Українсько-турецькі відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українсько-турецькі відносини
Україна і Туреччина
Україна Туреччина

Короткі відомості[ред.ред. код]

Туреччина — країна на Близькому Сході, на півострові Мала Азія (97 % території) і Балканському півострові, оточена Чорним, Мармуровим, Егейським і Середземним морями, межує із Азербайджаном, Грузією, Вірменією, Іраном, Сирією, Грецією і Болгарією. Площа 780 000 км² і 76,6 млн (2013) населення.

Туреччина — південний сусід України (через Чорне море). Впродовж століть територія Туреччини (до 1923 [[Османська імперія|Османської імперії) зазнавала змін, а за деяких періодів Османська імперія безпосередньо межувала з Україною чи навіть володіла частиною українських земель, а османські васальні державні формації: Кримське ханство, Молдовське князівство, Семигород — впродовж століть були південними і південно-західними сусідами України. До того ж ханство разом з Кримським півостровом займало більшу половину півдня України.

Османська імперія відігравала значну роль в історичному минулому українського народу: у боротьбі з османсько-татарською інвазією сформувалося українське козацтво, особливо запорозьке.

За Козацько-гетьманської держави (17-18 століття) гетьмани намагалися використати допомогу Османської імперії для урівноваження політичної ситуації у Східній та Центральній Європі, зокрема проти великодержавницьких прагнень Речі Посполитої та Росії. У 18-19 ст. з ослабленням Козацько-гетьманської держави і втратою Україною автономії, українці брали активну участь у російсько-турецьких війнах (у складі російської армій) та визволенні південних слов'ян на Балканах. На підставі Берестейської угоди 1918, Османська імперія визнала українську державу і встановила дипломатичні зв'язки з українським урядом. На початку радянського періоду Туреччина підтримувала економічні і культурні зв'язки з УРСР.

Доба Козацько-гетьманської держави[ред.ред. код]

Хотинська фортеця — форпост захисту південних кордонів від османської загрози
Богдан Хмельницький

До 1048 року кочові турецькі племена тюрків-огузів з'явилися у Малій Азії в 11 ст. Створений сельджуківською династією султанат розпався в кінці 13 ст. на кілька напівсамостійних князівств. Одне з них (розташоване в північно-західній частині Малої Азії) бей Осман (12581324) перетворив 1282 на самостійний емірат, який став осередком майбутньої Османської (Оттоманської) імперії. Скориставшись занепадом Візантії, османи підкорили в 14—15 ст. Малу Азію, Балканські країни, захопили Константинополь (1453), перетворивши його на свою столицю Стамбул. На початку 16 ст. захопили Валахію, Молдавію (у складі якої була Буковина), Закавказзя і країни Близького Сходу.

Починаючи з 1470-х років, Османська імперія почала опановувати північне узбережжя Чорного моря: 1475 захопила колонії на півдні Криму: Кафу (Феодосію), Балаклаву, Судак, Керч, внаслідок чого Кримський хан визнав 1478 зверхність Османської імперії. Далі османи створили свої військові бази в Аккермані (Білгород-Дністровський, 1484), Кілії (1484), Очакові (1480-ті pp.), Ізмаїлі (поч. 16 ст.). Забезпечені османською протекцією, татари самі чи спільно із османами протягом двох століть нападали на українські землі, спустошуючи оселі, грабуючи населення та забираючи в ясир велике число української людності, яку продавали в Криму й Османській імперії. Стамбул був одним з головних ринків українських невільників. Українські бранки іноді відігравали певну політичну роль у житті Османської імперії: відома Роксолана (Настя Лісовська, 15051561), що була жінкою османського султана Сулеймана І і матір'ю Селіма П. Вона мала неабиякий вплив на політику Османської імперії.

Тяжка доля невільників та боротьба з османами і татарами відбилися в українській народній творчості, у думах та історичних піснях.

Перший османський напад на Західну Україну відбувся в 1498/1499, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта у османсько-молдавські справи. Тоді османи пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після організації Запорізької Січі у середині 16 ст. українські козаки чинили організований опір османсько-татарській агресії.

