Йоганн Вольфганг фон Гете

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Йоганн Вольфганг фон Ґете)
Перейти до: навігація, пошук
Йоганн Вольфґанґ фон Ґете
нім. Johann Wolfgang von Goethe
Der junge Goethe, gemalt von Angelica Kauffmann 1787.JPG
Народився 28 серпня 1749(1749-08-28)
Франкфурт-на-Майні Священна Римська Імперія
Помер 22 березня 1832(1832-03-22) (82 роки)
Веймар
гострий інфаркт міокарда
Поховання Q315764?
Громадянство Франкфурт-на-Майні і Герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське
Національність німець
Ім'я при народженні Йоганн Вольфганг Фон Ґете
Діяльність поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст
Alma mater Лейпцизький університет і Страсбурзький університет
Конфесія Лютеранство
Родичі Дружина,брат
Автограф Signature of Johann Wolfgang von Goethe.svg
Нагороди
Орден Святої Анни
Кавалер Великого Хреста ордена Почесного легіону
Орден Громадянських заслуг Баварської корони
Командор ордена Леопольда (Австрія)

Йо́ганн Во́льфґанґ фон Ґе́те (нім. Johann Wolfgang von Goethe МФА: [ˈjoːhan ˈvɔlfɡaŋ fɔn ˈɡøːtə]( слухати); 28 серпня 1749, Франкфурт-на-Майні22 березня 1832, Веймар) — німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель і натураліст. Вважається засновником сучасної німецької літератури, був лідером романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин.

Життєпис[ред.ред. код]

Будинок у Франкфурті-на-Майні, в якому народився Гете
Йоганн Каспар Ґете, мініатюра Георга Фрідріха Шмолля, 1775

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете народився у старому німецькому торгівельному місті Франкфурті-на-Майні у сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете (17101782), імперського радника, колишнього адвоката. Мати — Катерина Елізабет Ґете (уроджена Текстор; 17311808). Батько Ґете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила своєму синові любов до створення історій, вона була для Ґете прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним з прямих предків Ґете по материнській лінії (у десятому поколінні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах (14721553), про що сам поет не знав.[1]

Гарно обставлений будинок мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Вергілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши своїх амбіцій, намагався дати дітям більше можливостей і дав їм повноцінну освіту.

У 1765 Йоганн відправився в Лейпцизький університет, свою вищу освіту завершив в Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У Франкфурті Ґете серйозно захворів. За півтора року, які він пролежав у ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком значно погіршилися.

Зустріч з Гердером, який ознайомив його зі своїми поглядами на поезію і культуру, була переломом у творчості Ґете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленц, Вагнер), у ньому прокидається зацікавлення народною поезією, вплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» (Степова трояндочка) та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром (мова про Шекспіра — 1772). Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (Про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки проходять у інтенсивній літературній праці.

У 1775 році Ґете був запрошений до Карла Августа, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, одержав титул таємного радника. Дослідник творчості Гете М. М. Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Ґете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя».[1] Переконавшись, що це було утопією, Ґете поступово обмежує свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Ґете поселився у Веймарі, де він залишався до кінця свого життя.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 Ґете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня поет помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Ґете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.[1]

Буря і натиск[ред.ред. код]

У перших віршах й драмах Ґете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770—75 він захоплювався демократичною естетикою Йоганна Готфріда Гердера, був тісно зв'язаний з рухом «Буря й натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури.

Лірика Ґете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо значущий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально-роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Гьоц фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут вперше в німецькій драматургії 18 ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.

Світову славу йому приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774), в якому відбилась глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, багато в чому автобіографічний, користується величезним успіхом. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування аж до здійснення самогубства. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ.[2] На схилі років Ґете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його.[3]

Веймарський період[ред.ред. код]

Будинок-музей Ґете у Веймарі

З 1775 Ґете назавжди оселився у Веймарі, став міністром герцога Карла-Августа. У Веймарі Гете бере активну участь у політичному житті герцогства, він управляє військовою колегією, керує дорожнім будівництвом[4].

Розчарувавшись в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Ґете мріяв про мирні суспільні реформи. У веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду. На це свого часу вказував Фрідріх Енгельс:

«…Ґете то колосально великий, то дріб'язковий; то це непокірний, насмішкуватий геній, що зневажає світ, то обережний, усім задоволений, вузький філістер»[5].
«Веймарські класики»: Шиллер, Вільгельм і Александер фон Гумбольдти та Ґете

Прояви консервативних поглядів Ґете найбільше помітні в творах, спрямованих проти французької революції («Громадянин-генерал», 1793; «Герман і Доротея», 1797 та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Гете засуджував вади вождів повсталого Парижа і якобінський терор.

