Андрей (Шептицький)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Шептицький Андрей)
Перейти до: навігація, пошук
Преподобний
Андрей Шептицький

Роман Марія Александр Шептицький
Преподобний  Андрей Шептицький
Андрей Шептицький, 1921 р.
Митрополит Галицький,
Архієпископ Львівський,
єпископ Кам'янецький
17 січня 1901 — 1 листопада 1944
Обрання: 12 грудня 1900
Інтронізація: 17 січня 1901
Церква: Українська греко-католицька церква
Попередник: Юліан Куїловський
Наступник: Йосиф (Сліпий)
Єпископ Станіславівський
17 вересня 1899 — 12 грудня 1900
Обрання: 19 лютого 1899
Інтронізація: 17 вересня 1899
Попередник: Юліан Куїловський
Наступник: Григорій Хомишин
 
Народження: 29 липня 1865(1865-07-29)
Прилбичі
Смерть: 1 листопада 1944(1944-11-01) (79 років)
Львів
Похоронений: Львів, крипта Собору св. Юра
Батько: Іван (Ян Кантій) Шептицький
Мати: Софія з Фредрів
Прийняття священичого сану: 3 вересня 1892
Прийняття монашества: 11 серпня 1892
Єпископська хіротонія: 17 вересня 1899
 
Автограф: Автограф
 
Нагороди:
Кавалер ордена Леопольда (Австрія)
Кавалер 1 класу ордена Залізної Корони
Орден Святого Олександра Невського

Митрополит Андре́й Шепти́цький, ЧСВВ (мирське ім'я Рома́н Марі́я Алекса́ндр Шепти́цький; * 29 липня 1865, Прилбичі — † 1 листопада 1944, Львів) — український релігійний діяч, граф. Єпископ Української греко-католицької церкви; від 17 січня 1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви. Належить до знатного галицького роду Шептицьких. Доктор права. За мудрі настанови й великі труди він отримав багато народних імен: Український Мойсей, Духовний будівничий, Провідник української нації, Великий митрополит·[1]

За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку церкву як в Україні, так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям. У 1905 заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму, які однак не часто відвідував.

Зазнавав утисків більшовиків. Зокрема у 1939 році НКВДисти розстріляли його брата Лева і всю його сім'ю в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах. Помер 1 листопада 1944 року, його наступником став Йосиф Сліпий.

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство та юність[ред.ред. код]

Роман Шептицький народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області). Майбутній Галицький Митрополит походив зі стародавнього русинського (українського) роду графів, який у XIX столітті зазнав полонізації, а члени родини стали франкомовними римо-католиками. Шляхетний рід отримав прізвище «Шептицький» від родового маєтку — села Шептиці (Шептич). При хрещенні отримав імена Роман, Александр, Марія. Його тато — граф Іван (Ян Кантій Реміґіан) Шептицький, мати — графиня Софія (Зофія) Фредро[2]. Бабуся — Зофія з Яблоновських гербу Гжимала, дружина фундатора будівництва теперішнього Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Станіслава Скарбека.[3]

Подружжя Шептицьких мало семеро синів. Перший син Стефан помер у віці 2-х років, Єжи (Юрій) — 17-ти років. Третім сином Шептицьких став Роман, відомий як Андрей Шептицький. Четвертий — Казимир — успішний адвокат, який у 43 роки полишив світську кар'єру та став монахом-студитом і відомий як Климентій Шептицький. П'ятий — Александр. Шостий — Станіслав — офіцер Генерального штабу і військовий аташе Австро-Угорщини в Римі перед Першою світовою війною, потім став генералом польської армії. Сьомий у 1939, під час першого російсько-більшовицького вторгнення, був замордований більшовиками в Прилбичах разом із дружиною[2].

Про ранні роки життя Митрополита відомо з книги спогадів його матері Софії Шептицької. Зокрема вона зазначає, що в дитинстві Роман вирізнявся сумирною вдачею, любов'ю до молитви, до якої вмів пробудити любов серед оточення.

« Вервиця — це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла.  »

Софія Шептицька, . Молодість і покликання о. Романа Шептицького[4]

Софія Шептицька зазначає, що близько 8 років Роман принципово відмовився від брехні, зробивши це, на її погляд, цілком свідомо, а не інстинктивно. До того ж він на той час, за словами матері, добре відчув, що таке страждання та жертва любові для ближнього.

