Українська музика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
АрхітектураКухняКіно
ЛітератураМодаМузика
Народне мистецтво
Образотворче мистецтво
СпортТеатрТанці

Українська діаспора
АвстраліяАвстріяАргентинаБельгія
БолгаріяБоснія і ГерцеговинаБразилія
БілорусьВеликобританіяВірменія
ГреціяГрузіяІспаніяІталіяКазахстан
КанадаКиргизстанКитайЛитва
ЛатвіяМолдоваНімеччинаПарагвай
ПольщаПортугаліяРумуніяРосія
СербіяСловаччинаСШАУгорщина
УругвайФранціяХорватіяЧехія

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ПінчукиПодоляниПокутяниПоліщуки
РусиниСіверяниСлобожани

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзм
Атеїзм

Мова
Українська та її діалекти, російська

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселення
Українські меценати

Украї́нська му́зика починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтванародну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців.

Українські музиканти.

Народна музика[ред.ред. код]

Початковий період розвитку[ред.ред. код]

Музичність та співучість є одними з характерних рис українського народу[1], музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).

На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.

Загалом первісне музикування носило синкретичний характер — пісня, танець і поезія були злиті в нерозривній єдності і, найчастіше, супроводжувало обряди і церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. В уяві людей музика і музичні інструменти відігравали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. В музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для забезпечення родючості ґрунту і плодовитості худоби.

У первісній грі починають виділятися солісти, заспівувачі; розвиваючись, диференціюються елементи музично виразної мови. Речитація на одному тоні ще без чіткої розміреності інтервальних ходів (низхідний глісандуючий рух первісної мелодії близькими, частіше всього, сусідніми звуками) приводить до поступового розширення звукового діапазону: закріплюються кварта і квінта як природні межі підвищення і зниження голосу, а тим самим як опорні для мелодії інтервали і їх заповнення проміжними (вузькими) ходами.

Цей процес, що відбувався в найдавніші часи, і був тим джерелом, з якого виникла народна музична культура. Він поклав початок формулюванню музичних систем, які в дальших історичних умовах, унаслідок своєрідності, привели до виникнення національних прикмет музичної мови.

Народно-пісенна творчість[ред.ред. код]

Про практику народної пісні, що існувала в найдавніші часи на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ.

Самобутній національний стиль найбільше повно представлений піснями центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся.

У Прикарпатті й Карпатах розвинулися свої відмінні пісенні стилі. Їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. В ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро пульсуючому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.

Жанрове багатоманіття української пісні[ред.ред. код]

Фрагменти народних пісень

За своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними властивостями українська народна пісня поділяється на безліч різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак. У цьому розумінні найтиповішими жанрами української пісні є:

Думи та історичні пісні[ред.ред. код]

Докладніше: Дума
Бандурист Остап Вересай, (1803—1890)

У XVXVI століттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:

«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».[2]

Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим «славословія». У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо.

Творцями і виконавцями історичних пісень та дум, псальмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу.

Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 1648—1654 років, велике місце приділене народним героям — Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум — про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю.

Козак Мамай з бандурою — символ співучої душі українського народу

Уже в XIVXVII та XVIII ст. українські музиканти прославилися за межами України. Їх імена можна знайти в хроніках тих часів серед придворних музикантів, зокрема при дворі польських королів чи російських імператорів.[3] Найвидатніші давні кобзарі — Тимофій Білоградський (відомий лютнист, 18 ст.), Андрій Шут (19 ст.), Остап Вересай (19 ст.) та ін.

З метою захистити своє мистецтво вони об'єднувалися в братства співацькі цехи, які мали свої статути, що боронили їх мистецький. Особливого розвитку ці братства досягають у XVIIXVIII ст., продовжуючи існувати навіть і на початку XX ст. до жорстокого знищення радянською владою.

Інструментальний фольклор та народні інструменти[ред.ред. код]

Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на українському ґрунті пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і особливостей.

Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою (марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки, козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка, цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда, свистунці, дримба та ін.

Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру.

В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.

Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.

Український фольклор у творчості професійних та аматорських колективів[ред.ред. код]

Український оркестр на чолі з Павлом Гуменюком, 1909

У XX столітті до українського фольклору звертались численні професійні та аматорські колективи України, створювались ансамблі також і в емігрантських колах зарубіжних країн. Характерною стала особливість представлення фольклорних традицій у формах академічного музикування.

