Алжирська війна

Алжи́рська війна́
Колоніальна війна
Алжи́рська війна́
Дата: 1 листопада 1954 — 19 березня 1962 Місце: Північна Африка Привід: Розпад світової колоніальної системи Напад алжирських бойовиків на французькі військові та цивільні об'єкти 1 листопада 1954: Результат: Незалежність Алжиру Територіальні зміни: Алжир, Франція
Сторони
Фронт національного визволення Армія національного визволення Алжирський національний рух (1954-1955) Алжирська Комуністична партія (1954-1956)	Франція Французька армія Рух за співдружність (1961-1962) Французький Алжирський Фронт (1960-1961) Секретна армійська організація (1961-1962)
Командувачі
Ахмед Мессалі Хадж Ферхат Аббас Мустафа Бен Булаїд Ларбі Бен М'хіді Ахмед Бен Белла Мухаммед Будіяф Белкасим Крим Аміруш Аїт Хамудаа Рабах Бітат Ясеф Сааді Мурад Дідух Хуарі Бумедьєн	Шарль де Голль Рауль Салан Рене Коті Ґі Молле П'єр Мендес-Франс Моріс Шалль Жак Массю Жак Дое
Військові сили
~30.000	~460.000 (армія) ~90.000 харкі ~3.000 (САО)
Втрати
300.000-450.000 вбитих і поранених, за французькими даними 1.500.000 за алжирськими даними Більшість постраждалих цивільні	29.000 вбитих військових (європейців) 67.000 поранених військових (європейців) 30.000-90.000 вбитих і поранених військових (харкі) 3.000-4.000 вбитих і поранених цивільних (європейців)

Алжи́рська війна́ — збройний конфлікт в Алжирі (1954-1962) між місцевими повстанцями, об'єднаними головним чином у Фронт національного визволення, з одного боку, та французькою колоніальною армією і жителями країни європейського походження (переважно французами) - з другого.

Війна мала велике значення для розпаду французької та світової колоніальної системи, стала другою — після В’єтнаму — великою поразкою Франції у колоніях і мала в Європі такий суспільний резонанс, який можна порівняти тільки з війною у В’єтнамі через десять років. Невдачі у війні спричинили повалення Четвертої республіки, внесення змін у конституцію та мало не призвели до військового перевороту в країні.

Передісторія

Французький Алжир

Прагнучи заволодіти колоніями у західній та північній Африці, Франція впродовж XIX ст. планомірно наступала на заселені мусульманами території. 1830 року вона стала повноправною господинею в Алжирі, фактично вирвавши ці території з обіймів свого слабшого суперника — Османської імперії. Французькі війська швидко придушили повстання місцевих погано озброєних і роз'єднаних племен, встановивши диктат метрополії, який ніхто не наважувався оспорювати аж до закінчення другої світової війни.

Адміністративно країна ділилась на три департаменти: Оран, Алжир і Константин. За більш ніж сто років Алжир був колонізований французами настільки, що його почали називати «заморською Францією», проте колоніальна дійсніть суттєво відрізнялась від реалій метрополії.

На початку 1950-х в країні проживало більше 8 млн. мусульман (арабів і берберів), 75% з яких були неграмотні. Мусульманське населення страждало від хронічного безробіття, поганого медичного обслуговування, а часто і від голоду. Більшість тих, хто таки мав роботу, працювали на селі, часто як батраки на фермах білих колоністів.

Більшість родючої землі, промислових і торгівельних підприємств, а разом з ними і політична і адміністративна влада були зосереджені в руках спільноти колоністів, що вона налічувала близько 1,2 млн. чол. і складала абсолютну меншість населення Алжиру (бл. 15%). Білі, а це були переважно вихідці з Франції, Іспанії і Італії, дотримувались консервативних поглядів у політиці, а по відношенню до мусульман були налаштовані вороже.

Алжирський націоналізм

Ще під час першої світової війни у французькій армії воювала як французи, так і вихідці з французьких колоній, в тому числі з Алжиру. Вони служили у легкій піхоті, легкій кавалерії та допоміжних військах. З проголошенням права народів на самовизначення, яке зробив після закінчення війни американський президент Вудро Вілсон, алжирська інтелігенція (улеми) почали обмірковувати перспективи якщо не політичної незалежності, то бодай автономії чи певного самоврядування.

