Йоганн Вольфганг фон Гете

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Йоганн Вольфґанґ фон Ґете
нім. Johann Wolfgang von Goethe
Der junge Goethe, gemalt von Angelica Kauffmann 1787.JPG
При народженні Йоганн Вольфґанґ фон Ґете
Народження 28 серпня 1749(1749-08-28)
  Франкфурт-на-Майні, Священна Римська Імперія
Смерть 22 березня 1832(1832-03-22) (82 роки)
  Веймар, Священна Римська Імперія
гострий інфаркт міокарда
Поховання Weimarer Fürstengruft[d]
Національність німець
Громадянство Flag of Frankfurt am Main.svg Франкфурт-на-Майні
Flagge Großherzogtum Sachsen-Weimar-Eisenach (1813-1897).svg Герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське
Релігія Лютеранство
Alma mater Лейпцизький університет[1] і Страсбурзький університет[1]
Мова творів німецька
Рід діяльності поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст
Напрямок романтизм
Magnum opus: «Фауст»
Нагороди та премії
Автограф: Signature of Johann Wolfgang von Goethe.svg
S: Роботи у Вікіджерелах
Q: Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Йоганн Вольфганг фон Гете на Вікісховищі

Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґе́те[3] (нім. Johann Wolfgang von Goethe МФА: [ˈjoːhan ˈvɔlfɡaŋ fɔn ˈɡøːtə]( слухати); 28 серпня 1749, Франкфурт-на-Майні22 березня 1832, Веймар) — німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст.

Вважається засновником сучасної німецької літератури, лідер романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин. Його роботи включають в себе епічні та ліричні вірші, написані в різних стилях; прозу та віршові драми; мемуари; автобіографію; літературну та естетичну критику; трактати з ботаніки, анатомії; і чотири романи. Крім того, він мав численні літературні та наукові фрагменти, більш ніж 10000 листів і близько 3000 малюнків.

Він був одним з перших учасників літературного руху «бурі і натиску». Протягом перших десяти років в Веймарі, Ґете був членом таємної ради герцога, сидів на військових і шосейних комісіях, курирував повторне відкриття срібних копалень в сусідньому Ільменау, і здійснив ряд адміністративних реформ в університеті Єни. Він також зробив внесок у планування ботанічного парку Веймара і відновлення його Палацу дожів, який в 1998 році потрапив у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Його перша велика наукова робота про метаморфоз рослин була опублікована після того, як він повернувся з 1788 турне по Італії. У 1791 році він був призначений керуючим директором театру в Веймарі, а в 1794 році він почав дружбу з драматургом, істориком і філософом Фрідріхом Шиллером. У цей період Ґете опублікував свій другий роман «Wilhelm Meister's Apprenticeship» і, в 1808 році, першу частину його найзнаменитішої драми «Фауст». Його бесіди та різноманітні загальні починання протягом 1790-х років з Шиллером, Фіхте, Гердером, Александром фон Гумбольдтом, Вільгельмом фон Гумбольдтом і Фрідріхом Шлегелем мали спільну назву — Веймарський класицизм.

Цей велетень був міністром в карликовій німецькій державі. Він ніколи не міг рухатися вільно. Про сидячого на троні Юпітера Фідія в Олімпії говорили, що якби він коли-небудь раптово встав, він проломив би головою дах храму. Таким же точно було становище Ґете у Веймарі: якби він коли-небудь раптово повстав зі свого нерухомого спокою і випростався, то він пробив би державний дах або, що ще ймовірніше, розбив би собі нею голову. (Генріх Гейне)

Він був яскравим прикладом того, як античні ідеали збагачували сучасну культуру. (Ентоні Графтон)wtf

Життєпис[ред.ред. код]

Будинок у Франкфурті-на-Майні, в якому народився Гете
Йоганн Каспар Гете, мініатюра Георга Фрідріха Шмолля, 1775

Йоганн Вольфґанґ фон Гете народився у старому німецькому торговельному місті Франкфурті-на-Майні у сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Гете (17101782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Гете (уроджена Текстор; 17311808). Батько Гете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила своєму синові любов до створення історій, вона була для Гете прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним з прямих предків Ґете по материнській лінії (у десятому поколінні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах (14721553), про що сам поет не знав.[4]

Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши своїх амбіцій, намагався дати дітям більше можливостей і дав їм повноцінну освіту.

