Династія Мін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
大明
Велика Мін
Династія Юань Flag
1368 – 1644
Розташування Династія Мін
Мінський Китай за правління імператора Юн Ле
Столиця Нанкін
(1368-1421)
Пекін
(1421-1644)
39°54′ пн. ш. 116°23′ сх. д. / 39.900° пн. ш. 116.383° сх. д. / 39.900; 116.383
Мови китайська
Форма правління монархія
Імператор
 - 1368-1398 імператор Хун У
 - 1627-1644 імператор Чун Чжен
Історія
 - Заснована в Нанкіні 23 квітня 1368
 - Падіння Пекіна 6 червня 1644
 - Кінець Південної Мін квітень, 1662
Населення
 - 1393 72 700 000 осіб
 - 1400 65 000 000¹ л.
 - 1600 150 000 000¹ осіб
 - 1644 100 000 000 осіб
Попередник
Наступник
Blank.png Династія Юань
Династія Шунь Blank.png
Династія Цін Blank.png
залишки династі Мін керували Китаєм до 1662. Період з 1644 по 1662 роки відомий як Південна Мін.
¹ Оцінки подані за C.J. Peers in Late Imperial Chinese Armies: 1520-1840
Історія Китаю
Історія Китаю:
Епоха неоліту
Три правителі і п'ять імператорів
Династія Ся
Династія Шан
Династія Чжоу
Східна Чжоу Період Чуньцю
Період Чжаньго
Династія Цінь
(Династія Чу) — смутний час
Династія Хань Західна Хань
Династія Сінь, Ван Ман
Східна Хань
Епоха трьох держав Династія Вей Династія Шу Династія У
Західна Цзінь
Шістнадцать варварських держав Східна Цзинь
Південні і Північні династії
Династія Суй
Династія Тан
Династія Мін
Республіка Китай

Династія Мін (кит. 明朝; піньїнь: Míng Cháo) або Велика країна Мін (кит. 大明國, 大明国; піньїнь: Dà Míng Guó; 13681644) — династія, що правила Китаєм після ліквідації монгольської династії Юань. В часи панування Мін населення Китаю нараховувало від 160 до 200 мільонів мешканців[1]. Ця династія була останньою династією Китаю, що керувалася етнічними китайцями — ханьцями. Вона була повалена повстаннцями Лі Цзичена і поступилася маньчжурській династії Цін. Хоча столиця Мін, місто Пекін, був узятий маньчжурами у 1644 році, імператор та його двір втікли до Південного Китаю і правили звідти до 1662 року[2].

За правління Мін, Китай володів великим флотом і армією числом у 1 мільйон чоловік[3]. Хоча приватна морська торгівля і офіційні посольства з Китаю мали місце за панування минулих династій, флот мусульманського адмірала-євнуха Чжен Хе, споруджений в часи Мін у 15 столітті, повністю перевершив своїх попередників розмірами і масштабом. На час панування Мін припадають реалізація великих будівничих проектів, таких як реставрація Великого китайського каналу і Великого китайського муру, а також спорудження Забороненого міста імператора у Пекіні у першій чверті 15 століття.

Історія[ред.ред. код]

Повстання і подальша боротьба за владу[ред.ред. код]

Китай був невід'ємною частиною монгольської імперії Юань (1271 - 1368) до приходу до влади майбутніх імператорів Мін. Невдоволення монгольським пануванням пояснювалося, серед іншого, дискримінаційною політикою держави, спрямованою проти китайців. Крім того, падіння династії зумовили жорсткий податковий гніт і катастрофічний розлив річки Хуанхе, викликаний тим, що колишні іригаційні споруди прийшли в непридатний стан[4]. В результаті всього вище переліченого промисловість і сільське господарство в рівній мірі занепали, і сотні тисяч селян, насильно зігнаних для ремонту річкових дамб, повстали.[4]

Це повстання отримало в історіографії назву повстання Червоних пов'язок. Війська повстанців були сформовані членами Білого лотоса - таємного буддійського братства. З середовища повстанців незабаром виділився Чжу Юаньчжан, до початку повстання - бідний селянин, потім буддійський монах, який долучився до повстання в 1352 році. Спочатку він не виділявся серед інших, проте його вплив значно виріс після одруження на прийомній дочці одного з керівників повстання[5]. В 1356 році загін під його командуванням (так званий «Зелений ліс») захопив Нанкін,[6], який пізніше став столицею Мінської династії.

