Дмитро Донський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дмитро Іванович Донський
Дмитро Іванович Донський

Великий князь московський і володимирський
Час на посаді:
1359 — 1389
Наступник Василь І Дмитрович

Народився 12 жовтня 1350(1350-10-12)
Помер 19 травня 1389(1389-05-19) (38 років)
Мати Олександра Іванівна
Дружина Євдокія Дмитрівна
Діти Даніїл, Василь I, Юрій, Іван, Андрій, Петро, Костянтин, Софія, Марія, Анастасія, Анна

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Дмитро́ Донськи́й (12 жовтня 1350 — 19 травня 1389) — великий князь московський з 1359 року та владимирський з 1362 року, з перервами. Канонізований Російською православною церковою як преподобний, день пам’яті вшановується 19 травня за старим стилем. Його також вважають у Російській Федерації національним героєм.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у місті Москва. Дмитро — внук великого князя московського та влaдимирського Івана Даниловича Калити, син Івана Івановича Красного[1] та його другої дружини Олександри. Став правителем Великого князівства Московського в малолітньому віці (у 9 років): був посаджений на престол московськими боярами, які скористалися усобицями в Золотій Орді та напругою у відносинах між золотоординськими ханами та великими князями володимирськими, щоб утвердити великим князем московським саме Дмитра, який таким чином переміг своїх суперників у боротьбі за титул великого князя — суздальсько-нижньогородського, рязанського та тверського князів. В. М. Татішев заявляв, що Дмитрію у 1362 році золотоординський хан все ж таки видав ярлик на Московський улус, але це вочевидь неправда. Яса Чингісхана визнавала людину дорослою тільки з 16 років. Винятків для московитів вона не робила. Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) пише: «Дмитрий Иванович Донской 1350–1389.., великий князь… В первые годы при малолетнем Д(митрии) И(вановиче) Д(онском) пр(авительст)во возглавлял митрополит Алексий» [2, т. 8, с. 359].

Управління боярського уряду[ред.ред. код]

До повноліття Дмитра боярський уряд очолював митрополит Київський, Московський і всієї Русі Олексій. Цей уряд досить успішно вів боротьбу Великого князівства Московського за гегемонію серед інших російських князівств, зокрема добився в Золотій Орді ярлика для Дмитра на князювання великим князівством володимирським. Ця дипломатична перемога була закріплена шлюбом Дмитра з дочкою попереднього великого князя володимирського Дмитрія Костянтиновича[2] — Євдокією (17 січня 1366). Водночас у самому Московському князівстві формувався удільний лад: 1364 року з благословення митрополита Олексія було укладено договір між князем Дмитром та його братом у перших Володимиром Андрійовичем Хоробрим (Донським [3]), який дістав м. Серпухов (тепер місто в Московській області, РФ), але визнавав себе васалом великого князя московського.

Повноправне князювання[ред.ред. код]

За його правління у 1367 році був побудований перший кам’яний кремль[4] в Москві. З 18 років Дмитро став повноправним правителем, хоча й прислухався до порад митрополита та бояр. Головним суперником Москви в той час було Велике князівство Тверське, очолюване великим князем тверським Михаїлом Олександровичем. Із сестрою останнього Юліанною був одружений великий князь литовський Ольгерд, який підтримував Твер (зараз місто в РФ) у його протидії Москві. 1368 року Дмитрій зрадницьки захопив князя Михаїла, але під тиском уряду Золотої Орди змушений був його звільнити. Після цього московське військо заволоділо с. Городок (зараз село у Тверській області, РФ) на р. Стариця (притока Волги). Це спричинило війну Московського князівства з Тверським, яке підтримав Ольгерд. 21 грудня 1368 військо Великого князівства Литовського завдало нищівної поразки московським силам на р. Тростня, після чого обложило Москву, але не змогло її взяти. Під час нової війни проти Твері Дмитро спочатку взяв гору над нею, розоривши також Смоленське князівство, але потім знову мусив витримувати облогу Москви від військ Ольгерда (6–14 грудня 1370). Після відступу Ольгерда Дмитро переміг тверського князя Михаїла, а пізніше уклав мирний договір із Великим князівством Литовським (1371), скріплений шлюбом Олени Ольгердівни з Володимиром Андрійовичем. Чергове протистояння Дмитра та Михаїла, знову підтриманого Ольгердом, завершилося без кровопролиття мирним договором (літо 1372). Через декілька років Дмитро зібрав велике військо з кількох князівств і взяв Твер (3 вересня 1375), після чого Велике князівство Тверське було значно послаблене.

