Air France

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Air France
Société Air France
ІАТА AF
ІКАО AFR
Позивний AIRFRANS
Дата заснування 1933
Хаби Міжнародний аеропорт Орлі,
Ліонський аеропорт імені Сент-Екзюпері,
Аеропорт Ніцца
Базовий аеропорт Міжнародний аеропорт імені Шарля де Голля
Кількість пунктів призначення 245 вкл. дочірні авіакомпанії
Розмір флоту 253 (+ 33 замовлення) вкл. вантажні
Штаб-квартира Руассіполь, Міжнародний аеропорт імені Шарля де Голля, Трамбле-ан-Франс, Франція
Керівник Александр де Жуньяк [1]
www.airfrance.com
Один з літаків Air France

Ер Франс (формально фр. Société Air France SA, стилізоване під AirFrance) — це французький національний авіаперевізник зі штаб-квартирою в Трамбле-ан-Франс, (північ Парижу), та одна з найбільших авіакомпаній у світі. Вона є дочірньою компанією Air France-KLM Group та одним із засновників глобального авіаційного альянсу SkyTeam. Станом на 2010 рік Air France обслуговує 32 напрямки у Франції і працює в галузі регулярних пасажирських і вантажних перевезень по всьому світу до 154 пунктів призначення в 91 країнах (включаючи заморські департаменти і території Франції), а кількість перевезених пасажирів склала 71,3 млн. Глобальний хаб авіакомпанії розташований в Міжнародному аеропорті імені Шарля де Голля, а додаткові хаби в Міжнародному аеропорту Орлі, Ліонському аеропорту, та в аеропорту Ніцци.[2] Корпоративна штаб-квартира Air France, що була розташована в районі Монпарнас (Париж),[3] зараз знаходиться на території Міжнародного аеропорту імені Шарля де Голля, на півночі Парижу.[4]

Air France була заснована 7 жовтня 1933 року шляхом злиття авіакомпаній Air Orient, Air Union, Compagnie Générale Aéropostale, Compagnie Internationale de Navigation Aérienne (CIDNA), та Société Générale de Transport Aérien (SGTA). У 1990 році, авіакомпанія придбала французького внутрішнього авіаперевізника Air Inter та міжнародного конкурента UTA – Union des Transports Aériens. Air France виступала в ролі головного національного авіаперевізника Франції протягом семи десятиліть до свого злиття з KLM у 2003 році. У період з квітня 2001 по березень 2002 року авіакомпанія перевезла 43,3 млн пасажирів і отримала загальний дохід в розмірі 12,53 млрд. У листопаді 2004 року, Air France оцінювалася, як найбільша європейська авіакомпанія з 25,5% загальної частки ринку, і була найкращою авіакомпанією у світі з точки зору операційних доходів.

Air France використовує змішаний флот широкофюзеляжних реактивних авіалайнерів Airbus та Boeing на дальніх маршрутах, та експлуатує літаки сімейства Airbus A320 на коротких. 20 листопада 2009 року Air France здійснила перший рейс на новому авіалайнері Airbus A380 з Міжнародного аеропорту імені Шарля де Голля до Міжнародного аеропорту імені Джона Кеннеді[5]. Дочірня регіональна авіакомпанія Régional,[6] працює на більшості її регіональних вітчизняних та європейських регулярних рейсах з парком регіональних реактивних та турбогвинтових літаків.[7]

Історія[ред.ред. код]

Створення та ранні роки[ред.ред. код]

Церемонія відкриття аеровокзалу в Домі Інвалідів 21 серпня 1951 року

Air France була сформована 7 жовтня 1933 року, шляхом злиття авіакомпаній Air Orient, Air Union, Compagnie Générale Aéropostale, Compagnie Internationale de Navigation Aérienne (CIDNA), та Société Générale de Transport Aérien (SGTA). З цих авіакомпаній, SGTA була першою французькою комерційною авіакомпанією, що була заснована як Lignes Aériennes Farman у 1919 році. Суб'єкти Air France вже мали розгалужену мережу маршрутів по всій Європі, до колоній Франції у Північній Африці та набагато далі. Під час Другої світової війни, Air France перевела свою діяльність в Касабланку (Марокко).

