Громадянська війна у Гватемалі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Громадянська війна у Гватемалі
Холодна війна
Rabinal cross.jpg
Цвинтар у Рабіналі
14°38′ пн. ш. 90°30′ зх. д. / 14.633° пн. ш. 90.500° зх. д. / 14.633; -90.500
Дата: 13 листопада 196031 грудня 1996
Місце: Гватемала
Результат: Мирна угода
Сторони
Bandera pgt.jpg ГПП (1960—1982)

Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Гватемальський національний революційний союз (1982—1996)
Партизанська армія бідних (1972—1996)
Революційна організація збройного народу (1979—1996)
Повстанські збройні сили (1962—1996)
За підтримки Куба Куби

Гватемала Гватемальська поліція

Гватемала Збройні сили Гватемали
Гватемала Патруль цивільної оборони
За підтримки США США

Командувачі
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Роландо Моран

Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Луїс Турсіос
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Марко Йон
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Луїс Трехо Есківель
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Алехандро де Леон †
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Умберто Альвардо †
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Бернардо Альвардо
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Хосе Альберто Сардоза
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg Родріго Астуріас

Гватемала Мігель Ідігорас Фуентес

Гватемала Енріке Перальта Асурдіа
Гватемала Хуліо Сесар Мендес Монтенегро
Гватемала Карлос Мануель Арана Осоріо
Гватемала Кхель Лаугеруд Гарсіа
Гватемала Фернандо Ромео Лукас Гарсія
Гватемала Ефраїн Ріос Монтт
Гватемала Оскар Умберто Мехіа Вікторес
Гватемала Вінісіо Сересо
Гватемала Хорхе Серрано Еліас
Гватемала Густаво Еспіна Салгеро
Гватемала Раміро де Леон Карпіо
Гватемала Альваро Арсу

Військові сили
Flag of the Guatemalan National Revolutionary Unity.svg

6000 (1982)
2000–2500 (1986–1987)
1000–2000 (1988)
1500–2000 (1989)
1000 (1992)
800–1100 (1996)

ГватемалаЗбройні сили Гватемали

32 000 (1986)
44 200 (1996)
ГватемалаПатруль цивільної оборони
300 000 (1982)

Втрати
Бл. 200 000 убитих, з 1994 до 1996 демобілізовано 200 000 бійців і 3000 партизан; Збройні сили Гватемали скорочено до 28 000 осіб

Громадянська війна у Гватемалі (19601996; ісп. Guerra civil de Guatemala) — серія збройних конфліктів у республіці Гватемала у другій половині ХХ століття. Не має чітких часових меж, поділяється на кілька періодів загальною тривалістю близько 36 років.

Передумови[ред.ред. код]

До дестабілізації обстановки в країні призвів державний переворот 1954 року, в результаті якого було усунуто від влади президента Хакобо Арбенса.

Перебіг війни[ред.ред. код]

1960 — 1970-ті[ред.ред. код]

13 листопада 1960 року в центральних казармах група молодих офіцерів підбурила повстання проти уряду. Повстанцям удалось зайняти військову базу в Сакапі, однак до 15 листопада їхній виступ було придушено. Тим не менше, частина активістів змогла залишити країну, а після початку громадянської війни багато хто з них (Алехандро де Леон, Маріо Антоніо Йон Соса, Луїс Августо Турсіос Ліма, Луїс Трехо Есківель, Вісенте Лоарка й інші) об'єднались із рештою опозиційних груп (включаючи Комуністичну партію) та постали на чолі партизансько-повстанських сил[1].

На початку лютого 1962 року виник перший осередок партизанського руху у східній частині країни, на початку березня — другий осередок (у центральній частині)[2].

Керівництво повстанської армії встановило відносини з урядом Куби[3]. У 1970-х роках до боротьби з режимом приєдналась велика кількість активістів з числа індіанців-майя, та невдовзі села майя стали об'єктами каральних військових операцій.

Конфлікт набув не лише соціально-економічного, але й етнічного забарвлення, оскільки землевласники європейського походження та близькі до них метиси-ладіно скористались загальним безладом і почали проводити насильницьку експропріацію земель майя та геноцид індіанців.

