Ґренландське море

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ґренландське море
Norwegian Sea map uk.svg
76°40′08″ пн. ш. 8°10′14″ зх. д. / 76.66888888891678278° пн. ш. 8.1705555555833786° зх. д. / 76.66888888891678278; -8.1705555555833786
Середня глибина 1641 м
Площа 1195000 км²
Найбільша глибина 5527 м
Об'єм 1747250 км³
CS: Ґренландське море у Вікісховищі
Ґренландське море на тлі Північної Атлантики

Ґренландське море або Гренландське море — акваторія, що розташована між Ґренландією, Ісландією, Шпіцбергеном та островом Ян-Маєн. Визначають як частину Північного Льодовитого океану[1], так і в складі Атлантичного океану[2]

Загальна площа моря близько 1.205.000 км², середня глибина 1440 метр, об'єм — 2.408.000 km³[3]

Море має арктичний клімат з регулярними північними вітрами і температурою що рідко піднімається над 0° C. До кінця ХХ сторіччя містив льодовиковий язик Одден, що простягався на схід від краю Ґренландського льодовикового щита у межах 72 — 74° N протягом зими і діяв як ключовий зимовий терен утворення льоду в Арктиці. Західна Крига утворюється взимку в цьому морі, до півночі від Ісландії, між Ґренландією і островами Ян-Маєн. Ця акваторія є одним з провідних ареалів розповсюдження лисуна гренландського і хохлача, на яких полювали понад 200 років.

Межі моря[ред. | ред. код]

Рельєф морського дна

Міжнародна гідрографічна організація так визначає межі Ґренландського моря[4]:

Клімат[ред. | ред. код]

Айсберг біля берегів Ґренландії

Північна й центральна частина акваторії моря лежить в арктичному кліматичному поясі, південна — в субарктичному[5]. Тут цілий рік переважає полярна повітряна маса. Льодовий покрив цілорічний. Низькі температури повітря цілий рік. Атмосферних опадів випадає недостатньо. Порівняно м'яка зима і холодне літо[6]. На північ від Ісландії влітку переважають помірні повітряні маси, взимку — полярні. Чітко відстежується сезонна зміна переважаючих вітрів. Досить великі річні амплітуди температури повітря. Зустрічається багато морської криги. Прохолодне сире літо з частими туманами; досить вітряна волога зима[6].

Рельєф дна[ред. | ред. код]

Дно Ґренландського моря складається з трьох басейнів: Ісландський басейн, що має максимальну глибину близько 2800 метрів, невеликий басейн Ян-Маєн і великий Ґренландський басейн, в якому знаходиться найглибша частина моря. Обмежені на півдні Данським порогом, на сході хребтом Мона і хребтом Книповича (частини Серединно-Атлантичного хребта), на заході і півночі хребтом Ян-Маєн. На заході, дно піднімається спочатку повільно, а потім швидко до широкого Ґренландського шельфу. Мул заповнює підводні жолоби і ущелини; мулисті піски, гравій, валуни, і інші продукти ерозії покривають шельф та хребти.

Хоча найглибша точка всередині моря 4846 метрів, глибина до 5669 м[7] були виміряна у безодні Моллой, протока Фрама, що з'єднує море з Північним Льодовитим океаном на півночі (Море Ванделя)[8]

Шельф у Ісландії простягається на 90-100 км і розчленований підводними долинами. Ширина шельфу у Східній Ґренландії змінюється від 90 до 340 км. Біля Західного Шпіцбергену шельф має ширину 30-60 км, а у о. Ведмежий утворює велике горбисте плато — Ведмеженську банку. Для материкового схилу характерна крутизна 3-4°, місцями він ускладнений уступами. Ложе Ґренландського моря розкраєно Східно-Ґренландським хребтом на дві глибокі западини: Північну — з глибинами 3100-3200 м і рівним дном і Південну — з глибинами 3500-3700 м і відносно складним рельєфом дна.

Рельєф дна і течії Ґренландського моря

Гідрологія[ред. | ред. код]

Центральна та північна частини Ґренландського моря щільно насичені плавальними криговими полями, а взимку вкриваються суцільною кригою, що практично унеможливлює судноплавство.

Течії[ред. | ред. код]

Східною частиною прямує тепла Шпіцбергенська течія, частина Гольфстріму, що поступово охолоджується і занурюється під поверхню Північного Льодовитого океану, повертається на південь у вигляді холодної Східно-Ґренландської течії і є важливою частиною конвеєрної стрічки Атлантики, що транспортує холод з північних районів до півдня і прямує західною частиною моря. Поверхневі течії утворюють циклональний кругообіг[9]

Ґренландське море, разом з Баренцовим морем і морем Лабрадор є одним з головних місць утворення глибинної води північної півкулі[10] У зв'язку з цим це одне з небагатьох морів, де існує прямий зв'язок між різними шарами води на різних глибинах[11]

Гідрологія Ґренландського моря в основному визначається Східно-Ґренландською поверхневою течією, що прямує з північно-сходу на південний-захід, що є продовженням Трансарктичної течії, яка перетинає Льодовитий океан. Потужність досягає по глибині 600 метрів, де вона обмежена з долу Ґренландським континентальним шельфом. На поверхні, вона посилюється частими північно-східними вітрами що досягають швидкості 25 см/с. На схід від течії, існує зворотна течія. Улітку Східно-Ґренландська течія прямує значно далі на схід, ніж взимку[12] На північ від Ян-Маєн, ​​відбувається циклональний кругообіг води. в центрі якого, в свою чергу, проходить конвекція поверхневої і глибинної води.