« Хлопці мали фльоберт, з якого під час проходів наперезміну стріляли. Було постановлене, що кожний з них діставав щоденно по п'ять набоїв. Ці стріли були кульмінаційною точкою розваги, а скільки розмов поплило кожної днини, при чому щастя бувало захмарене лише кожушками, які я казала брати зі собою на довші прогулянки; коли один мав стріляти, заки натрапили на «звірину», тоді другий мав нести його кожушок. Отож у день св. Юрія — «Ама» босоніж підбіг до Ізя, кажучи до нього (по-французьки): «Слухай Юрку, я не міг Тобі нічого купити на Твої їм'янини, але ось маєш усі мої сьогоднішні набої, Ти зможеш стріляти під час цілісінької довгої прогулянки, бо знаєш, нині не буде лекції, а я нестиму Твій кожушок»!  »

Софія Шептицька, . Молодість і покликання о. Романа Шептицького[4]

андрей Шептицький

Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р. разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р. розпочав військову службу в Кракові. 8 січня 1884 р. його привели з казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів[2].

Восени 1884 р. Роман та Олександр разом поїхали до Німеччини (Вроцлав) на правничі студії в університеті. У 1886 р. вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув у Добромильський монастир, щоб ознайомитись із життям отців василіян. У жовтні 1887 р. батько відправив Романа в подорож до Російської імперії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ, Москву[2].

8 лютого 1888 р. у Римі взяв участь у загальній аудієнції в папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати василіянином. Лев ХІІІ не забув про цей візит і пригадав собі його через 11 років. 27 квітня 1888 р. Роман повернувся до Кракова, через 3 тижні здобув науковий ступінь доктора права[2].

Монаше та священиче служіння[ред.ред. код]

Андрей Шептицький — монах Добромильського монастиря Чину св. Василія Великого, 1888–1892

29 червня 1888 р. граф Ян та графиня Софія супроводили сина до Добромильського монастиря отців Василіян. 13 вересня 1888 р. Роман склав перші чернечі обіти і прийняв ім'я Андрей. Від жовтня 1888 до червня 1891 брат Андрей, проживаючи у Краківській Єзуїтській обителі на площі св. Варвари, відвідує університетські курси з богослов'я та філософії. Упродовж Великого посту 1891 року, як пише у своїх спогадах Софія Шептицька, брат Андрей харчується лише раз на день:

« В половині великого посту отець Карло Кочоровський Ч. І. перестеріг мене, що брат Андрей їсть лише один раз на день, а ранком і у вечорі випиває тільки склянку чаю, що уважає нечуваним умертвленням в його віці, рості й при теперішній виснажливій праці. Причому ректор колегії, який знав оцю гарячу аскетичну душу, дозволяв йому на всі можливі пости.  »

Софія Шептицька, Молодість і покликання о. Романа Шептицького[5]

У червні 1891 р. супроводжував на Буковину французького прелата, де ознайомився з життям буковинських старовірів[2].

Від 3 серпня до 4 жовтня 1891 р. важко занедужав на тиф, через що батьки були змушені забрати сина до Прилбичів та викликати лікарів з Кракова та Львова. За порадою лікарів 17 жовтня 1891 р. вирушив на реабілітаційний курорт у Закопане. 17 травня 1892 р. брат Андрей повернувся в Добромильський монастир[2].

11 серпня 1892 р. брат Андрей склав вічні обіти у Кристинопольському монастирі. 3 вересня 1892 р. єпископ Юліан Пелеш у Перемишлі висвятив його на священика. 11 вересня 1892 р. ієромонах Андрей відслужив першу Божественну Літургію в родинному селі у Прилбичах[2].

Упродовж 1892–1894 р. Андрей Шептицький завершив богословські студії в Кракові, які були перервані його важкою недугою. У той же період (1892–1896) отець Андрей виконував служіння магістра новиків у Добромильському монастирі. 20 липня 1896 його призначили ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. 19 травня 1897 разом з отцем Платонідом Філясом починає видавати часопис «Місіонар» — місячник-бюлетень «Апостольства молитви». У 1898–1899 викладає богослов'я у Кристинопольському монастирі[2].

Єпископ Станіславівський[ред.ред. код]

2 лютого 1899 імператор Франц Йосиф I номінував Андрея Шептицького на Станіславівського єпископа. 17 вересня 1899 відбулась єпископська хіротонія, а 20 вересня 1899 — інтронізація на Станіславівську катедру[2]. За час єпископства у Станіславівській єпархії Андрей Шептицький написав до вірних шість послань: Перше слово Пастиря (до вірних)[6], Наша програма (до духовенства)[7], Правдива віра (до вірних на Буковині)[8], Християнська родина (до духовенства та вірних)[9], До моїх любих гуцулів (гуцульським говором)[10], На грані двох віків (до духовенства та вірних)[11].