Проте в найкращих своїх творах він лишався вірним прогресивним ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття й далі звучать в його поезії 80-х. («Вільшаний король», «Міньйона» і т. д.). Під час подорожі до Італії Ґете завершує «Іфігенію в Тавриді» (1787) і героїчну трагедію «Егмонт» (1788), пройняту пафосом боротьби народу проти національного гноблення. Тоді ж формується класицизм Ґете. Захоплення античністю зближує його в 90-х з Йоганном-Фрідріхом Шиллером. Проте, як видно з «Римських елегій» (1790), «Корінфської нареченої» (1797) та інших творів, на відміну від Шиллера, Гете приваблював, насамперед, життєствердний, чужий аскетизмові характер античної культури.

У 17951796 Ґете пише роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» він завершує в 18211829. В останній період свого життя Ґете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (18111831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок з питань світової, зокрема слов'янської літератури й фольклору. Він виступав проти німецького романтизму, обстоював реалістичне мистецтво.

Пам'ятник Йоганну Вольфгангу фон Ґете у Берліні

Фауст[ред.ред. код]

Докладніше у статті Фауст (Ґете)

Найбільше художнє досягнення Ґете — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював майже все життя з 1773 по 1831. Образ ученого-чарівника Фауста, взятий з народної легенди, у драмі Ґете зазнає складної еволюції, втілює суперечливий розвиток світогляду самого поета і боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця 18 — початку 19 ст. Служіння науки народові, глибока віра в творчі сили людини, у краще майбутнє — є ідейним висновком поеми.

Твори Ґете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого. Його світорозуміння багато в чому було значно глибшим, ніж діалектичний ідеалізм Гегеля, бо, на відміну від Гегеля, він відстоював, хоч і не послідовно, з ваганнями, позиції матеріалізму, особливо в теорії пізнання й естетиці.

Ґете-натураліст[ред.ред. код]

Кольорове коло, символізує людський розум і життя душі. Малюнок Ґете, 1809
Goethe є міжнародним науковим скороченням імені ботанічного автора: Йоганн Вольфганг фон Гете.
Перегляньте таксони, приписувані цьому автору, в International Plant Names Index (IPNI).


Для численних праць Ґете з природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. Ґете вперше описав міжщелепну кістку людини, встановив подібність у будові черепа людини та тварин, створив т. з. хребетну теорію походження черепа, експериментально довів вплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — вчення про форму («Про метаморфози рослин», 1790; «Вступ до порівняльної анатомії», 1795).

Перу Ґете належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, таким як заломлення, хроматична аберація тощо. Ґете сперечався з ньютонівським вченням про колір. Історична його частина праці має значення і в наш час, тому що у ній на тлі вчення про колір, яке Ґете ставив в основу розуміння природи, Ґете дав яскравий, самостійно пророблений для свого часу багато в чому новий нарис історії розвитку наукового уявлення про природу.

Ґете — іноземний почесний член Петербурзької академії наук (1826)[6]. Був членом Геттінгенської академії наук.

Нащадки Ґете[ред.ред. код]

У Йоганна Вольфґанґа Ґете та його дружини Крістіани народилося п'ятеро дітей. Діти, що народилися після старшого сина Августа не вижили: одна дитина народилася мертвою, решта померли протягом кількох днів або тижнів. В Августа народилося троє дітей: Вальтер Вольфґанґ, Вольфганг Максиміліан та Альма. Август помер за два роки до смерті свого батька в Римі. Його дружина Оттілія Гете народила після смерті чоловіка від іншого чоловіка доньку Анну Сибіллу, яка померла через рік. Діти Августа й Оттілії не вступали в шлюб, тому рід Ґете по прямій лінії обірвався в 1885 році.

Пам'ятник Ґете у Чикаго.
Фрідріх Георг (нар. 1657) (ще 8 братів і сестер)
                       |
                    Йоганн Каспар Ґете
              + Катарина Елізабет Текстор
            ______________|_______________________
           |                    |                 |
   Йоганн Вольфганг          Корнелія[7]    діти, що не вижили
   + Крістіана Вульпіус         |
           |____________________________________________ 
           |                                            |
        Август                  чотири дитини, що не вижили 
   + Оттілія фон Погвіш
           |_______________________________
           |                |              |
        Вальтер         Вольфганг         Альма

Переклади Ґете в Україні[ред.ред. код]

Вже на початку XIX ст. Ґете був широко відомий в Україні. 1827 року він був обраний почесним членом Ради Харківського університету.