У 1765 році Йоганн відправився в Лейпцизький університет, свою вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У Франкфурті Гете серйозно захворів. За півтора року, які він пролежав у ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком значно погіршилися.

Зустріч з Гердером, який ознайомив його зі своїми поглядами на поезію і культуру, була переломом у творчості Ґете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленц, Вагнер), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, вплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» («Степова трояндочка») та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром (мова про Шекспіра — 1772). Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (Про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки проходять у інтенсивній літературній праці.

У 1775 році Гете був запрошений до Карла Августа, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, одержав титул таємного радника. Дослідник творчості Гете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Гете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя».[4] Переконавшись, що це було утопією, Гете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Гете поселився у Веймарі, де він залишався до кінця свого життя.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 року Гете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня поет помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Гете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.[4]

Буря і натиск[ред.ред. код]

У перших віршах й драмах Гете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770—75 він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Готфріда Гердера, був тісно зв'язаний з рухом «Буря й натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури.

Лірика Гете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо значущий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально-роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Гьоц фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут вперше в німецькій драматургії 18 ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.

Світову славу йому приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774 рік), в якому відбилась глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, багато в чому автобіографічний, користується величезним успіхом. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування аж до здійснення самогубства. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ.[5] На схилі років Ґете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його.[6]

Веймарський період[ред.ред. код]

Будинок-музей Ґете у Веймарі

З 1775 року Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром герцога Карла-Августа. У Веймарі Гете взяв активну участь у політичному житті герцогства, він управляє військовою колегією, керує дорожнім будівництвом[7].

Розчарувавшись в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Гете мріяв про мирні суспільні реформи. У веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду. На це свого часу вказував Фрідріх Енгельс:

«…Ґете то колосально великий, то дріб'язковий; то це непокірний, насмішкуватий геній, що зневажає світ, то обережний, усім задоволений, вузький філістер»[8].
«Веймарські класики»: Шиллер, Вільгельм і Александер фон Гумбольдти та Ґете

Прояви консервативних поглядів Гете найбільше помітні в творах, спрямованих проти французької революції («Громадянин-генерал», 1793 рік; «Герман і Доротея», 1797 та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вади вождів повсталого Парижа і якобінський терор.

Проте в найкращих своїх творах він лишався вірним прогресивним ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття й далі звучать в його поезії 80-х. («Вільшаний король (балада)», «Міньйона» і т. д.). Під час подорожі до Італії Ґете завершує «Іфігенію в Тавриді» (1787) і героїчну трагедію «Еґмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти національного гноблення. Тоді ж формується класицизм Ґете. Захоплення античністю зближує його в 90-х з Йоганном-Фрідріхом Шиллером. Проте, як видно з «Римських елегій» (1790), «Корінфської нареченої» (1797) та інших творів, на відміну від Шиллера, Гете приваблював, насамперед, життєствердний, чужий аскетизмові характер античної культури.

У 17951796 роках Гете написав роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» він завершив у 18211829 роках. В останній період свого життя Гете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (18111831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок з питань світової, зокрема слов'янської літератури й фольклору. Він виступав проти німецького романтизму, обстоював реалістичне мистецтво.

Пам'ятник Йоганну Вольфгангу фон Гете у Берліні

Фауст[ред.ред. код]

Найбільше художнє досягнення Гете — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював майже все життя з 1773 по 1831 рік. Образ ученого-чарівника Фауста, взятий з народної легенди, у драмі Ґете зазнає складної еволюції, втілює суперечливий розвиток світогляду самого поета і боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця 18 — початку 19 століття. Служіння науки народові, глибока віра в творчі сили людини, у краще майбутнє — є ідейним висновком поеми.

Твори Гете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого. Його світорозуміння багато в чому було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, він відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці.

