Радянсько-грузинська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Радянсько-грузинська війна (також відома як «Радянізація Грузії») — війна між радянською Росією та Грузинською Демократичною Республікою в лютому-березні 1921 року, розпочата Радянським урядом з метою встановлення в Грузії Радянської влади.

Передісторія[ред.ред. код]

Навесні 1920 року радянські війська зайняли Азербайджан і проголосили в ньому радянську владу і зосередилися на кордонах Грузії. Проте, їх намірам просунутися до Грузії завадив ряд причин: більшовицьке повстання в Грузії було швидко придушене силами уряду меншовиків за підтримки Антанти, в той же час на польському фронті положення більшовиків ускладнилося. Мир з Грузією був також необхідний більшовикам для того, щоб налагодити відносини з Англією, тим самим прорвавши міжнародну ізоляцію Радянської Росії. У зв'язку з цим радянські війська від кордонів Грузії були відведені і 7 травня 1920 року в Москві був укладений мирний договір між РРФСР і Грузинською Демократичною Республікою. За його умовами Радянська Росія визнавала незалежність Грузії і обіцяла не втручатися в її внутрішні справи, а Грузія, зокрема, легалізувала становище комуністичної партії. Сторони обмінялися дипломатичними представниками (радянським повіреним представником в Грузії став С. М. Кіров).

Восени 1920 року, скориставшись наслідками вірмено-турецької війни Радянська Росія «радянізувала» Вірменію. Таким чином, Грузія опинилася в оточенні. В цей час Кіров і Орджонікідзе знову розпочали кампанію що до захоплення та «радянізації» Грузії:

« Положення в самій Грузії таке, що без особливих зусиль ми з нею покінчимо: повстання в Борчалінскому повіті, Абхазії, Аджарії, Душетському повіті будуть проведені. Ще раз доводжу це до вашого відома і прошу вказівок.  »

Чекати цих вказівок він, тим не менш, не став, і вже 15 грудня Кавказьке бюро ВКП(б) наказало 11-ї армії перейти кордон Грузії. Однак через два дні, 17 грудня, пленум ЦК ВКП(б) підтвердив «рішення ЦК про мирний напрямок політики РРФСР на Кавказі» і операція була скасована. Тим не менше, Орджонікідзе і Кіров від імені Кавбюро знову звернулися до Москви з пропозицією захопити Грузію.

12 січня 1921 року Пленум ЦК знову відхилив пропозицію Кавбюро. Ленін, як і раніше, виступав проти операції, вважаючи її не на часі та сумніваючись у її перспективи, тоді як Сталіна і Троцького її організаторам вдалося схилити на свій бік.

6 лютого наказом командувача Кавказьким фронтом Володимра Гіттіса була створена група військ Тифлісського напряму під командуванням Михайла Веліканова у складі кількох стрілецьких і кавалерійських дивізій і танкового загону.

Однак Політбюро за пропозицією Леніна і цього разу вирішило продовжувати мирні переговори з меншовицьким урядом Грузії. На це Орджонікідзе відповів організацією повстання, яке відбулось силами місцевих комуністів в ніч на 12 лютого 1921 в Борчалінському і Ахалкалакському повітах Грузії і було заздалегідь скоординоване з командуванням 11-ї армії. Більшовиками були зайняті Горі, Душеті і весь Борчалінський повіт. Бачачи цей успіх, 15 лютого Ленін віддав штабу Кавказького фронту розпорядження:

« Ми очікуємо від РВС 11 енергійних і швидких дій, які не зупиняються перед заняттям Тифліса.  »

16 лютого 1921 Ревком Грузії на чолі з Ф. Махарадзе проголосив «Грузинську радянську республіку» і звернувся з проханням про військову допомогу до уряду РРФСР.

Війна[ред.ред. код]

На початок війни озброєні сили Грузії, включаючи регулярні частини народної гвардії (партійні загони соціал-демократів), складалися з 16 піхотних батальйонів (1 армійська дивізія і полк народної гвардії), 1 саперного батальйону, 5 польових артдивізіонів (всього 52 гармати), 2 кінних полків (легіонів) та 2 автоескадронів з 2 командами бронеавтомобілів, авіазагону і 4 бронепоїздів. Всього на постачанні перебувала 21 тис. чоловік, не рахуючи штабів, управлінь, нестройових частин, а також кріпацьких полків. Слід зазначити, що в грузинській армії не було рядових, а всі армійські чини починалися з капітана.

16 лютого 1921 року радянські війська перейшли південний кордон Грузії і зайняли Червоний міст через річку Храми і село Шулавері. Тут їм вчинили опір добровольчі загони кахетинців під командуванням Стефана Ахметелі. Далі більшовики просунулися на північ до Тбілісі. 19 — 20 лютого біля села Табахмела на підходах до Тбілісі частини 11-ї армії зіткнулися із запеклим опором юнкерів — учнів військової школи (510 бійців, 4 гармати, 6 кулеметів, командував полковник А. Чхеїдзе). Село залишилося в руках грузинських юнкерів, проте червоні обійшли його і продовжили наступ.