Період єпископства у Станіславові тривав недовго — 14 місяців. За цей короткий інтервал встиг відвідати багато парохій, ознайомитись з їх життям. Митрополит Шептицький першим із вищих ієрархів Греко-католицької церкви почав використовувати народну мову в спілкуванні з вірними. Ніхто з єпископів раніше не писав до гуцулів послання їхнім діалектом («До моїх любих гуцулів»): «Періш усего Ви, дєді і нені христєнецкі, сокотіт свої ґіти вид згіршення».

На запрошення єпископа Шептицького західноукраїнський художник Юліан Маркевич оздобив Станіславівську катедру фресками візантійського стилю. Владика подбав також, щоб австрійський уряд виділив земельну ділянку та 300 тис. корон для побудови єпархіальної семінарії у Станіславові[2].

Митрополит Галицький[ред.ред. код]

Андрей Шептицький

Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 12 січня 1901 в соборі св. Юра у Львові.

Реформа богословської освіти[ред.ред. код]

Кир Андрей вважав, що виховання добрих священиків — це запорука успішної проповіді Євангелія. Тому особливу увагу приділяв процесу формування майбутніх душпастирів.

У березні та квітні 1901 р. Митрополит здійснив візитацію Львівської семінарії, на підставі якої прийняв рішення про реорганізацію закладу[12]. Андрей Шептицький дбав також про відкриття єпархіальних семінарій у Станіславові (1906) та в Перемишлі (1907). Він також дуже регулярно відправляв найздібніших студентів до університетів Рима, Інсбруку, Фрібуру у Швейцарії та до Авґустінеума у Відні. А через десять років завдяки низці реформ Митрополит уже мав достатню кількість підготованих і освічених священиків[2].

1923 р. при Львівській семінарії засновано Українське богословське наукове товариство, яке було покликане розвивати українське богослов'я. 1924 р. Митрополит заснував богословський щоквартальник «Богословію». А в 1929 р. постала Львівська богословська академія, яка стала центром вищих студій для греко-католиків. 2 лютого 1939 р. кир Андрей заснував Український католицький інститут церковного з'єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив архимандрит Климентій Шептицький.

Андрей Шептицький

Розвиток монашого життя[ред.ред. код]

У 1901 р. заснував монастир Студійського правила, в 1913 р. запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку. Такі ж плани виношував стосовно Згромадження Салезіян, щоб гарантувати опіку над українською молоддю. Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата.

Екуменічна діяльність[ред.ред. код]

Як митрополит двічі відвідав Росію (1907, 1912 рр.) та Білорусь. Сприяв розбудові Російської греко-католицької церкви. У березні 1917 організував у Петрограді Синод Російської католицької церкви і призначив отця Леоніда Федорова Екзархом для католиків візантійського обряду в Росії.

Кир Андрей був ініціатором Велеградських з'їздів (1907–1927 рр.), участь в яких брали представники різних християнських конфесій.

Розвиток структур УГКЦ[ред.ред. код]

21 вересня 1914 р. під час свого короткого перебування в Києві Митрополит висвятив о. Йосифа Боцяна, ректора Львівської духовної семінарії, на єпископа Луцького. У 1917 р. він призначає екзарха для греко-католиків Великої України з осідком у Києві — о. Михайла Цегельського.

22 грудня 1939 р., передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно висвятив на єпископа свого наступника — ректора Львівської духовної семінарії о. Йосифа Сліпого. У жовтні 1939 р. кир Андрей призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єп. Миколи Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та інших.

Єпископські конференції[ред.ред. код]

Бажаючи зблизити членів українського єпископату, Кир Андрей зініціював єпископські конференції. У його задумі вони мали об'єднати весь слов'янський католицький єпископат східного обряду. Перша така зустріч відбулася у Львові 29-30 листопада 1927 року (друга — у Львові 1928-го, третя — у Римі 1929-го, четверта — в Римі 1932-го, п'ята — у Львові 1934-го)[2]. Під час кожної конференції єпископи особливу увагу приділяли виданню нових літургійних книг.

Політична діяльність[ред.ред. код]

Андрей Шептицький. Фрагмент фільму «Свято молоді» (1930). Автор стрічки — учасник Пласту, початківець кінематографа в Галичині Юліян Дорош.