З другої половини 16 ст. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на османсько-татарські володіння на півдні України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Каффу (1616). Скориставшись з ослаблення Османської імперії війнами з Австрією і Венецією, козаки на початку 17 ст. організовували великі походи проти османських міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (Трабзон, 1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед османського населення. Ці морські походи козаків на Османську імперії мали широкий відгомін у Західній Європі.

Вважаючи основним завданням козаччини боротьбу із мусульманським світом, гетьман Петро Сагайдачний став членом Християнської міліції і зробив спробу організувати антиоттоманську коаліцію. Коли султан Осман II рушив на Річ Посполиту, король Жиґмонт III був змушений прохати козаків про допомогу; і перемогу під Хотином (1621) вирішила 40-тисячна козацька армія та досвідчений провід гетьмана Петра Сагайдачного. Наступ Оттоманської Імперії був стриманий. Гетьман Михайло Дорошенко (1625—1628) і Тарас Федорович (1630) продовжували антиосманську політику й уславилися морськими походами.

Відносини України з Османською імперією за доби Козаччини (16-17вв.) і Гетьманщини (17-18 вв.) були досить складні й подекуди суперечливі. З одного боку, османська аґресія в Європі, яка тривала до кінця 17 ст., примушувала Козаччину чинити опір османським зазіханням на українські землі Речі Посполитої й руїнницьким нападам татар на Україну. Тим самим Козаччина ставала захисником християнської Європи від навали мусульманського світу і вважала це за свою історичну місію.

Ця концепція та створена нею традиція, особливо популярна у кінці 16 і першій половині 17 ст., мала на меті радикальне вирішення чорноморської проблеми і тому вимагала активної української політики на цьому терені. Так виникла ідея об'єднання всіх сил православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської Імперії, визволення її православних народностей, ліквідації османсько-татарських володінь на півдні України для виходу її через Чорне море на широкі шляхи національної та міжнародної економіки і політики.

Протягом всього періоду до 1648 року зовнішея політика Козаччини орієнтувалася традиційно на участь України в антиосманській коаліції західних чи східно-європейських держав:

  • укрансько-московські походи Дмитра Вишневецького;
  • посольство Еріха Ляссоти від цісаря Рудольфа II на Запоріжжя 1594;
  • політика гетьмана Петра Сагайдачного, сухопутні походи козаків на Молдавію;
  • їх морські походи на Кримське ханство і Османську імперію;
  • участь Козаччини в антиосманських планах короля Володислава IV тощо.

Ця ідея та її традиція імпонувала українським політичним і церковним діячам 17 ст., зокрема, Богданові й Тимошеві Хмельницьким, Петрові Дорошенкові (в останні роки його гетьманування), Іванові Мазепі (у перший період гетьманування до 1700), І. Ґалятовському та ін. сучасникам. Відгуки її знаходимо у екзильного гетьмана Пилипа Орлика.

Але поруч із цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 року, існувала, а іноді переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія української політики щодо Османської імперії. Вона висувала наперед союз України з Османською імперією й Кримським ханством (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Речі Посполитої та Московського царства — опанувати Україну чи поділити між собою українські землі. Смертельна боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої української держави конче вимагали союзу її з Османською імперією й Кримським ханством — або пізніше з Московським царством.

Це було директивою зовнішньої політики Б. Хмельницького після укладення польсько-московської угоди Адама Кисіля 1647, скерованої проти Криму. Шукаючи союзника проти Речі Посполитої, Богдан Хмельницький уклав договір (наприкінці 1647 — на початку 1648) з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну. Українська дипломатична місія на чолі з кропивнянським полковником Филоном Джалалієм у червні 1648 уклала у Стамбулі союз із Османською імперією, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а Кримському ханові заборонено плюндрувати українські землі.

