Українська діаспора Австралії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
АрхітектураКухняКіно
ЛітератураМодаМузика
Народне мистецтво
Образотворче мистецтво
СпортТеатрТанці

Українська діаспора
АвстраліяАвстріяАргентинаБельгія
БолгаріяБоснія і ГерцеговинаБразилія
БілорусьВеликобританіяВірменія
ГреціяГрузіяІспаніяІталіяКазахстан
КанадаКиргизстанКитайЛитва
ЛатвіяМолдоваНімеччинаПарагвай
ПольщаПортугаліяРумуніяРосія
СербіяСловаччинаСШАУгорщина
УругвайФранціяХорватіяЧехія

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ПінчукиПодоляниПокутяниПоліщуки
РусиниСіверяниСлобожани

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзм
Атеїзм

Мова
Українська та її діалекти, російська

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселення
Українські меценати

Українська церква в м. Ґренвіл, околиці Сіднея
Бандурист Віктор Мішалов, уродженець Сіднея у супроводі Сіднейської симфонічної оркестри

Українська спільнота в Австралії займає особливе місце в українській діаспорі. Складаючись лише з 34 тисяч жителів українського походження, вона у другій половині 20 століття добилася настільки значних успіхів у громадському та культурному житті, що їх можна хіба порівняти лише з досягненнями багатомільйонної північноамериканської української діаспори, яка недавно відсвяткувала столітній рубіж на тому континенті.[1]

Перші українські поселенці[ред.ред. код]

Австралія, як країна імміґрантів, була насамперед такою для мешканців Великобританії та Ірландії — і згодом для колоній і домініонів імперії. З кінця 19 століття зі Західної Європи лише частково й нечисельно прибували німецькі, французькі — пізніше італійські та грецькі — імміґранти, серед яких було чимало євреїв. З українців приїжджали тільки одиниці та про цих перших поселенців або тимчасових відвідувачів є лише скупі відомості. Взагалі складно встановити етнічність та національність прибульців зі Східної Європи, оскільки українців включали в число російських та польських поселенців і мандрівників.

У 1820 до Сіднея прибув російський корабель «Открытие»; з цієї експедиції залишився тут хворий матрос Федір Зубенко, уродженець Полтавщини, подальші сліди якого губляться. За деякими даними, українцями були емігранти зі Львова: лікар Джон Луцький (або Лоцький), що прибув до Австралії 1832 р. і займав посаду державного ботаніка; також в Тасманії проживали Казимир Кабат та Володимир Коссак, які працювали згодом у поліції. 1854 осів у Джелонгу, Вікторії, 16-річний юнак із Шотландії, син спольонізованого українця, Юрко Горецький.

У 1850-их рр. до Австралії приїхав український вояк Михайло Гриб з австрійської армії, поселився в Квінсленді і тут доробився до значного майна на фермі; до нього приїхав 1860 р. селянин Яцко Пелєвський, який успадкував майно Гриба. Інший український юнак І. Займак прибув 1869 р. до Брісбену, а потім поселився в Новий Південний Уельс (НПВ), де займався вирощуванням устриць.

Перед Першою світовою війною прибули вже більші групи емігрантів з Російської імперії, які працювали в її далекосхідних регіонах та в Китаї. Серед них були й українці, переважно робітники залізничних та корабельних компаній. Вони поселилися в штаті Квінсленді, зокрема в столиці Брісбені, і працювали в промисловості та сільсько-господарстві. Ці емігранти заснували російські клуби, навіть виходила газета «Австралийское Эхо». Саме в такому спільному культурному клубі у Брісбені на початку 20 ст. виник етнічний конфлікт між українцями і росіянами (російське керівництво клубу відмовилося передплатити українську пресу з Європи й Америки). Тоді створено окрему організацію — Український Робітничий Клуб в Квінсленді. Є відомості, що один з діячів клубу, В. Харченко, організував театр, трупу, яка поставила першу українську виставу в Австралії — «Назар Стодоля». Виглядає, що це було нечисельне земляцьке об'єднання, яке згодом знову влилося в російське культурне, і релігійне життя, бо окремих українських організацій вже не зареєстровано. Більша частина їх швидко асимілювалася. Про цих українців у Квінсленді пише журналіст Григорій Піддубний з Полтавщини: «чи не єдиний інтеліґент серед цих українських емігрантів» в журналі «Західня Україна» (1930). Сам Піддубний перебував в Австралії у 1913-17 рр., потім повернувся в Україну й помер на засланні.

