала українські місії, хоч допускала її діяльність в справах полонених і мала з нею ділові зносини. Після відходу Вербенця до Відня, місією у Белграді керував В.Ганьківський. Згодом місію очолив Д.Дорошенко, її перейменовано на місію українського Червоного Хреста на Балканах, вона існувала до кін. жовтня 1919, коли її перенесено до Букарешту. Місія налагоджувала транспорт українськ. полонених в Україну і допомагала біженцям.

У сер. 1919 у Белграді засновано «Друштво Словенске Узаjамности» (Т-во слов. взаємности), в якому українців представляли Вербинець, П.Франко і В.Ганьківський. Це товариство видало у Белграді книжку: «Українське питання» (1919).

У 19201945 pp. Серб. православна церква мала під своєю опікою українську православну громаду на Закарпатті і створила Православну Мукачівсько-Пряшівську парохію Сербської православної церкви, яку очолювали єпископ Доситей, з 1926 єп. Іриней, єп. Серафим, єп. В. Раїч.

Юґославські культурні і наукові кола підтримували зв'язки з українськими науковцями, зокрема з НТШ у Львові. З сербів і хорватів дійсними членами НТШ були обрані: А.Белич, В.Яґич, С.Бошкович, Й.Ерделянович, Й.Цвіїч, Т.Маретич, М.Решетар, Л.Стоянович, Б.Мілоєвич, В.Варічак, Д.Ґорянович-Крамберґер, Б.Попович, М.Петрович, Ф.Ілєшич, Ю.Шурмин, С.Новакович.

Під час міжнародної кризи довкола Карп. України Ю. також звернула увагу на українське питання. Від 1938 до поч. другої світової війни юґославська преса уважно стежила за подіями в Карпатах, зокрема Белградська «Политика» й ін. газ. Журн. «Нова Европа» (ред. серб, письм. М.Чурчін) 1939 мав тематичний розділ «Малоруси й Україна», в якому друкувалися українські письменники і політичні діячі О.Шульгин, Д.Дорошенко, М.Андрусяк, А.Єлачич, П.Мітропан та ін.

На територію Ю. через Румунію дісталися сотні втікачів з Карпатської України. В Ю. вони знайшли прихильність юґославського уряду й допомогу місц., зокрема українськ., населення, яке відкрито висловлювало свої антиугор. настрої. Від 19 березня 1939 р. у Белграді тимчасово перебував президент Карпатської України А.Волошин. Разом з ним прибули: мін. освіти й новообраний гол. сойму А.Штефан, політ. секретар през. І. Харак і посол та секретар сойму Л.Романюк. Крім них ще 7 вищих урядовців та ін.; невдовзі вони перейшли до Чехо-Словаччини й Німеччини.

У 19381939 Рим призначив для адміністрування греко-католицької Мукачівської єпархії, більша частина якої була в Карп. Україні, з осідком у Хусті, ординарія Крижевецької єпархії, громадянина Югославії єп. Д.Нярадія.

У Белграді від 1939 р., під впливом зближення юґославського уряду з нацистською Німеччиною, почав виходити і ж. «За Україну», орган українськ. фашистського руху (ред. П.Полубинський).

Напередодні другої світової війни, під тиском обставин та загроз міжнародного характеру, після розпаду т. зв. «Малої Антанти» й унедійснення «санітарного кордону», юґославський уряд 24 червня 1940 р. встановив дипломатичні відносини з СРСР. Після «березневого путчу» (1941) новий коаліційний уряд Югославії під проводом ген. Симовича уклав з СРСР договір «Про дружбу і ненапад» (5 квітня 1941 р.), який не мав фактичного значення, бо вже 6 квітня 1941 р. німецьке військо вдерлося до Югославії.

Післявоєнні взаємини Югославії з Україною зумовлені передусім настановами зовнішньої політики Югославії супроти СРСР як цілості. Перший після війни між Югославією і СРСР «Договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво» був підписаний 11 квітня 1945 р. 1948 року відбувся розрив відносин; згодом їх було нормалізовано, що відображено в Декларації урядів СРСР і Югославії 2 квітня 1955 р. (Белград) та в Московській декларації про відносини КПРС і СКЮ (1956).