Фауст один з найвідоміших творів Гете над яким автор працював майже все своє життя. Взагалі основою сюжету в творі є суперечка Господа і Мефістофеля між якими виникає питання чи зможе Мефістофель звести на злу дорогу життя Фауста в якого на думку Господа добра душа. «Зведи його на стежку зла. Знай, сам ти осоромишся натомість: в душі, що прагне потемки добра». Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таємниці, дати найвищу насолоду життя, і якщо Фауст хоча б одну миттєвість визначить як прекрасну мить, Мефістофель забирає його душу. «Я буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“». Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання тому саме таким способом Мефістофель спробував розбудити хтиву пристрасть Фауста, що примусить забути його високий обов'язок людини. Повернувши за допомогою Мефістофеля молодість, Фауст закохується в молоду, красиву дівчину на ім'я Маргарита. Для Фауста Маргарита стає втіленням краси і повноти життя. Підкоривши Маргариту та домігшись її любові, Фауст відчуває до неї щире і глибоке почуття, але навіть кохання не може стати єдиним сенсом його життя і він будучи з нею так і не сказав «Спинися мить! Прекрасна ти!». А от Маргарита ладна на все заради Фауста в ім'я кохання вона забула навіть про матір та брата. А Фауст навпаки вчинивши злочин (вбивство брата Маргарити) тікає залишивши свою кохану в самий тяжчий для неї момент. З розпачу Маргарита вбиває свою народжену дитину її саджають до в'язниці. Дізнавшись про Маргариту Фауст вирішує врятувати кохану з темниці але Маргарита визнає свою провину і готова понести за неї кару. Навіть після смерті Маргарити її почуття до Фауста не згасають і тоді коли помирає Фауст саме вона проводить його на небеса.

Гете як натураліст[ред.ред. код]

Кольорове коло, символізує людський розум і життя душі. Малюнок Гете, 1809
Goethe є міжнародним науковим скороченням імені ботанічного автора: Йоганн Вольфганг фон Гете.
Перегляньте таксони, приписувані цьому автору, в International Plant Names Index (IPNI).


Для численних праць Гете з природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. Гете вперше описав міжщелепну кістку людини, встановив подібність у будові черепа людини та тварин, створив т. з. хребетну теорію походження черепа, експериментально довів вплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — вчення про форму («Про метаморфози рослин», 1790; «Вступ до порівняльної анатомії», 1795).

Перу Гете належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, таким як заломлення, хроматична аберація тощо. Гете сперечався з ньютонівським вченням про колір. Історична його частина праці має значення і в наш час, тому що у ній на тлі вчення про колір, яке Гете ставив в основу розуміння природи, Гете дав яскравий, самостійно пророблений для свого часу багато в чому новий нарис історії розвитку наукового уявлення про природу.

Гете — іноземний почесний член Петербурзької академії наук (1826)[9]. Був членом Геттінгенської академії наук.

Нащадки Гете[ред.ред. код]

У Йоганна Вольфґанґа Гете та його дружини Крістіани народилося п'ятеро дітей. Діти, що народилися після старшого сина Августа не вижили: одна дитина народилася мертвою, решта померли протягом кількох днів або тижнів. В Августа народилося троє дітей: Вальтер Вольфґанґ, Вольфганг Максиміліан та Альма. Август помер за два роки до смерті свого батька в Римі. Його дружина Оттілія Гете народила після смерті чоловіка від іншого чоловіка доньку Анну Сибіллу, яка померла через рік. Діти Августа й Оттілії не вступали в шлюб, тому рід Гете по прямій лінії обірвався в 1885 році.

Пам'ятник Гете у Чикаго.
Фрідріх Георг (нар. 1657) (ще 8 братів і сестер)
                       |
                    Йоганн Каспар Ґете
              + Катарина Елізабет Текстор
            ______________|_______________________
           |                    |                 |
   Йоганн Вольфганг          Корнелія[10]    діти, що не вижили
   + Крістіана Вульпіус         |
           |____________________________________________ 
           |                                            |
        Август                  чотири дитини, що не вижили 
   + Оттілія фон Погвіш
           |_______________________________
           |                |              |
        Вальтер         Вольфганг         Альма

Гете і масонство[ред.ред. код]

23 червня 1780 року Гете був посвячений до веймарскої масонської ложі «Амалія». На думку деяких дослідників причиною цього є його знайомство з філософом і публіцистом Йоганном Гердером. Сама масонська розписка Гете датована 11 лютого 1783 року. Морамарко писав про нього у своїй знаменитій книзі «Масонство в його минулому і сьогоденні»:

Відомо його лист, написаний на наступний день коханої, в якому він повідомляє їй про подарунок - пару білих рукавичок, отриманих під час обряду ініціації. Ґете був гарячим прихильником масонства до останніх днів життя, пишучи для своєї ложі гімни й промови. Володіючи високими ступенями посвяти в системі суворого масонства, він тим не менше сприяв реформі Шредера, спрямованої на відновлення примату перших трьох універсальних ступенів ордена. У 1813 році біля труни покійного брата Віланда поет сказав в масонську храмі знамениту промову «У пам'ять брата Віланда».