У 1901 році закрив греко-католицьку семінарію на знак підтримки сецесії українських студентів із Львівського університету. В 1903 році приєднався до бойкоту з українськими депутатами Галицького сейму. Засудив дії Мирослава Січинського (вбивцю намісника графа Анджея Потоцького) в посланні перед Томиною Неділею 1908 р. Ця подія підживила неприхильне ставлення української громадськості до митрополита. Не було дозволено провести богослужіння за загиблим Марком Каганцем у Соборі Святого Юра 1908 року. Зокрема, газета «Діло» писала:[13]

« Де ж був львіський митрополит… коли лилась невинна хлопська кров, коли плакали хлопські вдовиці і сироти?… Чи й перед богом… графська кров дорожча від хлопської, а плач хлопських вдів і сиріт… менше ціниться, як плач вдови і сиріт графа, який лишив їм сотки міліонів маєтку?  »

Найбільшим політичним досягненням Шептицького стала в 1914 р. домовленість із польською стороною про виборчу реформу, яка би збільшила політичне представництво українців у Галицькому сеймі. Здійснити її завадила війна.

Загальна позиція митрополита в політичних справах: закликає духовенство не ув'язуватися в політику і сам подає приклад; як галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту і галицького сейму (пожиттєвим членом Верхньої палати, або Палати панів), але в стінах обох цих закладів до 191] р. з'явився лише двічі й обидва рази виступав не на політичні, а на теми просвітництва.

Підтримка ЗУНР, опозиційність до окупантів Галичини[ред.ред. код]

Відмовився покинути Львів після початку Першої світової війни, зректися обряду. Через це був висланий углиб імперії, що сприйняв як можливість для поширення ідей Унії. Повертаючись додому, відвідав Київ, виступив у Центральній Раді.

Урочисто привітав українців Галичини з відновленням державності. Після втрати Львова відмовився покинути паству, місто — за це отримав 2 роки домашнього арешту від нової «влади». Після втручання Ватикану наприкінці 1920-го зміг виїхати за межі Галичини, відвідав Рим (перемовини з Бенедиктом XV, урядовцями Італії), Францію (з Александром Мільєраном, Арістідом Бріаном, Фердинандом Фошем), Бельгію (з кардиналом Мерсьє), Канаду, США. На всіх перемовинах наполягав підтримати українців. Активність владики розлютила офіційну Варшаву — на 3 місяці заарештований у Познані.

На початку Голодомору видав послання-протест проти штучного голоду в Україні.

Україна в передсмертних судорогах… Населення вимирає головою смертю. Оперта на несправедливости, людоїдна система державного капіталізму довела багатий край до повної руїни… Кров робітників, що в голоді орали чорнозем… кличе о пімсту до неба, а голос голодних женців дійшов до ушей Господа Саваота.

Після початку знищення православних церков Холмщини і Підляшшя, насильного покатоличення місцевого населення внаслідок схвалення сеймом додаткової угоди від 20 червня 1938 року до Конкордату 1925 року видав 16 липня[14] 1938 року відозву, в якій назвав дії польської влади «приголомшливими», польську державу і Костел — «ворогами Вселенської Церкви, Християнства».[15]

Благодійність і меценатство[ред.ред. код]

Однією з мало згадуваних соціальних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.

Під час Другої світової війни православні священики та миряни Кам'янця зверталися до митрополита Шептицького за допомогою — фінансовою і суто церковною: книги, ризи, літургійне начиння тощо, — посилаючись на те, що він же є єпископом їхнього міста, — і митрополит у допомозі не відмовив.

Митрополит підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар»

Заснував Український Національний Музей, купив у 1905 р. для нього приміщення за 34000 доларів (з допомогою євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям). Завдяки піклуванню Шептицького в музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису.

Церковні, гуманітарні фундації: найперша — Єпархіальна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг з особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народна лічниця (яку згодом (1930–1938) перетворили на сучасний шпиталь), гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Андрей Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910 р.).

На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа Олекси Новаківського, також майстерня Модеста Сосенка та Осипа Куриласа. Він також надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у найкращих навчальних закладах Європи.

На сиротинці передав разом 1 млн доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйко, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинності біля Чортової Гори (Пуків на Рогатинщині). То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (наприклад, у Черчому).

Під його керівництвом певні кошти вкладались у прибуткові підприємства, акції яких котувались на європейських біржах. Прибутки спрямовувались або на благодійність, або на потреби кліру.