У рамках заг. культ. й екон. контактів траплялися і зв'язки УРСР з юґославськими республіками, зокрема з Хорватією. На міжнародн. ярмарку у Заґребі (1961, 1974, 1980) УРСР представляла СРСР. У 1977 між Хорватією і Україною підписано домову, як основу співпраці у екон., наук. й культ. галузях; 1979 відбувалися дні української культури в Хорватії, а 1980 — дні хорв. культури в Україні.

Що стосується торгівлі, товарообміну тощо — все відбувалося в рамках міжнародних договорів між СССР і Югославією.

У вересні 1980 між СФРЮ і СРСР підписано довготермінову програму екон. і наук.-техн. співробітництва на 19811990 р.

Літературні взаємини

Після 1945 р. мовами народів Ю. перекладено й видано твори українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Гончара, Ю. Яновського, М. Стельмаха, Л. Костенко, Д. Павличка та ін.

В УРСР опубліковано переклади творів:

  • серб. письм.: П. Нєгоша, Б. Нушича, І. Андрича, Р. Домановича, С. Сремца, Д. Максимович, Б. Чопича;
  • хорв. письм.: М. Крлежі, А. Шеноа, В. Новака;
  • словенських письм.: Ф. Прешерна, І. Цанкар'я, О. Жупанчича;
  • македонських письм.: С. Яневського та ін.

А. Менац (Заґреб) і А. Коваль (Київ) спільно видали у Заґребі «Українсько-хорватський або сербський словник» (1979). У рамках капітального вид. «Історії світової літератури», у 7 тт. (Заґреб, 1977) уміщено і широкий огляд проф. С. Суботіна — «українська література» (1977), який охопив історію української літератури від поч. до сьогодні.

Між Югославією й УРСР відбувався обмін мистецькими колективами й окремими виконавцями. В Україні гастролювали Словенський національний оперний театр м. Любляни, Юґославський камерний ансамбль, Ансамбль танцю «Коло», а також артисти М. Чангалович, О. Маринкович, М. Радев та ін.

В Ю. виступали актори Київського державного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, хорові й танцювальні ансамблі тощо.

В УРСР гастролювали юґославські театри: Юґославський драматичний театр із Белграду (1956, 1965), Серб. нац. театр з Нового Саду (1966), Експериментальний театр «Ательє 212» із Белграду (1968), Чорногорський національний театр із Тітоґраду (1973). У Белградському міжнародн. фестивалі театру (БІТЕФ, 1982) брав участь Київ. українськ. драматичний театр ім. І. Франка з виставою «Украдене щастя» І. Франка у перекладі С. Дж. Рашковича. 1980 у Києві відбулася виставка хорв. скульптури.

«Кобзар» Т. Шевченка (Белград, 1969, Зренянін, 1980) упорядкував юґославський літературознавець українськ. походження П. Мітропан. У Пожаревці (1971) вийшла зб. творів Л. Українки «Ломикамен». 1980 Інститут літератури і мистецтва (Белград) та Матиця сербська і Серб. нар. театр з Нового Саду опублікували монографію В. Ерчича «Мануїл (Михаїл) Козачинський й його трагедокомедія». Вибір творів В. Голобородька поміщено в антології «Модерна світова поезія», І–II (переклад С. Рашковича; Белград, 1983).

Найбільший внесок у ділянку популяризації української літератури у Ю. дали відомі юґославські мистці й дослідники: П. Мітропан, С. Суботін, С. Гашпаревич, Йосип Бадалич, В. Недич, Десанка Максимович (лауреат премії ім. І. Франка, 1982), А. Флакер, Я. Модер, С. Шалі, Ф. Добровольц, Д. Давидов, Д. Медакович, М. Павич, А. Менац, Й. Грвачанін, Р. Бордон, Б. Крефт, Р. Пайкович, Д. Груїч, М. Ніколич, Ф. Вурнік, С. Рашкович.

У популяризацію літератури народів Югославії значний внесок зробили такі перекладачі й дослідники: Михайло Драй-Хмара, Майк Йогансен, М. Рильський, Л. Первомайський, В. Поліщук, О. Жолдак, А. Малишко, С. Панько, С. Сакидон, Д. Павличко, Р. Лубківський, Д. Паламарчук, А. Горецький, І. Ющук, А. Лисенко, З. Гончарук, Юрій Чикирисов, М. Гуць, Н. Непорожня, В. Гримич, Є. Пащенко, М. Лукаш, І. Айзеншток, А. Лірниченко, а серед дослідників: Олександр Білецький, Ф. Шевченко, І. Білодід. С. Дж. Рашкович.

