Поліомієліт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Поліомієліт
Polio lores134.jpg
Чоловік з атрофованою правою нижньою кінцівкою внаслідок перенесенного поліомієліту.
МКХ-10 A80, B91
МКХ-9 045

, 138

DiseasesDB 10209
MedlinePlus 001402
eMedicine ped/1843 pmr/6
MeSH C02.182.600.700

Поліомієліт (від дав.-гр. πολιός — сірий та дав.-гр. µυελός — мозок (речовина мозку) і лат. itis — запалення), (застаріле — дитячий спинномозковий параліч) — гостре вірусне захворювання, яке зумовлене поліовірусом та характеризується переважним ураженням ЦНС з виникненням парезів і паралічів.

Поліомієліт – це гостра інфекційна хвороба, яка вражає нервову систему, призводить до паралічу та смерті. Вірус поліомієліту розповсюджується від людини до людини через фекалії та слину, особливо через заражену їжу та воду. Найбільш вразливими до поліомієліту є діти віком до п’яти років. Поліомієліт не виліковний, але його можна попередити шляхом вакцинації. Вакцина від поліомієліту вводиться декілька разів і захищає дитину на все життя.

Історія[ред.ред. код]

Ендемічна фаза поліомієліту в історії[ред.ред. код]

За припущеннями істориків, зображення хворого на поліомієліт, Єгипет, XVIII династія 1403–1365 рр. до н. е.

Поліомієліт — хвороба, що відома людям уже декілька тисячоліть. На відміну від інших поширених хвороб, таких як грип, холера, чума, до кінця XIX століття великі епідемії поліомієліту були невідомі. У давніх джерелах, в яких згадується про поліомієліт, йде мова про поодинокі випадки хвороби. Найдавнішим свідченням існування поліомієліту є кам'яна давньоєгипетська стела епохи XVIII династії (1403–1365 рр. до н. е.). На стелі зображений молодий жрець з деформованою ногою та милицею. Гіпократ та Гален описують у своїх працях клишоногість, що може бути результатом поліомієліту. Але у працях греків також йдеться лише про поодинокі випадки. Так само рідкісною була ця хвороба в часи Середньовіччі. Про велику кількість хворих на поліомієліт відомо з документів XVII–XVIII століть. З середини XIX століття поліомієліт з'являється у Західній Європі та США з таким перебігом, що в багатьох хворих залишаються наслідки хвороби на все життя. Була зафіксована велика кількість хворих у окремих населених пунктах: французьке село на Атлантичному узбережжі, англійське містечко у графстві Ноттінгемшир, кілька містечок в американському штаті Луїзіана, а також у Швеції. У кожному з цих місць було виявлено десятки випадків захворювання на поліомієліт. Хворіли завжди діти в ранньому віці. Випадки хвороби фіксувалися завжди влітку.[1]

Збільшення випадків поліомієліту призвело до глибшого дослідження хвороби медиками. У 1838 р. на конференції вчених природничих наук у Фрайбурзі Якоб Гейне зробив повідомлення про гострий параліч ніг у дітей. Через два роки він описав перебіг хвороби, яку назвав «спінальним дитячим паралічем» (нім. Spinale Kinderlähmung). Інші лікарі називали також цю хворобу «атрофічним паралічем». Жан Луї Прево і Едме Вюльп'ян ґрунтовно описали у 1865 р. патологоанатомічні зміни, спричинені поліомієлітом. Адольф Куссмауль анатомічно локалізував хворобу в сірій речовині спинного мозку і вперше у 1874 році запропонував назву Poliomyelitis acuta anterior — гострий передній поліомієліт. Адольф фон Штрюмпель у 1884 р. припустив, що поліомієліт є інфекційною хворобою.

Епідемічна фаза поліомієліту в історії[ред.ред. код]

Парадоксальним чином поліомієліт набув особливого поширення внаслідок загального покращення гігієни в кінці XIX століття, що призвело до посилення автоімунних реакцій організму. Коли в 1887 році у Стокгольмі було виявлено численні випадки хвороби, Карл Оскар Медін визначив поліомієліт як епідемічну хворобу. Першою науково описаною епідемією поліомієліту був спалах хвороби в 1894 році у США, відомий під назвою «епідемія поліомієліту в Оттер Велей»[2].