Творчість Гете[ред.ред. код]

Рання творчість[ред.ред. код]

Першим значним твором Гете цієї нової пори був «Гец фон Берлихинген» (спочатку «Gottfried von Berlichingen mit der eisernen Hand»), (1773) — драма, котра справила на сучасників величезне враження. Вона висуває Гете в перші ряди німецької літератури, ставить його на чолі письменників періоду «Бурі і натиску». Своєрідність цього твору, написаного прозою в манері історичних хронік Шекспіра, не стільки в тому, що воно реабілітує національну старовину, драматизуючи історію лицаря XVI століття, а скільки в тому, що ця драма, виникаючи за межами літератури рококо, вступає також у суперечність з літературою Просвітництва, найбільш впливовим досі плином культури. Образ борця за соціальну справедливість — типовий образ літератури Просвітництва — отримує у Гете незвичайну інтерпретацію. Лицар Гец фон Берлихинген, засмучений станом справ в країні, очолює селянське повстання; коли ж останнім приймає гострі форми, відходить від нього. Встановлений правопорядок тріумфує: перед ним так само безсилий революційний рух мас, витлумачений в драмі як розв'язаний хаос, і особистість, яка намагається протиставити йому «свавілля». Гец знаходить свободу не в світі людей, а в смерті, в злитті «з матір'ю-природою». Значення має заключна сцена п'єси: Гец виходить із в'язниці в сад, бачить безмежне небо, його оточує жива природа:

Господь Всемогутній, як добре під Твоїм небом, як хороша свобода! Дерева розпускають бруньки, весь світ сповнений сподівань. Прощавайте, дорогі! Коріння мої підрубані, сили мене залишають.

Останні слова Геца:

О, яке небесне повітря! Свобода, свобода!

Твори[ред.ред. код]

  • Клавіго (1774)
  • Страждання юного Вертера (1774)
  • Іфігенія в Тавриді (1779–1788)
  • Торквато Тассо (1780–1789)
  • Лісовий цар (+1782)
  • Егмонт (1788)
  • Досвід про метаморфозу рослин (1790)
  • Рейнеке-лис [de] (1792)
  • Герман і Доротея (1794)
  • Фауст (1774–1832)
  • До теорії кольору (нім. Zur Farbenlehre, 1810)
  • Західно-східний диван (1819)
  • Автобіографія

Переклади Ґете в Україні[ред.ред. код]

Вже на початку XIX ст. Ґете був широко відомий в Україні. 1827 року він був обраний почесним членом Ради Харківського університету.

Про переклади Ґете українською можна довідатися з бібліографічної праці Володимира Дорошенка «Ґете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях», яка була опублікована у 1932 році до сторіччя від дня смерті Ґете[11].

Перший переспів з Гете українською мовою належить Петру Гулаку-Артемовському — балада «Рибалка» (1827).

Балада «Лісовий король» в українському перекладі була надрукована окремим виданням у Львові у 1838 році, автором перекладу був український мовознавець, греко-католицький священик Йосип Левицький. Таку ж назву дав своєму перекладу Гетевої балади Борис Грінченко — «Лісовий цар», а Пантелеймон Куліш назвав баладу «Вільшаний цар».

У дореволюційні часи з переспівами й перекладами Ґете українською мовою виступали також Павло Білецький-Носенко, Юрій Федькович, Володимир Шашкевич, Костянтин Думитрашко, Пантелеймон Куліш, Никанор Грабовський та інші. Тарас Шевченко називав Гете «великим», знав і любив його твори, особливо «Фауста». Невтомним популяризатором Гете був Іван Франко, який переклав багато його поезій, всю першу частину та уривки з другої частини «Фауста» і написав розвідку про цей твір. Франкові переклади творів Гете дослідив Леонід Рудницький у фундаментальній праці «Іван Франко і німецька література», виданій 1974 року в Мюнхені.

Після революції 1917 року твори Гете перекладали Максим Рильський, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Микола Улезко, Євген Дроб'язко, Василь Стус[12] та ін. Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш[13].

Ґете підтримував дружні зв'язки з уродженцем Закарпаття І. С. Орлаєм.

