Придністровський конфлікт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Придністровський конфлікт
Придністров'я.png
Мапа регіону
Дата: 2 березня — 21 липня 1992
Місце: Придністров'я, Молдова
Результат: Придністров'я де-факто стає незалежною республікою, але міжнародно визнане частиною Молдови
Сторони
Придністров'я ПМР

Росія Росія


Україна Україна (опосередковано)

Молдова Молдова

Румунія Румунія (опосередковано)

Командувачі
Flag of Transnistria (state).svg Ігор Смирнов
Flag of Russia (1991–1993).svg Олександр Лебедь
Flag of Russia (1991–1993).svg Борис Єльцин
Flag of Moldova.svg Мірча Снєгур
Flag of Moldova.svg Валерій Муравський
Flag of Moldova.svg Анатоль Плугару
Flag of Moldova.svg Йон Косташ
Flag of Moldova.svg Павло Крянге
Військові сили
14,000 регулярні війська
9,000 міліція
5,000+ добровольці
25,000—35,000 всього
Втрати
Вбито: 809, з них 250 українців, з який 4 унсовці
Поранено: 1471
Вбито: 386
Поранено: 1180
Загалом:
1200 вбито

Придністровський конфлікт (рос. Приднестровский конфликт; рум.  Conflictul din Transnistria) — конфлікт, що виник на початку 1990-их між центральною владою Молдови та самопроголошеною республікою Придністров'я. Пік протистояння припав на березень—липень 1992 року, коли між сторонами виникло збройне протистояння, завершене підписанням мирної угоди. Наразі проблему не вирішено, оскільки однозначно не визначено статус Придністров'я.

Причини[ред. | ред. код]

В кінці 1980-их етнонаціональне крило молдовської еліти мало за мету здобути в ході перебудови якомога більше автономії для республіки від союзного центра — аж до незалежності Молдови. При цьому місцеві керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову національну ідентичність громадян. Важливим фактором формування (або відновлення) молдовської ідентичності було зближення Молдови із етнічно, мовно та історично близькою Румунією.

Придністровська еліта формувалася не так за етнонаціональними ознаками, як за наближеністю до радянської номенклатури (багато керівників підприємств Придністров'я були росіянами або українцями), тому відчувала залежність від Москви та не бажала розривати економічних зв'язків із нею. Зрештою, промисловий комплекс Придністров'я було розраховано насамперед на ринки РРФСР та УРСР. Таким чином, придністровські керівники не підтримали курс, який було взято владою МРСР. Натомість їхньою метою стало недопущення «румунізації» Придністров'я, збереження його економічних та політичних зв'язків із СРСР.

Історично Придністров'я входило до складу Молдовської РСР із 1940 року, до цього було частиною Української РСР (як складова Молдовської АРСР). Етнічний склад Придністров'я складається із трьох приблизно рівних за чисельною основних груп: українців, молдован та росіян. Натомість населення решти Молдови більш однорідне, воно в більшості користується румунською мовою. Саме мовна та етнічна відмінності стали головними передумовами для швидкої ескалації конфлікту.

Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність у Придністров'ї 14-ї радянської (пізніше — російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти та проросійського населення регіону в ході конфлікту, що починався. Багато в чому присутність регулярних російських військ завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв'язання конфлікту. 1992 року командування армією було доручено генералу Олександру Лебедю.

Перебіг[ред. | ред. код]

1989—1992[ред. | ред. код]

Пам'ятник жертвам конфлікту в Тирасполі

В цей період відбулася консолідація двох еліт — з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв'язків із Росією та Україною; з іншого — націоналістичної молдовської, що прагнула незалежності Молдови та її приєднання до Румунії. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров'ї стало мовне питання.