У Європі й США регіональні епідемії траплялися кожні 5-6 років. Однією з найбільших епідемій був спалах хвороби в східних штатах США у 1916 році, коли від поліомієліту загинуло 6000 чоловік. У Європі епідемії були зокрема у 1932 році в Німеччині (3700 випадків) та у 1934 році в Данії (4500 випадків).[3]. Серед потерпілих від епідемії 1921 року в США був майбутній президент США Франклін Рузвельт, який заснував у 1938 році Національну фундацію з боротьби проти поліомієліту (англ. National Foundation for Infantile Paralysis).

У середині XX століття зростання захворюваності на поліомієліт набуло в багатьох країнах Європи та Північної Америки характер національного лиха. У 1908 р. німецькими дослідниками К. Ландштейнером та Е. Поппером доказана вірусна етіологія захворювання. У 1949 р. Д. Ендерс разом з Т. Веллером та Ф. Роббінсом змогли культивувати вірус на культурі клітин. за що в 1954 р. отримали Нобелівську премію. В середині XX ст. була розроблена лабораторна діагностика поліомієліту та отримана вакцина (1959 р., інактивована вакцина, Джонас Солк; жива пероральна вакцина, Альберт Себін. Саме пероральна вакцина Себіна була визнана ВООЗ найдієвішою).

Завдяки широкому застосуванню вакцинації проти поліомієліту з 60-х років XX ст. захворюваність стрімко знижувалася. У 1988 р. на 44-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я, була прийнята резолюція про ліквідацію поліомієліту в світі. Це положило початок Глобальній ініціативі з ліквідації поліомієліту, скерованої ВООЗ. На 2013 р. залишаються ендемічними по поліомієліту лише три країни (Афганістан, Нігерія та Пакістан), в той час як у 1988 р. число таких країн перевищувало 125[4]. В ендемічних натепер країнах існує проблема з вакцинацією населення. Через це в країни, які були до того сертифіковані ВООЗ, як вільні від вірусу, протягом 2009–2010 рр. відбувалися заноси інфекції з цих ендемічних регіонів.

2002 року в Нью-Йоркському університеті було створено перший синтетичний вірус поліомієліту.[5]

Недавні випадки поліомієліту[ред.ред. код]

Час від часу трапляються локальні спалахи хвороби, які не переростають в більшу епідемію.

  • 2006 року поліомієліт було зафіксовано на півночі Нігерії. Причиною спалаху стали атенуйовані віруси типу II, які внаслідок мутації стали вірулентними.[6]
  • З Таджикистану в 2010 році до 29 червня було зареєстровано більше 643 випадків хвороби, що становило 75% всіх випадків захворювання у світі. Спалах поліомієліту в Таджикистані вбив 29 дитину, більше ніж 480 людей були паралізовані. Всі хворі проживали на південному заході країни неподалік від Душанбе. Як реакція на спалах було проведено щеплення більше 3 млн дітей в Таджикистані та сусідніх Узбекистані й Афганістані. Вірус, що походив з індійського штату Уттар-Прадеш, поширився аж до Росії, Казахстану та Туркменістану, де були встановлені 18 випадків захворювання на поліомієліт та 1 летальний випадок.[7]
  • 7 грудня 2010 року ВООЗ повідомила про 179 смертей та 476 паралізованих у Республіці Конго внаслідк вірусу типу I. Вірус очевидно походив з Індії й потрапив у Конго через Анголу. Спалах був визнаний як особливо небезпечний, оскільки смертність сягала до 42% хворих й хворіли не лише діти, а й люди похилого віку.[8] Хвороба спалахула в Конго у жовтні 2010 року.[9]
  • З жовтня 2013 року ВООЗ підтвердила 39 випадків поліомієліту у Сирії. Це десятки паралізованих дітей та сотні можливих носіїв вірусу. 5-10% паралізованих помирають. Сусідні до Сирії держави розпочали масштабні кампанії з імунізації для попередження розповсюдження поліомієліту.[11]