26 червня 1945 року, всі французькі авіатранспортні компанії були націоналізовані.[8] 29 грудня 1945 року, декретом Уряду Франції, компанії Air France надано управління всією авіатранспортною мережею Франції.[9] У 1946 році в Air France з'явилися перші бортпровідники. У тому ж році авіакомпанія відкрила свій перший аеровокзал в Домі Інвалідів в центрі Парижа. Він був пов'язаний з аеропортом Ле-Бурже, де знаходився перший офіс Air France та інженерна база, автобусним сполученням. На той час загальна протяжність маршрутів компанії досягла 160 000 , та була найдовшою у світі.[10] 1 січня 1946 року було створено Société Nationale Air France.

Літак SE-161 Languedoc компанії Air France в Тунісі у 1952 році

1 липня 1946 року, Air France відкрила перший регулярний рейс між Парижем та Нью-Йорком із зупинками на дозаправку в Шанноні та в Гандері. Поршневий авіалайнер Douglas DC-4 долав цей маршрут за 20 годин.[10] У 1948 Air France екплуатувала один з найбільших флотів у світі, кількістю у 130 авіалайнерів.[10] З 1947 по 1965 роки, авіакомпанія використовувала великий флот літаків Lockheed Constellation для пасажирських та вантажних перевезень по всьому світі.[11] У 1946 і 1948 роках, відповідно, французький уряд санкціював створення двох приватних авіакомпаній: Transports Aériens Internationaux – пізніше Transports Aériens Intercontinentaux – (TAI) та SATI. У 1949 році остання стала частиною Union Aéromaritime de Transport (UAT), приватної французької міжнародної авіакомпанії.[10][12]

Lockheed Super Constellation компанії Air France в Лондонському аеропорту Хітроу в квітні 1955

16 червня 1948 року, розпорядженням парламенту, було створено Compagnie Nationale Air France. Спочатку, уряду належало 70%. У наступні роки кількість прямих та непрямих володінь французької держави досягла майже 100%. У середині 2002 рокі державі належало 54%.[10][13]

4 серпня 1948 Макс Імонс (Max Hymans) був призначений президентом компанії. Під час свого 13-річного терміну керівництва він буде здійснювати модернізацію, зосереджену на введенні реактивних літаків. У 1949 році компанія стала співзасновником Société Internationale de Télécommunications Aéronautiques (SITA), що надавала авіакомпанії телекомунікаційні послуги.[10]

Перехід до реактивної ери[ред.ред. код]

Висадка пасажирів з літака Sud-Est SE-161

У 1952 році Air France перенесла свою діяльність та інженерну базу до нового Південного терміналу паризького аеропорту Орлі. На той час мережа була значно розширена, і досягла 250 000 км.[10] Air France увійшла в реактивну еру в 1953 році з оригінальним, але ненадійним De Havilland Comet серії 1, першим у світі реактивним лайнером.

У середині 1950-х років, вона була також найбільшим оператором турбогвинтових Vickers Viscount, з дванадцятьма літаками введеними в експлуатацію в період з травня 1953 по серпень 1954, що працювали на європейських маршрутах. 26 вересня 1953 року, уряд доручив авіакомпанії Air France поділитися далекомагістральними маршрутами з новими приватними авіакомпаніями. За цим слідувало накладення доручення Міністерством транспорту на авіакомпанії Air France, Aigle Azur, TAI та UAT, відповідно до якого деякі маршрути в Африці, Азії та Тихоокеанського регіону були передані приватним перевізникам.[10]

23 лютого 1960, Міністерство громадських робіт та транспорту передало монополію Air France на внутрішні перевезення до Air Inter. Щоб компенсувати втрату внутрішньої мережі, Air France отримала частку в Air Inter. На наступний день, Air France отримала подальші вказівки поділитися африканськими маршрутами з Air Afrique та UAT.[10][13]

Авіакомпанія повністю перейшла на використання реактивних літаків у 1960 з Sud Aviation Caravelle та Boeing 707.[10] Включення реактивних авіалайнерів до маршрутної мережі Air France, скоротило час у дорозі в два рази і підвищило комфорт для пасажирів.[10] Air France пізніше став одним з перших операторів Boeing 747, і в кінцевому підсумку має один з найбільших у світі флотів 747-х.