Українці в Юґославії

Українці в Юґославії, близько 40 тис., селилися як хлібороби головно в Бачці (Руський Керестур, 1745; Коцура, 1765; Новий Сад, 1780, Старий Вербас, 1848, Дюрдьово, 1870; Ґосподінці, 1870; Орахово, Кула, Новий Вербас, Боджяни — після 1945), у Сремі (Шід, 1800; Петрівці, 1836; Бачинці, 1850; Міклушевці, 1858; Беркасово, 1880; Сремська Митровиця, 1886; Раєво Село, 1889; Пішкоревці, 1900; Андрієвці, 1900; Інджія, 1946), у Славонії (Маґич Мала, Сібінь, 1900; Липовляни й Каніжа — після 1900) й півд.-зах. Боснії (Козарець б. Прієдора, 1890; Дев'ятина, 1898; Прнявор, Дервента, Камениця, Липениця, Хорвачани, Стара Дубрава, Лішня, Церовляни б. Боснійської Ґрадішки, Баня Лука, близько 1910).

Всі вони греко-католики, а щодо походження і говірки поділяються на 2 групи:

  • бачвансько-срімських «русинів» (бл. 30 тис.), що почали селитися в підавстрійській Бачці від 1745 р., приходячи з комітатів Земплін, Боршод, Абауй і Шаріш, і на поч. 20 ст. піднесли свою перехідно-мішану українсько-східно-словацьку говірку до рівня літ. мови та вживають її сьогодні в школах, пресі й радіомовленні та церкві;
  • боснійсько-славонських і бачванських українців (бл. 15 тис.), що переселилися сюди в 18981900-х pp. зі Східної Галичини й Лемківщини і в культ. житті користуються заг.-українськ. літ. мовою.

Політ. й екон. обставини за другої світової війни й після неї спричинили відплив деякої частини боснійських українців у Славонію (Вуковар, Петровці, Міклошевці), Срем (Інджія, Сремська Мітравіца) й Бачку (Боджяни, Кула, Новий Вербас, Змаєво, Савіно Село).

При перших поселенцях 18 ст. в Бачці йшлося про вільних селян, що осідали на держ. Ґрунтах за десятину й різні трудові зобов'язання; прийшли згодом, зокрема після скасування панщини 1848 р., нові переселенці, й заробітчани асимілювалися з мовного погляду серед перших поселенців, забезпечених створеними державою парафіями з правом на прицерковн школи; ця обставина врятувала поселенців перед поугорщенням чи посербщенням. Виселенці з цих перших осель та нові переселенці з Закарпаття створили дальші колонії в Бачці й Срімі. Аж до першої світової війни місц. громадське життя скупчилося довкруги церкви: свящ., згодом і нар. вчителі були єдиними представниками інтелігенції. Спершу бачванські парафії підлягали угор. римо-кат. єпархії в Калочі, 1778 їх приєднано до новоутвореної хорв. уніятської парафії в Крижевцях, яка ще раніше мала духовну семінарію в Заґребі; серед єп. траплялися закарп. (Г.Палкович, Ю.Дрогобецький) та бачванські українці (Д.Няраді, Г.Букатко, Й.Сеґеді, А.Горняк-Кухар, Й.Гербут і С.Мікловш), що, крім належної духовної опіки, дбали й про розвиток культ. життя. З ініціативи духовенства засновано в Новому Саді 1919 Руске Народно-Просвітне Дружство (гол. о. М.Мудрий, фундатором його друкарні в Руському Керестурі був Д.Наряді), що з відділами в окремих селах повело жваву культ.осв. (драматичні й хорові гуртки, читальні, курси) та видавничу діяльність: 19211941 щорічний «Руски календар» за ред. о. Ю.Біндаса, тижневик «Руски новини» (19241941), дитячий місячник «Наша заградка» (19371941, ред. М.Ковач), альманахи, літ. твори, підручники для початкових клас нар. школи, церковн-рел. вид. Всю цю діяльність угор. окупаційна влада 19411944 припинила, а рештки давніших вид. знищила. Підтриманий закарп. русофілами й серб. колами москвофільський з проправос. тенденціями гурт світської інтелігенції організувався 1933 у Вербасі в Културно-Национални Союз Русинов в Югославии, що 19341941 видавав свій тижневик «Русская заря» (ред. Й.Кочіш) та щорічний «Русски народни календар Заря» (19351940, ред. Н.Олеяр) зі ст. говіркою, «язичіем» та рос. мовою. Саме представники цього гуртка визначали після 1945 р. культ. політику українськ. меншини, коли нова влада цілковито усунула священичу інтелігенцію українофільської орієнтації.