Радянська та нацистська окупації (1939–1944)[ред.ред. код]

Брат Андрія граф Лев Шептицький та його дружина були страчені більшовиками незабаром після вступу радянських військ до Польщі. Їхнього сина Анджея було пізніше страчено в Катині.

У 1940 р. Шептицький писав листи до Йосипа Сталіна і до Микити Хрущова, протестуючи проти зловживань, які чинили представники радянської влади на Західній Україні[16].

Початок Другої світової війни сприйняв як шанс на порятунок від більшовицького безбожництва. Вітав «Акт відновлення Української Держави».[15]

Гітлерівці маніпулювали авторитетом митрополита з перших днів окупації Галичини. Оприлюднений у пресі лояльний «пастирський лист» опублікований ними для нівелювання впливу послання, в якому він вітав Відродження Української Держави.[15] Інші автори стверджують про «автентичність» його привітання «побідоносному німецькому війську» 5 липня 1941 року, причиною появи якого були страхітливі злочини «перших совітів». Ймовірно, були на те особисті причини: 27 вересня 1939-го в Прилбичах його брата Лева з дружиною та всіма членами сім'ї й челяддю (разом 13 осіб) розстріляли працівники НКВД; над родовою усипальницею Шептицьких скоєно наругу, сімейний маєток Шептицьких пограбовано, знищено цінні стародавні документи.

Митрополит Шептицький не втрачав жодної можливості опікуватися ввіреною йому паствою. 6 липня 1941-го у Львові на зборах громадян для захисту інтересів українських мешканців створено Українську Раду Сеньйорів, яку очолив К. Левицький, а почесним главою став владика Андрей[17]. 30 серпня 1941-го у Львові проголосив про поновлення своєї діяльності Український Червоний Хрест (УЧХ), організований під протекторатом митрополита.[18]

Проте невдовзі після вступу німецьких військ на українські землі владика розчарувався в намірах німців і, як ніхто з інших єпископів Європи, відкрито й беззастережно виступив проти нацизму в багатьох пастирських посланнях. Двічі митрополит звертався з протестом щодо нищення єврейського населення в Галичині до райхсфюрера СС Гіммлера (грудень 1941; лютий 1942). Після цього «фахівці з українського питання» Ганс Кох, Отто Вехтер, Альфред Бізанц відвідали владику з метою «урезонити» непокірного пастира. Старий предстоятель насварив «відвідувачів» — у відповідь прозвучали закиди «спадковому графу в неввічливості».[15]

29-31 серпня 1942 р. написав листа до Папи Пія XII. Зокрема, в цьому листі митрополит так охарактеризував нацизм:

Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунку, спотворення всіх ідей цивілізації та порядку; ця система егоїзму, перебільшеного до абсурдної межі тотального божевільного націонал-шовінізму, ненависті до всього, що є красивим та добрим, ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути не що інше, як дегенерація людства, якої ще не було в історії[19].

21 листопада 1942 — послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства, містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців таких злочинів[20].

Така позиція митрополита призводила до обшуків нацистами собору св. Юра, під час яких гітлерівці розкривали навіть труни покійників.

Перша шпальта газети «Свобода» (4 листопада 1939 р.) про вбивство митрополита Шептицького

За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Наказав сховати понад 300 єврейських дітей (зокрема, сина львівського рабина Ізакаїла Левіна Курта, який потім назвав синів іменами Андрей, Климентій[15]) та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946-го її ув'язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, — ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947-го). Варто зауважити, що Митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства тому, що цього вимагали обставини. З неприхованою симпатією пише про шляхетну поведінку Андрея Шептицького під час війни рабин Давид Кагане у своєму «Щоденнику львівського гетто».

Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоби священики, ченці та черниці вчилися якогось ремесла.

Усупереч часто поширеному твердженню митрополит Андрей не висловлював ніякої офіційної підтримки щодо створення «дивізії Галичина». Варто зазначити, що митрополит погодився послати туди священиків-капеланів для духовної обслуги вояків. У 1999 році в часописі «Патріархат» було опубліковано лист Михайла Демковича-Добрянського, колишнього члена УЦК, котрий був безпосереднім свідком справ, пов'язаних із заснуванням дивізії. У тому листі він, зокрема, заявив так:

« Я, підписаний Михайло, син Івана і Марії Демкович-Добрянських, складаю оцю присягу на святий Хрест і Євангеліє. Моєю присягою хочу потвердити мою заяву про те, що митрополит Андрей не уділив свого благословення дивізії «Галичина», що поголоски про таке благословення неправдиві. Бо не відповідають дійсності. Слуга Божий Андрей, що стосується дивізії «Галичина», висловився двома актами:

1. Позитивно визнав потребу української збройної формації.

