Аюбіди

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Аюбі́ди (Еюбіди) — курдська за походженням династія на Близькому сході в ХІІ-ХІІІ століттях. Названа за іменем Аюба ібн Шаді — батька засновника династії Салах ад-Діна. Султани з цієї династії правили в Єгипті у 11711250 роках. Різні гілки династії також правили в Дамаску (1186-1260), Халебі (1186-1260), Хамі (1178-1341), Хомсі (1178-1262), Ємені (11731228) та Джазірі (1200-1245).

Засновник династії — Салах ад-Дін, спираючись на тюркські сельджукські війська, які стояли в Єгипті, скинув династію шиїтів Фатімідів та знищив їхній халіфат. Влада була поширена також на Кіренаїку та Тріполітанію (1173), Ємен (1173), Сирію (1174), Джазіру (Верхню Месопотамію, 1180-86). Аюбіди нанесли низку поразок хрестоносцям, вели боротьбу з шиїтами. Номінально визнаючи сюзеренітет аббасидських халіфів, аюбіди претендували на владне положення в мусульманському світі. Під час конфлікту з халіфом Насіром Салах ад-Дін поклав на себе халіфські прерогативи та прийняв титул хадім аль-хурамейн («служитель обох священних міст»), який носили правителі Єгипету, що претендували на світське та духовне керівництво в ісламському світі (до 1517 року).

Згідно з сельджукською традицією влада в державі належала всьому роду Аюба. Родичі султана отримували в самостійне управління окремі провінції та корились султану тільки як старшому в роді. Після смерті Салах ад-Діна його держава фактично розпалася і аюбіди правили незалежними державами які час від часу об’єднувалися під владою одного монарха. В 1238 році держава Аюбідів остаточно розпалась на окремі наділи. В Єгипеті опорою Аюбідів була військово-феодальна знать курдського походження, потім переважно мамлюки тюркського походження. В 1250 році мамлюки здійснили військовий переворот, вбили Муаззам Туран-шаха — останнього султана-Аюбіда та захопили владу.

За правління Аюбідів загального поширення отримали соціальні інститути пізнього середньовіччя, а саме (в результаті реформи 1181 року) військово-ленна система ікта. При зберіганні регламентації та державної монополії на виробництво та збуту деяких видів продукції збільшувалось значення приватно-господарських відносин, вільного ремесла та приватної торгівлі. В релігійному житті затвердилась перевага сунізму, поширились суфізм та дервішські ордени. Соціальне та політичне життя зазнало впливу ірано-тюркських традицій Сельджукідів.

Джерела[ред.ред. код]

  • Советская историческая энциклопедия, Москва, 1961