Чжу Юаньчжан, розуміючи безперспективність народного бунту, переправляється через річку Янцзи до Південного Китаю. Там він обирає білий прапор, а своїх колишніх союзників оголошує злочинцями[7]. Чжу Юаньчжан закріпив свою владу на Півдні країни. Зібравши 250 000 військо переміг свого головного суперника, також керівника одного із загонів Чень Юляна в битві біля озера Поянху в 1363 році. Пізніше, після смерті за не сумніних обставинах вождя Червоних пов'язок - Сяо Мінвана, Чжу Юаньчжан остаточно перестав приховувати свої імперські амбіції. В 1368 році він направляє армію повстанців на штурм юаньської столиці[8]. Останній юаньский імператор втік на північ, в Шанди, а Чжу, зруйнувавши дощенту палаци колишньої династії в їхній столиці Ханбалик (Пекін), привселюдно оголосив про прихід до влади нової династії Мін[8]. Таким чином була відновлена незалежна Китайська держава.

Відкинувши традиційний принцип, згідно з яким правляча династія отримувала назву області, з якої походив її перший імператор, Чжу, наслідуючи монгольський приклад життєрадісних назв, вибрав для неї ім'я Мін () - «Сяюча» [6], себе ж оголосив імператором Хун У. Девізом його правління був обраний «Розлив войовничості» (кит. 洪武, пін. Hóngwǔ). Також він вважав за краще забути про те, що зобов'язаний своїм піднесенням Білому Лотосу і, ледь прийшовши до влади, став заперечувати своє членство в цій організації, а ставши імператором, жорстоко придушував релігійну опозицію [6][9].

Правління першого імператора[ред.ред. код]

Внутрішня політика[ред.ред. код]

Портрет Імператора Хун У (1368—1398 роки)

Перший монарх династії, Імператор Хун У (13681398), негайно зайнявся відновленням економіки країни. Він закріпив всі землі, захоплені селянами і великими землевласниками під час війни, за тими, хто їх обробляв. Орної землі не вистачало, тому землероби, котрі піднімали цілину, на три роки звільнялися від податків, що дозволило вже на третій рік правління Хун У заселити цілинні землі навколо міст в північних областях. Надалі уряд також заохочувала біженців та мешканців густонаселених областей до переселення на цілинні землі, надаючи їм усілякі пільги[10]. Для збільшення кількості робочої сили було скасовано рабство (володіти рабами дозволялося лише членам імператорської родини), скорочувалася кількість ченців, заборонялася купівля-продаж вільних людей, в тому числі прийом в заклад дружин, дітей, наложниць, також не дозволялась купівля-продаж рабів[10].

Одночасно з розширенням державного фонду землі і стимулюванням зростання робочої сили Хун У прагнув вести строгий облік землі та підданих. Вже на наступний рік після заснування нової імперії був виданий імператорський указ, що зобов’язував всім підданим зареєструватися при складанні нових подушних реєстрів. В 1370 році було проведено перший перепис населення, що мав на меті не тільки врахувати всіх підданих, а й визначити розміри майна кожного двору. В 1381 році в цю систему були внесені зміни, що дозволили впорядкувати процедуру збору податків і відбування повинностей.

Імператор Хун У намагався створити сталі самодостатні сілські общини, які б існували незмінно і незалежно від комерційно-торгових міських центрів. Його перебудова основи китайського сільського господарства і посилення транспортно-комунікаційних шляхів через мілітаризовану систему вістунів неочікувано призвела до появи величезного надлишку сількогосподарської продукції, який можна було збути на стихійних ринках вздовж вістунських шляхів. Це стало причиною впливу міської культури на провінційну культуру і комерцію. Вищі класи суспільства, які складалися з освіченої чиновницької знаті, також зазнали впливу нової культури, заснованої на попиті. На противагу традиціям минулого, купецькі родини почали постачати кандидатів на чиновницькі посади, переймаючи звичаї і уподобання знаті.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Південні ворота китайської фортеці міста Далі, побудовані у 1382 році, одразу після завоювання регіону китайцями