Температура води[ред. | ред. код]

На поверхні моря температура підвищується в основному із заходу на схід і в дещо меншій мірі — з півночі на південь.

Взимку майже на всій акваторії поверхнева температура дорівнює -1-1,8 °C. Нульова ізотерма проходить від Данської протоки, на схід від Ян-Маєна і далі трохи північніше Шпіцбергену і прямує за язиком теплих вод (1-3 °C), що поширюються сюди зі східної частини моря.

Розподіл температури води з глибиною в цей сезон характеризується підвищенням до 0 °C на глибинах 100—300 м і подальшим зниженням до -0,9-1,1 °C у дна на заході. У східних і північно-східних акваторіях, де відчутно вплив атлантичних вод, температура від поверхні декілька знижується до глибин 50-100 м, потім знову підвищується на глибинах 300—500 м і далі знижується до від'ємних значень від глибин 1000 м і до дна. Влітку поверхня моря прогрівається. Величини поверхневої температури (близько-0,5°C) зберігаються в порівняно вузькій смузі уздовж східного узбережжя Ґренландії. В інших акваторіях моря температура води змінюється в інтервалах 0-5 °C, підвищуючись із заходу на схід. У північних берегів Ісландії вона досягає середніх величин 7-8 °C, але в найтепліші місяці (липень і серпень) підвищується до 9-10 °C.

Влітку температура води порівняно мало змінюється з глибиною. На півночі вона трохи знижується від поверхні до дна. У південно-західних берегів Шпіцбергена температура підвищується від поверхні до глибин 50 м приблизно на 1 °C, а потім знижується до дна. У глибших районах східної акваторії моря деяке підвищення температури води спостерігається на глибинах 200—300 м, що пов'язано з впливом теплих атлантичних вод. На глибинах понад 1000 м температура води всюди трохи нижче 0 °C.

Водні маси[ред. | ред. код]

Ґренландське море має п'ять великих водних мас:

  • арктична поверхнева вода прямує Східно-Ґренландською течією з Північного Льодовитого океану. Розташована у найзахіднішій частині моря, влітку до глибин 200 метрів і взимку — 600 м, має солоність 31,5 — 34 г/кг що є нижчою, ніж в Атлантичному океані і має температуру від -2 °C до +1 °C.
  • ґренландська поверхова вода — утворюється в східній частині моря шляхом взаємодії між атлантичною і арктичною водою має солоність від 34,7 до 34,9 г/кг і при температурі від 0 °C до 2 °C.
  • Уздовж узбережжя Ґренландії, є вузька смуга води, яка досягає глибин близько 150 метрів, утворена дренуванням Гренландії, і, відповідно, має великі сезонні відмінності.
  • На глибинах нижче 500 метрів середній шар води Ґренландського моря займає більшу частину об'єму, який утворюється через суміш арктичних і атлантичних вод Норвезького моря. Вона має температуру близько -0,44 °C, а солоність 34,9 г/кг.
  • Придонна вода Ґренландського моря, подібна до глибинних вод північних морів, має температуру між -0.9 і -1.1 °C градусів по, і солоність близько 34.92 г/кг

Західна Крига[ред. | ред. код]

Взимку велика акваторія на північ від Ісландії, між Ґренландією і Ян-Маєном, ​​під назвою Західна Крига покрита льодом. Ця акваторія є одним з провідних місць народження цуциків тюленя, включаючи гренландського тюленя, хохлача і сірого тюленя[13][14]. Була виявлена на початку XVIII століття британськими китобоями і з кінця 1750-х років використовувалося для полювання на тюленів. Полювання було особливо інтенсивним в ХІХ столітті, але припинене в ХХ столітті через обмеження полювання, а також зниження попиту на ринку[15]

Льодовиковий язик Одден[ред. | ред. код]

Льодовиковий язик Одден є однією з ключових областей формування зимового льоду в Арктиці. Було відомо протягом тривалого часу і був зустрінутий Фрітьйофом Нансеном, але механізм дії був тільки повністю зрозумілий з появою супутникових знімків.[16]

Одден мав довжину близько 1300 км і охоплював площу до 330000 км² в більшість років. Простягався на схід від головного Східно-Ґренландського пакового льоду до 72-74° N взимку через наявність дуже холодної полярної поверхневої води течії Ян-Маєн, яка відводить воду на схід від Східно-Ґренландської течії (між о-вами Ян-Майен та Свальбард) що прямує цими широтами. Велика частина льоду що вже утворився прямує на південь рухається вітром, так що на холодній відкритій поверхні води утворюється новий лід — шуга та ніласова крига в бурхливому морі, утворюючи гігантську форму язика[17] Здатна, разом з двома іншими ділянками в Лабрадорі і Антарктиці, поглинати до однієї п'ятої частини викидів двоокису вуглецю, який розчинений у їх поверхневих водах. Протягом зими сіль, що виділилася з цих поверхневих вод, опускається на дно моря (2500 м і більше) разом з розчиненим двоокисом вуглецю[18], це одна з небагатьох акваторій океану, де відбувається взимку конвекція, що підтримує рух в світовому океані системи поверхневих і глибинних течій, відомих як термохалінна циркуляція.[19] З 1990-х років, льодовиковий язик Одден рідко розвивається.