1376 року Дмитро поширив свій вплив на Волзько-Камську Болгарію. Посилення Московського князівства викликало невдоволення адміністрації Золотої Орди і потужні ординські напади (насамперед поразка московського війська на р. П'яна (притока Сури, басейн Волги) 1377), які були призупинені перемогою Дмитра над мурзою Бегичем на р. Вожа (притока Оки, басейн Волги) 11 серпня 1378 р. Того ж року він розбив рязанського князя під Скорнищевим.

Дмитро виявив себе хорошим дипломатом, про що свідчить уміле використання ним усобиць у Великому князівстві Литовському по смерті Ольгерда. На боці великого князя московського виступили Андрій та Дмитрій Ольгердовичі, що дало можливість Москві заволодіти м. Переславль-Залеський (нині місто в Ярославській області, РФ), посилити свої позиції в Сіверщині.

Митрополит Кипріан.

Стосунки з церквою. Відлучення та прокляття[ред.ред. код]

Патріарх Філофей[ru] 2 грудня 1375 року звів в сан Митрополита Київського, Литовського й усієї Руси Кипріана. Після смерті митрополита Алексія (лютий 1378) того ж року за наказом Дмитрія московський собор єпіскопів обрав митрополитом Великої Руси княжого духівника Михаїла (Митяя). Для затвердження сану Митяй поїхав до Константиполя, де й помер 1379 року.

Кипріана не визнали у Москві. Влітку 1378 року по дорозі з Києва до Москви над ним поглумилися й вислали за межі Московії. У відповідь Кипріан негайно (у червні 1378) відлучив Дмитрія від церкви та прокляв його та усіх, хто має відношення «к иманию, и запиранию, и бещестию, и хулению», а також тих, «хто покусится сию грамоту сжещи или затаити»[5][6].

У 1381 Дмитро був змушений визнати Кипріяна новим митрополитом.

Особливо велике значення мала для Дмитра підтримка з боку святителя Сергія Радонезького, Стефана Махриського[7], Димитрія Прилуцького, Діонісія та інших.

Це сприяло консолідації російських князівств навколо Великого князівства Московського у внутрішньоординській боротьбі проти Мамая. До Дмитра приєдналися й досить значні війська Андрія та Дмитрія Ольгердовичів, князя Дмитра Михайловича (Коріятовича) Боброка-Волинського.

У 1988 році Помісним собором РПЦ причислений до лика святих (без будь-якого офіційного зняття відлучення та прокляття).

Куликовська битва[ред.ред. код]

Згідно з російськими джерелами масштабна битва з військами Золотої Орди відбулася 8 вересня 1380 на Куликовому полі (при впадінні р. Непрядва в Дон). У ній перемогу над ординцями татарського темника Мамая. Московія XIV ст. була невід’ємною складовою Золотої Орди, в якій з 1360 по 1380 рік точилася жорстока боротьба за владу, протягом двадцяти років великими ханами ставали 25 прямих та побічних нащадків Чингісхана. В тій жорстокій конкурентній боротьбі особливо авторитетним та впливовим був темник Мамай, досить наближена до влади людина, оскільки одружився із сестрою Великого хана Бердібека (правив Ордою з 1357 до 1359 року). Перебравши до рук багато важелів ханської влади, Мамай особисто знімав та призначав великих ханів. Але, що цікаво, смута ніяк не впливала на приналежність Московії до золотоординської імперії. Л. Гумільов писав: «Любопытно, что русские (московські) князья, даже во время «замятии» (смути 1360–1380 рр.), когда ханы менялись чуть ли не каждый год, продолжали возить «выход» (дань) в Орду — то есть такой взнос, на который Орда содержала свое войско, помогавшее (Московії) в войнах со… всеми врагами Великого княжества Владимирского». Можна сміло казати, що задекларований у російських історичних джерелах розмір армій дуже сильно перебільшений. Битва тривала майже три години. Ось як її описує М. Карамзін: «Войско тронулось, и в шестом часу дня увидело неприятеля среди… поля Куликова… Началась битва… Настал девятый час дня, сей Димитрий (Боброк–Волинський) с величайшим вниманием примечая все движения обеих ратей, вдруг извлек меч и сказал: “Теперь наше время”. Тогда засадный полк выступил из дубравы, скрывавшей его от глаз неприятеля, и быстро устремился на моголов. Сей внезапный удар решил судьбу битвы, враги изумленные, рассеянные не могли противиться новому строю войска свежего, бодрого, и Мамай, с высокого кургана смотря на кровопролитие, увидел общее бегство своих… и бежал вслед за другими» [т. V, с. 40–41]. На цьому битва й закінчилась. Програвши битву він невдовзі втратив владу, а Золота Орда знову об’єдналася. Саме цим і пояснюється те, що перемога в Куликовській битві не стала вирішальною і мала більше психологічне, а не політичне значення.