В 1381 у Мінська імперія зуміла відвоювати в Юньнані (колишня територія королівства Далі) великі землі на південному заході. До кінця XIV століття 200 тисячам військових поселенців було виділено близько 2 мільйонів му (130000 гектар ів) землі в майбутніх провінціях Юньнань та Гуйчжоу[11]. Ще близько півмільйона китайців приєдналося до перших поселенців пізніше, ці міграції значно змінили етнічний вигляд регіону, так як раніше близько половини місцевого населення (1,5 млн чоловік) не були ханьцями[11]. У цих районах Мінська імперія здійснювала політику подвійної адміністрації: області, де китайське населення переважало, управлялися по мінським законам і звичаям, області, де більшість населення належало до місцевих племен, управлялося за місцевими звичаями, в той час як племінні вожді клялися дотримуватися порядку і виплачувати данину в обмін на те, що їм постачали китайськи товари[11]. В 1464 році племена мяо та яо підняли повстання проти китайського панування, але мінський двір направив проти них з центру країни 30-тисячну армію (серед інших народів, в ній була тисяча монголів), до яких приєдналося 160 000 солдатів, мобілізованих на місці (в провінції Гуансі), і два роки потому повстання було придушене[12]. Пізніше нове повстання було придушене армією під керівництвом чиновника і філософа Ван Янміна (1472-1529), за його наполяганням було засновано спільне правління для китайців і місцевих племен для того, щоб місцеві звичаї також враховувалися в кожному прийнятому рішенні[12].

Разом з тим основним завданням імперії Мін в той час було запобігання нового монгольського завоювання. Досить успішні бої з монголами майже безперервно велися аж до 1374 року, потім в 1378-1381 рр.. і 1387-1388 рр..[13]

Сфера зовнішньої торгівлі була винятковою прерогативою держави. Однак, оскільки в конфуцианскому суспільстві торгівля не заохочувалася, як негідне заняття, уряд Чжу Юаньчжана прагнув звести зовнішню торгівлю до обміну дарами з послами держав[13].

Правління імператора Юнле[ред.ред. код]

Після смерті Хун У його онук Чжу Юньвень прийняв владу під ім'ям імператора Цзяньвень (1398-1402). Найближчі радники нового імператора почали проводити контрреформи. Найістотнішою серед них була спроба скасувати роздані засновником уділи. Опір удільних володарів вилилося в збройний виступ одного з них - Чжу Ді, принца Янь - проти уряду[13]. Побоюючись владолюбства своїх дядьків, Чжу Юньвень подбав про те, щоб обмежити їх реальні можливості. Найнебезпечнішим з них в очах імператора був полководець Чжу Ді, поставлений головою області, що включала Пекін, для того, щоб стримувати кордон проти монголів. Після того, як імператор наказав заарештувати багатьох сподвижників дядька, Чжу Ді склав змову проти племінника. Під приводом огородження молодого імператора від небезпеки, що загрожувала йому з боку корумпованого чиновництва, він прийняв командування військом і збунтував його. В кінцевому підсумку Чжу Ді захопив столицю; палац у Нанкіні був спалений дотла, і разом з ним згоріли Цзяньвень, його дружина, мати і придворні. Чжу Ді зійшов на трон під ім'ям імператора Юнле (1403-1424); його царювання розглядається деякими дослідниками як «друге заснування» Мінської династії, так як він круто змінив політичний курс, якого дотримувався його батько[14].

Юнле в 1403 у оголосив про свій переїзд в Пекін, який ставав відтепер центром влади. Будівництво нового міста, на якому було зайнято одночасно сотні тисяч людей, тривало з 1407 по 1420 рр.. У центрі нової столиці знаходився її владний центр - Імператорське місто, центр якого в свою чергу становили Заборонене місто, житловий палац імператора та його родини.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

В 1407 році Юнле підкорив В'єтнам, але в 1427 році мінські війська були змушені залишити країну в зв'язку з наростаючим опором народу. Ця війна дорого обійшлася державній казні. У 1431 році нова в'єтнамська династія Ле домоглася незалежності, при умові сплати данини[15]. Загрозу представляли і монголи, котрі знову набирали силу в північних степах, що перетворювалася для імператора в проблему першочергової важливості. Щоб запобігти цій загрозу, Чжу Ді зробив цілий ряд походів до Монголії з метою розгрому противника. Сам переїзд Юнле з Нанкіна в північну столицю Пекін був продиктований необхідністю постійно тримати в полі зору неспокійних північних сусідів[16].