Про переклади Ґете українською можна довідатися з бібліографічної праці Володимира Дорошенка «Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях», яка була опублікована у 1932 році до сторіччя від дня смерті Ґете.

Перший переспів з Ґете українською мовою належить Петру Гулаку-Артемовському — балада «Рибалка» (1827).

Балада «Лісовий король» в українському перекладі була надрукована окремим виданням у Львові у 1838 році, автором перекладу був український мовознавець, греко-католицький священик Йосип Левицький. Таку ж назву дав своєму перекладу Ґетевої балади Борис Грінченко — «Лісовий цар», а Пантелеймон Куліш назвав баладу «Вільшаний цар».

У дореволюційні часи з переспівами й перекладами Ґете українською мовою виступали також Павло Білецький-Носенко, Юрій Федькович, Володимир Шашкевич, Костянтин Думитрашко, Пантелеймон Куліш, Никанор Грабовський та ін. Тарас Шевченко називав Ґете «великим», знав і любив його твори, особливо «Фауста». Невтомним популяризатором Ґете був Іван Франко, який переклав багато його поезій, всю першу частину та уривки з другої частини «Фауста» і написав розвідку про цей твір. Франкові переклади творів Ґете дослідив Леонід Рудницький у фундаментальній праці «Іван Франко і німецька література», виданій 1974 року в Мюнхені.

Після революції 1917 року твори Ґете перекладали Максим Рильський, Микола Терещенко, Дмитро Загул, Микола Улезко, Євген Дроб'язко, Василь Стус[8] та ін. Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш.

Ґете підтримував дружні зв'язки з уродженцем Закарпаття І. С. Орлаєм.

Бібліографія[ред.ред. код]

Ґете, пастель Луїзи Сайтлер, 1811

Велике Веймарське видання творів Ґете налічує 143 томи. Зокрема, ним написано більше 3000 віршів.

Основні художні твори[ред.ред. код]

Наукові праці[ред.ред. код]

Ґете у світовому мистецтві[ред.ред. код]

Твори Ґете покладені на музику багатьма визначними композиторами світу: Бетховеном (увертюра «Егмонт»), Гуно (опера «Фауст»), Шубертом («Гретхен за прялкою» — перший шедевр Шуберта й перша велика німецька пісня)[9], Шуманом (ораторія «Сцени з Фауста»)[10] та інші.

Екранізація творів Ґете[ред.ред. код]

Твори Ґете багаторазово екранізовані[11]. Фільм російського кінорежисера Олександра Сокурова «Фауст», знятий німецькою мовою і з європейськими акторами, отримав найвищу нагороду на Венеційському кінофестивалі 2011 року — «Золотий лев».[12]

Нагороди[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Іменем Ґете названі:

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Твори[ред.ред. код]

Посилання у тексті[ред.ред. код]

  1. а б в Н. Вильмонт. Иоганн Вольфганг Гете. (Гёте И. В. Избранные произведения в 2 тт. - Т. 1. - М., 1985. - С. 9-52)
  2. Біографія Гете на сайті «Bookmix» (рос.)
  3. Бібліотека української літератури. «Йоган Вольфганг Гете. Біографія - життєвий і творчій шлях» (укр.)
  4. Insel Verlag, Frankfurt am Main 2004, S. 742.(нім.)
  5. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 4. К., 1959, с. 226.
  6. Біографія Гете на сайті «Бесплатная виртуальная электронная библиотека — ВВМ» (рос.)
  7. У Корнелії народилося двоє доньок: Марія Анна Луїза і Катарина Елізабет Юлія. У Луїзи в шлюбі з Людвігом Ніколовіусом народилося дев'ятеро дітей. Четверо з них померло рано або не мали дітей. Нащадки тих, що залишилися, живі до сьогодні.
  8. Твори Ґете в перекладі Василя Стуса
  9. Франц Шуберт в енциклопедії «Кругосвет» (рос.)
  10. Релігія в Україні. «В Україні вперше виконали “Сцени з Фауста” Гете Роберта Шумана». 27.09.2010 (рос.)
  11. Екранізації творів Гете на КиноПоиск.Ru (рос.)
  12. «Не все те золото, що блищить. Фаворити Венеціанського кінофестивалю у фіналі поступилися менш іменитим режисерам» Україна молода, № 161 за 13.09.2011 (укр.)
  13. Релігійний довідник - словник. Антрпософія. (рос.)
  14. Mineralogy Database (англ.)
  15. Lutz D. Schmaidel. Dictionary of minor planet names (англ.)
  16. Імена на карті Меркурія (рос.)