2. Призначив 12 військових капеланів під проводом о. Василя Лаби — професора Богословської академії, який раніше (в Австрійській армії і в Галицькій армії) був капеланом.

Ані в часи, коли творилася дивізія, ані пізніше ніхто з українських діячів, які мали близьке відношення до дивізії, не знав нічого про благословення Митрополита для дивізії Галичина, бо такого акту не було. Багато визначніших громадян висловлювались про потребу військової формації, найвиразніше сформулював це Дмитро Паліїв. Його версію Володимир Кубійович (голова УЦК прим. І. Б.) приписав Митрополитові. Але від позитивного визнання потреби української збройної формації до благословення дивізії досить далеко. Коли в половині 70-х років офіційний постулятор Ватикану передав українському постулятору близько 50 запитань у зв’язку з діяльністю Митрополита, отці Хома і Музичка передали мені для опрацювання понад 20 тем, решту дали о. Івану Гриньохові. Ані серед моїх, ані серед його тем не було згадки про благословення дивізії «Галичина». Ватиканський постулятор не міг би цього не згадати

 »

Михайло Демкович-Добрянський, // Патріархат. — 1999. — № 7–8 (343–344).[21]

.

31 жовтня звернувся з останнім словом до найближчого оточення, зокрема, сказав: «наша Церква буде … розгромлена більшовиками… держіться, не відступайте від віри, святої Католицької Церкви… Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде… обіймати цілий наш народ.»[15]

Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 години (о 13.30[15]), після ускладнення по грипу, три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти. Похований у підземеллі собору святого Юра. Його похорон у зайнятому радянськими військами Львові перетворився на грандіозну маніфестацію.

Оцінка діяльності Андрея Шептицького[ред.ред. код]

Роль соціальної доктрини митрополита Шептицького визнається усіма богословами України. Зокрема, київський православний філософ Юрій Чорноморець вважає:

Митрополит Андрей Шептицький був прихильником соціального вчення Льва XIII і оригінально його розвивав. Не лише пристосовував до українських умов, а мав версію соціального вчення, яка була оригінальною в горизонті всієї Католицької Церкви, всього католицького богослов'я. У нас же бояться говорити про нього як про оригінального мислителя, оригінального неотоміста, який створив власне етичне і соціальне вчення. І якщо те вчення не таке, як вчення Івана-Павла II чи Бенедикта XVI, то воно не стає неактуальним для України. Бо завдання, які ставилися в соціальному вчення митрополита Андрея, ще не виконані. Не побудовано ні громадянського суспільства на принципах солідарності. Немає правової держави, заснованої на природному моральному законі. Немає сталої демократії та захисту прав людини, які теж є вимогами природного закону за теорією митрополита Андрея. І методологія позитивного суспільного творення — солідаризм в сім'ї, громаді, нації, церкві, яку пропонує митрополит Андрей, і сьогодні актуальна.

На думку Олега Турія, відкритий до новаторських підходів, нестандартних рішень.[22]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

  • Майдан Шептицького: від 1990 року в Івано-Франківську; Калуші[23]
  • 1 липня 2004 на сесії Львівської міської ради було прийнято рішення про перейменування вулиці Олександра Невського на вулицю Митрополита Андрея, на честь митрополита Андрія Шептицького.
  • 29 липня 2011 року в селі Прилбичах за фінансової та організаційної підтримки народного депутата України Петра Писарчука було відкрито перший в Україні пам'ятник Блаженному Климентію та його братові Митрополиту Андрею Шептицькому[24].
  • 1 червня 2013 року вступило в силу рішення міської ради Луцька про перейменування вулиці Орджонікідзе на вулицю Митрополита Андрея Шептицького[25].
  • 12 березня 2015 року з'явилася вулиця Андрея Шептицького у місті Шепетівка (Хмельниччина)[26].
  • У львівській школі № 34 ім. Маркіяна Шашкевича 1992 року відкрито Музей Митрополита Андрея Шептицького[27].
  • Львівське видавництво «Апріорі», благодійний фонд ім. о. д-ра Дмитра Блажейовського та фундація «Андрей» випустили у світ церковний календар на 2014 рік. Його текст, документи та світлини присвячені 70-тій річниці від дня відходу у вічність митрополита Андрея (Шептицького).[28]
  • На честь нього названий 19 курінь УПЮ імені Андрея Шептицького.
  • 27 січня 2015 рішенням депутатів Тернопільської обласної ради 2015 рік проголошено Роком Андрея Шептицького[29]
  • 26 липня 2015 вулицями Тернополя пройшла молитовна хода «Стації Митрополита Андрея» в рамках відзначення Року Андрея Шептицького в Тернопільській області[30].
  • 29 липня 2015 на площі перед Архікафедральним собором святого Юра у Львові за присутності президента України Петра Порошенка урочисто відкрито пам'ятник Андрею Шептицькому.[31]