Бібліографія[ред.ред. код]

Гете, пастель Луїзи Сайтлер, 1811

Велике Веймарське видання творів Гете налічує 143 томи. Зокрема, ним написано більше 3000 віршів.

Основні художні твори[ред.ред. код]

Наукові праці[ред.ред. код]

Гете у світовому мистецтві[ред.ред. код]

Твори Гете покладені на музику багатьма визначними композиторами світу: Бетховеном (увертюра «Егмонт»), Гуно (опера «Фауст»), Шубертом («Гретхен за прялкою» — перший шедевр Шуберта й перша велика німецька пісня)[14], Шуманом (ораторія «Сцени з Фауста»)[15] та інші.

Екранізація творів Гете[ред.ред. код]

Твори Гете багаторазово екранізовані[16]. Фільм російського кінорежисера Олександра Сокурова «Фауст», знятий німецькою мовою і з європейськими акторами, отримав найвищу нагороду на Венеційському кінофестивалі 2011 року — «Золотий лев».[17]

Нагороди[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Іменем Гете названі:

Література[ред.ред. код]

  • Якимович Т. К. Ґете Йоганн Вольфганг // Українська літературна енциклопедія. — Т. 1. — К., 1988. — С. 416–417.
  • Ґете Йоганн Вольфганг фон // УСЕ. Універсальний словник-довідник. — 4-е видання. — 2006. — С. 348.
  • Шалагінов Б. Б. Шлях Гете: Життя. Філософія. Творчість. — Харків: Ранок, 2003. — 287 с.
  • Шалагінов Б. Б. Естетика Й. В. Гете: Дослідження. — К.: Вежа, 2002. — 149 с.
  • Йоганн Вольфганг фон Гете: Кат. книжк. вид. / ред.: К. Я. Кусько, Б. Якимович; уклад.: М. Колодій, З. Домбровська; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Наук. б-ка. — Л., 2001. — 255 c. — (Сер. «Кат. книгозбір.»; Ч. 1).
  • Олена Серова. Філософія музики у творчості Йоганна Вольфганга Ґете (рос.)

Посилання[ред.ред. код]

Твори[ред.ред. код]

Посилання у тексті[ред.ред. код]

  1. а б в г д е Німецька Вікіпедія — 2001.
  2. Léonore database ministère de la Culture.
  3. BBC Ukrainian - Блог професора Пономарева
  4. а б в Н. Вильмонт. Иоганн Вольфганг Гете. (Гёте И. В. Избранные произведения в 2 тт. — Т. 1. — М., 1985. — С. 9-52)
  5. Біографія Гете на сайті «Bookmix» (рос.)
  6. Бібліотека української літератури. «Йоган Вольфганг Гете. Біографія — життєвий і творчій шлях» (укр.)
  7. Insel Verlag, Frankfurt am Main 2004, S. 742.(нім.)
  8. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 4. К., 1959, с. 226.
  9. Біографія Гете на сайті «Бесплатная виртуальная электронная библиотека — ВВМ» (рос.)
  10. У Корнелії народилося двоє доньок: Марія Анна Луїза і Катарина Елізабет Юлія. У Луїзи в шлюбі з Людвігом Ніколовіусом народилося дев'ятеро дітей. Четверо з них померло рано або не мали дітей. Нащадки тих, що залишилися, живі до сьогодні.
  11. Ґете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях : спроба бібліоґрафії : (з нагоди столітньої річниці смерти поета) / зладив Володимир Дорошенко.
  12. Твори Ґете в перекладі Василя Стуса
  13. Йоганн Вольфґанґ фон Ґете. Фауст (у перекладі Миколи Лукаша)
  14. Франц Шуберт в енциклопедії «Кругосвет» (рос.)
  15. Релігія в Україні. «В Україні вперше виконали „Сцени з Фауста“ Гете Роберта Шумана». 27.09.2010 (рос.)
  16. Екранізації творів Гете на КиноПоиск.Ru (рос.)
  17. «Не все те золото, що блищить. Фаворити Венеціанського кінофестивалю у фіналі поступилися менш іменитим режисерам» Україна молода, № 161 за 13.09.2011 (укр.)
  18. Релігійний довідник — словник. Антрпософія. (рос.)
  19. Mineralogy Database (англ.)
  20. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union (3047) Goethe // Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — С. 251. — ISBN 3-540-00238-3.
  21. Goethe. Gazetteer of Planetary Nomenclature. USGS Astrogeology Research Program.