Так на початках антифранцузький опір очолив Хадж Абд ель-Кадір, онук Абд аль-Кадіра і член центрального комітету Французької Комуністичної партії. 1926 року він заснував організацію «Північно-Африканська Зірка», яка була першою алжирською націоналістичною організацією — партією у сучасному розумінні — та проіснувала до 1937 року. Невдовзі до її лав увійшов Ахмед Мессалі Хадж, майбутній голова партії та провідний діяч національно-визвольного руху в 1940-50-х. 1928 року «Північно-Африканська Зірка» відокремилась від Французької комуністичної партії, котра вважала питання незалежності Алжиру передчасним, хоча обидві організації продовжувала підтримувати союзницькі стосунки.

1937 року, коли французька влада розпустила «Зірку», Мессалі Хадж заснував Народну партію Алжиру, що вона виступала не за повну незалежність, але за широку автономію. Після її заборони 1946 року, її місце зайняли Рух за тріумф демократичних свобод і Демократ ний союз алжирського маніфесту Аббаса Ферхата. Ці дві організації стали безпосередніми попередниками Фронту національного визволення, а їх члени — майбутніми кадрами збройної боротьби.

Після поразки 1940 року представники «Вільної Франції» набирали добровольців серед корінного населення, обіцяючи, в разі перемоги, беззастережне надання Алжиру незалежності. Вербувальники спромоглися дістати значних успіхів, і проти фашизму — спочатку у Північній Африці, а пізніше у Південній Європі — билися десятки тисяч выхідців з Алжиру (було кілька алжирських дивізій). Але французька влада не збиралась дотримуватися свого слова. Війна закінчилася, а країна продовжувала залишатися колоніальним володінням.

З останніми залпами війни в Європі у повітрі запахло визволенням, і у відповідь на відверте порушення обіцянок по Алжиру прокотилась хвиля спонтанних виступів мас.

Перше насилля

1 травня 1945 року по всій країні пройшли першотравневі демонстрації алжирців. В столиці та деяких інших містах поліція відкрила вогонь. Були вбиті десятки людей, сотні отримала поранення. Відповіддю стали нові сплески насильства за тиждень.

8 травня, у день, коли прийшли новини про капіталяцію Німеччини, низка демонстрацій відбулась у містах північно-східного Алжиру. Не демонстраціях були помітні й антиколоніяльні гасла та вимоги незалежності Алжиру. В містах Сетіф і Гельм демонстрації були розігнані поліцією із застосуванням вогнепальної зброї. У відповідь учасники ходи в Сетіф взялися за кинджали, палиці, каміння і почали вбивати всіх зустрічаються їм європейців. Почалися погроми колоністів, що тривали кілька днів і в яких загинуло більше 100 людей.

Заворушення швидку охопили весь північно-східний Алжир, перетворившись на справжнє повстання. У 20 містах і містечках країни в ньому взяли участь до 50 тис. чол. Повстанці, озброєні мисливськими рушницями і трофейними автоматами, підпалювали ферми колоністів, вбивали цивільних європейців, нападали на загони урядових військ.

Проте дії повстанців були неузгоджені, тому французька влада змогла придушити його відносно швидко. На повстанців кинули до 12 тис. армійських частин, підтриманих авіацією, флотом, поліцією та цивільною гвардією (загонами «самооборони» колоністів). Райони повстання були розгромлені: міста й села спалювались, населення винищувалось без розбору, цивільних розстрілювали без суду. 17 травня останні загони повстанців склали зброю.

Жертвами цих репресивних дій французької влади стали, за різними оцінками, від 6.000 до 45.000 алжирців.

Підйом національно-визвольного руху

Підйом алжирського національно-визвольного руху починається на початку 1950-х. Момент виявився вибраний дуже вдало. Поразка французької армії під Дьєн-Бьен-Фу у В'єтнамі в травні 1954 і наступний вимушений вихід з Індокитаю, виведення британських військ з Єгипту, що розппочалось влітку 1954 та підняло авторитет Гамаля Абдель Насера ​​як лідера арабського націоналізму, успіх націоналістів Тунісу, що вони завоювали автономію для своєї країни, і посилення збройної боротьби патріотів Марокко створили нову ситуацію на світовій арені.

У цей час в Алжирі набирають сили відразу кілька політичних сил, що їх в їх боротьбі об'єднувало прагнення вигнати французів з країни. До цих політичних угрупувань входили Алжирська Комуністична партія, Рух за тріумф демократичних свобод, Демократичний союз алжирського маніфесту та Спеціальна Організація (створена Ахмедом Беном Беллою для здійснення силових акцій проти колоніальних властей). Почалась підготовка до збройної боротьби: закупівля зброї та припасів, військове навчання алжирців-емігрантів в арбських країнах, пропаганда, спрямова на політичне та дипломатичне забезпечення майбутньоо повстання.