Так, на початку XX ст. український ансамбль етнічної музики на чолі з Павлом Гуменюком з Філадельфії здобув популярність у США. Українські традиції були зберігаються у творчості таких українсько-американських музикантів з Нью-Йорку, Клівленду, Детройту, як Зіновій Штокалко, Григорій Китастий, Юліян Китастий, Віктор Мішалов та ін.

В радянській Україні протягом століття було створено чимало колективів, що спеціалізувалися на виконаннях обробок українських народних пісень і танців, а також творах українських композиторів у подібній стилістиці — це українські оркестри народних інструментів, ансамблі пісні і танцю, народні хори тощо. Так, 1922 року був організований Перший оркестр українських народних інструментів, 1939 — Гуцульський ансамбль пісні і танцю 1943 — народний хор Верьовки, 1951 — Ансамбль танцю України.

Українська народна пісня лягла в основу творів багатьох українських композиторів. Найвідоміші обробки українських пісень належать М.Лисенку та М.Леонтовичу, значний внесок у дослідження та збирання народної творчості внесли вітчизняні фольклористи — Ф.Колесса та К.Квітка.

З 1980-х років спостерігається зростання інтересу до автентичних форм народного музикування. Першопроходцями цього напрямку вважається заснований 1979 року гурт «Древо», очолюваний професором Київської консерваторії Є.Єфремовим. У 2000-ні роки в Україні виникають такі фестивалі етнічної музики Країна мрій та Шешори, де народна музика звучить як в автентичному виконанні, так і у різноманітних обробках в рок- чи поп-напрямків. Серед сучасних гуртів автентичного співу «Божичі», «Володар», «Буття», етнічні мотиви використовують гурти «Тартак», «Воплі Відоплясова», «Мандри», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт», оригінальне нашарування етнічних елементів пропонує гурт «ДахаБраха».

Становлення професійної музики[ред.ред. код]

Про професійне музичне мистецтво східно-слов'янських племен існують відомості з часів Русі. З прийняттям християнства у кінці X століття на теренах України з'являється церковний спів, що формувався під впливом візантійської та української народної музики. У XII-XVII ст. в православних церквах поширився одноголосний «знаменний спів», що мав значний вплив і на творчість композиторів пізнішої епохи.

XVII — XVIII століття[ред.ред. код]

В епоху бароко, на зміну одноголосному знаменному співу приходить багатоголосний партесний спів, що сприяв розвитку мажоро-мінорної системи і на основі якого розвинувся духовний концерт. Серед видатних музичних діячів цього часу — Микола Дилецький, автор «Мусикійської граматики» (1675) — першої музично-теоретичної праці, де пояснюється суть нової нотної системи, теорія партесного співу та партесної композиції. Серед сучасників Миколи Дилецького відомим українським композитором був також Симеон Пекалицький, що працював у Львові та Москві. Серед київських композиторів-партесників першої половини XVIII  століття відомими були Іван Домарацький та Герман Левицький. Партесний стиль як стиль епохи проіснував приблизно до середини XVIII  століття, коли йому на зміну прийшов класицистичний жанр хорового концерту у творчості Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артемія Веделя та інших композиторів другої половини XVIII — початку XIX  століття.

Важливою подією цього часу стало відкриття у 1632 році Києво-Могилянської академії, де викладались також і музичні предмети. Її вихованці популяризовували вертеп, а пізніше — канти. Серед випускників Академії — багато українських митців, зокрема Григорій Сковорода, Артемій Ведель.

Світська професійна вокальна і інструментальна музика, що існувала в поміщицьких маєтках, військових частинах, з 17 століття розвивається в містах. Створюються музикантські цехи, при магістратах — оркестри, капели. На основі народно-пісенних і кантових традицій в 18 — початку 19 ст. поширюється пісня-романс на вірші різних поетів. Один з перших її авторів — Г. С. Сковорода ввів у пісенний жанр цивільну, філософську й ліричну тематику.

Надзвичайно важливе значення в українській музичній культурі XVIII століття відіграла створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель. Після закінчення Глухівськї школи Бортнянський та Березовський продовжували своє навчання в італійських музичних школах, що були центрами тогочасної європейської музики.

фрагменти композицій українських композиторів

Поєднання традицій партесного співу і сучасних технік європейського письма обумовило унікальність творчості цих композиторів. Ставши придворним капельмейстером у Петерзбурзі, а з 1796 року — керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи, Бортнянський значно вплинув і на розвиток російської музичної культури. Він був також першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком.

