Придністровський конфлікт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Придністровський конфлікт
Мапа регіону

Мапа регіону
Дата: 2 листопада 1990 — 21 липня 1992
Місце: Придністров'я, Молдова
Результат: Молдова втрачає контроль над Придністров'ям, при цьому Придністров'я залишається міжнародно визнаною частиною Молдови
Сторони
Придністров'я ПМР

Росія Росія


Україна Українські добровольці

Молдова Молдова

Румунія Румунські добровольці

Командувачі
Transnistria State Flag.svg Ігор Смирнов
Flag of Russia 1991-1993.svg Олександр Лебедь
Flag of Russia 1991-1993.svg Борис Єльцин
Flag of Moldova.svg Мірча Снєгур
Flag of Moldova.svg Валерій Муравський
Flag of Moldova.svg Анатоль Плугару
Flag of Moldova.svg Йон Косташ
Flag of Moldova.svg Павел Крянге
Військові сили
14,000 регулярні війська
9,000 міліція
5,000+ добровольці
25,000—35,000 всього
Втрати
Вбито: 809, з них 250 українців[джерело?], з яких 4 унсовці
Поранено: 1471
Вбито: 386
Поранено: 1180
Загалом:
1200 вбито

Придністровський конфлікт (рос. Приднестровский конфликт; рум. Conflictul din Transnistria) — політичний і військовий конфлікт, що виник на початку 1990-х між владою Молдови та самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою, підтриманою Росією. Пік протистояння припав на березень—липень 1992 року, коли між сторонами виникло збройне протистояння за активної участі регулярних підрозділів 14-ї армії Збройних сил РФ, яке завершилось підписанням мирної угоди. Конфлікт досі не вирішений, оскільки однозначно не визначений статус Придністров'я.

Причини[ред. | ред. код]

Наприкінці 1980-х рр. етнонаціональне крило молдовської еліти мало за мету здобути в ході перебудови якомога більше автономії для республіки від союзного центру — аж до незалежності Молдови. При цьому місцеві керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову національну ідентичність громадян. Важливим фактором формування (або відновлення) молдовської ідентичності було зближення Молдови із етнічно, мовно та історично близькою Румунією.

Придністровська еліта формувалася не так за етнонаціональними ознаками, як за наближеністю до радянської номенклатури (багато керівників підприємств Придністров'я були росіянами або українцями), тому відчувала залежність від Москви та не бажала розривати економічних зв'язків із нею. Зрештою, промисловий комплекс Придністров'я було розраховано насамперед на ринки УРСР та РРФСР. Таким чином, придністровські керівники не підтримали курс, який було взято владою МРСР. Натомість їхньою метою стало недопущення «румунізації» Придністров'я, збереження його економічних та політичних зв'язків із СРСР.

Історично Придністров'я входило до складу Речі Посполитої та Гетьманщини, із кінця 18 століття опинилося на південно-західних околицях Подільської та Херсонської губерній. Молдовської РСР із 1940 року, до цього було частиною Української РСР (як складова Молдовської АРСР). Етнічний склад населення Придністров'я історично був мішаним, більше українським на півночі та молдовським на півдні, із урбанізацією збільшилася частка російського населення. Натомість населення решти Молдови більш однорідне, воно в більшості користується румунською мовою. Саме мовна та етнічна відмінності стали головними передумовами для швидкої ескалації конфлікту.

Перепис 1939 Перепис 1989 Перепис 2004 Перепис 2015
Flag of Moldova.svg 39.6 % 40.0 % 31.9 % 33.2 %
Україна 32.1 % 28.3 % 28.8 % 26.7 %
Flag of Russia 1991-1993.svg 14.7 % 25.4 % 30.4 % 33.8 %
інші 13.6 % 6.3 % 8.9 % 6.3 %

Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність у Придністров'ї 14-ї радянської (пізніше — російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти та проросійського населення регіону в ході конфлікту, що починався. Багато в чому присутність регулярних російських військ завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв'язання конфлікту. 1992 року командування армією було доручено генералу Олександру Лебедю.

Перебіг[ред. | ред. код]

1989—1992[ред. | ред. код]

Пам'ятник жертвам конфлікту в Кишиневі

В цей період відбулася консолідація двох еліт — з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв'язків із Росією та Україною; з іншого — націоналістичної молдовської, що прагнула незалежності Молдови та її приєднання до Румунії. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров'ї стало мовне питання.