У 1911-17 в Австралії жив російський-український більшовицький революціонер Артем (Федір Сергєєв). Перебуваючи майже сім років в Австралії, де не було жодних революційних потрясінь, він устиг не тільки одружитися з англійською баронесою, а й заснувати Соціалістичну партію Австралії.[2]

1912 до Австралії прибув лікар і журналіст, подорожник і любитель пригод С. Барчинський. Він тричі повертався до Австралії, найдовше жив і працював у Сіднеї і помер у Західній Австралії. Барчинський популяризував відомості про Австралію в галицькій пресі між двома війнами, а по Другій світовій війні був одним з небагатьох, хто ділився досвідом і порадами з новими іммігрантами. Після закінчення подій 1917-20 в Росії до Австралії прибув українець із Сибіру Іван Іванець, який став власником та розбудував велику ферму в околиці м. Дарвін, Північній Територія. Серед міжвоєнних емігрантів був і Є. Антонишин що 1932 приїхав до Сіднея, а згодом поселився в Квінсленді. У 1920-их рр. прибуло ще кілька українців з Далекого Сходу й Китаю; їх значно більше втекло з Китаю перед комуністами у 1940-х роках. Вони були активними в українському культурному і громадському житті (М. Мережаний, Микола Пирогів, Григорій Дончак й інші). Разом з тим, чимало українців, що перебували серед російської білої еміґрації в Китаї і Японії, після Другої світової війни приєдналися до російської церкви й російської національній еміґрації в Австралії.

Видатною постаттю в українсько-австралійських взаєминах залишається Микола Миклуха-Маклай, визначний мандрівник, океанограф та етнолог, що у 1870-х роках досліджував Нову Ґвінею, острови Малайського архіпелагу, перебував у Сіднеї, де одружився з австралійкою, й вніс великий вклад у вивчення тубільних культур та географії Австралії.

Головна еміграція[ред.ред. код]

Українці Сіднею демонструють проти Російського комунізму і Голодомору, 28 червня 1953 р.

Масова еміграція в Австралію розпочалася наприкінці 1940-х років, а найбільшого розмаху набула 1949 року — з Німеччини, з так званих таборів переміщених осіб («Ді-Пі»).

Відразу після прибуття до Австралії, українці згуртувалися, розпочалося громадське і церковне життя. У столицях всіх шести штатів утворилися об'єднання, які називалися українськими громадами Вікторії, Тасманії тощо. Для координації дій і співпраці всі громади об'єдналися в Союз Українських Організацій в Австралії. Окрім того, розпочав діяльність Союз Українок Австралії, молодіжні організації «Пласт» і «СУМ», утворилися спортивні товариства «Копаного м'яча» i «Відбиванки». Ветерани двох світових воєн, колишні вояки УПА також створили свої організації.

Місцями розселення українців є штати Новий Південний Уельс, Вікторія, Південна Австралія. У більшості місцевостей, де існували українські громади, діяли хори та театри, в яких окрім одного-двох професійних акторів, брали участь аматори. Жінки вишивали, різьбили і навчали молодь цим ремеслам. Діяли суботні школи, де діти навчалися українознавчих предметів. Греко-католики, протестанти та православні утворили свої церковні громади. Були побудовані народні доми, часто з приміщеннями для суботніх шкіл. Церкви споруджувалися без допомоги держави на кошти українців. Деякі з тих громад, які будували храми, мали усього близько 200 активних членів. Українці в Австралії організовували концерти, театральні вистави, відзначали історичні дати, проводили літературні вечори, спортивні змагання, дискусії, семінари. Усе це можна назвати святами, які йшли в ногу із приватним життям. Цей період можна назвати «золотим віком української спільноти в Австралії».

1951 року в місті Перт був заснований українськими мігрантами «Футбольний клуб Київ» (Kiev Soccer Club), який згодом іменувався «Інглвуд Київ», «Інглвуд Сокіл», а з 1978 року — «Інглвуд Юнайтед» СК, кольори — жовто-блакитні. За участі української громади 1976 року побудований клубний стадіон.