XIX — початок XX століття[ред.ред. код]

XIX століття в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано з ростом національної свідомості європейських народів, що знаходились під владою імперій. Слід за польською та російською постає і українська національна композиторська школа.

Слід за українськими письменниками і поетами, професійні музиканти XIX ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів — І. М. Вітковський, А. І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.

Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. М. Вербицький, С. І. Воробкевич, В. Г. Матюк (хори й ін.).

Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, в тому числі Т.Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 — Музично-драматичний інститут ім. Лисенка).

фрагменти композицій українських композиторів

Послідовниками творчих принципів Лисенка стали М. М. Аркас, Б. В. Подгорецький, М. М. Колачевський, В. І. Сокальський, П. І. Сениця, І. І. Рачинський, К. Г. Стеценко, Я. С. Степовий, М. Д. Леонтович, Д. В. Січинський, Я. О. Лопатинський, С. Ф. Людкевич, О. І. Нижанківський та інші композитори.

Широке поширення одержує хоровий рух, виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Відкриваються вищі оперні театри у Києві (1867) та Львові (1900), Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві у Києві (1868), Харкові (1883), Одесі (1897) та інших містах.

Інтерес до української тематики та фольклору проявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відмітити творчість Петра Чайковського, що походив з відомого українського козацького роду «Чайків». Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1, ряд творів написано на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички».

Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х — це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа». Українські коріння має також Ігор Стравінський, значна частина його ранніх творів була написана в Устилузі на Волині.

М. Леонтович (1877—1921)

На початку XX століття всесвітню славу здобули плеяда українських виконавців. Це — співачка Соломія Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, співаки М. Е. Менцинський, О. П. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря піаніст Володимир Горовиць, хоровий диригент О. О. Кошиць, за межами України стали відомі хорові обробки М. Д. Леонтовича.

Початок звукозапису[ред.ред. код]

Перші грамплатівки зі співом українською мовою були випущені у 1899 році фірмою «Еміль Берлінер» в Лондоні. Записи зроблені під час гастролей російського хору С. Медвєдєвої. Один запис мав назву «Чорнохмари», вірогідно, це був дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм», інша платівка — пісня «Сонце низенько». На теперішній час ці записи невідомі. У 1900 році «Еміль Берлінер» записав ще сім українських платівок. У Львові у 1904—1905 роках зроблено записи українських пісень у виконанні Г. А. Крушельницької, а у 1909 році — Ф. М. Лопатинської.[4]

У 1908—1909 роках Лесею Українкою була організована етнографічна експедиція по Лівобережжю, до складу якої увійшли Ф. М. Колесса, О. Г. Сластіон та О. І. Бородай. Під час експедиції зроблені записи на фонограф пісень та дум у виконанні народних кобзарів. До 100-річчя Лесі Українки у 1971 році ці записи були відреставровані та випущені у вигляді платівки «Леся Українка з думою і піснею народа», на якій є й голос самої поетеси.[5]

В Києві у 1909—1911 роках працювала студія звукозапису «Інтернаціональ Екстра-Рекорд», серед перших записів якої (липень 1909) був П. І. Цесевич, вірогідно й інші українські виконавці (каталоги студії не зберіглися). Особливо цікаві 11 записів сопрано О. Д. Петляш у фортепіанному супроводі М. В. Лисенка. Три платівки з цієї серії були знайдені та нині знаходяться у фондах будинка-музею М. В. Лисенка, на них записані пісні «Гандзя» — «Лугом іду, коня веду», «Віють вітри» — «Карі очі» та «Ой казала мені мати» — «Не вернувся з походу». У Києві працювала тільки студія, а виготовлялися ці платівки в Берліні.[6]

З 1911 року в Києві працювала фірма грамзапису «Екстрафон», яка вперше на території України почала виготовляти грамплатівки на місці. Першими українськими платівками, виготовленими в Києві були записи хору М. А. Надєждинського з піснями «Гуляв чумак на риночку», «Ой, летіла горлиця», ²Ой, ходила дівчина, «Закувала та сива зозуля» та іншими, усього 7 пісень; тенору І. Є. Гриценко — «Сонце низенько», «У гаю, гаю» на слова Т. Г. Шевченка,« Дивлюсь я на небо та інші», усього 6 пісень; 6 пісень О. Д. Петляш. Ці записи зроблені були раніше, студією «Інтернаціональ Екстра-Рекорд». У 1912 році «Екстрафоном» випущені 10 українських пісень у виконанні хору Я. А. Шкредковського та Н. Нємчинова, 11 — у виконанні квартету Б. П. Гірняка; у 1914 році, до ювілею Т. Г. Шевченка — платівки з піснями на слова поета у виконанні Цесевича, Гриценка, Карлашова, Петляш та хору Надєждинського. Записані були такі твори, як «Реве та стогне Дніпр широкий...», «І широку долину...», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море», «Минали літа молодії».[6]