Реактивний лайнер Air France Caravelle у 1977

На 1 лютого 1963 уряд формалізував поділ маршрутів між Air France та її приватними конкурентами. Air France припинила польоти до Західної Африки (за винятком Сенегалу), Центральної Африки (крім Бурунді та Руанди), Південної Африки (включаючи ПАР), Лівії в Північній Африці, Бахрейну та Оману на Середньому Сході, Шрі-Ланки (тоді відомої як Цейлон) у Південній Азії, Індонезії, Малайзії та Сингапуру в Південно-Східній Азії, Австралії, Нової Зеландії а також до Нової Каледонії та Таїті. Ці маршрути були передані до Union des Transports Aériens (UTA), нової приватної авіакомпанії, яка була результатом злиття TAI та UAT. UTA також отримала ексклюзивні права на польоти до Японії, Нової Каледонії та Нової Зеландії, Південної Африки та острова Реюньйон в Індійському океані, а також до Лос-Анджелесу та Таїті.[10][13][14]

З 1974 року, Air France стала проводити більшу частину операцій у новому аеропорту Шарля де Голля на північ від Парижа. На початок 1980-х років, лише рейси в Корсику, Мартініку, Гваделупу, більшість рейсів до Французької Гвіани, Реюньону, Магрібського регіону, Східної Європи (за винятком СРСР), Південної Європи (крім Греції та Італії), та один щоденний рейс до Нью-Йорку (JFK) залишилися в Орлі. У 1974 році, Air France також стала першим у світі експлуатантом широкофюзеляжного літака Airbus A300, першого комерційного авіалайнера компанії Airbus Industrie для якого вона стала стартовим замовником.[15]

Експлуатація Concorde та конкуренція[ред.ред. код]

Літак Air France Concorde в аеропорту Шарля де Голля у 2003 році.

21 січня 1976 року, Air France почала використовувати надзвукові польоти на маршруті з паризького аеропорту Шарля де Голля до Ріо (через Дакар) на англо-французькому літаку BAC-Aérospatiale Concorde F-BVFA. Надзвукові польоти з Парижу (CDG) до Вашигтону (Аеропорт Даллеса) стартували 24 травня 1976, також на F-BVFA. Польоти до Нью-Йорку (JFK) – єдиний маршрут Конкорду, що існував до завершення програми – почалися 22 листопада 1977 року. Рейс Париж—Нью-Йорк тривав 3 години 23 хвилини, на майже подвійній швидкості звуку. Дозвіл на польоти в США був спочатку відхилений через протести проти шуму. Зрештою, були запущені рейси до Мехіко через Вашингтон (округ Колумбія). Air France була одною з лише двох авіакомпаній – іншою була British Airways – що регулярно виконували надзвукові польоти і продовжувала виконувати щоденні трансатлантичні рейси Конкорду до травня 2003 року.[16]

Air France експлуатувала 33 Boeing 747 у 1983 році. На фото 747-100 в аеропорту Шарля де Голля у 1978 році.

У 1983 році, коли Air France святкувала золотий ювілей, кількість робітників досягла 34 000, флот сягнув 100 реактивних авіалайнерів (включаючи 33 Boeing 747), довжина мережі становила приблизно 634 000 км, та існувало 150 напрямків у 73 країнах. Це зробило Air France четвертою за величиною регулярною пасажирською авіакомпанією у світі, а також другою за кількістю вантажних перевезень.[10] Air France має код-шерінгові угоди з регіональними французькими авіакомпаніями такими як TAT. ТАТ пізніше працювала на кількох регіональних міжнародних маршрутах від імені Air France.[17] У 1983 році Air France першою з європейських авіакомпаній почала виконувати пасажирські перельоти до Південної Кореї.[18]

У 1986 році уряд послабив свою політику поділу комерційних прав на регулярні рейси між Air France, Air Inter і UTA, без дублювання маршрутів між ними. Рішення відкрило деякі з найприбутковіших маршрутів Air France, на яких вона користувалася санкційованою урядом монополією з 1963 року і які були у її винятковій сфері впливу, для компаній-конкурентів, зокрема для UTA. Зміни дозволили UTA почати регулярні рейси у нових напрямках в сфері Air France, і конкурувати з цією авіакомпанією.