Крім того, партії намагалися брати участь у політичному житті Алжиру. Формально, встановлені колоніальною владою закони надавали мусульманам можливість обиратися в парламент. Одначе, насправді мусульманська більшість було обмежена в політичних правах і свободах. Відчуваючи себе, з одного боку, творцями практично всього алжирського національного багатства, а з іншого — найбільш безправною групою населення, мусульмани з відвертою ворожістю ставилися до французької влади.

Війна

День усіх святих

Першу пробу сил алжирські повстанці провели в ніч на 1 листопада 1954 (католицьке свято Всіх Святих): у 30 пунктах країни було здійснено більше 100 нападів й актів саботажу. В нападах взяли участь більше 1000 боєвиків. Були вбиті десятки солдат і поліцейських, зруйновані кілька поліцейських відділків та адміністративних будівель, були розгромлені кілька складів і підприємств. Були проведені експропріації: в Алжирі підрозділ Рабаха Бітата захопив 25.000.000 французьких франків (~50.000 доларів США), в Кабілії повстанці Белкасима Крима — 2.000.000 франків (~4.000 доларів).

Разом з тим, незважаючи на раптовість нападу і відчайдушну хоробрість нападників, французи змогли відбити більшість атак, в тому числі через недостатню скоординованість дій (наприклад в Орані атака розпочалась передчасно, охорона була на своїх місцях, і вогнем у відповідь були відразу вбиті вісім нападників).

Фронт національного звільнення

Створення

Відповідальність за напади взяв на себе нещодавно створений Фронт національного визволення (ФНВ). Його організаторами та першими керівниками стали Аміруш Аїт Хамудаа, Ахмед Бен Белла, Мустафа Бен Булаїд, Ларбі Бен М'хіді, Рабах Бітат, Мухаммед Будіяф, Мурад Дідук, Мухаммед Кідер і Белкасим Крим. Місцем своєї штаб-квартири обрали Каїр. Велика частина прихильників Фронту базувалася в Тунісі, інша — в Марокко.

З дев’яти перших керівник ФНВ через два роки війни лише один буде живим і на волі. Взагалі рядовий партизан чи бойовик від моменту приєднання до збройного руху до своєї загибелі чи арешту проживав у русі не більше року.

Попервах у французької влади виникло враження, що ФНВ налаштований про радянські та прагне встановити на території Алжиру комуністичний режим. Насправді, керівництво ФНВ зовсім не прагнули до будівництва в Алжирі соціалізму. Вони або бачили своїм ідеалом ісламську республіку, або відкладали розробку соціальної програми до вирішення головного завдання — завоювання незалежності.

Армія національного визволення

Збройне крило ФНВ називалось Армією національного визволення (АНВ). Вона складалась з шести автономних регіональних командувань (вілаєв). Боротьба велась переважно у сільській місцевості, в горах Аурес та Кабілії, де партизани організовувались у відділення (фаудж), роти (катіба) та батальйони (фаілек). Сильній осередки опору в містах існували в Орані та Алжирі.

Постійні бійці називались муджахедами (або муджахіддінами), тимчасові (наприклад, селяни, що залучались до виконання завдань час від часу, але більшу частину часу вели свій звичайний образ життя — працювали в полі) — мусабілеями (або муссебілінами). Були й допоміжні «службовці», що займались збиранням розвідувальних даних, передачею інформації та матеріальних забезпеченням бійців.

Перші збройних акцій виявила серйозні недоліки у повстанському русі. На початковому етапі у них не було стійких джерел фінансування, не вистачало озброєння й боєприпасів і, нарешті, алжирські підпільники та партизани не мали досвіду боротьби в Індокитаї, який мали французькі військові. Головним озброєнням на початку війни були пістолети і рушниці «Маузер». За кілька років з’явились напівавтоматичні рушниці та пістолети-кулемети часів другої світової війни (часто німецького виробництва MP40). Важкі кулемети, міномети чи протитанкові гранатомети були рідкістю навіть у Тунісі — основній базі «зовнішньої армії».

Іншою причиною неуспіху була слабка військова підготовка. Це недолік були покликані усунути навчальні табори, створені в Марокко та Тунісі. У 1955-1957 роках, до створення Лінії Моріса з Тунісу до Алжиру щомісяця переходило близько 1000 навчених бійців.