Музична культура Української Держави[ред.ред. код]

Створення ряду художніх колективів, зростання творчої активності нової генерації українських митців і масштабний розквітом таланту діячів старшого покоління припадає на період Визвольних змагань. Уряд Української Держави зайняв послідовну позицію на ниві культурної розбудови, зокрема й у сфері музичного мистецтва, про що свідчить Постанова Ради міністрів про мобілізацію літературних, наукових, артистичних і технічних сил України. Зокрема указом Павла Скоропадського 1918 року було засновано Державний симфонічний оркестр України, першим диригентом якого став Олександр Горілий, Українська державна капела, Перший і Другий Національні хори. Київська опера була названа Українським театром драми та опери, значну кількість всесвітньовідомих опер було перекладено українською мовою.[7] Також 1918 року було засновано Кобзарський хор, що пізніше буде відроджений як Державна капела бандуристів.

Українська музика радянської доби[ред.ред. код]

Прихід радянської влади на терени України ознаменувався низкою трагічних подій. 1921 року агентом ВЧК був вбитий Микола Леонтович, а 1928 року було заборонена діяльність товариства його пам'яті. Найстрашніших втрат українське мистецтво зазнало у 1930-ті роки, протягом яких радянською владою було знищено кілька сотень бандуристів, кобзарів і лірників, а 1938 року слід за іншими митцями «розстріляного відродження» був розстріляний музикант і етнограф Гнат Хоткевич.

Також у радянський час відзначився видатний український композитор Анатолій Кос-Анатольський, у творчому доробку якого: два фортепіанних концерти, концерт для арфи, рапсодія для скрипки з оркестром «На верховині», опера «Назустріч сонцю», балети, естрадні пісні та багато романсів. Музика Кос-Анатольського втілювала українські мотиви.

У той же час радянською владою було відкрито ряд музичних установ в різних містах України. Зокрема, це театри опери і балету в Харкові (1925), Полтаві (1928), Вінниці (1929), Дніпропетровську (1931), Донецьку (1941), організовано хорові, симфонічні колективи.

Формально початок радянській музиці був покладений Постановою ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року "Про перебудову літературно - художніх організацій". Нове музичне мистецтво знаходилося в стадії початкового становлення і охоплювало собою досить обмежене коло жанрів, в основному жанри, що спиралися на інтонаційність повсякденності - хорові та пісенні. Тільки у другій половині 1920-х років почалося інтенсивне опрацювання симфонії та опери. Творчі пошуки були спрямовані на втілення актуальних для того часу, модернізацію жанрових модусів. На початковій стадії свого становленя радянське мистецтво, незважаючи на псевдопролетарську риторику, мало спиратися наакадемічні і фольклорні традиції як на набільш потужні складові сучасного тоді мистецтва. І саме традиційні чинники стали найбільш визначними в подальшому розвитку радянської музики.

Основним, що давало радянській музиці глибоко своєрідних рис, був метод соціалістичного реалізму


1930-ті — 1950-ті роки[ред.ред. код]

Починаючи з другої половини 1930-х років музичне мистецтво радянської України розвивалося переважно у руслі соцреалізму, що став єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва, тоді як митці, що відходили від цього методу піддавались жорсткій критиці й переслідуванням. Зокрема нещадній критиці на пленумах Спілки композиторів піддавалися твори Б.Лятошинського і Л. Ревуцького, причому останній після 1934 року практично припинив творчу діяльність, обмежившись викладацькою та редакторською роботою.

У той же час в Україні виникає масова радянська пісня, одним із перших творців якої став К. Є. Богуславський. У 1930-ті роки з'являються перші опери радянської тематики, зокрема «Щорс» Б.Лятошинського (1930), «Перекоп» Ю.Мейтуса (1937). Пісні, присвячені комуністичній партії та її вождям закріплюються у репертуарах професійних та аматорських колективів.

Вагомий вклад у розвиток українського музичного мистецтва зробив композитор і педагог Микола Вілінський (учень Вітольда Малишевського), який працював спочатку в Одеський, а потім у Київський консерваторії.