24 лютого уряд Н. Жорданія евакуювався в Кутаїсі. Біля с. Табахмела продовжували триматися юнкери, яких залишилося до того часу близько 290 осіб. Грузинські сили отримали наказ про відхід; щоб уникнути жертв серед мирного населення їх керівництво прийняло рішення про залишення Тбілісі. Грузинська Армія повинна була закріпиться у р. Мцхета, але після здачі Тбілісі бойовий дух солдатів різко впав, і організований опір збройних сил Грузії припинилося.

25 лютого 1921 року частини 11-ї армії без бою увійшли в Тбілісі. Таким чином протягом всієї дороги — від грузино-азербайджанської кордону до Тбілісі експедиційні сили Червоної Армії зустріли лише 2 осередки опору, і пройшли весь шлях всього за 9 днів. У Тбілісі прибув Грузинський ревком, перетворений в цей же день в РНК Грузинської РСР.

Паралельно з цими подіями сили 9-ї Кубанської армії під командуванням В. Чернишова вели наступ у Абхазії, де 17 лютого був створений ревком. 28 лютого грузинські війська за вогневої підтримки французького флоту вибили радянські частини з м. Гагри, проте вже наступного дня більшовики знову зайняли його. 4 березня 1921 року частини 31-ї стрілецької дивізії 9-ї армії зайняли Сухумі, де була проголошена Абхазька РСР. 9 березня був зайнятий Зугдіді, 14 березня — Поті.

Грузинський уряд і деморалізована втратою Тбілісі армія намагалися організувати оборону Кутаїсі, але цьому завадило несподіване просування частин Червоної армії з Північного Кавказу через перевал Мамісон. 10 березня більшовики увійшли в покинуте Кутаїсі. Частина грузинських сил пішла в гори і продовжувала боротися, але основні підрозділи армії і народної гвардії, а також уряд відступили до важливого чорноморського порту Батумі.

Паралельно з цими подіями 23 лютого Кязим Карабекір, який командував турецькими військами в Західній Вірменії, оголосив Грузії ультиматум, зажадавши залишити міста Ардахан і Артвін.

Опинившись під вогнем з двох сторін, грузинський уряд був змушений поступитися і турки увійшли до Грузії, зайнявши прикордонні райони і опинившись поблизу контрольованого силами Грузії Батумі, до якого якраз наближалася 18-а кавалерійська дивізія Червоної армії. При цьому виникла загроза військового зіткнення між силами Туреччини та РРФСР. При цьому Уряд Грузії 7 березня досяг усної угоди з Карабекіром, за якою турецькі війська могли увійти в місто, зберігши право цивільної влади в місті за грузинською владою. 8 березня турки під командуванням Кязим-бея зайняли оборонні позиції навколо міста, що призвело до кризи у їх відносинах з Радянською Росією. Нарком закордонних справ Чичерін передав турецькому представнику в Москві ноту протесту; турки відповіли двома нотами, в яких говорилося, що турецька армія лише забезпечує безпеку місцевого мусульманського населення, якому загрожує радянська військова операція.

За умов, що склалися на Кавказі (війна в Вірменії, Дагестані, продовження опору в Грузії) Ленін зажадав припинити бойові дії і заявив про необхідність компромісу з грузинськими меншовиками. 8 березня грузинський ревком запропонував їм створити коаліційний уряд, однак соціал-демократи відмовилися від цього. Розв'язка настала 16 березня, коли турецька влада заявили про анексію Батумі, після чого вибір було змушене робити вже грузинське керівництво. При цьому 16 березня між Великою Британією і РРФСР було підписано торговельну угоду, за якою британці обіцяли утримуватися від антирадянської діяльності на всій території колишньої Російської імперії. Цього ж дня у Москві був підписаний договір про дружбу між Радянською Росією і Туреччиною. За цим договором Ардахан і Артвін переходили до турків, турки також відмовлялись від претензій на Батумі[1]. За цих обставин лідери Грузії були змушені погодитись на переговори з ревкомом.

Завершення війни[ред.ред. код]

17 березня в Кутаїсі міністр оборони Грузії Грігол Лордкіпанідзе і повноважний представник радянської сторони Авель Єнукідзе уклали перемир'я, а 18 березня — угоду, що дозволяла Червоної Армії зайняти Батумі.

Перемир'я з грузинськими меншовиками дозволило більшовикам діяти непрямими методами. У Москві тривали радянсько-турецькі консультації, а тим часом на околицях Батумі стояло кілька тисяч солдатів грузинської армії і народної гвардії, готових битися за місто. 18 березня грузини під командуванням генерала Георгія Мазніашвілі почали вуличні бої з турецьким гарнізоном. Тим часом меншовицький уряд на італійському судні і під конвоєм французьких бойових кораблів покинув країну. Бої завершилися 19 березня, коли порт і велика частина міста перебували в руках грузин. У той же день Мазніашвілі здав Батумі ревкому, в нього увійшла червона кавалерія, і там була встановлена ​​радянська влада.

Примітки[ред.ред. код]

  1. в 19451953 рр.. СРСР висував до Туреччини територіальні претензії щодо цих та інших територій, але потім від цих претензій відмовився

Посилання[ред.ред. код]