Українсько-китайські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українсько-китайські відносини
Україна і Китай
Україна
Україна
КНР
Китай

Українсько-китайські відносини (кит. 乌克兰-中国关系 Wūkèlán-zhōngguó guānxì) — це двосторонні відносини між Україною та Китаєм у галузі міжнародної політики, зокрема, економіки, освіти, науки, культури тощо.

Китай визнав незалежність України 27 грудня 1991 року, дипломатичні відносини встановлено 4 січня 1992 року.

У березні 1993 року у Пекіні Україна відкрила Посольство України в КНР, у серпні 2001 року — Генеральне консульство України в Шанхаї.

Посольство КНР в Україні відкрито в 1992 у Києві, у 2006 — Генеральне консульство КНР в Одесі[1].

Історія[ред. | ред. код]

Відносини між Україною та Китаєм почали зароджуватись ще за часів Київської Русі завдяки Великому шовковому шляху[2], що своєю північною гілкою заходив на територію сучасної України — Крим.

У період правління династії Юань (12711368) про «піднебесну імперію» знали у Києві, Галичі та Володимирі-Волинському[2].

Гетьман Війська Запорозького Дем'ян Многогрішний проводив у 1688—1692 роках у Китаї діяльність, у 1689 брав участь у перемовинах царського посла Ф. Головіна з Китаєм, що завершилися підписанням Нерчинського договору.

У 1714-1719 архімандрит Іларіон Лежайський призначений головою першої російської Духовної православної місії у Китаї[3].

У другій половині 18 ст. — початку 19 сторіччя інитенсивність українсько-китайських відносин зменшилася через те, що Україна остаточно втратила незалежність[2], і всі наступні контакти з Китаєм Україна здійснювала як складова частина російської держави.

Проте, після поразки визвольних змагань на території Зеленого Клину в 1918—1919, українсько-китайські відносини почали набирати обертів, оскільки після поразки російська влада почала масово переселяти українців до Маньчжурії. У результаті там українці створили етнічні поселення з центром у Харбіні. Також самі українці в Україні почали більше цікавитись Китаєм: вивчали історію, культуру, економіку, політику Китаю, китайську мову[2].

Після проголошення Китайської Народної Республіки 1 жовтня 1949 року почався новий виток українсько-китайських відносин. Україна, як складова частина СРСР, відіграла значну роль у зародженні китайської металургії, машинобудування, сілького господарства, надсилаючи наших вчених, інженерів для надання допомоги у створенні відповідних галузей[2]. У той же час Україна використовує досвід Китаю у відповідних галузях, отримує технічну допомогу[4].

Протягом 1949-1965 років відбувався двосторонній обмін делегацій із письменників, науковців, артистів, влаштовувалися культурні виставки, видавалися найкращі твори письменників обох країн. Зв'язки між собою встановили університети, академії наук, а також вчені. Відбувався обмін науковцями, аспірантами, студентами, а також інформацією, проводились спільні дослідження[4].

Сучасні двосторонні зв'язки[ред. | ред. код]

Політичні зв'язки[ред. | ред. код]

  • 1991 — Китай визнав незалежність України 27 грудня 1991 року
  • 1992:
  • 1993:
  • 1994:
    • візит віце-прем'єр-міністра України Валерія Шмарова до Китаю
    • у вересні 1994 року тодішній Голова КНР Цзян Цземін здійснив державний візит в Україну, а у грудні 1995 року — офіційний візит Президента України Леоніда Кучми у Китай[4].
  • 1995 — у червні 1995 року прем'єр Держради КНР Лі Пен здійснив офіційний візит в Україну
  • 1996 — у березні 1996 року офіційний візит в Україну здійснив Голова Постійного комітету Всекитайських Зборів Народних Представників Цяо Ши.
  • 1997 — прем'єр-міністр України Валерій Пустовойтенко відвідує Китай.
  • 1999:
    • у березні 1999 року Заступник Держради КНР відвідує Україну
    • у липні 1999 року приїзд Заступника Голови Народної політичної консультативної ради Китаю Чень Цзюньшена в Україну[4]
  • 2000 — у квітні 2000 року Степан Гавриш як заступник Голови Верховної Ради України відвідує Китай
  • 2001:
    • у липні 2001 року Голова КНР Цзян Цземін приїздить в Україну[4]
    • у серпні 2001 року відкрито Генеральне консульство України в Шанхаї[1].
  • 2002 — 17-20 листопада 2002 року Президент України Леонід Кучма здійснює офіційний візит до Китаю[5]
  • 2003 — 1-4 квітня 2003 року Президент України Леонід Кучма здійснює державний візит до КНР[5]
  • 2006 — відкриття Генерального консульства КНР в Одесі[1].
  • 2010 — 2-5 вересня 2010 року Президент України Віктор Янукович здійснив офіційний візит до Китаю
  • 2011 — 18-20 червня 2011 року Голови КНР Ху Цзіньтао здійснив офіційни візит в Україну
  • 2012 — 27 березня 2012 року у Сеулі Президент України Віктор Янукович зустрівся Головою Китайської Народної Республіки Ху Цзіньтао[5]