Беатифікація[ред.ред. код]

Беатифікаційний процес розпочався 28 січня 1955 року. Інформативна стадія закінчена, необхідні документи, матеріали зібрані. Для завершення процесу необхідний факт підтвердження виздоровлення від невиліковної хвороби за допомогою молитов до Андрея Шептицького.[15]

«Праведник світу»[ред.ред. код]

В Ізраїлі за клопотанням Давида Кагане розглядалося питання про присвоєння А. Шептицькому звання «Праведник світу». Але, коли дійшло до голосування (1981), з 13 членів комісії двоє утрималися (в тому числі Д. Кагане), 5 висловилися за присудження звання, 6 були проти.

У результаті звання не було присвоєно. Серед причин відмови були вказана …підтримка дивізії СС «Галичина», звинувачення в начебто ідеологічній близькості Гітлеру та низка заперечень, пов'язаних із тим, що начебто митрополит міг зробити для порятунку євреїв значно більше.

Негативне рішення Яд ва-Шем викликало неоднозначну реакцію[32]. Наприклад у газеті «Jerusalem Post», у замітці двох польських авторів висловлюється обурення цим фактом[33].

В Ізраїлі наступні спроби визнати Шептицького Праведником світу зазнавали фіаско. Востаннє це питання розглядалося в Яд ва-Шем 2007 року.

Після відмови комісії Яд ва-Шем визнати Шептицького Праведником світу, єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником[34]. «Ми хочемо віддати належне людині, що врятувала сотні євреїв» — сказав з цієї нагоди головний рабин України Моше Реувен Асман. Маємо боротися не тільки з антисемітизмом, ксенофобією, але й пам'ятати своїх героїв, нагадувати про них підростаючому поколінню. В пам'ять про Митрополита Андрея біля синагоги Лазаря Бродського в Києві посадили «Дерево Життя»[35].

У квітні 2012 нижня палата парламенту Канади одноголосно визнала, прикладом «відданості основним правам людини» діяльність митрополита Андрея Шептицького під час Другої світової війни. Канадські парламентарії відзначили, що завдяки зусиллям митрополита врятовані понад 160 євреїв, один із яких був присутній на засіданні парламенту Канади під час ухвалення рішення[36].

У листопаді 2013 року Антидифамаційна ліга (англ. Anti-Defamation League) — американська правозахисна суспільно-політична організація, що протистоїть антисемітизму та іншим формам нетерпимості стосовно євреїв — нагородила його посмертно за «відвагу і героїзм у порятунку євреїв» під час Другої світової війни. Шептицький удостоєний нагороди імені Яна Карського за відвагу при порятунку українських євреїв. Нагороду, встановлену для вшанування рятівників євреїв під час Голокосту, отримав родич митрополита, професор Єжи Вейман[37].

Твори Андрея Шептицького[ред.ред. код]

Фільми про Шептицького[ред.ред. код]

Художні:

Документальні:

Цікаві факти[ред.ред. код]

Під час відвідин Києва Шептицький гостював у будинку колишнього домініканського монастиря поряд з Олександрівським костелом, де нині — канадське посольство.