Політико-адміністративні організації

За мірою розгортання боротьби виникла потреба у тічнішій координації дій різних вілай, в середині вілай — зон і окремих загонів. У серпні 1956 року в долині Суммам (що в Кабілії) відбувся з’їзд повстанських командирів і керівників ФНВ, на якому було прийнято рішення про створення мережі політико-адміністративних організацій (ПАО).

Структуру ПАО утворювала комітети ФНВ різного рівня (вілаї, зони, райони, сектори) на чолі з політичними комісарами. В основі всієї структури були розташовані в дуарах (поселеннях) органи управління — «комітети трьох» (голова, його політичний і адміністративний помічники) і «народні збори п’яти» (голова — член «комітету трьох», скарбничий, управляючий майном ФНВ-АНВ, медик і вповноважений у справах культури). Крім того, у розпорядженні «комітету трьох» були також особи, що займались питаннями матеріально-технічного забезпечення та безпеки, виконували поліцейські функції.

У містах структури ПАО розроблялись детальніше, спираючись, зазвичай, на групи (керівник, збирач «революційного податку» на користь ФНВ, відповідальних за зв’язок і пропаганду), а ті — на осередки з 3-4 чол. Майже при кожній групі був підрозділ бойовиків-фидаїв, командир котрого був еквівалентом сільського політичного помічника з «комітету трьох».

Головним завданням ПАО була підміна французької адміністрації де тільки можливо. Використовуючи нечисленність колоніальних службовців на місцях, ПАО заповнювали цей «вакуум» своїми людьми або ж підкоряли собі (звичайно, таємно) нижчих чиновників-алжирців. Навіть там, де було багато європейців і колоніальний апарат був сильний, ПАО діяли як його невловимий двійник.

Алжирська комуністична партія

Алжирська комуністична партія (АКП), недооцінивши спочатку значення переходу до збройної боротьби та не зрозумівши її справжнього масштабу, незабаром знайшла своє місце у цій боротьбі. Вже у листопаді 1954 вона встановила контакти з повстанцями і почала надавати їм всіляку підтримку. По всій країні АКП організувала масовий рух солідарності з ФНВ, збір зброї, медикаментів і грошових коштів для нього, а в містах — допомагали підпіллю ФНВ боєприпасами. У червні 1955 АКП взяла курс на активну участь у збройній боротьбі і створила військову організацію «Борці за звільнення», що вона діяла в містах, і загони «червоних макі» (партизанів) у долині Шеліф (на заході Алжиру). Через це у листопаді 1955 діяльність АКП була заборонена колоніальною владою. У підпіллі АКП продовжувала нелегально видавати газету «Ліберте», пізніше налагодила випуск журналів «Реаліте альжерієнн е марксизм» і «Аль-Джазаїр аль-Муджахеда», вела агітацію серед французьких солдат.

У травні-червні 1956 р. за угодою між АКП і ФНВ партизани АКП влилися у лави АНВ. Таким чином АКП об'єднала свої політичні і військові зусилля із зусиллями ФНВ. Половина з 40 членів центрального комітету партії, що вступили до АНВ, або загинули в боях, або ж пройшли через в'язниці та концтабори.

Алжирський національний рух

Для протидії зусиллям ФНВ був створений Алжирський національний рух (АНР), прибічників якого називали «мессаліти», за іменем їхнього голови — Ахмеда Мессалі Хаджа. Rажуть, що його підтримували і частково фінансували французи, які протиставляли його ЮНВ, аби заперечити існування єдиного представника прагнень алжирцями незалежності. Хай там як, але керівники ФНВ виступали за єдину стратегію і тактику боротьби за політичну незалежність, а це було можливо лише в одній організації. Будь-які конкуруючі групи, хай там яки гасла національної незалежності вони висували, розглядались як вороги.

Голова АНР Мессалі Хадж був одним із засновників і керівників кількох попередніх організацій руху за незалежність, починаючи з 1920-х, і в будь-якому формуванні претендував на роль лідера. ФНВ заперечував вождізм, тому в ФНВ він місця для себе не бачив. Він знайшов підтримку серед алжирських емігрантів у Франції, які обожнювали його і в минулому, але не серед алжирців в самому Алжирі. АНВ знищити маленькі збройні групи АНР в Алжирі на ранньому етапі війни, а на французькій землі розгорнула проти АНР так звану «війну в кав’ярнях» (низку вибухів і вбивств «мессаліти», які часто траплялись у кафе). Жертвами цієї «війни» стали, за різними оцінками, від 4000 до 10.000 людей. Після цього АНР практично припинила існувати як політична сила.