2 вересня 1990 року було проголошено «Придністровську Молдавську Республіку». 25 серпня 1991 року було оголошено про її незалежність. Після початкової спроби сил та «війни декретів», сторони звернулись до зовнішньої підтримки. Молдовська влада шукала її в Бухаресті, придністровська — в Москві та Києві. ПМР розраховувала підписати новий союзний договір, проект якого розробляли 1991 року, як окремий суб'єкт СРСР. Однак, після провалу ДКНС в серпні 1991 року, надії ПМР на підтримку радянської номенклатури було поховано. 27 серпня парламент Республіки Молдова прийняв декларацію про незалежність, включно із територію на лівому березі Дністра. Молдовський парламент звернувся до уряду СРСР з вимогою «розпочати переговори з урядом Придністров'я з метою припинення нелегальної окупації території Республіки Молдова і негайного виведення радянських військ».

28 серпня 1991 року лідер самопроголошеної республіки відвідав Київ з метою обговорити ймовірний перехід республіки під юрисдикцію України, проте 29 серпня молдовські спецпідрозділи заарештувала його в Києві, після чого Смирнова відправили в кишинівську тюрму (1 жовтня того ж року Смирнова звільнили).

З цього часу в конфлікт втрутилася 14-та радянська1992 року — російська) армія, розміщена в Придністров'ї. Вона була найпотужнішою у військовому розумінні силою конфлікту і виступила на боці ПМР. За допомогою озброєння 14 армії придністровська влада здійснила «повзучий путч», фактично захопивши владу на лівому березі Дністра. У відповідь на такі дії, 28 березня 1992 року Республіка Молдова оголосила запровадження надзвичайного стану в країні. Конфлікт перейшов у фазу відкритого озброєного протистояння.

Березень — липень 1992[ред. | ред. код]

Збройні сили Молдови здійснили спробу розгромити військові формування в Придністров'ї та встановити суверенітет Республіки Молдова над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь молдовської армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14-ї російської армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отож, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

В районі міста Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил потрапили частини 14-ї армії РФ, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. У результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в Бендерах загони молдовської поліції, на що Молдова відповіла наступом.

Бій за Бендери став найбільшою битвою впродовж всього конфлікту. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік, кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ молдовських військ був безсилим проти підтриманих російськими танками придністровських загонів.

22 та 26 червня відбулося бойове застосування МіГ-29 ВПС Молдови, який був збитий ППО 14-ї армії РФ. Молдовське керівництво розпочало пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між президентом Республіки Молдова Мірчею Снеґуром та президентом Російської Федерації Борисом Єльциним у присутності лідера Придністров'я Ігоря Смирнова було підписано Угоду про принципи врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова.

Участь українців[ред. | ред. код]

28 серпня 1991 року до Києва прибув лідер самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки Ігор Смирнов з метою ведення переговорів щодо приєднання Придністров'я до України. Проте переговори не відбулися, оскільки 29 серпня молдавська поліція заарештувала Смирнова, після чого його було доставлено у Кишиневську тюрму (його було звільнено 1 жовтня того ж року).

Відсутність реакції на це з боку офіційного Києва підштовхнула УНСО до внесення української силової присутності в регіоні. Ця ідея начебто виникла в середовищі літніх львівських націоналістів, за зразком відправлення до Закарпаття похідних груп ОУН 1939 року, коли Карпатській Україні загрожувала угорська армія.

В березні 1992 року, коли конфлікт набув мілітарного характеру, група рівненських унсовців з'явилася в ПМР для налагодження контактів з місцевими українськими організаціями, лідери яких були готовими розмістити на своїй території велику кількість членів УНСО.

2 квітня члени УНСО безпосередньо вступили у бій. То були два рої (відділення), командирами яких були призначені Микола Карп'юк та Юрій Тима. Бойові дії на той час відбувалися на півдні ПМР (Слободзейський район) і під Дубоссарами (на лінії Дороцьке — Кошниця). Унсовцям виділили позиції поблизу села Кошниці з метою захисту автомагістралі, що пронизувала всю територію ПМР з півдня на північ. Поява українських громадян серед захисників Придністров'я викликала піднесення серед корінних українців. В Придністров'ї почали з'являтись українські православні церкви, в яких правили службу священики Київського Патріархату. Перша така церква (відреставрована) постала в с. Рашкові, де з середини квітня 1992 року в приміщенні загальноосвітньої школи розміщувався вишкільний унсовський центр. Настоятелем церкви став отець Володимир, доктор філософських наук. Пізніше він очолив новоутворену Придністровську єпархію УПЦ-КП.