Етіологія[ред.ред. код]

Збудник поліомієліту (poliovirus hominis) належить до групи пікорнавірусів родини ентеровірусів (кишкових вірусів) та існує у вигляді 3 незалежних типів (I, II і III). Розміри вірусу — 8—12 нм, містить РНК. Стійкий у зовнішньому середовищі (у воді зберігається до 100 діб, у випорожненнях — до 6 міс), добре переносить замороження, висушення. Не руйнується травним соком та антибіотиками. Культивується на клітковинних культурах, характерна цитопатогенна дія. Гине при кип'ятінні, під впливом ультрафіолетового опромінення та дезінфекуючих засобів.

Епідеміологія[ред.ред. код]

Джерело інфекції — людина (хвора або носій, що переносить зараження безсимптомно); збудник виділяється через рот (декілька діб), а потім із випорожненнями (декілька тижнів, а іноді й місяців). Зараження може відбутися повітряно-крапельним шляхом, але частіше — при потраплянні до рота активного вірусу (через забруднені руки, їжу). Механічним переносчиком вірусу можуть бути мухи.

Захворюваність поліомієлітом переважає у літньо-осінні місяці. Частіше хворіють діти від 6 місяців до 5 років. Більшість захворювань пов'язано з вірусом типу I.

Перенесене захворювання залишає після себе стійкий, типоспецифічний імунітет.

Патогенез[ред.ред. код]

На мікрофотознімку зображена гістологічна картина денервації тканини скелетного м'яза внаслідок дії вірусу поліомієліту, що може призвести до параліча

Вхідними воротами інфекції є слизова оболонка носоглотки або кишечника. Під час інкубаційного періоду вірус розмножується у лімфатичному глотковому кільці (мигдалики) та кишечнику, регіонарних лімфатичних вузлах, проникає у кров та досягає нервових клітин в центральній нервовій системі, викликаючи її ураження (особливо рухових клітин передніх рогів спинного мозку та ядер черепно-мозкових нервів). Нервові клітини зазнають дистрофічно-некротичних змін, розпадаються та гинуть. Менш виражених змін зазнають клітини мозкового стовбуру, підкоркових ядер мозочка та ще в меншій мірі — клітини рухових ділянок кори головного мозку та задніх рогів спинного мозку. Часто відмічається гіперемія та клітинна інфільтрація м'якої мозкової оболонки. Загибель 1/4—1/3 нервових клітин в потовщеннях спинного мозку веде до розвитку пареза. Повні паралічі виникають при загибелі не менше 1/4 клітинного складу.

Після закінчення гострих явищ, загиблі клітини заміщуються гліозною тканиною з виходом у рубцювання. Розміри спинного мозку (особливо передніх рогів) зменшуються: при однобічному ураженні відмічається асиметрія. У м'язах, іннервація яких постраждала, розвивається атрофія. Зміни внутрішніх органів незначні — у перший тиждень відмічається картина інтерстиціального міокардиту.

Патогенез для тварин[ред.ред. код]

При інтрацеребральному, інтраспінальному і підшкірному зараженні поліовіруси спричиняють поліомієліт у шимпанзе, макак-резусів, зелених мавп. До вірусу типу 2 чутливі бавовникові пацюки та білі миші. Тварини захворюють на 3-8 добу після зараження, у них виникають кволі паралічі м'язів кінцівок та спини.

Класифікація[ред.ред. код]

1. За типом
  • Типові (з ураженням ЦНС)
* Непаралітичні (менінгеальна, абортивна)
* Паралітичні (спінальна, бульбарна)
  • Атипові
* Стерта
* Безсимптомна
2. За тяжкістю перебігу
  • Легка форма
  • Середньоважка форма
  • Важка форма

Критерії важкості :

  • Виразність синдрому інтоксикації
  • Виразність рухових порушень
3. За перебігом (характером)
  • Гладкий перебіг
  • Негладкий
* З ускладненнями
* З нашаруванням вторинної інфекції
* Із загостренням хронічних захворювань

Абортивна форма проходить із загальними неспецифічними симптомами (катаральні явища, шлунково-кишкові розлади, загальна слабкість, підвищення температури тіла тощо); ці випадки найнебезпечніші в епідеміологічному відношенні.