1980-ті[ред.ред. код]

До початку 1980 року на території країни діяли чотири фронти повстанських сил[4]:

7 лютого 1982 року в результаті об'єднання чотирьох повстанських організацій було створено блок Гватемальська національна революційна єдність (ГНРЄ). 1 липня того ж року генерал Ефраїн Ріос Монтт запровадив у країні положення облоги, у своїй промові на національному радіо він заявив, що «віднині кожен, захоплений зі зброєю в руках буде розстріляний»[5]. У боротьбі з повстанцями командування гватемальської армії проводило політику «спаленої землі» у гірських районах. Профспілки та політична опозиція були знищені, багато їх активістів стали жертвами політичних убивств і «зникнень» або тікали з країни.

1984 року військова хунта скликала Національну асамблею, яка ухвалила нову конституцію. В результаті виборів 1984–1985 років президентом став Вінісіо Сересо, представник правоцентристської Християнсько-демократичної партії.

1987 у гватемальському місті Ескіпулас зібрались президенти центральноамериканських держав. Там було ухвалено регіональний план політичного примирення, запропонований президентом Коста-Рики Оскаром Аріасом. Також було підписано угоду, яка проголошувала принцип демократії як обов'язкові передумови до врегулювання конфліктів.

Первинно реалізація тієї угоди у Гватемалі наштовхнулась на труднощі, оскільки і ГНРЄ, і армія вимагали одне від одного виконання низки попередніх умов до початку перемовин. Провідну роль у формуванні громадської думки на підтримку як національного діалогу, так і «гуманізації війни» відіграла Католицька церква. Сформована урядом, частково за наполяганням церковної влади, Комісія національного примирення (КНП) ініціювала 1989 року перемовини, що отримали назву «Великого загальнонаціонального діалогу». Наступного року КНП провела у Норвегії перемовини з ГНРЄ під егідою Світової лютеранської федерації.

1990-ті[ред.ред. код]

У березні 1990 року було підписано «Угоди Осло», що зобов'язували сторони шукати політичні рішення для розв'язання конфлікту. 1991 почались перемовини ГНРЄ з урядом[6], які первинно відбувались за посередництва єпископа Гватемали, а потім — за посередництва ООН.

Станом на середину 1990 року повстанці активно діяли в околицях столиці й у 14 з 22 департаментів країни, а у низці районів вони створили власні адміністративні органи[7].

В середині 1994 року міністр оборони Маріо Енрікес відкрито визнав, що після 30 років військового конфлікту військова перемога над повстанцями ГНРЄ є неможливою («хоч їхня чисельність не перевищує 900 осіб») та виступив за мирні перемовини[8].

До кінця 1996 року сторони уклали шість суттєвих та п'ять робочих угод. У них було намічено кроки з припинення військового конфлікту й надано гарантії реформ, спрямованих на розв'язання деяких соціальних і структурних питань, що групувались за темами: права людини, комісія зі встановлення фактів, повернення біженців та вимушених переселенців, статус і права корінних народів, соціально-економічні та сільськогосподарські питання, зміцнення цивільної влади й роль збройних сил, реформа Конституції та виборчої системи. У грудні 1996 представники уряду й командування партизан підписали «Договір про міцний і тривалий мир», що поклав край громадянській війні[6].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Уберто Альварадо Арельяно. Роздуми. Обрані статті й матеріали. М., «Прогресс», 1979. стор.79
  2. Уго Барріос Клеє. У Гватемалі назрівають зміни // «Проблемы мира и социализма», № 11 (51), листопад 1962. стор.26-31
  3. John Pike. Guatemala Civil War 1960-1996. Globalsecurity.org. Процитовано 2014-08-15. 
  4. Г. Є. Селіверстов. Гватемала: борьба против диктатуры нарастает. М., «Мысль», 1983. стор.28
  5. [Гватемала] Осадное положение // «Известия», № 183 (20164) від 2 липня 1982. стор.4
  6. а б Гватемала // Страны мира: справочник, 2006 / під заг. ред. С. В. Лаврова. М., «Республика», 2006. стор.125-127
  7. Lindsey Gruson. Guerrilla war in Guatemala heats up, fueling criticism of civilian rule // «The New York Times» від 3 червня 1990
  8. Гватемала // «Зарубежное военное обозрение», № 7, 1994. стор.62

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]