Філіппвілль

Під час спроби штурму Філіппвілля (стара, колоніальна назва міста Скікда) в серпні 1955 року бійці Фронту національного визволення вбили близько 120 французьких поселенців й алжирців. У терористичних акціях, розв’язаних після боїв у Філіппвіллі колоніяльними військами, поліцією та міліцією, загинуло, за різними оцінками, від 1300 до 12.000 алжирців — бійців ФНВ і цивільних.

Вихід європейських колоністів і харкі

Ще у вересні 1961 року європейські колоністи почали залишати Алжир. Паралельно з ним ОАС почала проводити в Алжирі тактику «випаленої землі», підриваючи та підпалюючи промислові підприємства, адміністративні будівлі, школи, лікарні. Протягом перших місяців Алжир залишили більше 820.000 європейців, виїжджаючи переважно до Франції. Лише 5.000 іспанців поїхали до Іспанії, а 10.000 євреїв до Ізраїлю. В країні залишилось бл. 170.000 європейців.

Французький уряд не очікував такого припливу емігрантів. Для їхнього прийому не велась ніяка підготовка, і багатьом по приїзді прийшлось спасти на міських вулицях або на покинутих фермах. Тисячі майбутніх переселенців протягом тижнів чекали на свою чергу сісти на судно до Європи в Алжирському порту.

Разом з європейцями батьківщину залишали мусульмани-колаборціоністи, що вони боялися — небезпідставно — помсти з боку нової влади за свою відданість французам. Більшу частину цих переселенців становили колишні військовослужбовці допоміжних підрозділів харкі, а також ті, хто був пов'язаний з колоніальною адміністрацією. Разом Алжир покинуло бл. 90.000 чол.

Незалежність Алжиру

17 червня 1962 Тимчасовий Виконавчий Орган (ТВО) уклав угоду з ОАС (яку скхвалив Тимчасовий уряд Алжирської республіки) на умовах оголошення амністії оасовцам і поповнення «сил підримки порядку» АНВ європейцями. Частина ОАС (в Орані) не визнала угоду і продовжувала терор до 26 червня. Але на решті території країни угода дозволила безперешкодно провести підготовку до референдуму про незалежність.

1 липня 1962 99% алжирських виборців, включаючи європейців, проголосували за незалежність країни. У той самий день підрозділи АНВ вступили в багато міст, де їх вітав народ. 3 липня незалежність Алжиру була офіційно визнана Францією і проголошена головою ТВО. Прибувший негайно з Тунісу Тимчасовий уряд вирішив вважати днем незалежності 5 липня — дату символічну (за 132 роки до цього, 5 липня 1830 французи зайняли місто Алжир).

Література

• Симона де Бовуар. Сила обстоятельств. — Москва: «Флюид», 2008.
• Роберт Ланда. История алжирской революции 1954-1962. — Москва: «Наука», 1983.
• Роберт Ланда. История Алжира XX века. — Москва: Институт востоковедения Российской Академии Наук, 1999.
• Frantz Fanon. L'an V de la révolution algérienne. Paris: François Maspero, 1959.
• David Galula. Pacification in Algeria, 1956-1958. Santa Monica: Rand, 2006.
• Alistair Horne. A Savage War of Peace: Algeria 1954–1962. New York: Viking Press, 1977.
• Аlf Heggoy. Insurgency and Counterinsurgency in Algeria. Bloomington: Indiana University Press, 1972.
• Martin Windrow, Mike Chappell. The Algerian War 1954-62. Oxford: Osprey Publishing, 1997. (Osprey Military Met-at-Arms Series 312)

Кіно

• Маленький солдат (Le petit soldat, 1960; реж. Жан-Люк Годар)
• Битва за Алжир (La Battaglia di Algeri, 1966; реж. Джилло Понтекорво)
• Забутий загын (Lost Command, 1966; реж. Марк Робсон)
• Допит (La Question, 1977; реж. Лоран Ейнеман)
• Темна нічь 17 жовтня 1961 року (Nuit noire 17 octobre 1961, 2006; реж. Алан Тасма)
• Поза законом (Hors-la-loi, 2010; реж. Рашид Бушареб)

Див. також

• Франц Фанон
• Фронт національного визволення (Алжир)

Посилання

• Архів Алжирської незалежності на Marxists.org(англ.)