Менінгеальна форма виявляється у вигляді серозного менінгіту.

За найпоширенішої з паралітичних форм поліомієліту — спінальної — після загальоінфекційних симптомів з'являються паралічі м'язових груп, що іннервуються руховими клітинами спинного мозку; на ногах найчастіше уражаються: чотириголовий м'яз, привідні м'язи, згинальні м'язи стопи; на руках: Дельтоподібний м'яз, Триголовий м'яз і супінатори передпліччя. Особливо небезпечний параліч діафрагми, що призводить до важкого порушення дихання.

Бульбарна форма обумовлена ​​враженням різних відділів довгастого мозку, а понтинна — враженням ядра лицевого нерва.

При непаралітичних формах захворювання зазвичай закінчується повним одужанням, при паралітичних формах у деяких випадках функції вражених м'язів відновлюються не повністю, дефект зберігається довго, іноді довічно. Найважчі випадки, особливо з ураженням дихальних центрів довгастого мозку, можуть призвести до летального результату. Діагноз «поліомієліт» ставлять на підставі клінічних, епідеміологічних і лабораторних даних.

Діагностика[ред.ред. код]

Ідентифікація збудника поліомієліту має особливе значення, оскільки численні ентеровіруси й герпесвіруси здатні викликати схожі наслідки. Матеріали для досліджень — кров і спинномозкова рідина.

Виділення збудника поліомієліту проводять в первинних культурах тканини (ембріони) або культурах клітин HeLa, Нер-2, СОЦ та ін. Ідентифікацію поліовірусів здійснюють за цитопатичним ефектом і в РН з типовою аптчсивороткою.

Вірусоспецифічні AT щодо поліомієліту визначають у сироватці та СМР; виявлення високих титрів IgM вказує на наявність інфекції.

Диференціальна діагностика[ред.ред. код]

Диференціальна діагностика поліомієліту[12].
Ознака Поліомієліт Синдром Гієна-Барре Травматичний неврит
після в/м ін'єкції
Поперечний мієліт
Прогресування паралічу Розвивається через 24-48 годин Від кількох годин до 10 діб Від кількох годин до 4 діб Від кількох годин до 4 діб
Лихоманка на початку захворювання Висока, супроводжує появи млявого паралічу, наступного дня проходить Не часто з'являється до, під час і після паралічу Рідко
Млявий параліч Гострий, зазвичай асиметричний, зачіпає проксимальні м'язи Гострий, зазвичай симетричний, зачіпає дистальні м'язи Гострий, асиметричний, вражена лише одна кінцівка Гострий, симетричний, вражені тільки нижні кінцівки
Характер прогресування паралічу Спадний Висхідний
М'язовий тонус В ураженій кінцівці знижений або відсутній Генералізована гіпотонія В ураженій кінцівці знижений або відсутній Знижений в ногах
Сухожильні рефлекси Знижені або відсутні Повністю відсутні Знижено або відсутні Спочатку відсутні, потім з'являється гіперрефлексія
Порушення чутливості Сильна міалгія, біль у спині, змін чутливості немає Спазми, поколювання, гіпестезія долонь і стоп Біль в сідниці Втрата чутливості на нозі відповідно до зони іннервації
Поразка черепних нервів Тільки при ураженні стовбура мозку Часто — VII, IX, X, XI, XII черепні нерви Відсутня Відсутня
Дихальна недостатність Тільки при ураженні стовбура мозку У важких випадках, посилюється при бактеріальній пневмонії Відсутня Іноді
Вегетативні порушення Рідко Часто спостерігається лабільність АТ, посилене потовиділення, коливання температури тіла Зниження температури ураженої кінцівки Є
Спинномозкова рідина Помірний лімфоцитарний цитоз ≈ 10-200 мл −1 Білково-клітинна дисоціація Норма Норма або помірний цитоз
Порушення сечовипускання Рідко Відновлюється з часом Ніколи Є
ЕМГ на третьому тижні Зміни Норма Норма Норма
Залишкові явища через 3-12 місяців Важка асиметрична атрофія м'язів, пізніше — деформація скелета Симетрична атрофія дистальних м'язів Помірна атрофія тільки в ураженій кінцівці Атрофія після багаторічної млявої параплегії