Занепад[ред.ред. код]

На 16 століття розвиток мінської економіки стимулювався морською торгівлею з Португалією і Іспанією. Китай взяв участь у так званому явищі Колумбового обміну — глобальній торгівлі речами, рослинами, тваринами і людьми, що стартувала в епоху європейських відкриттів. Торгові відносини із європейськими країнами і Японією призвели до масового імпорту срібла, яке витіснило китайські мідні і паперові гроші як засіб грошового обігу.

У середині XVI ст. імперія витримала запеклу боротьбу з японськими піратами, яких підтримували дайме та китайські пірати. Центральна влада виявилася нездатною боротися з загрозою. Причина цього полягала у безкінечних палацових інтригах, корупції, відриву імператорів від реального ходу подій. Лише завдяки самовідданим діям китайських патріотів, зокрема Ці Цзігуана, Юй Даю, вдалося впоратися із цією загрозою. У підсумку прибережні землі та моря були очищені не тільки від японських, але й від усіх піратів загалом, на тривалий прмоіжок часу.

В останні роки існування Мін, притік срібла в країну сильно зменшився, що підірвало державні доходи і всю мінську економіку загалом. Цей удар співпав із малим льодовиковим періодом, який завдав шкоди сільському господарсту в Китаї і позначився неврожайними роками, стихійними лихами і епідеміями. Це спровокувала конфлікт між євнухами, які отримали надзвичайний вплив, та Дунліньською партією, представники якої на чолі з Гао Паньлуном виступали за реформи.Прогресуючий занепад влади і добробуту мешканців держави стали причиною бунтів, а згодом призвів до іноземного завоювання.

Управління[ред.ред. код]

Мінські імператори перейняли систему земельного управління у династії Юань, тринадцять мінських провінцій дали початок сучасному адміністративному поділу країни. За часів династії Сун, найбільшою адміністративною одиницею були округи (лу)[17]. Проте, після чжурчженьского вторгнення у 1127 році сунский двір встановив систему напівавтономного земельного управління, основою якого служило адміністративний і військовий поділ країни, забезпечений власним автономним чиновницьким апаратом. Цю систему запозичили без змін династії Юань, Мін і Цин[18]. Як і за часів Юань, мінська адміністративна модель являла собою три підрозділи - цивільне, військове та земельне відомства. Провінції (шен) в свою чергу поділялися на префектури (фу), очолювані префектами, ті, в свою чергу, ділилися на субпрефектури (чжоу) під керівництвом субпрефектів[19]. Нижчою адміністративною одиницею служив округ - (сянь), що знаходився в підпорядкуванні у магістрату. Особливі адміністративні одиниці включали обидві столиці - Нанкін і Пекін з прилеглими до них міськими зонами (цзін)[19].

Наука[ред.ред. код]

  • Лі Шичжень — відомий лікар, фармаколог, натураліст.
  • Сюй Гуанці — науковець, математик та астроном.
  • Фан Ічжи — вчений-енциклопедист, здійснив термінологічне розділення флософії та науки.
  • Чжу Цзайюй — вчений, музикознавець, астроном.

Культура[ред.ред. код]

