Іллєнко Юрій Герасимович

Юрій Герасимович Іллєнко
Народився	9 травня 1936(1936-05-09) Черкаси, Київська область, Українська СРР, СРСР
Помер	15 червня 2010(2010-06-15) (74 роки) Прохорівка, Канівський район, Черкаська область, Україна ·тривала невиліковна хвороба
Громадянство	Україна
Національність	Українець
Діяльність	кінорежисер, політик, кінооператор
Відомий завдяки	Тіні забутих предків Криниця для спраглих Білий птах з чорною ознакою Легенда про княгиню Ольгу «Лебедине озеро. Зона» Молитва за гетьмана Мазепу політичною та громадянською позицією
Alma mater	Всесоюзний державний інститут кінематографії
Знання мов	українська і російська
Титул	Академік Академії мистецтв України
Посада	професор кафедри кінорежисури і кінодраматургії
Партія	ВО «Свобода»
Конфесія	Українська православна церква Київського патріархату
Родичі	брати: Іллєнко Михайло Герасимович, Іллєнко Вадим Герасимович
У шлюбі з	Єфименко Людмила Пилипівна
Діти	Пилип Іллєнко, Андрій Іллєнко
Нагороди
IMDb	ID 0407946
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Ю́рій Гера́симович Іллє́нко (9 травня 1936, Черкаси, УСРР — 15 червня 2010, с. Прохорівка, Канівський район, Черкаська область, Україна) — український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» — всього 47 кіносценаріїв).

Батько актора і продюсера, голови (з 2014) Державного агентства України з питань кіно Пилипа Іллєнка (1977) та українського політика, голови міжфракційного об'єднання ВО «Свобода» у Верховній Раді Андрія Іллєнка (1987).

Життєпис

Дитинство

Народився 9 травня 1936 в Черкасах, 18 липня був зареєстрований у місцевому РАЦС. Під час радянсько-німецької війни війни (1941) опинився з мамою й двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці Ординського району на Обі (Російська Федерація). Молодший брат помер від виснаження. Повернення до спустошеної України 1944 було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось удруге вчитися в першому, російськомовному. 1946 батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на шкідливе виробництво скловати в Москву, щоб дати дітям освіту. Родина жила в бараці на території заводу «Ізопліт». Мати захворіла на туберкульоз. Юрій закінчив школу на робітничій околиці Москви і вступив у престижний Всесоюзний державний інститут кінематографії на операторський факультет, як і старший брат Вадим.

Творчість в СРСР

1960 зняв дипломну роботу «Прощавайте, голуби» (перший в історії інституту повнометражний фільм) і отримав за роботу нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно — за найкращу операторську роботу. 1963 отримав запрошення зі студії ім. О. Довженка зняти фільм «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова. Фільм став не лише лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів, але й актом відродження слави українського духу, збудником української ідеї.

Дебют Юрія Іллєнка у режисурі — «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча про винищення українського села, був заборонений постановою ЦК КП України на 22 роки. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію І. Драч, режисер Ю. Іллєнко). Наступний фільм «Вечір на Івана Купала» — алегорична історія України, був знятий з екрану рішенням міністра культури СРСР Романова і покладений на полицю на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988-му.

1967 дирекція Венеціанського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий лев» Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер добився, щоб фільм послали на міжнародний фестиваль у Прагу, але в день відкриття фестивалю в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання.

1971 на XXIV з'їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ тов. Добрика було заборонено наступний, третій фільм «Білий птах з чорною ознакою», як «найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді». У фільмі вперше в історії було виведено як головного героя вояка УПА. Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з'їздові, посилає «Білого птаха» на Московський міжнародний кінофестиваль. Фільм тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з'їздів, де проходив кінофестиваль. За якийсь час П. Шелеста знімають за націоналістичний ухил, а фільм опиняється в опалі на довгі роки, аж до кінця ери Щербицького. «Білого птаха» можна було побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні.

Далі була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко зняв фільм «Жівіо заінат», що перекладається як «живу наперекір всьому». Це чорногорське вітання. Коли зустрічаються двоє чорногорців, вони так вітаються: — Како сте? (Як ти?), — Жівіо заінат! (Живу всупереч). Всупереч всьому. Всупереч усім тяжким обставинам: голоду, війні, зрадам, терору, безгрошів'ю, хворобам… тощо… Фільм отримав «Срібну арену» на фестивалі в Пулі. І приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екрани не був допущений. Двічі, з інтервалом в три роки, режисер отримує запрошення і контракти з Голлівуду. Сам Юрій Ілієнко говорив про це так: "Про перший контракт дізнався з «Голосу Америки», де почув дослівно таке:

„КДБ повідомило, що ніде не може знайти Іллєнка, щоб передати йому пропозиції Голівуду, бо він постійно знімає фільми десь у горах“. Сильно реготав. Другий контракт передав мені чорногорський продюсер Чедо Вулевич у порту Бар і провів мене на паром, що йшов в італійський порт Барі. Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку, і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з парому, бо знав, що коли рушу в Голівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла, теж кінематографістів, рушать туди, куди й Стуса»

Наступний фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка, було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час зйомок (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам. А треба було пройти 12 інстанцій — від худради об'єднання до ЦК КПРС. Для режисера епопея перманентних заборон закінчилась першим інфарктом на худраді студії Довженка. На XXV з'їзді КПУ тов. Щербицький з гордістю доповів делегатам: — «Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым „поэтическим кино Украины“ наконец покончено». Одним з представників поетичного кіно був і Юрій Іллєнко. Після такої заяви Іллєнко перебирається до Москви і починає на Мосфільмі на експериментальній студії Григорія Чухрая фільм про Катерину Білокур «Очі землі». Новопризначений міністр кіно України Василь Большак вимагає переводу постановки на студію Довженка і через місяць ліквідовує проект на вимогу ЦК КПУ.

У різні роки були заборонені майже всі проекти Іллєнка на стадії сценарію. Серед них було заборонено для постановки трилогію про Київську Русь — «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий». Заборонено екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки (постановка якої була здійснена двадцять років потому). Заборонено до постановки два сценарії за Шевченком — «Великий льох» і «Варнак». Нарешті секретар ЦК з ідеології Маланчук, відомий українофоб, заборонив перший варіант сценарію про Мазепу зі словами: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!» Був заборонений навіть сценарій фільму для дітей, комедії (за жанровими ознаками) про ліквідацію бандитами Запорізької Січі. Всього Юрій Іллєнко написав 42 сценарії, але лише сім з них стали фільмами.

Творчість у незалежній Україні

Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». Це фільм було запрошено на Каннський кінофестиваль, де він виборов два призи: Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. В українському прокаті фільм не показувався. Пізніше російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю.

Наступні десять років Юрій Іллєнко був безробітний як кінематографіст. Написав за цей час свій найкращий сценарій про друге пришестя Христа «Агн», монографію «Парадигма кіно» — перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів, зняв проект «Молитва за гетьмана Мазепу», до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло Швидкой. В Україні фільм також було знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів. Після цього Юрій Іллєнко зробив заяву для преси: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».

Могила кінорежисера

Помер 15 червня 2010 року у селі Прохорівці на Черкащині. Він тривалий час хворів на невиліковну хворобу.

Родина

• Два брати: Іллєнко Михайло Герасимович та Іллєнко Вадим Герасимович
• Діти: Пилип Іллєнко, Андрій Іллєнко
• Дружина: Людмила Єфименко
• Першою дружиною була актриса Лариса Кадочникова, з якою вони разом вчились у ВДІКу.

Політична діяльність

На парламентських виборах 2006 та 2007 року Юрій Іллєнко балотувався у народні депутати України, входячи під другим номером у список політичної партії Всеукраїнське об'єднання «Свобода». Під час передвиборчих кампаній Іллєнко подорожував Україною, агітуючи виборців за ВО «Свобода» та поширюючи національну ідею.

Фільмографія

Оператор

• 1960 — «Прощайте, голуби»
• 1962 — «Десь є син»
• 1960 — «Тіні забутих предків» (Друга премія Міжнародного кінофестивалю «Південний Хрест» у Мар-дель-Плата, Аргентина, 1965; премія ФІПРЕССІ за операторську роботу, колір і зйомочні ефекти; Кубок Міжнародного кінофестивалю у Римі, Італія, 1965; Премія Британської кіноакадемії за найкращий зарубіжний фільм 1966; Спеціальна премія за талановитий пошук і новаторство Всесоюзного кінофестивалю у Києві, 1966; Золота медаль за режисуру Міжнародного кінофестивалю у Салоніках, Греція, 1966; Почесний диплом Міжнародного кінофестивалю у Мельбурні, Австралія, 1967),
• 1999 — «Ave, Maria!»

Режисер

• 1966 — «Криниця для спраглих» (Висока оцінка на МКФ у Сан-Франциско, 1988)
• 1968 — «Вечір на Івана Купала»
• 1971 — «Білий птах з чорною ознакою» (Золота медаль VII Московського міжнародного кінофестивалю; відбіркова премія «Срібні сирени», МКФ, Соренто, Італія, 1972)
• 1972 — «Наперекір усьому» (у співавт. з югославськими кіномитцями)
• 1973 — «Мріяти і жити»
• 1976 — «Свято печеної картоплі»
• 1978 — «Смужка нескошених диких квітів»
• 1980 — «Лісова пісня. Мавка»
• 1982 — «Легенда про княгиню Ольгу» (Почесний приз Києва Юрію Іллєнку на ВКФ 1984)
• 1987 — «Солом'яні дзвони»
• 1990 — «Лебедине озеро. Зона» (Премія ФІПРЕССІ на Міжнародному кінофестивалі в Каннах, Франція, 1990; Премія «Ескор» молодої критики; Приз «За найкращу операторську роботу»; приз «Золотий витязь» Міжнародного кінофестивалю Нови Сад, Югославія, 1993; Приз «За найкращу операторську роботу» Міжнародного кінофестивалю «Кінотавр», Сочі, Росія, 1991)
• 1994 — «Параджанов: партитура Христа до-мажор» (1994. Диплом МКФ «Золотий витязь»)
• 2002 — «Молитва за гетьмана Мазепу» (Приз «Золота рибка», 2002. Польща)