Спогади тодішнього голови УНА–УНСО Юрія Шухевича:

«Ми приїхали в село Рашків, де розташовувалися унсовські казарми, штаб і вишкільний центр. Це було українське за духом село: у ньому є церква, де вінчався Тиміш Хмельницький. Атмосфера була особлива: усюди автоматники охорони, і щохвилини можна втрапити під обстріл. Але в Рашкові на віче зібрався цілий майдан синьо–жовтих прапорів. Ця атмосфера — з одного боку, прифронтова, а з другого — домашня, українська — запам'яталася багатьом»

.

Після липня 1992[ред. | ред. код]

Після підписання мирної угоди 21 липня 1992 конфлікт перебуває у стадії деескалації та врегулювання. Сторони погодилися на двосторонні заходи із відведення збройних формувань з обох сторін за лінію протистояння, створення буферної зони, розміщення спеціальної комісії та спільних миротворчих сил, до складу яких увійшли військові контингенти від Придністровської Молдовської Республіки, Республіки Молдова, Російської Федерації та 10 військових спостерігачів від України.

За домовленостями 1992 року, було гарантовано нейтралітет 14-ї армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров'я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тут ідеться про імовірне приєднання Молдови до Румунії, ідея якого існувала в 1990-х роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і 1994 року НБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, за яким Придністров'ю було гарантовано широкі права автономії.

Разом із тим, ціла низка проблем у відносинах між сторонами залишається без вирішення. Окрім формальної проблеми визначення того, чим є «спільна держава» Молдови і Придністров'я, існує економічна проблема. В Придністров'ї сформувалася специфічна економічна система — гібрид планового господарства та кланового капіталізму, і більшість економічних ресурсів зосереджено в руках незмінного голови держави та його оточення. В Молдові триває перехід до ринкової економіки, при цьому зростає тіньова економіка та панує «номенклатурна приватизація». Це створює передумови для перетворення Придністров'я на офшорну зону та джерело контрабанди регіонального масштабу, що зачіпає інтереси сусідньої України. Політичні чинники тісно переплелися з економічними. Періодично зацікавлені треті сторони пропонували різноманітні варіанти остаточного врегулювання, з-поміж яких найбільш відомими є план Козака та план Ющенка.

План Козака (заступника Голови адміністрації президента Росії у 20002003 рр.) передбачав перетворення Молдови на т. зв. «асиметричну» федерацію, в яку увійшли б на правах автономії Придністров'я та Ґаґаузія. При цьому Придністров'я отримувало право вийти з федерації, якщо Молдова вирішила б приєднатися до Румунії. Невеликий російський миротворчий контингент (до 2000) залишався в Придністров'ї щонайбільше до 2020 року. Розміщення російських військ у Придністров'ї стало приводом для президента Молдови Володимира Вороніна відмовитися підписувати його.

План Ющенка (президента України у 20052010 рр.) було запропоновано на саміті ГУУАМ у квітні 2005 року. Цей план передбачав внутрішню демократизацію в Придністров'ї, проведення там демократичних виборів; інспекції підприємств ПМР; моніторинг придністровської ділянки українсько-молдовського кордону спеціальними силами ОБСЄ та розміщення в зоні конфлікту українського миротворчого контингенту. План Ющенка не передбачав створення федеративної держави в Молдові, але передбачав прийняття спеціального закону про статус Придністров'я, а також його право вийти із складу Молдови, якщо та приєднається до Румунії. Такий закон було схвалено Парламентом Молдови в липні 2005 року. За ним Придністров'ю було надано статус автономії в складі Молдови, його вищим законодавчим органом проголошено Верховну Раду Придністров'я. Кордони автономії мали були уточненими за допомогою референдумів в низці населених пунктів. Документ не містив вимог вивести російські війська з території Придністров'я, чого досі прагне керівництво Молдови. Уряд ПМР відхилив цей Закон. Виконання плану Ющенка було призупинено, головним чином з двох причин: демократизація Придністров'я розходилася із інтересами авторитарного режиму президента ПМР Смирнова, а розширення миротворчого контингенту за рахунок зменшення російської його частини та включення українського контингенту не відповідало інтересам Росії в конфлікті.