Лікування[ред.ред. код]

Постільний режим, знеболюючі та заспокійливі засоби, теплові процедури. Застосування симптоматичних засобів. Хворі підлягають обов'язковій госпіталізації. При паралітичних формах, коли розвиток паралічів закінчено (4-6 тижнів захворювання), проводять комплексне відновне (лікарський, фізіотерапевтичне і ортопедичне) лікування, надалі — періодичне санаторно-курортне лікування. При порушеннях дихання — лікувальні заходи, спрямовані на його відновлення, включаючи методи реанімації. В осередку захворювання проводиться дезінфекція.

Профілактика[ред.ред. код]

На фото зображена дитина, якій проводиться вакцинація проти вірусу поліомієліту

Головну роль у профілактиці поліомієліту відіграє вакцинація. Специфічна профілактика поліомієліту здійснюється за допомогою вакцин Солка і Себіна. Крім вакцинації, ВООЗ в 1988 році дала такі рекомендації з профілактики:

  • Домогтися широкого охоплення вакцинацією немовлят, для того щоб скоротити кількість сприйнятливих до поліомієліту дітей;
  • Заснувати два загальнонаціональні дні для імунізації дітей молодше 5 років;
  • Організувати кампанії з імунізації вдома;
  • Організувати систему нагляду за епідеміологією поліомієліту в різних країнах.

За критеріями ВООЗ для вакцинасоційованого поліомієліту характерно:

• початок захворювання не раніше 4-х і не пізніше 30-х діб після вакцинації пероральною живою вакциною;

• для тих, що контактували з вакцинованим — початок захворювання до 60-х діб;

• розвиток асиметричних, переважно проксимальних млявих парезів та / або паралічів без порушення чутливості з ранніми атрофіями в перші 3 доби хвороби;

• стійкі залишкові явища через 2 місяці;

• відсутність прогредієнтності захворювання;

• антигенна подібність виділеного вірусу з вакцинним;

• чотириразове наростання титру антитіл. Ступінь ризику оцінена комітетом ВООЗ для реципієнтів вакцини в показниках 0,087-2,288, для тих, що контактували з вакцинованими — 0,135-0,645 на 1 млн щеплених. За висновком спеціального комітету ВООЗ з поліомієліту, вакцина Себіна є найбезпечнішою з усіх застосовуваних у даний час.

Встановлено, що у пацієнтів з вакцинасоційованим поліомієлітом зазвичай виявляють імунодефіцитні стани. Виділення вакцинного штаму вірусу у них відбувається довгостроково, більше півроку, тоді як у здорових осіб цей процес триває до 2-3 місяців.

При підозрі на вакцинасоційовані випадки гострого поліомієліту обов'язково слід проводити диференційну діагностику з поліоміелітоподобнимі захворюваннями, викликаними ентеровірусами Коксакі та ЕСНО.

Вакцинація[ред.ред. код]

Перші поліомієлітні вакцини з'явилися в 1950-1960-х роках. Вони відразу знизили захворюваність по всьому світу[13]. Існує два типи вакцин: інактирована Солка (підвищена імуногенність для підшкірного введення) і живі вакцини Чумакова[13] і Себіна (для прийому всередину). До складу вакцин разом з імуногенними компонентами входять неоміцин, стрептоміцин та поліміцін. Ці препарати не дозволяють рости бактеріям. Обидві вакцини можуть бути як 3х валентні, так і моновалентні. Для планової вакцинопрофілактики використовують тривалентні вакцини. Моновалентну рекомендовано застосовувати в умовах епідеміологічного спалаху, викликаного одним з трьох типів вірусу.