Після початкової спроби сил та «війни декретів», сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Бухаресті, придністровська — в Москві та Києві. ПМР розраховувала підписати новий союзний договір, проект якого розробляли 1991 року, як окремий суб'єкт СРСР. Однак, після провалу ДКНС в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано. 28 серпня лідер самопроголошеної республіки відвідав Київ з метою обговорити ймовірний перехід республіки під юрисдикцію України, проте 29 серпня молдовська поліція заарештувала його в Києві, після чого Смирнова відправили в кишинівську тюрму (1 жовтня того ж року Смирнова звільнили).

З цього часу в конфлікт активно втрутилася 14-та радянська (з 1992 року — російська) армія, розміщена в Придністров'ї. Вона була найпотужнішою у військовому розумінні силою конфлікту і виступила на боці ПМР. За допомогою озброєння 14 армії придністровська влада здійснила «повзучий путч», фактично захопивши владу на лівому березі Дністра. У відповідь на такі дії, 28 березня 1992 року Республіка Молдова оголосила запровадження надзвичайного стану в країні. Конфлікт перейшов у фазу відкритого озброєного протистояння.

Березень—липень 1992[ред. | ред. код]

Збройні сили Молдови здійснили спробу розгромити військові формування в Придністров'ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь молдовської армії. Загони армії ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14-ї армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отож, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

Участь у збройному протистоянні брали також українські добровольці (зокрема бійці УНСО). Перші з них з'явилися в Придністров'ї у березні 1992 року (група рівненських унсовців). 2 квітня вони почали брати безпосередню участь у військових діях (два рої/відділення, командирами яких були Микола Карпюк та Юрій Тима). Бойові дії в той час велися на півдні ПМР (Слободзейський район) і під Дубоссарами (на лінії Дороцьке — Кошниця). Унсовцям виділили позиції поблизу села Кошниці з метою захисту автомагістралі, що пронизує всю територію ПМР з півдня на північ.

В районі Дубоссарів під артилерійський вогонь молдовських сил потрапили частини 14-ї армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. У результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в Бендерах загони молдовської поліції, на що Молдова відповіла наступом.

Бій за Бендери став найбільшою битвою впродовж всього конфлікту. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік, кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ молдовських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії. Молдовське керівництво розпочало пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між президентом Республіки Молдова Мірчою Снеґуром та президентом Російської Федерації Борисом Єльциним у присутності лідера Придністров'я Ігоря Смирнова було підписано Угоду про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова.

Після липня 1992[ред. | ред. код]

Після підписання мирної угоди 21 липня 1992 конфлікт перебуває у стадії деескалації та врегулювання. Сторони погодилися на двосторонні заходи із відведення збройних формувань з обох сторін за лінію протистояння, створення буферної зони, розміщення спеціальної комісії та спільних миротворчих сил, до складу яких увішли військові контингенти від Придністровської Молдовської Республіки, Республіки Молдова, Російської Федерації та 10 військових спостерігачів від України.

За домовленостями 1992 року, було гарантовано нейтралітет 14-ї армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров'я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тут ідеться про імовірне приєднання Молдови до Румунії, ідея якого існувала в 1990-их роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і 1994 року НБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, за яким Придністров'ю було гарантовано широкі права автономії.

Разом із тим, ціла низка проблем у відносинах між сторонами залишається без вирішення. Окрім формальної проблеми визначення того, чим є «спільна держава» Молдови і Придністров'я, існує економічна проблема. В Придністров'ї сформувалася специфічна економічна система — гібрид планового господарства та кланового капіталізму, і більшість економічних ресурсів зосереджено в руках незмінного голови держави та його оточення. В Молдові триває перехід до ринкової економіки, при цьому зростає тіньова економіка та панує «номенклатурна приватизація». Це створює передумови для перетворення Придністров'я на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу, що зачіпає інтереси сусідньої України. Політичні чинники тісно переплелися з економічними. Періодично зацікавлені треті сторони пропонували різноманітні варіанти остаточного врегулювання, з-поміж яких найбільш відомими є план Козака та план Ющенка.