Air France Airbus A300 на авіасалоні в Фарнборо у 1974 році.

Рейс Париж-Сан-Франциско став перший безпосадковим маршрутом UTA у конкуренції з Air France. Air France відповіла подовженням деяких безпосадкових маршрутів Париж—Лос-Анджелес до Папеете, Таїті, для конкуренції з маршрутом Лос-Анджелес—Папеете компанії UTA. Здатність UTA до отримання комерційних прав на польоти, за межами її звичної сфери діяльності і конкуренція з Air France стали результатом урядової лобістської кампанії, що дозволило авіакомпанії швидше розвиватися і приносити більший прибуток. Це розлютило Air France.[19]

У 1987 році Air France разом з Lufthansa, Iberia та SAS заснували Amadeus, IT-компанію, що створила глобальну дистриб'юторську систему, яка дозволила туристичним агентствам продавати продукти засновників та інших авіакомпаній з однієї системи.

У 1988 році, Air France стала стартовим замовником для середньомагістрального Airbus A320, разом з Air Inter та British Caledonian. Вона стала першою авіакомпанією, яка отримала A320 в березні 1988, та разом з Air Inter стала першою авіакомпанією, що почала експлуатацію Airbus A320 на близькомагістральних маршрутах.[20]

Поглинання та приватизація[ред.ред. код]

Dassault Mercure авіакомпанії Air Inter що стала частиною Air France у 1990 році

12 січня 1990 року, діяльність державної компанії Air France, напівдержавної Air Inter та повністю приватної Union des Transports Aériens (UTA) було об'єднано в розширеній Air France.[10] Поглинання Air France компаній UTA та Air Inter було частиною урядового плану початку 1990-х, для створення єдиного національного авіаперевізника з економією від масштабу і глобальним охопленням, щоб протистояти потенційним загрозам з лібералізації внутрішнього ринку повітряного транспорту ЄС.[21]

25 липня 1994 року, указом уряду була створена нова холдингова компанія — Groupe Air France. Groupe Air France розпочала діяльність 1 вересня 1994 року. Вона стала мажоритарним акціонером Air France та Air Inter (пізніше перейменованої в Air France Europe). 31 серпня 1994 року Стівен Вольф (Stephen Wolf), колишній CEO United Airlines, був призначений радником Крістіана Блана (Christian Blanc), голови групи Air France. Вольфу приписують введення в Air France зіркової моделі роботи в аеропорту Шарля де Голля. (Вольф пішов у відставку в 1996 році, щоб обійняти посаду CEO в US Airways.)[22][23]

У 1997 році Air France Europe була поглинута Air France. 19 лютого 1999 року, уряд французького прем'єр-міністра Ліонеля Жоспена погодив часткову приватизацію Air France. Її акції були розміщені на Паризькій фондовій біржі 22 лютого 1999 року. В червні 1999-го, Air France та Delta Air Lines створили білатеральне трансатлантичне партнерство. 22 червня 2000 року, воно перетворилося на SkyTeam - глобальний авіаційний альянс.[2][10]

Злиття у Air France-KLM[ред.ред. код]

Програма Відкрите небо[ред.ред. код]

Поточний розвиток[ред.ред. код]

Корпоративні відносини та ідентичність[ред.ред. код]

Штаб-квартира[ред.ред. код]

Закордонні представництво[ред.ред. код]

База персоналу[ред.ред. код]

Центр вакцинації[ред.ред. код]

Aérogare des Invalides[ред.ред. код]