Біологія[ред. | ред. код]

Акваторія моря поділяється на 2 морських екорегіони арктичної морської зоогеографічної провінції: західно-ґренландський шельф, східне і північне узбережжя Ісландії[20]. У зоогеографічному відношенні донна фауна континентального шельфу й острівних мілин до глибини 200 м відноситься до арктичної циркумполярної області арктичної зони[21].

У Ґренландському морі добре розвинуті планктон та бентос, завдяки чому воно забезпечує харчуванням різноманітну морську фауну. Ссавці в цьому морі представлені кількома видами китів (в першу чергу — ґренландський кит), дельфінів (білуха), гренландським лисуном.

З промислових риб виловлюється тріска, оселедець, морський окунь (Sebastes marinus), палтус чорний.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Greenland Sea, MarBEF Data System — European Marine Gazetteer
  2. Reddy, M. P. M. (2001). Descriptive Physical Oceanography. Taylor & Francis. с. 8. ISBN 978-90-5410-706-4. Процитовано 26 November 2010. 
  3. A. G. Kosti︠a︡noĭ, Jacques C. J. Nihoul, V. B. Rodionov: Physical oceanography of frontal zones in the subarctic seas, Gulf Professional Publishing, 2004, ISBN 0-444-51686-7, S. 54
  4. http://www.iho.int/iho_pubs/standard/S-23/S-23_Ed3_1953_EN.pdf
  5. Атлас. 7 клас. Географія материків і океанів. / Укладач Скуратович О. Я. — К. : ДНВП «Картографія», 2008.
  6. а б (рос.) Физико-географический атлас мира. — М. : Академия наук СССР и главное управление геодезии и картографии ГГК СССР, 1964. — 298 с.
  7. Martin Klenke, Hans Werner Schenke: A new bathymetric model for the central Fram Strait. In: Marine geophysical researches 23, 2002, S. 367—378, DOI:10.1023/A:1025764206736
  8. Soltwedel, T., Miljutina, M., Mokievsky, V., Thistle, D., Vopel, K. (2003). The meiobenthos of the Molloy Deep (5600 m), Fram Strait, Arctic Ocean. Vie et Milieu 53 (1): 1–13. hdl:10013/epic.16261. 
  9. Malanotte-Rizzoli, Paola; Robinson, Allan R. (1994). Ocean processes in climate dynamics: global and mediterranean examples. Springer. с. 216–217. ISBN 0-7923-2624-5. 
  10. Hendrik Mattheus van Aken: The oceanic thermohaline circulation: an introduction, Springer, 2007, ISBN 0-387-36637-7, S. 17
  11. Hendrik Mattheus van Aken: The oceanic thermohaline circulation: an introduction, Springer, 2007, ISBN 0-387-36637-7, S. 122
  12. Hendrik Mattheus van Aken: The oceanic thermohaline circulation: an introduction, Springer, 2007, ISBN 0387366377, S. 127
  13. Johnsen, Geir; Sakshaug, Egil; Kovacs, Kit (2009). Ecosystem Barents Sea. Tapir Academic Press. ISBN 82-519-2461-8. 
  14. Feldhamer, George A.; Thompson, Bruce Carlyle; Chapman, Joseph A. (2003). Wild mammals of North America: biology, management, and conservation. JHU Press. с. 812. ISBN 0-8018-7416-5. 
  15. Mowat, Farley (2004). Sea of slaughter. Stackpole Books. с. 341. ISBN 0-8117-3169-3. 
  16. Comiso, Josefino (2010). Polar Oceans from Space. Springer. с. 366, 383. ISBN 0-387-36628-8. 
  17. Carbon Cycling in Arctic Marine Ecosystems: Case Study Young Sound. Museum Tusculanum Press. с. 20–21. ISBN 87-635-1278-5. 
  18. http://world_countries.academic.ru/4489/Вспомогательная_защита%2A
  19. van Aken; Hendrik Mattheus (2007). The oceanic thermohaline circulation: an introduction. с. 127–130. ISBN 0-387-36637-7. 
  20. (англ.) Mark D. Spalding et al. Marine Ecoregions of the World: A Bioregionalization of Coastal and Shelf Areas. BioScience Vol. 57 No. 7. July/August 2007. pp. 573—583. doi: 10.1641/B570707
  21. (рос.) Жизнь животных. Том 1. Беспозвоночные. / Под ред. члена-корреспондента АН СССР профессора Л. А. Зенкевича. — М. : Просвещение, 1968. — с. 576.

Посилання[ред. | ред. код]