Інактивована вакцина містить вірус поліомієліту, убитий формаліном. Вона вводиться трикратно внутрішньом'язово і викликає вироблення специфічного гуморального імунітету. Жива поліомієлітна вакцина містить живий ослаблений (атенуйований) вірус, вводиться перорально, стимулює крім гуморального також і тканинний імунітет.

Дітей імунізують живою вакциною, починаючи з 1,5-однорічного віку, кілька разів за певною схемою, з інтервалами в 45 днів і більше. Вакцину дають через рот, у вигляді крапель або цукерок, або вводять внутрішньом'язово. До цього віку, з 3-х місяців застосовують інактировану (не живу) вакцину.

Загроза поліомієліту для України[ред.ред. код]

  1. Ризик розповсюдження поліомієліту в Україні значно підвищується у зв’язку з поширенням вірусу на Середньому Сході та продовженням епідемії у Афганістані, Нігерії та Пакистані, а також частими переміщенням людей та низьким рівнем вакцинації в Україні.
  2. Менше 50% українських дітей у віці до 1 року повністю вакциновані від поліомієліту[14].
  3. Для попередження спалаху поліомієліту потрібно прищепити щонайменше 95% дітей. Це означає, що діти мають отримати три щеплення протягом першого року життя.
  4. Україна є однією із 13 країн з «червоного» переліку, які мають високий ризик спалаху поліомієліту. Іншими є Ємен, Центральноафриканська Республіка, Уганда, Сирія, Ліван, Йорданія, Південний Судан, Судан, Ірак, Малі, Джибуті та Еритрея[15].

Корисна інформація для батьків[ред.ред. код]

Дізнатися більше про те, як захистити себе та свою дитину від інфекційних захворювань можна на сайті Здоровій, розробленого ЮНІСЕФ в Україні

ЮНІСЕФ в Україні також розроблений буклет з усією інформацією для батьків про вакцинацію.

Примітки[ред.ред. код]

  1. David M. Oshinsky: Polio: An American Story. Oxford University Press, USA, 2005, ISBN 0-19-530714-3., р. 11
  2. Oshinsky, р. 11
  3. H. Kleinschmidt, Die übertragbare Kinderlähmung, S. Hirzel, Leipzig, 1939}}
  4. Полиомиелит. Информационный бюллетень N°114. Апрель 2013 г.
  5. Cello J, Paul AV, Wimmer E Chemical synthesis of poliovirus cDNA: generation of infectious virus in the absence of natural template // Science. — 297 (2002) (5583) С. 1016–8. DOI:10.1126/science.1072266. PMID 12114528.
  6. Leslie Roberts, Vaccine-Related Polio Outbreak in Nigeria Raises Concerns // Science, V. 317, № 5846, 2007, p. 1842
  7. Polio-Ausbruch in Tadschikistan — aktueller Stand. In: Epidemiologisches Bulletin. Nr. 27. Robert-Koch-Institut, Berlin 12. Juli 2010, S. 259.
  8. http://www.sciencemag.org/content/330/6012/1730.summary
  9. http://www.heise.de/tp/blogs/3/148986
  10. Nature, Band 477, 8. September 2011, S. 135, doi:10.1038/477136a
  11. http://www.polioeradication.org/dataandmonitoring/poliothisweek.aspx
  12. Д. Марри Инфекционные болезни у детей. — Москва: Практика, 2006. — С. 148—150, 597—603. — 5000 прим. — ISBN 5-89816-075-2
  13. а б Фармацевтичний вісник — Блискавична війна проти поліомієліту
  14. Результати Мультиіндикаторного кластерного обстеження домогосподарств, ЮНІСЕФ, 2012 р.
  15. http://www.polioeradication.org/Portals/0/Document/Aboutus/Governance/IMB/9IMBMeeting/9IMB_Report_EN.pdf Звіт Незалежної ради з моніторингу Глобальної ініціативи з ліквідації поліомієліту, жовтень 2013 р., (англ.)