Економічні зв'язки[ред. | ред. код]

У 2012 році КНР зайняла перше місце серед торгових партнерів України у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Згідно із даними Держстату України, у 2012 експорт товарів і послуг у КНР склав $1 млрд. 858 млн (зменшення порівняно з попереднім роком на 17,6 %). Україна експортувала до КНР мінеральні продукти (80,9 % від всього експорту), машини, устаткування та механізми (4,5 %), жири і масла тваринного або олії рослинного походження (4,0 %).

Натомість Україна імпортувала товарів на $7 млрд. 924 млн. (збільшення порівняно з попереднім роком на 26,1 %): машини, устаткування та механізми (36,3 % від всього імпорту), текстиль та текстильні вироби (11,0 %), неблагородні метали та вироби (8,5 %), взуття, головні убори, парасольки (8,1 %), пластмаси і каучук (7,1 %). Тобто зовнішньоторговельний оборот України з Китаєм 2012 року становив $9 млрд. 783 млн. (негативне сальдо для України — $6 млрд. 66 млн)[6].

Культурні зв'язки[ред. | ред. код]

Китайською мовою протягом 1949—1965 років було видано твори Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка, О. Гончара, М. Стельмаха, Б. Олійника[2].

Після проголошення Україною незалежності, культурні зв'язки між Україною і Китаєм ще більше поглибились. 2002 і 2009 років пройшло 1-е і 2-е засідання відповідно Спільної українсько-китайської комісії з питань співробітництва у галузі культури. Результатом цих засідань стало підписання Планів культурного співробітництва на 2002—2006 та 2009—2012 роки.[7]

Діаспора[ред. | ред. код]

Українці у Китаї[ред. | ред. код]

Докладніше: Українці в Китаї

На кінець ХХ ст. в Китаї проживало приблизно 20 тисяч осіб українського походження, всі вони цілком асимілювалися й інтегрувалися в суспільне життя цієї країни

Китайці в Україні[ред. | ред. код]

Докладніше: Китайці в Україні

Міста-побратими[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д Україна та Китай. Політичні відносини. Посольство України в Китайській Народній Республіці та в Монголії (за сумісництвом). Процитовано 30 серпня 2013. 
  2. а б в г д е Пронь С. Китайський вектор зовнішньої політики України (історія, виклики сучасності, перспективи). Процитовано 30 серпня 2013. [недоступне посилання з липень 2019]
  3. Іларіон Лежайський. Українці в світі. Архів оригіналу за 5 серпень 2016. Процитовано 30 серпня 2013. 
  4. а б в г д е Українсько-китайські відносини: надбання, проблеми, перспективи. Процитовано 30 серпня 2013. [недоступне посилання з липень 2019]
  5. а б в Україна-Китай. Країни світу. Архів оригіналу за 21 вересень 2011. Процитовано 30 серпня 2013. 
  6. Україна та Китай. Торговельно-економічне співробітництво. Посольство України в Китайській Народній Республіці та в Монголії (за сумісництвом). Процитовано 30 серпня 2013. 
  7. Україна та Китай. Культурно-гуманітарне співробітництво. Посольство України в Китайській Народній Республіці та в Монголії (за сумісництвом). Процитовано 30 серпня 2013. 

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Посольство України в Китайській Народній Республіці та в Монголії (за сумісництвом) ((укр.), (англ.), (кит.)). Процитовано 30 серпня 2013. 
  2. Посольство Китайської Народнії Республіки в України ((рос.)). Процитовано 30 серпня 2013. 
  3. Україна-Китай ((рос.)). Країни світу. Архів оригіналу за 21 вересень 2011. Процитовано 30 серпня 2013.