Прибулі одинцем, більшість без капіталу з Галичини, рідше з Закарпаття, в північн-зах. Боснію на вбогі ґрунти, поселенці починали тут від викорчовування лісів, і щойно, в 1930-х pp. праця їх рук стала давати екон. наслідки. Будовано церкви, організовано читальні, щадничі каси, кооперативи, приватне навчання української мови. В цю працю священичої інтелігенції включилася в 1930-х pp. студентська молодь з Заґребу. Першим душпастирем-місіонером серед поселенців був о. Андрій Сеґеді (18971909). 1902 й 1913 рр. їх відвідав митр. А.Шептицький, і 1907 року о. Й.Жука іменовано для них ген. вікарієм сараевського римо-кат. архієп. 1908 р. заложено в Камениці монастир студитів (серб. влада їх виселила 1922 р.), від 1910 р. присилано сюди з Галичини свящ., а 19141924 р. діяла тут апостольська адміністратура (о. мітрат О.Базюк), після чого тутешні парафії остаточно приєднано до Крижевецької єпархії.

Українську громаду в Заґребі, Сараєві, як і в Баня Луці, творили післяавстрійські залишенці-урядовці, згодом ще учасники визвольних змагань; в Заґребі діяла 1919 місія ЗУНР (гол. Д.Лукіянович), а з 1922 Товариство «Просвіта» (гол. А.Кравець, згодом В.Войтанівський) з філіями в українськ. місц. Боснії, Славонії, Срему, а також у Белграді, де постала невеличка українськ. колонія з евакуйованих з Туреччини кол. рос. громадян зі своєю громадою (гол. В.Андрієвський) та кубансько-козачою військ. організацією. Праця громади в Заґребі йшла гол. лінією нав'язування українськ.-хорв. взаємин та політ.-культ. інформації про українськ. питання: «Споменица» в 60-і роковини смерти Шевченка (1922), ст, в хорв. пресі («Hrvatska smotra», «Hrvatska straza», «Hrvatska revija», «Hrvatski dnevnik», «Hrvatski narod», «Novi vijek», «Obzor»), окремо видані переклади з Т.Шевченка, М.Вовчка, В.Стефаника, У. Самчука та ін. Низка хорватів-літераторів (І.Есіх, М.Будак, М.Старчевич) спричинилися до ширення правдивих інформацій про українські справи. Прибулий 1932 з Праги гурт студентів створив тут при «Просвіті» Студентську Громаду. Створене 1937 націоналістичне студентське товариство «Пробоєм» організувало хор (диригент М.Вінтонів), що об'їхав українськ. оселі, спричиняючися до піднесення нац. свідомости. У Керестурі тоді ж організовано «Союз руских школярох». 1938 Студентська Громада об'єдналася з «Пробоєм» у Студентське товариство «Дніпро». українською літературною мовою друковано 1933—1941 «Рідне Слово», гол. ред. М. Фірак, а 1937—1941 виходив українськ. Календар за редакцією О.Біляка. Виразником націоналістичного середовища став двомісячник (від 1942 двотижневик) «Думка» (1936—1944), в Заґребі й Керестурі зі ст. літ. мовою й бачванською говіркою (ред. о. С.Саламон, о. М.Бучко), з 1941 орган українські представництва в Хорватії під керівництвом В. Войтанівського, політ. пов'язаного з ОУН Мельника (їх політ. суперники оформилися в українськ. акад. товариство); воно й організувало українськ. легіон (бл. 1 500 осіб) при хорв. «домобрані» (армії), призначений для боротьби на сх. протибольш. фронті, куди його, однак, німці не пустили, але вжили до боротьби в границях Незалежної Держави Хорватії (НДХ), що важко відбилося На долі тамошньої української меншини. Організацію цього легіону українська інтелігенція в Боснії й Срімі підтримала саме тому, щоб відтягнути молодь з міжфронтя місц. боротьби сербів з хорватами. У висліді — легіон був частинно винищений і дезорганізувався, а його учасники й їх рідня зазнавали відплатних репресій. Тітовська влада й. сов. поліційні органи використали цей факт, як і протисов. наставлення тутешньої еміграції, для ліквідації української інтелігенції. Переслідувань зазнало й духовенство. українськ. осередки в Белграді й Заґребі самоліквідувалися. Воєнне лихоліття в Боснії стало причиною зменшення тут українськ. поселень: з підлісних околиць (Липениця, Дубрава, Камениця) українське населення вивтікало в Срем (Інджія), Бачку (Боджяни, Кула, Вуковар, Новий Вербас) чи еміґрувало то як «репатріянти» до Польщі, то нелеґально через Трієст до Австралії й північн Америки. У 1950-х pp. почали відновлюватися культ.-осв. товариства, працю яких спрямували офіційні українські просвітні ради в Приняворі й Баня Луці; їх заходами організовано від 1966 українське радіомовлення в Баня Луці та навчання української мови в нар. школах у Приняворі й Лішні (хорвачани в місцевості Трнопіль — Козарці). Центр культ. життя, однак, виразно пересунувся до Бачки.