Згодом була підписана морська конвенція османського султана з Військом Запорозьким, яка регулювала торговельні взаємини між Османською імперією й Україною. Але до українсько-османського союзу вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV перемогла концепція татарського хана Іслам-Ґірея III, якому Османська імперія доручила опікуватися «північними (тобто українськими) справами». Щойно 1650 відновилися переговори з Османською імперією, яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської Імперії, на подобу Молдавії та Валахії. Незважаючи на опозицію української шляхти (Адам Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), Богдан Хмельницький на початку 1651 визнав османську протекцію. Однак, спроба Б.Хмельницького утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Оттоманської Імперії в 1652/53 не була реалізована, одним із наслідків чого був союз України з Москвою. Хоча Переяславська рада 1654 формально заборонила зносини з Османською імперією (теза 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654), вони не припинилися, і українсько-османський союз був відновлений 1655 року.

Ці союзні зв'язки і зносини з Османською імперією залишилися традиційною лінією української політики і надалі. З тими чи іншими відмінами, визначеними змінами міжнарадно-політичної кон'юнктури на Сході Європи, майже всі наступники Богдана Хмельницького у критичні моменти існування Козацько-Гетьманської держави продовжували цю традицію. Гетьман Іван Виговський (1659), Павло Тетеря (1670), П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди 1667, яка поділила Україну на польську та московську частини, орієнтувалися на допомогу й союз з Османською імперією. Гетьман Іван Брюховецький, зриваючи з Москвою 1668, вислав делегацію на чолі з лубенським полковником Григорієм Гамалією для переговорів у справі османської протекції над Україною. Місія була вдала, але загибель Брюховецького знедійснила його заходи.

Українсько-османський союз був оформлений за гетьмана Петра Дорошенка, який прагнув відновити державу Богдана Хмельницького і поширити її на західно-українські землі. 1667 він розпочав переговори з Османською імперією, які завершилися 1668 угодою про військово-політичний союз України з Османською імперією. Султан погодився взяти Україну під османську протекцію, при чому Україна зберігала повну автономію, вільний вибір гетьмана, звільнення від данини й діставала військову допомогу для об'єднання всіх українських земель під владою Війська Запорізького. Цей договір був схвалений Корсунською радою в березні 1669. Україна Дорошенка взяла участь як союзник Османської імперії у переможній війні з Річчю Посполитою, але Бучацький договір від жовтня[1] 1672, за яким Річ Посполита зрікалася Поділля на користь Османської імперії, а Брацлавщини й Київщини на користь Дорошенка, був порушенням українсько-османської угоди 1668 й початком краху османофільської політики Дорошенка.

Капітуляція Дорошенка 1676 відкрила шлях для нової комбінації османсько-українського порозуміння. Османська імперія проголосила Юрія Хмельницького, який перед тим пробув 6 років ув'язненим у Стамбулі, «князем Малоросійської України і гетьманом Війська Запорізького» (1677—1681) й уклала з ним договір, подібний до договору з Дорошенком. Поразка Ю. Хмельницького після, так званих, Чигиринських походів 1677/1678 і невдача його наступника, призначеного Османською імперією, молдавського господаря Ґ.Дуки (1681—1682), завершилася Бахчисарайським миром Османської імперії з Московським царством 13 січня 1681, а поразка Османської імперії під Віднем 1683 припинила її аґресивну політику на території Східної Европи й України.

Обидві політичні концепції — антиосманська та османофільська — в різних комбінаціях характеризують українську політику щодо Османської імперії за гетьманів І. Мазепи та Пилипа Орлика. За першого періоду свого гетьманування (до 1700) Мазепа виступав, як речник антиосманської політики, Україна брала активну участь у Священній Лізі, і сам Мазепа керував успішними військовими діями проти османських фортець. Але за другого періоду (після 1701) Мазепа шукав порозуміння з Османською імперією та її допомоги у боротьбі проти панування Москви в Україні. Полтавська поразка 1709 перекреслила спроби широкої антимосковської коаліції, а Мазепа та Кость Гордієнком з частиною їх війська знайшли притулок на землях Оттоманської Імперії. Гетьман Пилип Орлик разом з османсько-татарським військом брав участь у військових акціях на Правобережній Україні перед Прутським походом 1711. Він уклав союзний договір України з Кримом 1711 і намагався відновити союз з Османською імперією у 1712. Османська імперія визнала владу Орлика на Правобережжі, але не дала йому належної допомоги, і Правобережжя залишилося під Річчю Посполитою.