Дочірні компанії та франшизи[ред.ред. код]

Аутсорсинг[ред.ред. код]

Лівреї[ред.ред. код]

Маркетинг[ред.ред. код]

=)

Уніформа[ред.ред. код]

Логотип[ред.ред. код]

Напрямки[ред.ред. код]

Код-шерінгові домовленості[ред.ред. код]

Флот[ред.ред. код]

Замовлення[ред.ред. код]

Airbus A380[ред.ред. код]

Ювілейний літак[ред.ред. код]

Історія флоту[ред.ред. код]

Concorde[ред.ред. код]

Класифікація салонів[ред.ред. код]

La Première[ред.ред. код]

Affaires[ред.ред. код]

Alizé[ред.ред. код]

Premium Voyageur[ред.ред. код]

Voyageur[ред.ред. код]

Послуги[ред.ред. код]

Бортове харчування[ред.ред. код]

Розваги на борту[ред.ред. код]

Відпочинок[ред.ред. код]

Flying Blue[ред.ред. код]

В масовій культурі[ред.ред. код]

Аварії та інциденти[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Авіакомпанія Air France-KLM відправила у відставку гендиректора». Корреспондент.нет. 2011-10-18. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-10-29. 
  2. а б «Directory: World Airlines». Flight International. 27 березня 2007. с. 56–57. 
  3. Salpukas, Agis (27 грудня 1992). «Air France's Big Challenge». The New York Times. Процитовано 31 May 2009. 
  4. «Air France – Company Overview». Hoover's. 2009. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2009-05-31. 
  5. «Крупнейший в мире пассажирский самолет совершил первый трансатлантический перелет». Корреспондент.нет. 2009-11-20. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-10-29. 
  6. Відомості про компанію Régional (Compagnie Aérienne Européenne)
  7. Флот авіакомпанії Régional
  8. «Ordonnance n°45-1403 du 26 juin 1945 portant nationalisation des transports aériens» ((фр.)). Legifrance.gouv.fr. Процитовано 31 травня 2011. 
  9. «Air France: History». Corporate.airfrance.com. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  10. а б в г д е ж и к л м н п р с «Air France (Airline, France)». Fotw.net. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  11. Marson, Peter, "The Lockheed Constellation Series", Air-Britain (Historians) Ltd, 1982, ISBN 0-85130-100-2, pages 137–141
  12. Aeroplane – Airline of the Month: UTA – Five-star independent, Vol. 109, No. 2798, p. 4, Temple Press, London, 3 червня 1965
  13. а б в «The Changing Nature of French Dirigisme» (PDF). Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  14. Aeroplane – Airline of the Month: UTA – Five-star independent, Vol. 109, No. 2798, pp. 4–6, Temple Press, London, 3 June 1965
  15. «Airliner Classic: Airbus A300 – the beginning for a giant: key.Aero, Commercial Aviation». Key.aero. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  16. «Decades of safe flying come to an end. The Birmingham Post July 26, 2000». Highbeam.com. 2000-07-26. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  17. Richard Aplin; Joseph Montchamp (1 квітня 1999). A dictionary of contemporary France. Taylor & Francis. с. 453. ISBN 978-1-57958-115-2. Процитовано 4 серпня 2010. 
  18. Rahn, Kim. "Air France Celebrates 25th Years in Korea." The Korean Times. 25 вересня 2008. Retrieved on 29 червня 2010.
  19. «(Business and Finance) – Chargeurs International». Answers.com. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  20. «Evènements aéronautiques de l'année 1988». Aeroweb-fr.net. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  21. «FT.com/Business Life, The Monday Interview, 30 September 2007 – Pilot who found the right trajectory». Financial Times. 2007-09-30. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  22. Leonhardt, David. «The New York Times, 31 August 1994, Air France's New Adviser». Topics.nytimes.com. Архів оригіналу за 2013-07-12. Процитовано 2011-05-31. 
  23. Business Wire, 16 January 1996 – Statement from Air France Group Chairman regarding Stephen M. Wolf[недійсне посилання]

Додаткова література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]