Вл. 1500 бачвансько-срімських українців узяло участь у тітівському русі опору; тому нова влада, на відміну від окупаційної угор., підтримала бачвансько-українськ. культ. життя, усунувши від нього дотеперішніх керівників з-поміж духовенства, і в «Одборі секції за културну роботу русінох прі Союзі културно-просвітніх дружствох Войводіни», заснованому 1948 в Керестурі, як і в пресових органах, прийшли до слова антиукраїнофіли. Бачвансько-українськ. діалект заведено і в нар. шкільництві (9 шкіл) та гімназії в Керестурі й церкві. Дотеперішню пресу замінили видавані в Керестурі нові органи, редаговані в офіц. дусі: тижневик «Руске слово» (від 1945), дитячий місячник «Пионїрска заградка», літ. квартальний «Шветлосц»; 1965 — етапно виходить місячний літ.-мист. додаток до тижневика «Руске слово» під назвою «Литературне слово», двомісячник «Нова Думка». З 1949 радіостанція в Новому Саді включила в свою програму й пересилання бачванським діалектом, пізніше і телебачення. В Університеті в Новому Саді діє лекторах бачвансько-руської мови.

Окрему бачвансько-українськ. літературу започаткував Г. Костельник поемою-іділією «З мойого валала» (1904) та настроєвою й філос. лірикою й етногр.рел. нарисами. Крім зб. народних пісень, виданих О.Костельником і Д.Біндасом (1927), між війнами слід відзначити гол. зб. віршів Я.Фейси «Пупче» (1929) й «Русько-український альманах» (1936), зб. лірики й настроєвої прози бачванських авторів. Для потреб сцени перекладено на бачванську говірку твори українськ. репертуару («Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Дай серцю волю» М.Кропивницького, «Безталанна» І. Тобілевича, «Ой, не ходи, Грицю» М.Старицького, «Украдене щастя», «Учитель» І. Франка), рос. (М.Островський, А.Чехов) та серб. (Нушич, Тріфкович, Стерія). Перекладав Петро Різнич, родом зі Сх. Поділля, а працював на тутешній сцені в 1939—1941 pp. й А.Шерегій. Обидва складали й власні мелодраматичні твори. Після 1945 лірику, оп. й драму опановує соц. та офіц. мемуарно-воєнна тематика («Ораче», «На швитаню» М.Ковача, «Вона нєвиновата» Й.Кочіша, «Огень в ноци» Я.Сабадоша); появляються зб. поезій (зокрема «Антолоґия поезиї бачванскосримских руских писательох», 1963; «Антолоґия дзециньскей поезиї», 1964) та прози («Одгук з ровнїни, зборнїк приповедкох 1941—1961», 1961).