Мав зріст більше 2 м.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Івасів Роман. Скарби Шептицького // Галичина. — 2015. — 30 липня. — (Національні світочі).
  2. а б в г д е ж и к л м н п Korolevskij C. Métropolite André Szeptyckyj, 1865-1944. – Rome, 1964.
  3. Barbara Lasocka. Skarbek Stanisław Marcin h. Abdank (1780–1848) // Polski Słownik Biograficzny / Warszawa — Kraków, 1997. — t. XXXVIIІ/1, zeszyt 156. — S. 25. (пол.)
  4. а б Молодість і покликання о. Романа Шептицького // Свічадо, 2009. — С. 17–39.
  5. Молодість і покликання о. Романа Шептицького // Львів: Свічадо, 2009. — С. 157–168.
  6. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів: Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 3–18.
  7. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів: Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 19–26.
  8. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів: Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 27–52.
  9. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів: Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 53–71.
  10. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів: Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 72–98.
  11. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів: Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 99–111.
  12. Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914 рр. — Т. 1. — Львів: Видавничий відділ «Артос» Фундації «Андрей», 2007. – С. 255–287.
  13. Р. Горак. Задля празника. У сутінках // К.: Радянський письменник, 1989. — 374 с. — С. 208. ISBN 5-333-00206-1
  14. Володимир Вишневський. Трагедія православних церков у Польщі / Пам'ятки України // К., № 4 за 1990 — № 1 за 1991. — 64 с. — С. 19. ISSN 0131-2685
  15. а б в г д е ж и Орися Хом'як, Оксана Гайова. Андрей Шептицький піввіку оберігав Церкву та її вірян… С. 10.
  16. Бриндак І. Останній лист Митрополита // «Жива вода» — 2014 — № 11.
  17. Сайт Інституту історії НАН України
  18. Сайт Інституту історії НАН України
  19. Маринович Мирослав. Андрей Шептицький і дилема гуманістичного вибору
  20. Львівські Архієпархіальні відомості // 1942, листопад. — Ч. 11.
  21. Бриндак І. Ще раз про «колабораціонізм» Митрополита Андрея Шептицького // Слово. — № 4 (44). — 2010. — С. 42-46.
  22. Орися Хом'як. Сліпий бачив церкву вільною / Високий замок. — Львів, 2015. — № 8 (23-25 січня). — С. 7.
  23. майдан Шептицького, 4, Калуш // UkrPost
  24. Братам Шептицьким відкрили пам'ятник на Львівщині // Zaxid.net, 29 липня 2011
  25. У Луцьку перейменовано 27 вулиць // Історична правда, 31 липня 2015
  26. У Шепетівці перейменували вулицю на честь митрополита Андрея Шептицького // УНІАН, 17 березня 2015
  27. Галина Миць (2006-05-04). У шкільних коридорах — дух Митрополита. Високий замок. Архів оригіналу за 2014-01-04. Процитовано 2013-12-21. 
  28. Степан Боруцький (2014-01-11). За прославу слуги Божого Митрополита Андрея. Інформаційна агенція «Вголос». 
  29. 2015 рік у Тернопільській області проголошено Роком митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького // Сайт Тернопільської обласної ради, 27 січня 2015
  30. Митрополита Андрея Шептицького вшанували тисячі тернополян // Тернопільсько-Зборівська архієпархія, 26 липня 2015
  31. Пам'ятник духовному лідеру УГКЦ митрополиту Андрею Шептицькому відкрили у Львові у день 150-річчя з дня народження владики // Інтерфакс-Україна, 29 липня 2015
  32. Шимон Редліх. Моральные принципы в повседневной действительности: митрополит Андрей Шептицкий и евреи в период Холокоста и Второй мировой войны // Юдейсько-християнські відносини (рос.)
  33. Возмутительное кощунство // Мост, 2007. — № 369 (2 трав.) (рос.)
  34. Митрополит Шептицкий назван Праведником мира // Обозреватель.ua, 21 травня 2008 (рос.)
  35. Єврейська громада України визнала митрополита Шептицького Праведником світу
  36. Парламент Канади визнав праведником митрополита УГКЦ Андрея Шептицького // Радіо Свобода, 25 квітня 2012
  37. ADL Posthumously Honors Ukrainian Archbishop For Saving Jews During The Holocaust // Anti-Defamation League, Press Release (англ.)
  38. Віднайдено перше відео з митрополитом Шептицьким // ВВС Україна. — 2013. — 21.06.

Джерела[ред.ред. код]

  • Малий словник історії України / відпов. ред. Валерій Смолій. — Київ : Либідь, 1997.
  • Анна Вероніка Вендланд. Митрополит. Есе про Андрея Шептицького / Діалог над кордоном — Gespräch über Grenzen // «Ї» — Незалежний культурологічний журнал. — Львів / Freiburg, 1997), Nr. 11 с. 106-115.
  • Єгорова Ірина. Ще одне повернення Праведника. Сто років тому Андрей Шептицький заснував музей, який відтепер носитиме його ім'я // День
  • Масан О. Чи був митрополит Андрей Шептицький на вулиці Шептицького? // Масан О. М., Чеховський І. Г. — Чернівці: 1408–1998. Нариси з історії міста // Чернівці: Місто, 1998. — С. 124–125. — ISBN 966-736-08-1.
  • Івасів Роман. Скарби Шептицького // Галичина. — 2015. — 30 липня. — (Національні світочі).

Посилання[ред.ред. код]