Громадянська війна в Таджикистані

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Громадянська війна в Таджикистані
Дата: 5 травня 199227 червня 1997
Місце: Таджикистан
Результат: Перемир'я
Сторони
Таджикистан Таджикистан
Росія Росія
Узбекистан Узбекистан
Flag of Jihad.svg Об'єднана таджицька опозиція
Афганістан Афганістан
Командувачі
Flag of Tajikistan.svg Рахмон Набієв
Flag of Tajikistan.svg Сафаралі Кенжаєв
Flag of Tajikistan.svg Сангак Сафаров
Flag of Tajikistan.svg Емомалі Рахмон
Flag of Russia.svg Борис Єльцин
Flag of Uzbekistan.svg Іслам Карімов
Flag of Jihad.svg Саїд Абдулло Нурі
Flag of Jihad.svg Тураджонзода Ходжи Акбар
Flag of Jihad.svg Кадриддін Аслонов

Громадя́нська війна́ в Таджикиста́ні (тадж. Ҷанги шаҳрвандии Тоҷикистон) — збройний конфлікт в Таджикистані між прибічниками центральної влади та опозицією. Найбільші збройні сутички проходили в період з серпня 1992 року по липень 1993 року, коли країна була фактично розділена на дві ворожі частини. Після 1993 року конфлікт почав спадати, але окремі сутички проходили до 27 червня 1997 року.

Передумови[ред.ред. код]

Передумовами до громадянської війни в Таджикистані слугували такі причини:

  • важке економічне становище в республіці;
  • клановий світогляд таджиків;
  • високий рівень релігійності населення.

Спроба перебудови привела до виникнення ісламсько-демократичного руху в Таджицькій РСР. Основу опозиції склали Партія ісламського відродження (ПІВ), Демократична партія Таджикистану і ряд інших рухів. Протистояння між колишньою комуністичною елітою та національно-демократичними і ісламськими силами перешло з політичної сфери в етнічно-кланову.

В радянські часи в політичному житті республіки домінували мешканці Ленінабадської області («ленінабадці»), які займали найвищі адміністративні посади, з якими співробітничали вихідці з Кулябу - «кулябці», які в свою чергу займали найвищі посади в силових структурах (МВС). Після проголошення незалежності Таджикистану інші кланові групи - «бадахшанці», «гіссарці» та «гармці» намагалися змінити розподіл ролей в керуванні країною.

Хід війни[ред.ред. код]

Виступи опозиції[ред.ред. код]

На початку березня 1992 року був заарештований голова Душанбінського міськвиконкому Максуд Ікрамов, 11 березня два роки ув'язнення отримав один із керівників «Растохеза» Мірбобо Міррахімов. 23 березня перед президентським палацом на площі Шахідон почались багатоденні мітинги памірців з вимогами відставки Сафаралі Кенжаєва. 26 березня Кенжаєв звинуватив міністра внутрішніх справ Мамадайоза Навджуванова, памірця за походженням, у перевищенні своїх обов'язків [1]. За два тижні кількість мітингуючих зросла до 50-60 тисяч осіб. 21 квітня опозиція взяла в заручники 20 осіб, серед яких 16 депутатів та два заступника прем'єр-міністра. Наступного дня Кенжаєв покинув свою посаду. У відповідь прибічники влади організували 26 квітня на площі Озоді перед Верховною Радою свій мітинг у підтримку Кенжаєва.

29 квітня опозиція блокувала президентський палац. Наступного дня у відповідь Верховна Рада оголосила про введення прямого президентського правління [2]. 1 травня президент Рахмон Набієв видав указ про формування особливого батальйону Національної гвардії та санкціював видачу зброї прибічникам влади на площі Озоді. 5 травня в одному з кишлаків Яванської нохії пройшла збройна сутичка — місцеві жителі відмовили у проїзді прибічників влади з Куляба для участі у мітингу. На місце прибула Національна гвардія та мітингуючі з площі Озоді. В ході сутички загинуло дві особи з батальйону та 15 місцевих жителів. Через декілька годин опозиція захопила телецентр, пізніше блокували транспортні магістралі Душанбе, встановили контроль над аеропортом та вокзалом. На їхній бік стали місцева міліція, ОМОН та радник президента з військових питань Бахром Рахмонов [3].

7 травня президент підписав з опозицією договір, за яким їй був наданий контроль над 8 міністерствами, розпускалась гвардія, повноваження президента зменшились. Однак ситуація в країні не стабілізувалась. 10 травня опозиція рушила до будівлі Комітету нацбезпеки, де був президент. Опозиціонери вимагали, щоби він виступив перед ними. По мітингуючих був відкритий вогонь, загинуло 14 осіб. На площі Шахідон розгорівся новий мітинг. Наступного дня був сформований Уряд національного перемир'я, в якому опозиція отримала 8 посад. 16 травня прибічники опозиції роз'їхались по домівках.

Початок війни[ред.ред. код]

Ескалація конфлікту[ред.ред. код]

Кілька разів відбувалися перемови між владою (ленінабадці та кулябці, яких для простоти прозвали «комуністами») та опозицією (її презентувала Об'єднана Таджицька Опозиція, яку сформували бадахшанці й каратегінці – їх ще прозвали «ісламістами»). Сторонам вдавалося на якийсь час встановити мир, але він виявився дуже нетривким.

У серпні 1992 року «ісламісти» провели успішні бойові дії, взявши під контроль майже всю територію країни. Під час штурму Душанбе вони ледь не захопили президента Набієва, але йому вдалося втекти під захист частин російської армії, дислокованих у Таджикистані. Але на початку вересня опозиціонери все ж захопили Набієва і змусили його скласти з себе президентські повноваження.

«Комуністи» на той момент контролювали невеликий клаптик території. На екстреному засіданні Верховної Ради, проведеному в селі Арбобі під Ходжентом 16 листопада, кулябця Емомалі Рахмонова було обрано головою ВР й фактично керівником держави (дуже умовним, бо на той час більшу частину території контролювали «ісламісти»).

Але невдовзі «комуністи» отримали відкриту військову підтримку з боку Узбекистану й напівприховану – з боку Росії. Уже 10 грудня 1992 вірні Рахмонову війська ввійшли в Душанбе [4].

Продовження війни[ред.ред. код]

6 листопада 1994 в Таджикистані відбулися президентські вибори, на яких переможцем вийшов Рахмонов – за нього проголосувало 58,7% виборців. Таким чином він підтвердив свій статус лідера держави [4].

Перемир'я[ред.ред. код]

27 червня 1997 на тлі посилення влади талібів в Афганістані було укладено перемир'я між урядом і Об'єднаною таджицькою опозицією. Частина «ісламістів» влилася в державні структури. Ті, що відмовилися визнати мирну угоду й скласти зброю (наприклад, польовий командир Абдулло Рахімов, який контролював в роки війни район Дарбанд), продовжували збройний опір протягом наступних років.

26 вересня 1999 року в Таджикистані відбувся референдум щодо внесення поправок до конституції, зокрема й про збільшення терміну президентських повноважень з 4 до 7 років. На президентських виборах 6 листопада перемогу отримав Емомалі Рахмонов, набравши 96,9% голосів [4].

Результати війни[ред.ред. код]

Війна у мистецтві[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]