Питанням норм літ. мови бачванських українців присвячені «Граматика бачванско-рускей бешеди» (1923) Г. Костельника та «Ґраматика» (1965) М. Кочіша.

До вивчення фолкльору бачванських українців найбільше спричинився В.Гнатюк зб. матеріалів: «Руські оселі в Бачці, в полудневій Угорщині», ЗНТШ т. 22, 1898, «Етнографічні матеріали з Угорської Руси», Етногр. збірник т. 9 (1900), 25 (1909), 29 (1910), 30 (1911); зб. народних пісень з мелодіями видав о. О.Тимко: «Наша писня» (1-3, 1953—1954); його ж для дітей «Мали соловей» (1953); хорові аранжування видав В.Жґанец: «Писнї юґославянских русинох» (1946).

Див. також

Література

  • Гродський Й. Положення русинів в Боснії. — Л., 1910
  • Фірак М. Укр. оселі в Юґославії. Ілюстрований календар Рідного слова на 1934. — Дяково, 1933
  • Варґа Д. Кратки исторични препатрунок кнїжовней творчості у нашим народзе // Шветлосц, І. — Руський Керестур, 1952
  • Горбач О. Літ. мова бачвансько-срімських українців («русинів») // ЗНТШ, т. 169, 1962
  • Шевченко Ф. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у XVII—XVIII ст. — К., 1936
  • Ґуць М. Сербохорватська народна пісня на Україні. — К., 1966
  • Ліський Б.З діяльности українських студентів у Хорватії (1920—1945),// Альманах українського народного союзу на рік 1996, Джерзі Ситі-Ню Йорк
  • Ліський Б. Огляд культурно-освитнього життя українців у Боснії (1890—1990), // Українська діаспора число 10, Київ-Чикаго, 1997
  • Ліський Б. Українці у Боснії і Герцеговині,//Альманах видавництва «Гомін України», Торонто,1998
  • Ляшенко Л. З історії співробітництва УРСР і ФНРЮ в галузі культури (1945—1948 pp.). — Дніпропетровськ, 1966
  • Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Юґославії. — Вінніпеґ, 1969
  • Maklecov A.B. The Ukrainian Question Through Serbian eyes // NEW RUSSIA, London, 1920, Vol.II, 26.
  • Рамач Л. Русини-українці в Юґославії. — Вінніпеґ, 1971
  • Християнський календар. — Руський Керестур, 1970
  • Участь українців у життю юґославських народів // Укр. історик, 4, 1970
  • Шевченко О. Переклади з сербохорватської. — К., 1970
  • Флакер А. Украіинска литература у Хрватскоі. — Заґреб, 1970
  • Руснаци у Войводини од средку XVIII по средок XIX вику // Шветлосц, 2, 1974
  • Каган Т. Укр. оселі в Югославії // Лемківський календар на 1973 р.
  • Мизь Р. Матеріали до історії та історії культури українців у Боснії і Славонії // Нова Думка, 8. — Вуковар, 1974
  • Соц. структура руснаків в Югославії // Шветлосц, 3, 1975
  • Кирилюк Є. Вук Караджич і укр. культура. — К., 1978
  • Пашченко Е., Рашкович С. Дж. Украjинци и српска народна песма // Преводна книжевност. — Беоґрад, 1978
  • Рашкович Дж. Путеви и раскршча наше украjинистике и преводне книжевности са украjинског jезика // Зборник радова. — Тетово, 1978
  • Joukovsky A. Le role des Ukrainiens dans la liberation nationale des Slaves du Sud dans la deuxieme moitie du XIX siecle // Revue des Études Slaves. — Париж, 1978
  • Лабош Ф. История русинох Бачкеj, Сриму и Славониjи 1745—1918. — Вуковар, 1979
  • Ukrajinsko pitanje.-Beograd,1919
  • Nedić M. Ukrajinski problem//Ratnik-sveska IV, Beograd, april 1939
  • Украина во взаимосвязях славянских народов. — К., 1983
  • Biljnja V. Rusini u Vojvodini. Prilog izucavanju istorije rusina Vojvodine (1918—1945). — Новий Сад, 1987
  • Рудяк П. Українсько-хорватські літературні взаємини в XIX—XX ст. — К., 1987