Усупереч поширеній думці, він не показав себе тут як полководець належним чином, навіть виявив слабкодухість. Так званий «полководець Дмитрій Донський» особисто не керував битвою. Перед початком битви він перевдягся простим воїном і заховався поміж людей, а свої княжі регалії та знамена передав литовському боярину Бренку, який і виступав під Московським княжим прапором і згодом загинув. Дмитрій же Московський ще на початку битви був оглушений ударом по голові й увесь бій пролежав «у срубленного дерева», де його й знайшли. Всупереч здоровому глузду московські історики вигадали тезу, що Великий Литовсько–Руський князь Ягайло теж ішов зі своїм військом на допомогу Мамаю. Мовляв, «уже был за сорок верст от поля битвы», але так перелякався московитів, що тікав на край світу. І це при тому, що два рідних брати Ягайла — Андрій Полоцький та Дмитрій Брянський — зі своїми дружинами витримали головний удар Мамаєвого війська, а литовсько–український полководець Боброк–Волинський особисто очолював та вів у бій «засадний полк». Ці полководці (між іншим, не фальшиві): Андрій Полоцький, Дмитрій Брянський та Боброк–Волинський разом із Великим князем Вітовтом у 1399 році брали участь у знаменитій битві з татаро–монголами на річці Ворсклі, де усі троє й загинули, захищаючи свою рідну Русь–Україну. Але про подібні факти московити воліють не згадувати.

У книзі російського історика і перекладача Андрія Лизлова (помер 1696 року) «Скифская история» (1692 рік)[8] автор теж згадує про Куликовську битву, але жодним словом — про союз Мамая з Ягайлом. Московська брехня про цей союз з’явилася тільки у XVIII столітті. Тож А. Лизлов у 1692 році про ці вигадки ще не знав. Знаменитий темник Мамай після поразки був страчений, допомогою великого Тамерлана протягом одного року в Орді було наведено лад. До влади прийшов нащадок Чингісхана — Тохтамиш. У наведенні порядку в Золотій Орді в 1380 році брала участь і дружина Московського князя Дмитрія, так званого Донського. А от у 1382 році Дмитрій дещо затримався з відрядженням своєї дружини до столиці Орди. Тож хан Тохтамиш одразу вирішив покарати свого московського васала, аби всі побачили, що часи розбрату минули, а воля великого хана незаперечна.

Хан Тохтамиш, захопив Москву. Оборону Москви у 1382 році очолив онук литовсько–руського князя Ольгерда — Остей. М. Карамзін писав: «…явился достойный… юный князь Литовский именем Остей, внук Ольгердов… Умом своим и великодушием, столь сильно действующим в опасности, он восстановил порядок (після втечі Дмитрія Донського до лісу. — В. Б.), успокоил сердца, ободрил слабых» [т. V, с. 46].Тохтамиш спалив Москву, як і деякі інші міста. Ординцями було вбито понад 24 тис. москвичів, не рахуючи втоплених і спалених. Хан Тохтамиш у 1382 році повністю знищив Москву і всю Московію. Дощенту! Загинув і князь Остей зі своєю дружиною, чахищаючи Москву. Ось що про те страхіття розповів М. Карамзін: «Какими словами, — говорят летописцы, — изобразим тогдашний вид Москвы?… В один день погибла ее красота, остались только дым, пепел, земля окровавленная, трупы и пустые, обгорелые церкви. Ужасное безмолвие смерти прерывалось одним глухим стоном некоторых страдальцев, иссеченных саблями Татар, но еще не лишенных жизни и чувства. Войско Тохтамышево рассыпалось по всему Великому Княжению. Владимир, Звенигород, Юрьев, Можайск, Дмитров имели участь Москвы» т. V, с. 48–49]. Ця жахлива участь спіткала тільки володіння Дмитрія. Тохтамиш не чіпав інші Великі князівства. За дуже обережними підрахунками Московія втратила не менше 150 тисяч людей — загиблих, спалених живцем, втоплених у річках, забраних до ординського рабства. Коли подібне лихо спіткало Київ, московські історики стверджували, що місто перестало існувати, занепавши на сотні років. То на скільки років припинила існування Москва й Московія після 1382 року?