Для раннього мінського живопису, була характерна орієнтація на колишні, головним чином сунські, зразки. Яскравими представниками цього періоду є Ван Фу (1362—1416) та Ван Лу (1332—1383) . У відродженої на межі 20-30-х років XV сторіччя придворної Академії живопису переважав жанр «квітів та птахів». Найбільш уславленими майстрами тут були Бянь Веньцзінь (початок XV сторіччя) і Лінь Лян (кінець XV сторіччя). У жанрі пейзажного живопису, характерному для незалежних від двору художників, користувалася популярністю школа У на чолі з її засновником Шень Чжоу (1427-1509) та Чень Чунєм (1482—1544) і школа Чже, найяскравішим представником якої був Дай Цзінь (нар. бл. 1430 р.) [13], а також Хуатінська (Сунцзянська) школа на чолі з видатним теоретиком живопису Дун Цичаном та його учнем Ван Ши-міном. У живописі XVI сторіччя переважав наслідувальний (щодо традиційних манер та сюжетів) стиль. У традиційному жанрі «квіти і птахи» великої майстерності досяг Люй Цзі. До нових моментів слід віднести розповсюдження в XV ст. так званого «похоронного портрету» з його характерною реалістичністю. З XVI сторіччі виникає жанр ілюстрації похоронних творів. Особливий мініатюрний стиль в цій області доводить до досконалості Цю Ін, котрий працював у середині сторіччя [20]. Крім названих художників широку популярність в епоху Мін також придбали Тан Ін, Вень Чженмін, Сюй Вей та ін. Одним з головних творців техніки багатобарвної художньої ксилографії (доу лазень) був Ху Чженянь (胡正言, 1582 — 1672).

Предмети мистецтва епохи Мін
He Chaozong 1.JPG
Golden canteen with dragon, Ming Dynasty.jpg
Chen Hongshou, leaf album painting.jpg
Золота військова фляга Картина мінського художника Чень Хуншоу (1599—1652)
Статуетка роботи Хе Чаоцзуна
Ming-Schale1.jpg
TempleofHeaven-HallofPrayer (square).jpg
CMOC Treasures of Ancient China exhibit - calligraphy brush with dragon design.jpg
Кісточка для каліграфії Фарфорове блюдо Храм Неба, де молились мінські імператори

Найбільші досягнення в жанрі прози спостерігаються в XVI - початку XVII ст. Так, Сюй Сяке (1587-1641), автор подорожніх записок під назвою «Щоденник Мандрів», що складалися з 404 000 ієрогліфів, приводив в них скрупульозної інформацію про всі місця, котрі відвідав - починаючи з географії і закінчуючи мінералогією[21][22]. Також відомим есеїстом та описувачем своїх мандрів був Юань Чжундао (1570—1624).

Продовжується розвиваться мистецтво каліграфії та скоропису. Відомим представником її був Чжу Юньмін, майстер у трьох стилях.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Найнижча оцінка — Fairbank & Goldman, 2006:128, найвища — Ebrey 1999:197.
  2. Період існування Мін у Південному Китаї з 1644 по 1662 роки називають Південною Мін.
  3. Ebrey (2006), 271.
  4. а б Gascoigne, 150.
  5. Ebrey (1999), 190—191.
  6. а б в Gascoigne 151.
  7. Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Підручник. — Київ: Либідь, 2002. — 736 с. — ISBN 966-06-0234-0.
  8. а б Ebrey (1999), 191.
  9. Wakeman, Frederick, Jr. Rebellion and Revolution: The Study of Popular Movements in Chinese History (1977).
  10. а б Очерки истории Китая с древности до «опиумных» войн. — С. 403—412
  11. а б в Ebrey (1999), 195.
  12. а б Ebrey (1999), 197.
  13. а б в г Китай во второй половине XIV - XV в. // История Востока: В 6 т.. — Москва: Институт востоковедения РАН, 2000. — Т. 2. — 716 с.
  14. Atwell (2002), 84.
  15. Fairbank, 138.
  16. Robinson (1999), 80.
  17. Yuan, Zheng {{{заглавие}}}. — Т. 34. — № 2.
  18. Hartwell, 397—398.
  19. а б Hucker, 5.
  20. Китай в XVI - начале XVII в. // История Востока / Леонид Борисович Алаев, К.З. Ашрафян и Н.И. Иванов. — Москва: Институт востоковедения РАН, 1999. — Т. 3. — С. 268 - 301. — ISBN 5-02-018102-1.
  21. Needham, Volume 3, 524.
  22. Hargett, 69.