На Західній України, що до 1939 року входила до складу Польщі, працювали композитори В. А. Барвінський, С. Ф. Людкевич, А. І. Кос-Анатольський, фольклорист Ф. М. Колесса.

Фрагменти творів радянської доби

У повоєнні часи серед видних українських композиторів — Григорій Верьовка, брати Георгія та Платона Майбороди, Костянтин Данькевич, А. Я. Штогаренко та інші. Серед визначних виконавців — український тенор Іван Козловський, широко відомою завдяки виконанню фронтових пісень стала уродженка Харківщини Клавдія Шульженко.

1960-ті — 1980-ті роки[ред.ред. код]

1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли композитори, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Ґодзяцький, Володимир Губа. Центральною фігурою в цій групі був дириґент Ігор Блажков. Внаслідок розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР Члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків. В подальшому кожен з композиторів пішов своїм шляхом в мистецтві, а неформальна група розпалася.

В ці ж роки продовжують працювати композитори Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинського. У 1970-ті — 1980-ті роки стають відомими композитори, що розширили традиційну для української музики пізньоромантичну стилістику за рахунок новітніх прийомів європейського модернізму — М.Скорик, Є.Станкович, І.Карабиць, В.Бібік та інші.

Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.

В. Івасюк (1949–1979)

Паралельно із формуванням поп-музики в Західних країнах, в Україні, як і інших радянських республіках досягає свого розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року.

Музика кінця 1960-х — початку 1980-х

Аудіо В. Івасюк. «Червона рута»опис файлу
Аудіо В. Сильвестров. «Спектри»опис файлу
Аудіо І. Карабиць Диско-хороводопис файлу

Серед композиторів-піснярів цих років також О. І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярність завоювали естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші. Паралельно започатковувалися і типово модерні музичні та музично-поетичні проекти, серед яких сатиричний театр «Не журись!» В.Морозова (1970-і рр.), гурт «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-х рр.).

Сучасна музика[ред.ред. код]

Освітні та концертні установи[ред.ред. код]

Україна успадкувала від СРСР розгалужену систему освітніх і концертних музичних організацій, що перебувають у віданні Міністерства культури і туризму. Зокрема, це:

Театри[ред.ред. код]

Концертні установи[ред.ред. код]

Освітні музичні заклади[ред.ред. код]

Підготовку фахових музикантів проводять:

Концертні колективи[ред.ред. код]

Станом на 2008 рік в Україні діють 9 національних і 3 державних колективи. З них 11 базуються у Києві, один — в Житомирі та в Одесі:

Окрім того, діє багато муніципальних колективів, колективів при обласних філармоніях, будинках органної та камерної музики тощо.

Музичні спілки[ред.ред. код]

Дві творчі спілки музичного профілю станом на 2008 рік мають національний статус. Це:

Сучасна академічна музика[ред.ред. код]

Значна кількість сучасних українських композиторів є членами Національної спілки композиторів, серед них — 17 народних артистів України, 54 заслужених діяча мистецтв України, 16 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, 6 академіків та 3 члена-кореспондента Академії мистецтв України, 35 докторів наук, 59 професорів тощо. За особливі досягнення 10 митців нагороджені Відзнакою Президента України Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, 1 — орденом Ярослава Мудрого, 1 — орденом Княгині Ольги.

Твори сучасних українських композиторів виконуються головним чином на фестивалях «Київ Музик Фест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), а також у концертах серії Володимира Рунчака Нова музика в Україні. У 2009 дириґент Роман Кофман започаткував концертну серію "Український аванґард" (щорічні концерти Київського камерного оркестру із творами молодих і середнього віку композиторів). У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М.Скорика, «Лісова пісня» В.Кирейка та «Палата № 6» В.Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є.Станковича, ряд балетів О.Костіна. Репертуар хорових колективів поповнюється творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — творами Жанни та Левка Колодубів, В.Рунчака тощо. Класична електронна музика представлена композиціями Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших.

Історичні традиції продовжують сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода, Тарас Штонда, Михайло Дідик, Марія Стефюк.Стефан П'ятничко

В Україні також проводяться численні міжнародні музичні конкурси виконавців-інструменталістів (фортепіанні — пам'яті В.Горовиця та на Батьківщині Прокоф'єва), дириґентів — ім. С.Турчака, хорових колективів — ім. М.Леонтовича, співаків — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс імені М.Лисенка та інші.