З 1722 Орлик був інтернований у Салоніках і до кінця свого життя (1742) жив у володіннях Оттоманської Імперії, марно сподіваючись допомоги Османської імперії своїм політичним планам в Україні. Це відбилося і на його антиосманській (антимусулманській) ідеології, побудованій на старих українських традиціях 16&—17 ст. і підсиленій власним досвідом екзильного гетьмана. Це були останні намагання самостійної української політики щодо Османської імперії.

XVIII–XIX століття[ред.ред. код]

У 18 ст. Гетьманщина і Запоріжжя мусили брати участь у війнах Російської імперії з Османською імперією 17351739, 17681774, 17871791, які спричинили витиснення Оттоманської Імперії з Півдня України. 1774 звільнено трикутник у нижньому межиріччі ДніпроБуг, а Кримське ханство здобуло незалежність від Османської імперії. (Кючук-Кайнарджійський мирний договір). Після знищення Запорізької Січі (1775) частина запорожців подалася до Османської імперії (в північному Добруджі), де заснувала Задунайську Січ, що як організована військова одиниця проіснувала до 1828 року. У 1783 Росія анексувала Кримське ханство, а 1791 Ханську Україну між долинами Бугу і Дністра (Ясський договір). Після ліквідації османсько-татарських володінь на північ від Чорного моря. Османська імперія припинила бути сусідом України.

У 1774 Австрія, з нагоди російсько-турецької війни, захопила Буковину, яка доти входила до складу Молдавії і перебувала під зверхністю Османської імперії понад два з половиною століття.

У 19 ст. тривали далі російсько-турецькі війни: 1806–1812 (російське захоплення Бессарабії), 1828–1829, 1853–1856 (Кримська війна), 1877–1878, в яких українці брали участь на боці Росії, сприяючи визволенню поневолених балканських народів. Під впливом польських емігрантів, на чолі з князем Адамом Чарторийським, були спроби організувати, за допомогою Османської імперії, протиросійський рух. У середині 19 ст. османофільську політику провадив Михайло Чайковський, учасник польського повстання 1831 року, який з 1848 перебував у Стамбулі, прийнявши османське підданство та іслам, змінивши своє прізвище на Садик-Паша. Він переконав османський уряд у доцільності створення у складі османської армії козацьких формацій («султанські козаки») з українських поселенців у північному Добруджі, які взяли участь у Кримській війні. Ці полки існували до 1861 року. Українські добровольці брали участь у боротьбі південніх слов'ян (сербів і болгар) проти османського панування у 1875—77, а населення України зібрало чималі фонди й організувало медичну допомогу.

XX століття[ред.ред. код]

Під час Першої світової війни Османська імперія воювала проти Російської імперії. У листопаді 1914 міністр внутрішніх справ Османської імперії Талаат-бей прийняв делегацію Союзу Визволення України (СВУ) та пообіцяв підтримку українським самостійницьким змаганням. У Стамбулі діяло представництво СВУ, очолене Меленевським, яке видавало летючки для османських вояків («Asker») та інформативну публікацію «Ukrayna, Rusya, Türkiye, Magălemer rnecmu'asi» (1915).

Навесні 1916 російське військо, в якому значну частину становили українці, захопило східну Анатолію із центром у Трапезунді (Трабзоні) і до 1918 тримало її у своїх руках. Після березневої революції 1917 у Трапезунді організовано Украйнську Громаду, яка видавала «Вісті Української Громади міста Трапезунду» за редакцією Григорія Хименка. У вересні 1917 Центральна Рада призначила М. Свідерського комісаром Трапезундського району, який готував українізацію військових частин, а у жовтні 1917 організовано Військовий З'їзд у Трапезунді. Але на початку 1918 року російське військо евакуювало Трапезунд і всі українці виїхали в Україну.