Література[ред.ред. код]

  • Daniel, Thomas M.; Robbins, Frederick C. (1999). Polio. Rochester, N.Y., USA: University of Rochester Press. ISBN 1-58046-066-6. 
  • Frauenthal HWA, Manning JVV (1914). Manual of infantile paralysis, with modern methods of treatment: Pathology.. Philadelphia: Davis. с. 79–101. OCLC 2078290. 
  • Gould, Tony (1997). A summer plague: polio and its survivors. New Haven, Conn: Yale University Press. ISBN 0-300-07276-7. 
  • Huckstep RL (1975). Poliomyelitis — a guide for developing countries including appliances and rehabilitation for the disabled. Edinburgh: Churchill Livingstone. ISBN 0-443-01312-8. 
  • Kluger Jefferey (2004). Splendid Solution - Jonas Salk and the Conquest of Polio. New York: G. P. Putnam's Sons. ISBN 0-399-15216-4. 
  • Oshinsky, David M. (2005). Polio: an American story. Oxford [Oxfordshire]: Oxford University Press. ISBN 0-19-515294-8. 
  • Shaffer, Mary M.; Bernard Seytre (2005). The death of a disease: a history of the eradication of poliomyelitis. New Brunswick, N.J: Rutgers University Press. ISBN 0-8135-3677-4. 
  • Shell, Marc (2005). Polio and its aftermath: the paralysis of culture. Cambridge: Harvard University Press. ISBN 0-674-01315-8. 
  • Wilson, Daniel J. (2005). Living with polio: the epidemic and its survivors. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-90103-3. 
  • Wilson, Daniel J.; Julie Silver (2007). Polio voices: an oral history from the American polio epidemics and worldwide eradication efforts. New York: Praeger. ISBN 0-275-99492-9. 
  • Adolf Windorfer, Fabian Feil: Der Kampf gegen Poliomyelitis — Ausrottung einer Zivilisationsseuche. In: Bundesgesundheitsblatt. 43, 2000.
  • Корнюшенко, Ольга Миколаївна. Імунопатогенез експериментального поліомієліту з позицій гетерогенності популяцій поліовірусів: дис… д-ра біол. наук: 03.00.06; Національний медичний ун-т ім. О. О. Богомольця. — К., 1999. — 332 л. — л. 275–332.
  • Ахрамєєва, Наталія Володимирівна. Вплив вірусів поліомієліту та їх бентонітових варіантів на пухлинні процеси в експерименті: дис… канд. біол. наук: 03.00.06; Національний медичний ун-т ім. О. О. Богомольця. — К., 1999. — 184 л. — л. 155–184.
  • Торбенко, Віра В'ячеславівна. Оцінка ефективності сучасного епідеміологічного нагляду за поліомієлітом в умовах його ерадикації: дис… канд. мед. наук: 14.02.02; АМН України, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського. — К., 2000. — 147 арк. — арк.:122-147.
  • Доан, Світлана Іванівна. Популяційний імунітет проти поліомієліту населення України в умовах застосування різних стратегій специфічної профілактики: дис…канд. мед. наук: 14.02.02; АМН України, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського. — К., 2001. — 142 арк. — арк.118-142.
  • Доан, Світлана Іванівна. Епідемічний процес та система епідеміологічного нагляду за ентеровірусними інфекціями в період ерадикації поліомієліту: дис… д-ра мед. наук.: 14.02.02; АМН України, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського. — К., 2006. — 374 арк.: рис., табл. — арк. 312–374.
  • Мойсеєва, Ганна В'ячеславівна. Характеристика імунопрофілактики поліомієліту в Україні та оцінка ефективності використання інактивованої поліомієлітної вакцини: дис… канд. мед. наук: 14.02.02; АМН України, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського. — К., 2002. — 148 арк. — арк. 120–142.
  • Шилов, Михайло Віталійович. Імуномодулюючі властивості вакцинних штамів вірусів поліомієліту: автореф.дис…канд.мед.наук:03.00.06;14.00.36; Український медичний ун-т ім. О. О. Богомольця. — К., 1993. — 22 с.

Посилання[ред.ред. код]