Загострення 2006[ред. | ред. код]

2006 року відбулося чергове загострення конфлікту, цього разу у зв'язку із відмовою української митниці пропускати придністровські товари без документів, оформлених Молдовою. Експорт ПМР відіграє в її економіці принципово важливу роль, а тому введення нових митних правил стало потужним засобом впливу на Тирасполь. Росія втрутилася в конфлікт на боці ПМР, вимагаючи від України припинити економічний тиск. США та ЄС підтримали Україну та Молдову в їхніх спробах навести лад у режимі експорту з Придністров'я. Росія вдалася до широкомасштабної гуманітарної допомоги Придністров'ю. З травня підприємства Придністров'я зареєструвалися в митних органах Молдови та відновили експорт.

Загострення бере свій початок 25 січня 2006 року, коли набрали чинності нові митні обмеження, згідно з якими — всі вантажі Придністров'я на імпорт і експорт можуть переміщатися через молдовсько-український кордон тільки з митним оформленням офіційного уряду Молдови. Молдова, також, надала пільги за платежами на імпорт, за винятком платежів за митне оформлення, при здійсненні експортно-імпортних операцій по товарах, призначеним для власного виробництва, в тому числі, придністровським економічним агентам будуть відшкодовуватися всі платежі за імпорт, за винятком оплати митних процедур, вироблених при декларуванні товарів, ввезених в Молдову і не призначених для процесу власного виробництва. Економічні агенти Придністровського регіону отримають також доступ до системи сертифікації походження експортних товарів.[2]

Після цього ватажки т.з ПМР заявили, що ці правила — «є черговою спробою обмежити незалежність Придністров'я» Вони також підкреслили, що нові пропозиції Молдови були прийняті в односторонньому порядку без будь-яких консультацій з придністровською стороною.

З 3 березня 2006 року Україна припинила пропуск вантажів з Придністров'я у яких відсутнє оформлення митною службою Молдови.

Україна ж, протягом усього конфлікту підкреслювала, що держава буде виконувати свої міжнародні зобов'язання щодо забезпечення максимально безболісного переходу до нового регламенту проходження придністровських товарів через українсько-молдовський кордон.

7 березня прем'єр-міністр Молдови Василь Тарлєв також підкреслив, що новий митний режим проходження придністровських вантажів не може бути й не є економічною блокадою Придністров'я, він також додав, що на цей момент тимчасову або постійну реєстрацію в Молдавії пройшли понад 100 економічних агентів придністровського регіону, в тому числі близько 20 найбільших придністровських підприємств, на частку яких припадає близько 80 % від загальних обсягів придністровського експорту.[3]

9 березня посол з особливих доручень МЗС РФ в Молдові заявив, що Росія — «має намір вжити заходів щодо подолання кризи, що виникла у зв'язку з блокадою Придністров'я, і ​​його наслідків».[4]

11 березня президент Молдови Володимир Воронін заявив, що протестуючи проти прозорості митного оформлення Придністров'я — «намагається приховати потік торгівлі нелегальною зброєю».[5][6]

12 березня президент України Віктор Ющенко в ході телефонної розмови з ватажком самопроголошеної республіки Придністров'я Ігорем Смирновим намагався пояснити, що нові митні правила відповідають загальноєвропейським нормам.

За даними опублікованими владою Придністров'я на 15 березня втрати самопроголошеної республіки склали більш як 30 мільйонів доларів.[7]

21 березня голова т.з ПМР Смирнов відкрито попросив президента РФ Путіна про економічну підтримку і «посилення миротворчого контингенту».[8]

22 березня через Росію в бік Молдови був відправлений гуманітарний вантаж. Україна дозволила російської колоні пересування виключно в нічний час (щоб не перевантажувати дороги), а також, зажадала від РФ відсутності пропагандистських елементів на конвої.[9] 25 березня колона з гуманітарним вантажем прибула в Придністров'я.

4 квітня т.з голова Придністров'я Смирнов заявив, що поки не буде знята «економічна блокада» невизнана республіка не вернеться до переговорів по врегулюванню конфлікту. Він також в черговий раз підкреслив, що «через дії України та Молдови регіон стоїть на порозі гуманітарної катастрофи». Хоча, за даними МЗС України немає ніяких підстав говорити про гуманітарну катастрофу або соціально-економічній кризі в Придністровському регіоні. Такої ж думки дотримується й ОБСЄ, яке незадовго до цього направила співробітників в самопроголошену республіку, які також зробили висновок, що в Придністровському регіоні Молдови не існує гуманітарної кризи.[10]

31 березня з'явилися перші заяви придністровських і російських політиків про референдум і «можливий вступ ПМР до ​​складу РФ».[11]

17-18 травня заплановані переговори по врегулюванню конфлікту між Молдовою і самопроголошеною республікою Придністров'я так і не відбулися, тому що за словами представника ОБСЄ Хілла — Тирасполь не збирається обговорювати врегулювання конфлікту до зняття «блокади».