Османська делегація у складі везиря Талаат-Паші, міністра закордонних справ Агмед Мессімі-бея, Ібрагім Гаккі-Паші, генерала Агмеда Іцует-Паші, разом з Центральними Державами підписала 9 лютого 1918 Берестейський мир, визнаючи УНР як незалежну і суверенну державу. Цей договір Османська імперія ратифікувала 22 серпня 1918 року. Україна і Османська імперія обмінялися посольствами: послом у Стамбулі за Гетьманату був Суковкін Михайло Акінфійович (1918), за Директорії Лотоцький Олександр Гнатович (1919/20) та Токаржевський-Карашевич Ян (1920/21), а радниками посольства — Люцій Кобилянський і Василь Мурський (згодом до 1935 представник екзильного уряду УНР у Туреччині). За гетьманату головою османського посольства у Києві був Ахмед Мухтар-бей. 1919 в Стамбулі видано інформативну публікацію «Ukrayna ve Türkiye», а в 1930 В. Мурський видав працю «Ukrayna ve istiklâl müca hedeler».

На початку існування УРСР (2 січня 1922 року) укладено угоду про політичні, торговельні, культурні зв'язки й «про дружбу та братерство» з Туреччиною, але радянська Україна не мала в Туреччині постійної дипломатичної репрезентації, і ці зв'язки 1923 були замінені всесоюзними.

В УРСР справами турецької культури у Харкові з 1926 цікавилася Всеукраїнська Наукова Асоціація Сходознавства, яка видавала в 1927 — 31 ж. «Східній Світ» (останнє ч. «Червоний Схід»). Вона підтримувала контакти з Туреччиною. У 1928–1929 укр. делегація (О.Гладстерн, П.Тичина, В.Зуммер, О.Самойлович) їздила до Туреччини. Після 1945 у Стамбулі існувала Українська Громада в Туреччині, яку очолював сотник М.Забіла.

Турецько-українські культурні зв'язки були незначні. З українського боку це були спроби ознайомити турецький світ з українськими політичними і культурними проблемами: видання СВУ, українських дипломатичних представників, переклади і переспіви з турецької літератури, статті про турецький фолкльор і народну творчість: М. Драгоманов «Турецкие анекдоты в украинской словесности» («КСт.», 1886); І.Франко «Вірша про турецько-російську війну 1787–1791» (ЗНТШ, т. 64); Т. Грунін «Турецька мова. Елементарна граматика та новий альфабет» (X. 1930); А.Кримський «Переклади турецької народної творчості і турецьких пісень» (ж. «Народ», Л. 1890); П.Тичина — переклад поезій Махмеда Еміна, переклади турецьких літературних творів X.Едіба, Назима Хікмета, Якуба Кадрі, Рефіка Халіда, Омера Сейфейддіна, Суад Дервіша, О. Ханчерліоглу й ін.; збірка «Оповідань турецьких письменників» (К., 1955). Менше з'явилося турецькою мовою з української літератури: твори Т.Шевченка у перекладі А.Кримського, Назима Хікмета; П.Тичини у журналі «Milliyet» (1928) та ін.

У Києві до 1931 під керівництвом А. Кримського працювала Тюркологічна комісія при УАН, яка видала «Історію Туреччини», «Історію Туреччини та її письменства», «Вступ до історії Туреччини», «Тюрки, їх мова і література» тощо. Українські тюркологи тодішнього й пізнішого часу: В.Дубровський, Є.Завалинський, О.Самойлович, X.Надель, О.Ганучець, Лев Биковський, Омелян Пріцак. З українських мистців працював якийсь час у Туреччині — Олексій Грищенко («Два роки в Константинополі», франц. видання 1930, укр. 1961).

XXI століття[ред.ред. код]

Економіка[ред.ред. код]

Товарообіг між Україною та Туреччиною у 2012 році збільшився на 8,3% і склав $ 6,15 млрд, що на $ 469,5 млн більше, ніж у 2011 році. За обсягами експорту українських товарів Турецька Республіка у 2012 році посіла друге місце після Росії. Позитивне сальдо для України — $ 1,73 млрд.[2]

Примітки[ред.ред. код]

  1. вказують різні дати — 5, 6, 16, 18 жовтня
  2. Україна та Туреччина у 2012 році наторгували на $ 6 млрд (рос.)