План Козака (заступника Голови адміністрації президента Росії у 2000—2003 рр.) передбачав перетворення Молдови на т. зв. «асиметричну» федерацію, в яку увійшли б на правах автономії Придністров'я та Ґаґаузія. При цьому Придністров'я отримувало право вийти з федерації, якщо Молдова вирішила б приєднатися до Румунії. Невеликий російський миротворчий контингент (до 2000) залишався в Придністров'ї щонайбільше до 2020 року. Таким чином, план Козака пропонував вирішення проблем державного устрою та демілітаризації сторін. Однак, розміщення російських військ у Придністров'ї стало приводом для президента Молдови Володимира Вороніна відмовитися підписувати його.

План Ющенка (президента України у 2005—2010 рр.) було запропоновано на саміті ГУУАМ у квітні 2005 року. Цей план передбачав внутрішню демократизацію в Придністров'ї, проведення там демократичних виборів; інспекції підприємств ПМР; моніторинг українсько-придністровського кордону спеціальними силами ОБСЄ та розміщення в зоні конфлікту нового миротворчого контингенту. План Ющенка не передбачав створення федеративної держави в Молдові, але передбачав прийняття спеціального закону про статус Придністров'я, а також його право вийти із складу Молдови, якщо та приєднається до Румунії. Такий закон було схвалено Парламентом Молдови в липні 2005 року. За ним Придністров'ю було надано статус автономії в складі Молдови, його вищим законодавчим органом проголошено Верховну Раду Придністров'я. Кордони автономії мали були уточненими за допомогою референдумів в низці населених пунктів. Документ не містив вимог вивести російські віська з території Придністров'я, чого досі прагне керівництво Молдови. Уряд ПМР відхилив цей Закон. Виконання плану Ющенка було призупинено, головним чином з двох причин: демократизація Придністров'я розходилася із інтересами авторитарного режиму президента ПМР Смирнова, а розширення миротворчого контингенту за рахунок зменшення російської його частини та включення українського контингенту не відповідало інтересам Росії в конфлікті.

2006 року відбулося чергове загострення конфлікту, цього разу у зв'язку із відмовою української митниці пропускати придністровські товари без документів, оформлених Молдовою. Експорт ПМР відіграє в її економіці принципово важливу роль, а тому введення нових митних правил стало потужним засобом впливу на Тирасполь. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та ЄС підтримали Україну в її спробах навести лад у режимі експорту з Придністров'я. Росія вдалася до широкомасштабної гуманітарної допомоги Придністров'ю. З травня підприємства Придністров'я зареєструвалися в митних органах Молдови та відновили експорт.

17 вересня 2006 у ПМР відбувся референдум щодо незалежності республіки, на якому близько 97 % населення висловилися за відокремлення регіону від Республіки Молдова та його подальше входження до складу Російської Федерації. Молдова, Україна, США, ЄС та ОБСЄ не визнали результати референдуму. Представники Росії заявили, що результати референдуму не матимуть юридичних наслідків.

2018 року влада Молдови заявила про намір найняти міжнародну юридичну фірму для оцінки збитків від військової присутності Росії в Придністров'ї протягом 25 років. В інтерв'ю латвійському виданню Latvijas Avize спікер Молдовського парламенту Андріан Канду заявив, що в Придністров'ї незаконно перебувають близько 2000 російських військовослужбовців, яких в Кишиневі вважають «окупаційними силами». «Російські військові підрозділи представляють загрозу безпеці, оскільки це незаконна військова присутність, така ж, як знаходження російської армії в Абхазії, Південній Осетії і Східній Україні»[2][3]. У червні 2018 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію із закликом до Росії вивести свої війська з Придністров'я[4][5][6] (згідно із зобов'язаннями Стамбульського саміту ОБСЄ 1999 року).

На підтримку резолюції висловилися 64 держави, проти — 14, 83 країни утрималися. У свою чергу, Росія виконувати дане рішення відмовилась.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Література та посилання[ред. | ред. код]