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Кирилицею

  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997. - 464с

Латинкою

  • Atwell, William S. "Time, Money, and the Weather: Ming China and the "Great Depression" of the Mid-Fifteenth Century," The Journal of Asian Studies (Volume 61, Number 1, 2002): 83–113.
  • Brook, Timothy. (1998). The Confusions of Pleasure: Commerce and Culture in Ming China. Berkeley: University of California Press. ISBN 0-520-22154-0 (Paperback).
  • Crosby, Alfred W., Jr. (2003). The Columbian Exchange: Biological and Cultural Consequences of 1492; 30th Anniversary Edition. Westport: Praeger Publishers. ISBN 0-275-98092-8.
  • Ebrey, Patricia Buckley, Anne Walthall, James B. Palais. (2006). East Asia: A Cultural, Social, and Political History. Boston: Houghton Mifflin Company. ISBN 0-618-13384-4.
  • Ebrey, Patricia Buckley (1999) The Cambridge Illustrated History of China. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN=0-521-66991-X
  • Fairbank, John King, Goldman Merle (2006) China: A New History; Second Englarged Edition, Cambridge: The Belknap Press of Harvard University Press ISBN=0-674-01828-1
  • Gascoigne, Bamber. (2003). The Dynasties of China: A History. New York: Carroll & Graf Publishers. ISBN 0-7867-1219-8 (Paperback).
  • Gernet, Jacques (1962). Daily Life in China on the Eve of the Mongol Invasion, 1250-1276. Translated by H. M. Wright. Stanford: Stanford University Press. ISBN 0-8047-0720-0
  • Hargett, James M. "Some Preliminary Remarks on the Travel Records of the Song Dynasty (960-1279)," Chinese Literature: Essays, Articles, Reviews (CLEAR) (July 1985): 67-93.
  • Ho, Ping-ti. (1959). Studies on the Population of China: 1368–1953. Cambridge: Harvard University Press.
  • Hucker, Charles O. "Governmental Organization of The Ming Dynasty," Harvard Journal of Asiatic Studies (Volume 21, December 1958): 1–66.
  • Laird, Thomas. (2006). The Story of Tibet: Conversations with the Dalai Lama. New York: Grove Press. ISBN 978-0-8021-827-1.
  • Mote, Frederick W. and Denis Twitchett. (1998). The Cambridge History of China; Volume 7–8. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-24333-5 (Hardback edition).
  • Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 3, Mathematics and the Sciences of the Heavens and the Earth. Taipei: Caves Books, Ltd.
  • Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 4, Physics and Physical Technology, Part 2, Mechanical Engineering. Taipei: Caves Books Ltd.
  • Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 4, Physics and Physical Technology, Part 3, Civil Engineering and Nautics. Taipei: Caves Books Ltd.
  • Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 5, Chemistry and Chemical Technology, Part 7, Military Technology; the Gunpowder Epic. Taipei: Caves Books Ltd.
  • Needham, Joseph (1986). Science and Civilization in China: Volume 6, Biology and Biological Technology, Part 2: Agriculture. Taipei: Caves Books, Ltd.
  • Nowell, Charles E. "The Discovery of the Pacific: A Suggested Change of Approach," The Pacific Historical Review (Volume XVI, Number 1; February, 1947): 1–10.
  • Pfoundes, C. "Notes on the History of Eastern Adventure, Exploration, and Discovery, and Foreign Intercourse with Japan," Transactions of the Royal Historical Society (Volume X; 1882): 82–92.
  • Robinson, David M. "Banditry and the Subversion of State Authority in China: The Capital Region during the Middle Ming Period (1450-1525)," Journal of Social History (Spring 2000): 527–563.
  • Robinson, David M. "Politics, Force and Ethnicity in Ming China: Mongols and the Abortive Coup of 1461," Harvard Journal of Asiatic Studies (Volume 59, Number 1, June 1999): 79–123.
  • Song, Yingxing, translated with preface by E-Tu Zen Sun and Shiou-Chuan Sun (1966). T'ien-Kung K'ai-Wu: Chinese Technology in the Seventeenth Century. University Park: Pennsylvania State University Press.
  • Spence, Jonathan D. (1999). The Search For Modern China; Second Edition. New York: W. W. Norton & Company. ISBN 0-393-97351-4 (Paperback).
  • Wakeman, Frederick, Jr. "Rebellion and Revolution: The Study of Popular Movements in Chinese History," The Journal of Asian Studies (1977): 201–237.
  • White, William Charles. (1966). The Chinese Jews (Vol. 1-3). New York: Paragon Book Reprint Corporation.

Посилання[ред.ред. код]