Дмитро Донський зі своїм військом не насмілився виступити проти Тохтамиша і, якщо корректно сказати, "відступив" (а по-простому втік) до м. Кострома (нині місто в РФ). Тохтамиш, щойно захопивши владу, направив до усіх улусних ханів гінців з вимогою прибути до нього та принести присягу на вірність. Тільки після виконання цих умов, а були й інші, кожен із улусних володарів отримав від Тохтамиша ярлик на свої володіння.

І Дмитрій Донський винятком не став. Він теж присягнув на вірність Тохтамишу і на вимогу Великого хана привів свою тьму для походу на заколотника Мамая. Не міг Мамай після втрати свого особистого улусу у Приволзьких степах ні з того ні з сього піти походом на Московський улус, коли на його землі уже порядкував хан Тохтамиш.

А в російських літописних зводах навіть є вказівки на присутність Дмитрової тьми (і не тільки її) в складі Тохтамишевого війська.

Російський професор А. В. Пушкарьов у своїй праці «XV век. Ханы и катаклизмы» записав так:

«То, что летописи пишут, что Димитрий Иванович после сражения 8 дней “стоял на костях” под Черным флагом, позволяет предположить, что в сражении принимал участие Тохтамыш» [42, раздел «Куликовская битва»].

Саме у хана Тохтамиша був Чорний прапор. Татарський народний епос «Ідегей» зафіксував цей факт у віршах:

«Хан–Сарай, исполненный благ,

Открывается поутру,

А над ним Черноцветный стяг

Развевается на ветру»

Цілком зрозуміло, що ніхто не виступає за звільнення з неволі під прапором держави–поневолювача. Пізніше він змушений був віддати в заложники хану свого сина Василія, якому 1385 року вдалося втекти до Молдови, а звідти – в Україну. Того ж року Дмитро уклав мир з великим князем рязанським Олегом Івановичем, який до цього був союзником Тохтамиша (за це Дмитро Донський спустошив Рязанщину), і віддав свою дочку Софію за його сина Федора. Взимку 1385–86 він завдав тяжкого удару Новгороду Великому, але внаслідок Кревської унії 1385 року вплив Москви на західні напрями послабшав, насамперед у Смоленському князівстві.

Наслідки правління[ред.ред. код]

Загалом володіння Московського князівства за Дмитра Донського розширилися, хоч це й коштувало тяжких людських і матеріальних втрат. 1389 року Дмитро Донський встановив новий (територіальний) принцип формування війська на відміну від попереднього (служилого); дещо обмежив права боярства, сприяв централізації органів влади.

Важливим успіхом Дмитра Донського на шляху зміцнення великокнязівської влади й Московської держави була передача ним по заповіту Володимирського великого князівства як власної «вотчини» синові — великому князю московському Василію Дмитровичу [9]. Але... Професор М. М. Гумільов пише :

«…B 1389 г. скончался московский великий князь Дмитрий Иванович. І хотя он… завещал… великое княжение своему сыну Василию, утвердить это решение мог лишь законный хан (цар) Русского (Московського) улуса — Тохтамыш. Тохтамыш подтвердил права Василия Дмитриевича и, что вполне естественно, в преддверии столкновения с Тимуром, потребовал от него… (войско) Князь Василий войско привел…» [101, с. 185]. Що знову ж доводить, що ні про яку незалежність від Золотої Орди мова йти не могла. Московський улус (князівство) і далі залишалося лояльним ханам Золотої Орди.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Великий князь московський і володимирський (1353–59)
  2. Роки правління (1360–63)
  3. титул вказаний на могилі князя у Архангельскому соборі у Москві
  4. стіни були з білого каменю, звідки поширений в російській мові епітет рос. «белокаменная»
  5. Послание митрополита Киприана игуменам Сергию и Феодору. Подготовка текста, перевод и комментарии Г. М. Прохорова. Послание печатается по рукописи: РНБ, Соловецкое собр., № 858, Кормчая, 1493 г., л. 527—536. // Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН
  6. Послание митрополита Киприана игуменам Сергию и Феодору // Древнерусская литература. Антология. Студия Художественного фонда Александра Петрова (Studio "Alex Petrov Art Fund")
  7. киянина родом
  8. Скифская история. Андрей Лызлов, 1692 год (рос.)
  9. іншим синам були дані звичайні уділи

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Попередник:
Іван ІІ Красний
Великий князь московський
13591389
Наступник:
Василь І Дмитрович
Попередник:
Дмитро Костянтинович
Великий князь володимирський
13631389
Наступник:
'
Попередник:
Дмитро Костянтинович
князь Новгородський
13631389
Наступник:
Семен-Лугвеній