17 вересня самопроголошена республіка Придністров'я провела референдум про вступ до складу Росії, за даними Придністров'я «ЗА» проголосувало 98 % жителів.[12] Молдова, Україна, США, ЄС та ОБСЄ не визнали результати референдуму. Представники Росії заявили, що результати референдуму не матимуть юридичних наслідків.

У 2007 році прозахідні політики Молдови розглядали можливість передачі Придністров'я під юрисдикцію України[13].

Резолюція ООН 2018 року[ред. | ред. код]

2018 року влада Молдови заявила про намір найняти міжнародну юридичну фірму для оцінки збитків від військової присутності Росії в Придністров'ї протягом 25 років. В інтерв'ю латвійському виданню Latvijas Avize спікер Молдовського парламенту Андріан Канду заявив, що в Придністров'ї незаконно перебувають близько 2000 російських військовослужбовців, яких в Кишиневі вважають «окупаційними силами». «Російські військові підрозділи представляють загрозу безпеці, оскільки це незаконна військова присутність, така ж, як знаходження російської армії в Абхазії, Південній Осетії і Східній Україні»[14][15]. У червні 2018 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію із закликом до Росії вивести свої війська з Придністров'я[16][17][18] (згідно із зобов'язаннями Стамбульського саміту ОБСЄ 1999 року).

На підтримку резолюції висловилися 64 держави, проти — 14, 83 країни утрималися. У свою чергу, Росія виконувати дане рішення відмовилась.

Призупинення Україною руху авто з Придністровськими номерами у 2021 році[ред. | ред. код]

1 вересня 2021 року Україна припинила допуск до участі у міжнародному дорожньому русі автомобілів із Придністровського регіону Молдови, які не мають номерних знаків узгодженого чи нейтрального зразка[19].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Сторінки історії УНСО. «Краще згинути вовком, нiж жити псом». unso.in.ua. Процитовано 1 червня 2019. 
  2. Молдавия продолжает торговую войну с Приднестровьем. РБК. 
  3. Україна і Молдова не блокують Придністров'я. Українська правда. 
  4. РФ може надати Придністров'ю екстрену економічну допомогу. Obozrevtalel.com. 
  5. Жителі Придністров'я протестують проти введення Україною нових митних правил. Obozrevatel.com. 
  6. Придністров'я образилося на Україну через автомати Калашникова?. Українська правда. 
  7. Придністров'я втратило вже $ 30 мільйонів. Obozrevatel.com. 
  8. Придністров'я просить від Росії гуманітарну допомогу. Obozrevatel.com. 
  9. Вантажівки з Росії слідують в Придністров'ї - Держприкордонслужба. Obozrevatel.com. 
  10. В російській боротьбі за Тираспіль Європа стала на бік України. Українська правда. 
  11. Придністров'я проведе референдум щодо від'єднання від Молдови. Obozrevatel.com. 
  12. Результати референдуму у невизнаній “Придністровській Молдавській Республіці” для Молдови, України і всього регіону.. Радіо Свобода. 
  13. Wikileaks: В Молдове думали отдать Украине Приднестровье. Украинская правда (ru). Процитовано 2021-09-08. 
  14. Молдова сводит счеты. В Кишиневе подсчитают ущерб от «российской оккупации» Приднестровья. newsmaker.md. 19.01.2018. 
  15. Рахунок на мільярди доларів: Молдова оцінить збитки від військової присутності Росії в Придністров'ї. 20.01.2018. 
  16. ГА ООН призвала Россию вывести войска из Приднестровья
  17. Генасамблея ООН схвалила резолюцію із закликом до РФ вивести війська з Придністров'я
  18. Генасамблея ООН схвалила резолюцію про виведення російських військ з Придністров'я
  19. Україна призупиняє рух авто з Придністров’я без узгоджених чи нейтральних номерів. www.ukrinform.ua (uk). Процитовано 2021-09-08. 

Література та посилання[ред. | ред. код]