Актор

• «Вулиця Ньютона, будинок №1» (Тимофій Сувернєв)
• «Мріяти і жити» (Герасим)

Сценарист

• «З нудьги»
• «Вечір на Івана Купала»
• «Білий птах з чорною ознакою»

Він написав лібрето балетів «Прометей-Распутін» (1982) і «Ольга» (1990) Євгена Станковича, роман-сценарій «Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа» (1994), монографію «Парадигма кіно» (К., 1999) тощо.

Літературні твори

• Юрка Іллєнка. Доповідна Апостолові Петру. Автопортрет альтер его (в трьох книгах). — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2008; 2011.

Кн. 1, 704 с. ISBN 978-966-10-0238-7
Кн. 2, 432 с. ISBN 966-10-0286-X
Кн. 3, 642 с. ISBN 978-966-10-0755-9

Звання, титули, нагороди

• Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
• Народний артист України
• Академік Академії мистецтв України
• Професор кафедри кінорежисури і кінодраматургії
• Почесний доктор Міжнародної кадрової академії
• Почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Вшанування пам'яті

• 8 червня 2011 року в місті Івано-Франківськ з'явилася Вулиця Юрія Іллєнка.
• 27 лютого 2015 року в місті Черкаси з'явилася Вулиця Юрія Іллєнка^{[джерело?]}.
• Із листопада 2015 року одна з вулиць міста Канева носить ім'я Юрія Іллєнка
• Також вулиця Юрія Іллєнка існує в місті Кам'янське.
• 24 березня 2017 року депутати Тернопільської міської ради присвоїли ім'я Юрія Іллєнка одній з нових вулиць Тернополя в мікрорайоні «Північний»
• 6 грудня 2016 року депутати Черкаської міської ради присвоїли ім'я Юрія Іллєнка Черкаській школі № 21.
• 7 листопада 2018 року вулицю Мельникова в Києві було перейменовано на вулицю Юрія Іллєнка.

Посилання

• Марко Роберт Стех. Очима культури. — № 49. Про кінорежисера Юрія Іллєнка
• Юрій Іллєнко | Фільм із циклу "Спогади" (повна версія) | 2015 (ВІДЕО)
• Відверто про Юрія Іллєнка Програма «Велич особистості» (ВІДЕО)
• Катерина Константинова. Юрій Іллєнко: мріяв і жив. // Дзеркало тижня. — № 23(803). — 2010. — 19-25 червня.
• Оксана Пахльовська. Юрій Іллєнко — режисер, який анафему перетворив на молитву. // День.
• Юрій Іллєнко на IMDb
• Юрій Іллєнко. …І лише поодинокі бункери на окупованій території // Народна газета. — 2006. — 22 березня.
• Брюховецька Л. І. Кінооператор і кінорежисер — опоненти чи спільники? : (Внесок Юрія Іллєнка у розвиток мистецтва кіно) / М. А. Собуцький. // Наукові записки НаУКМА: Теорія та історія культури.— 2006. — Т. 49. — С. 115—119.

Джерела

• В. В. Головко. Іллєнко Юрій Герасимович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 445. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
• Л. І. Брюховецька. Іллєнко Юрій Герасимович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — ISBN 966-02-2074-X.

• Кинословарь: В 2-х т. — Т. 2. — М., 1970. — С. 1098.
• Спілка кінематографістів України. — К., 1985. — С. 65.
• Кино: Знциклопедический словарь. — М., 1987. — С. 149.
• Митці України. — К., 1992. — С. 277.
• Мистецтво України: Біографічний довідник. — К., 1997. — С. 275.
• Хто є хто в Україні. — К., 1997. — С. 195.
• Всемирный биографический энциклопедический словарь. — М., 1998. — С. 302.
• УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. — К., 1999. — С. 550.
• Хто є хто в Україні. — К., 2000. — С. 181.
• Шевченківські лауреати: 1962—2001. — К., 2001. — С. 211—212.
• Кинословарь. — Т. 1. — СПб., 2001. — С. 455—456.
• Універсум Юрій Іллєнко: коротка автобіографічна довідка.
• Ольга Жук. Остання доповідна Юрія Іллєнка // Україна молода. — 2010. — 16 черв.

Marijonas Mikutavičius