Література[ред.ред. код]

  1. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  2. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий, данник Оттоманской Порты. Собрание сочинений, кн. V. П. 1905; Застирець І. Мазепинці в Туреччині. З паперів Садик-Паші (Чайковського). ж. Україна, II. К. 1914;
  3. Stübe R. Die Ukraine und ihre Beziehungen zum Osmanischen Reich. Vol. II, Serie: Länder und Völker der Türkei. Ляйпціґ 1915; Кримський А. Історія Туреччини. К. 1924;
  4. Кобилянський Л. Укр. посольство в Туреччині, ж. Нова Україна, червень-липень 1925; Крип'якевич І. Остафій Астаматій (Остаматенко), укр. посол в Туреччині 1670-х pp., ж. Україна, ч. 6. К. 1928;
  5. Rypka J. Aus der Korrespondenz der Hohen Pforte mit B. Chmelnicki. Z déjin Východni Europy a Slovanstva. Прага 1928; Дубровський В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII ст., ж. Східній Світ, ч. 5. X. 1928;
  6. Всеукр. Наук. Асоціація Сходознавства. Україна та Туреччина, ж. Східній Світ, чч. 7 — 8. X. 1929; Dorošenko D. — Rypka J. Hetjman Petr Dorošenko a jeho turecká politika. Časopis Národniho Musea. Прага 1933;
  7. Dorošenko D. — Rypka J. Pblsko, Ukrajina, Krym a Vysoká Porta v prvni pol. XVII St. Čas. Národniho Musea. Прага 1936; Konopczyński W. Polska a Turcja (1683 — 1792). B. 1936;
  8. Крупницький В. Гетьман Пилип Орлик (1672 — 1742). Праці Укр. Наук. Інституту. т. XLII. В. 1938; Крип'якевич І. Відвічна вісь України, ж. Сьогочасне й минуле, 1. Л. 1939;
  9. Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 4. В Царгороді. В. 1939; Смирнов Н. Россия и Турция в XVI — XVII веках, тт. І — II. М. 1946;
  10. Пріцак О. Союз Хмельницького з Туреччиною 1648, ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948;
  11. Мельникова Т. Борьба России с Турцией в 1730-ых гг. и Украйна. Ученые Записки Института Славяноведения. т. І. М. 1948;
  12. Алекберли М. Борьба украинского народа против турецко-татарской агрессии во второй половине XVI — первой половине XVII веков. Саратов 1951;
  13. Pritsak О. Das erste türkisch-ukrainische Bündnis (1648), ж. Oriens, Vol. VI, ч. 2. Ляйден 1953;
  14. Смирнов Н. Борьба русского и украинского народов против агрессии султанской Турции в XVII — XVIII вв. Воссоединение Украины с Россией 1654 — 1954. М. 1954;
  15. Грушевський М. Історія України-Руси, тт. VII — IX. Нью-Йорк 1956 — 57; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. ЗНТЩ, т. 170. Нью-Йорк — Париж — Торонто 1960;
  16. Апанович О. Запор. Січ у боротьбі проти тур.-тат. агресії. К. 1961;
  17. Надель X. Культ. взаємини двох народів (укр. і тур.), ж. Всесвіт, ч. 1. 1963;
  18. Назарко І. Роля козаків у протитур. кампанії під Віднем 1683 р. в насвітленні ватиканських документів. Наук. записки УТГІ, ч. XIX. Мюнхен 1969;
  19. Лемерсье-Келькеже Ш. Лит. кондотьєр XVI в. — кн. Дмитрий Вишневецкий и образование Запорожской Сечи по данным Оттоманских архівов. Франко-русские экономические связи. М. — Париж 1970;
  20. Wynar L. and Subtelny О. Habsburgs and Zaporozhian Cossacks. The Diary of Erich Lassota von Steblau. 1594. 1975: Waugh D. C. On the Origins of the Correspondence between the Sultan and the Cossacks. Recensija, Vol. I, No. 2. Кембридж, Mac. 1971;
  21. Bartl P. Der Kosakenstaat und das Osmanische Reich im 17 und in der ersten Hälfte des 18 Jahrhunderts. Südostforschungen. XXXIII. 1974;
  22. Дубровський В. Богдан Хмельницький і Туреччина, ж. Укр. Історик, чч. 3 — 4 (47 — 18). Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен 1975.

Посилання[ред.ред. код]