Українсько-сербські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українсько-сербські відносини
Сербія і Україна
Сербія
Сербія
Україна
Україна

Українсько-сербські відносини — це двосторонні відносини між Україною та Сербією у галузі міжнародної політики, економіки, освіти, науки, культури тощо.

Історія[ред. | ред. код]

Сербсько-українські відносини сягають своїм корінням часів Київської Русі.

До 16 століття[ред. | ред. код]

У розвитку давньої сербської літератури брали участь українці, перекладаючи грецькі й церковнослов'янські тексти й пишучи оригінальні твори сербською мовою, серед них Єлисей з Кам'янця-Подільського (15 ст.), Андрій з Сянока (16 ст.), Василь Никольський з Закарпаття (16 ст.), Гаврило Мстиславич (16 ст.), Самуїл Бакачич (17 ст.). Багато сербських народних пісень були занесені сербськими співаками (дудниками й гуслярами) в 15 — 16 ст. в Україну і Польщу. (М. Грушевський висловив здогад, що українськi думи і їх назви творилися, мабуть, під впливом сербської героїчної поезії). Для гусел збереглася подекуди назва «серби».

17 — 18 століття[ред. | ред. код]

Посиленню сербсько-українських взаємин сприяла також участь сербів у козацькому війську, ще перед Хмельниччиною. У козацькому реєстрі 1649 знаходимо кількадесят сербських прізвищ. Серби брали участь у нац.-визвольній революції під проводом Б. Хмельницького й пізніше. Це були або окремі військовий діячі сербського походження, або організовані ними відділи найманого війська з сербів (зокрема за І. Виговського). Серед перших треба згадати трьох полк. Сербинів — Івана Юрійовича, Івана Федоровича і Войцу, а також Родіона Дмитрашка-Райчу, полк. переяславського (1667 — 77 і 1687-88) та ін.

У Сербії (й у ін. південнослов'янських країнах) були поширені вид. укр. друкарень 17 — 18 ст., зокрема друкарні Києво-Печерської Лаври, а також проповіді З. Копистенського, твори Л. Барановича у сербському перекладі, Т. Стефановича тощо. Серед студентів Києво-Могилянської Акад. були у 18 ст. також серби (наприклад, Йован Раїч й А. Стойкович у 1740-их pp.). До С. виїжджали як проповідники і викладачі — вихованці й вчителі Академії, наприклад, С. Залуцький, що з 1724 був проповідником при церкві беоґрадського митрополита; 1733, на прохання сербського митрополита Вікентія Йоановіча, київ. митр. Р. Заборовський вислав до С. М. Козачинського, Т. Климовського, Т. Левандовського, І. Минацького, Т. Падуновського, Г. Шумляка (вони працювали викладачами церковнослов'янської мови, піїтики і реторики у школах Карловців, Вуковару, Беоґраду, Осеку). У різний час в С. вчили також ін. вихованці Києво-Могилянсвкої Акад.: В. Крижанівський, І. Ластовецький, П. Михайловський.

За часів Петра І, зокрема під час російсько-турецької війни 1711, чимало сербських родів перейшло на бік Росії, між ними Владиславичі, Милорадовичі. Требинські, Божичі, Вишневські, Милютиновичі, а згодам Веселицькі, Витковичі, Бошняки та ін. Увійшовши до складу козацької старшини і діставши маєтки, вони залишилися назавжди в Україні, вчили дітей здебільша у Києво-Могилянській Академії, і деякі з їх нащадків стали видатними укр. гром. і культ. діячами.

У зв'язку з заселенням Південної України в сер. 18 ст. збільшилася кількість сербів в Україні, що емігрували з окупованої Австрією Північної Сербії; з них, а також з волохів та ін. вихідців була створена 1752 р. адміністративно-територіяльна одиниця під назвою Нова Сербія і 1753 р. — Слов'яно-Сербія (1764 р. вони увійшли до складу Новоросійської губернії). Багато з поселених на цій території сербів тікало на Запорізьку Січ. Серби брали також участь у гайдамацькому та коліївському повстаннях і, з другого боку, були також у лавах російського війська, що придушувало ці повстання. Поселені на Півд. Україні серби асимілювалися згодом з укр. населенням.

На 1740 — 60-і pp. припадає виникнення укр. поселень у Бачці, а в кінці 18 ст. у Сремі.

19 — 20 століття[ред. | ред. код]

Видатний вплив на укр. відродження й укр. літературу (зокрема на діячів «Руської Трійці») мав сербський письменник, фольклорист і мовознавець 19 ст. Вук Караджіч (1819 відвідав Україну); за зразком створеного ним сербського правопису розвинувся й український фонетичний правопис. Особисті зв'язки з сербськими діячами культури підтримували Я. Головацький, М. Костомаров та ін.

У другій половині 19 ст. у Києві (під проводом М. Драгоманова), Одесі (під проводом А. Желябова) та ін. м. України створилися комітети допомоги грошима, зброєю, добровільцями для визвольної боротьби сербів й ін. балканських народів проти турків. Безпосередню участь у боях брали українські письменники і діячі: поет Іван Манжура, актор і режисер М. Садовський, В. Яновський та ін. М. Старицький видав 1876 у Києві зб. перекладів «Сербські народні думи і пісні», призначаючи прибуток з неї на користь Сербського Червоного Хреста. Відгомін сербських подій наявний у творчості Івана Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, Сидора Воробкевича, Юрія Федьковича. У кінці 19 і на початку 20 ст. сербські народні пісні й твори сербських письменників перекладали, крім Івана Франка, Остап Барвінський, М. Бучинський, О. Навроцький. Одночасно з цим в С. почалося зацікавлення творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка й інші українські письменники. Із сербськими літературними й громадськими діячами були знайомі М. Драгоманов, О. Барвінський, М. Лисенко й ін. Д. чл. НТШ були обрані сербські учені: Олександр Беліч, Степан Бошковіч, Іван Ерделяновіч, Борівой Мілоєвіч, Йован Цвіїч та ін. Після другої світової війни з'явилися українські переклади сербської народної поезії М. Рильського («Сербські епічні пісні», 1946; «Сербська народна поезія», 1955; разом з Л. Первомайським); творів сербських письменників В. Нушіча, Б. Чопіча, І. Андріча й ін. У перекладі на сербську мову з'явилися крім «Слова о полку Ігореві» (1957), окремі твори І. Франка, М. Коцюбинського, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара та ін. У 1969 вийшло перше вид. творів Т. Шевченка сербською мовою під назвою «Кобзар». У 1972 був виданий у Новому Саді «Підручний Термінологічний Словник сербо-хорватсько-русько-український» М. Кочіша.

У 1848 році українські та сербські національні діячі зустрілися на Слов'янському конгресі в Празі, у 1916 націоналісти обох країн взяли участь у конференції Союзу народів в Лозанні[1].

У політичних українсько-сербських взаєминах переважало протиукраїнське наставлення, зумовлене сильно закоріненим серед сербів русофільством. У 1917 — 20 рр. Сербія не визнала української державності, утруднювала працю Українського Червоного Хреста тощо. Між двома світовими війнами серби сприяли головним чином російській еміграції. Під час Другої Світової війни в складі збройних сил Хорватії діяв Український легіон, який вів бойові дії проти сербських партизан. Протиукраїнські настрої виявилися в розгромі українських еміграційних організацій й українських поселень з Юґославії у 1944—45.

Сучасні відносини[ред. | ред. код]

У 2018 президент України прилетів до Белграду і закликав Сербію визнати Голодомор геноцидом.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]