Хор «Боян» під керівництвом Василя Матіяша, і «Український Народній Балет» — мистецький керівник і хореограф — Наталя Тиравська. Фото: початок 1970-их рр. Сідней

Сьогодення[ред.ред. код]

Сьогодні старша генерація, яку можна назвати будівничими українського життя в Австралії, поступово вимирає, а покоління, народжене в цій країні, має інші інтереси. Тепер в Австралії немає жодного українського театру, а громади в деяких провінційних містах перестали взагалі існувати. За останніх 40 років тут не було жодного припливу свіжої крові — еміграції з України. Лише незначна частина теперішніх емігрантів долучається до старої української громади. Українська громада має хороші стосунки із Посольством України в Австралії (м. Канберра).

Українська освіта[ред.ред. код]

У 1950 році з'явилися перші народні суботні українознавчі школи (де вчать українську мову і літературу, географію та історію України). 1951 року у Сіднеї функціонува­ла перша українська школа з двома вчителями та 20 учнями. 1952 було організовано українські шкільні ради в Новому Південному Уельсі та Вікторії, щоб координу­вати діяльність суботніх шкіл. На 1-му Всеавстралійському з'їзді вчителів українських суботніх шкіл (Мельбурн, 1956) утворено Українську центральну шкільну ра­ду з осередками в Мельбурні та Аделаїді. При великих школах є дошкільні заклади та 1—2-річні вчительські курси. Найбільше шкіл було у 1959 (39 із загальною кількістю учнів — 2072), на 1990 рік їх стало менше (12 шкіл, 412 учнів). Учні 1-4 класів вивчають усі предмети за австралійськими підручниками (автор — Марія Дейко).

Культурне і літературне життя[ред.ред. код]

1951 року опубліковано першу українську художню книжку в Ав­стралії — збірку імпресіоністичних новел «Після облоги міста» В. Русальського. До 1990 року вийш­ло вже 166 українських книжок (разом з деякими місцевими англомовними перекладами). Творці української літератури в Австралії — Дмитро Нитченко (Чуб), Ярослав Масляк, 3оя Когут, О. Ткач (Леся Богуславець), Василь Онуфрієнко, Пилип Вакуленко, Богдан Подолянко, Г. Чорнобицька, Євген Зозе, М. Гойя, Боженна Сірко, Микола Лазорський, І. Стоцький, Лідія Гаєвська-Денис, Марія Дейко, Т. Волошка та ін.

Юрко Ткач (у його англомовному перекладацькому доробку — «За ширмою» Б. Антоненка-Давидовича, «Собор» О. Гончара, «По­братими» В. Шевчука, твори Остапа Вишні, О. Бердника, А. Дімарова, І. Качуровського) популяризує українське художнє слово. 1977 він зас­нував власне видавництво «Bayda Books», що публікує українські та англомовні (переважно переклади) книжки. Дмитро Нитченко (Чуб) створив видавництво «Ластівка», М. Цюрак — «Книга». Протягом багатьох років в Аделаїді діяло Товариство ім. М. Зерова, що випустило декілька книжок неокласиків, збірку спогадів про них та поезію Є. Плужника.

З 10 липня 1949 виходить у Сіднеї часопис «Вільна думка», з 1960 у Мельбурні — «Церква і Життя». У 1956—90 видавався у Мельбурні часопис «Українець в Австралії»; 1949 в Аделаїді виходила газета «Єдність». Дмитро Нитченко (Чуб) видавав альманах «Новий обрій».

В Австралії є чимало українських літературно-мистецьких клубів, зокрема заснований Дмитрем Нитченком у Мельбурні 1966 року Літературно-мистецький клуб ім. В. Симоненка, який періодич­но влаштовує літературні конкурси для української молоді. Розвитку та плеканню української мови сприяють хо­ри — «Боян» (Сідней), «Чайка» (Мельбурн), «Гомін», жіночий «Ластівка», дитячий «Сестри» (Аделаїда). Всесвітню славу здобув австралійський бандурист Віктор Мішалов. У Мельбурні транслюються українські радіопередачі (2 год. щотижня).

Українські громадські та мистецькі організації Австралії[ред.ред. код]

Українські газети та часописи Австралії[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Єкельчик С. 'Зберігаючи спадщину: нарис історії української спільноти в Австралії', Альманах українського життя в Австралії, видання Українського часопису «Вільна Думка» та Фундація Українознавчих студій в Австралії, Сідней, 1994. ISBN 0-908168-04-7
  2. Думанський В. 'Дітище «полум'яного революціонера» Артема. До 90-річчя Донецько-Криворізької радянської республіки', «Дзеркало тижня», № 9 (688) 8-14 березня 2008.