Популярна музика[ред.ред. код]

На сучасній українській сцені представлені майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Популярність багатьох українських поп-виконавців — Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердючки — давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та інших.

Виконавці з України достойно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, виборовши для України право на проведення наступного конкурсу — Євробачення-2005. На Євробаченні-2007 відзначилась Вєрка Сердючка, зайнявши друге місце, а на Євробаченні-2008 - Ані Лорак, також посівши другу сходинку. Злата Огневич з Євробачення-2013 привезла до України третє місце.

Поруч з тим розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії», «Кому Вниз», «Мертвий півень», «Скрудж», «Anebo». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші.

Серед музичних гуртів здобувають популярність суто вокальні ансамблі, такі як «Піккардійська терція» та «Менсаунд». Представлено в Україні також і мистецтво джазу — міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших — Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Україні зробили Володимир Симоненко та Олексій Коган.

Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. уже легендарний гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.

Видавнича справа[ред.ред. код]

В 1990-ті — 2000-ні роки видання й розповсюдження нотно-музичної літератури в Україні переживає скрутні часи. Так, якщо в УРСР обсяг продукції музичного видавництва «Музична Україна» становив від 220 до 280 назв на рік, то на кінець 1990-х  впав до однієї-двох, а часом і жодної книжки на рік. Фактично згорнули випуск нотної продукції інші державні видавництва. Суттєво не змінили ситуацію на національному нотному ринку й приватні видавництва, які, через традиційну малотиражність (а отже й фінансову збитковість) нотних видань, друкують лише нотну літературу на замовлення або коштом авторів. У Києві з двох спеціалізованих музичних книгарень не залишилося жодної, а на нотних полицях великих книгарень переважають дидактичні видання, розраховані здебільшого на дітей і аматорів.

На думку експертів[8] така ситуація пов'язана з несприятливим податковим режимом, відсутністю дієвих протекціоністських заходів, та падінням платоспроможного попиту.

Лейбли[ред.ред. код]

У кінці 1990-х — на початку 2000-х в Україні було створено низку музичних лейблів, зокрема Gallicia Distribution (Львів), Lavina Music, Moon Records, Nexsound (Київ), Metal Scrap Production (Тернопіль), OMS Records (Житомир), Wolf song production (Дніпропетровськ)[9] та інші.

Конкуренцію українським лейблам на вітчизняному ринку становлять основні гравці світового аудіоринку — мейджори Universal, EMI, Sony/BMG, Warner. 2005 року український ринок музичних носіїв становив близько 10 мільйонів ліцензованих дисків і касет, боротьба з піратством призвела до їх зменшення на українському ринку до 40 % (у країнах Європи їх частка не перевищує 10—15 %)[10].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Грінченко М. Історія української музики. — К.,1922; Нью-Йорк, 1961
  • Білокопитов О. Композитори радянської України — Х.,1934
  • Железный А. И. Наш друг — грампластинка. — Київ, 1989.
  • Довженко В. Нариси з історії української радянської музики, в 2-х томах
  • Архімович Л., Каришева Т., Шеффер Т., Шреєр-Ткаченко О. Нариси з історії української музики, в 2-х томах. — К., 1964
  • Мала українська музична енциклопедія. Упорядник О.Залеський — Мюнхен, 1971
  • Історія української музики в 6-ти томах під ред. М. М. Гордійчук і ін. Т.1,2 — К.1989; т.3 — К.,1990; т.4 — К.,1992; т.5 — К.,2004
  • Шульгіна В.. Музична україніка: інформаційний і національно-освітній простір: Дис. д-ра мистецтвознавства: 17.00.01 / Національна музична академія України ім. П.І.Чайковського. - К., 2002
  • Ольховський Андрій. Нарис історії української музики. — К.: Музична Україна, 2003.
  • Муха Антон Композитори України та української діаспори. — К.: 2004. — ISBN 966-8259-08-4
  • Корній Л. Історія української музики, част. 1: Від найдавніших часів до сер. XVIII ст.; част. 2: 2 пол. XVIII ст.; част. 3: XIX ст. Київ — Харків — Нью-Йорк 1996, 1998, 2001. 315, 387, 479 c.

В онлайн доступі[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Слухати статтю · (інфо)
Sound-icon.svg
Цей звуковий файл був створений на основі версії статті від 1 лютого 2009 і не відображає зміни після цієї дати.
Слухати статтю · (інфо)
Sound-icon.svg
Цей звуковий файл був створений на основі версії статті від 1 лютого 2009 і не відображає зміни після цієї дати.