Куон гірський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Куон
Період існування: Плейстоцен - наш час
Wilddog brt.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Псовиді (Canoidea)
Родина: Псові (Canidae)
Підродина: Caninae
Рід: Куон Cuon
(Hodgson, 1838)
Вид: Куон гірський
Біноміальна назва
Cuon alpinus
(Pallas, 1811)
Ареал куона
Ареал куона
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Cuon alpinus
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Cuon alpinus
Fossilworks: 45383[1] 45383[1]

Куон гірський, або червоний гірський вовк[2], азійський дикий пес, індійський дикий пес, дхол (Cuon alpinus) — хижак з родини псові (Canidae), що мешкає в Південній та Південно-східній Азії. Монотипний рід.

Куон гірський є єдиним збереженим представником роду куон. Від своїх родичів з роду пес відрізняється меншою кількістю молярів та сосків. Через знищення самих куонів та їх місць проживання, занесені в Червону книгу Міжнародного союзу охорони природи. На людей ніколи не нападають, не шкодять сільському господарству. Вся кількість представників куонів по світу становить менш ніж у 2,500 дорослих особин і тенденція зменшення їх чисельності триває. У неволі, в різних зоопарках та заповідниках, міститься приблизно 110 особин.

Куони дуже соціальні тварини, що живуть у великих кланах, які іноді розділяються у менші зграї задля полювання. Всеїдні тварини, які у разі необхідності полюють на унгулятів середнього розміру. Бояться людей, тому їх важко приручити, але дуже сміливі, коли потрібно захищати свій клан: куони можуть напади на вепрів, індійських буйволів та тигрів.

Народні назви[ред.ред. код]

Українська назва[ред.ред. код]

У рос.-укр.-лат. зоологічному словнику (Маркевич, Татарко, 1983) вид позначений як «червоний вовк гірський». У останній К. Татаринова (2000) назву подано як «Куон».

Опис[ред.ред. код]

Flickr - law keven - Feeling Ruff...HBWE Everybody..-O)).jpg

За зовнішністю куон нагадує щось середнє між вовком, лисицею та шакалом. Від звичайного вовка, гірський куон відрізняється рудим забарвленням, пухнастим хутром (довжина окремих волосків 20-30 мм) і більш довгим хвостом (майже досягає землі і більш схожим на лисячий, ніж на вовчий). Зазвичай звір не підіймає хвоста вище горизонтальної лінії тіла. Характерна укорочена загострена морда. Вуха великі, стоячі із закругленими вершинами, високо посаджені на голові. З вушних раковин стирчать пучки білого волосся. Довжина тулуба 76-103 см, хвоста — 28-48 см, висота в холці — 50 см. Вага самиць становить 10-13 кг, самців — 14-21 кг.

Від інших представників родини псові куон відрізняється зменшеним числом корінних зубів (по 2 в кожній половині щелепи) і великою кількістю сосків (6-7 пар). Линяють в основному з березень по травень.

Голос нагадує собаче скавучання, нерідко до цих звуків домішується коротке виття. Під час бійок вовки видають різке, голосне й уривчасте виття. Один із найуживаніших звуків, що може подати гірський куон — це свист. Часто ним користують індійські мисливці, коли хочуть привернути увагу цих тварин.

Вовченята вперше починають гавкати по-дорослому у віці 50-52 днів.

Забарвлення[ред.ред. код]

Більшість куонів мають руде забарвлення. Шия, груди, боки та живіт більш жовті, в той час як спина та голова можуть варіюватися від яскраво-червоного та іржаво-червоного взимку до світло-коричневого влітку. Літнє хутро значно коротше, грубіше та тьмяніше [3]. Проте все ж таки основне забарвлення сильно змінюється в окремих особин і в різних частинах ареалу. Ця мінливість в поєднанні з широким розповсюдженням спричинили опис цілого ряду локальних підвидів, які раніше вважалися самостійними видами.

Нижні частини кінцівок мають світле, майже біле, забарвлення, з темними коричневими смугами на передніх сторонах передніх кінцівок. Писок та лобова частина сірувато-червона. Хвіст дуже пухнастий, червонасто-вохристого кольору, з темно-коричневим забарвленням на кінці хвоста.

Розповсюдження[ред.ред. код]

Картина Вініфреда Остена
Dhole (asiatic wild dog) at Nagarahole wildlife sanctuary.jpg

Мешкає червоний вовк у гірських та лісових областях Центральної та Південної Азії, зокрема на Індокитайському півострові, півострові Малакка, островах Ява та Суматра. Іноді ця тварина зустрічається в Середній Азії, у горах Далекого Сходу та Західних Саян, куди потрапляє із територій Монголії та Китаю. Сама межа ареалу непостійна, оскільки червоний вовк схильний до далеких нерегулярним кочівель і переміщень навіть у межах невеликого регіону. У XIX столітті північна межа ареалу куона проходила від низовин річки Уди (Хабаровський край) на захід південніше Станового хребта і північніше нижньої течії Шилки. Далі вона йшла на південь від Байкалу, охоплюючи Саяни й Алтай, аж до річки Катуні. Ця тварина мешкала також у Казахстані, Киргизії і Таджикистані. Зараз він дуже рідко зустрічається на південному заході Примор'я.

У верхньому ж плейстоцені в Бурятії червоний вовк був звичайним видом долини річки Селенги в районі нинішнього Улан-Уде. У міру збідніння ресурсів диких копитних і винищення самих куонів, даний вид перестав зустрічатися в долинах і низькогір'ях Забайкалля. У викопному стані відомий з теренів західної частини України (Татаринов, 2000).

Живе у горах, піднімаючись до альпійської зони. У південній зоні свого ареалу тяжіє до лісів. Нерідко робить сезонні кочівлі, іноді з'являється в невластивих йому ландшафтах — лісостепах, степах і навіть в пустелях. Більшу частину року він тримається в субальпійському й альпійському поясах, на півдні ареалу — в низько- і середньогірських тропічних лісах, а в північно-східних районах — в гірській тайзі, проте скрізь його перебування приурочено до скелястих місцин та ущелин, де куон має змогу забезпечити себе безпечним житлом та харчами.

Харчування[ред.ред. код]

Як і всі псові, куон всеїдна тварина. Влітку регулярно їсть рослину їжу, полює на ящірок. Часто приносять своїм вовченятам ревінь. Проте коли починаються проблеми із цим видом харчуванням, можуть напасти на копитних середнього розміру (замбар, аксисів, гарну, нільгау). Полює вдень, іноді зграями до 10 вовків. Також, при захисті свого клану, можуть напасти на тигрів, леопардів, вепрів.

Спосіб життя[ред.ред. код]

20140303 7687 Pench Dhole.jpg

Активність цілодобова, але на пошуки харчів виходять переважно вдень. Якщо їм доводиться полювати, то орієнтуються в пошуку здоби на запах; іноді навіть підстрибують вгору, щоб краще впіймати її замах. Полюють лише у зграях по 10-15, а іноді й по 20-30 особин. Діють дуже організовано.

В якості сховища червоний вовк обирає скелі, печери, заглибини у схилах, ущелини. Ці хижаки не риють нір, переважно живуть у норах, що були покинуті іншими тваринами. На відкритих рівнинах ніколи не селяться, але в пошуках їжі можуть робити далекі сезонні кочівлі. Характерні також і вертикальні кочівлі. Відомі кочування куонів на відстань 180-600 км від основних районів проживання.

Куон відмінно плаває і не боїться холодної води. Вільно перепливають річки шириною до 80 метрів. Відмінно стрибають: здатні подолати в довжину відстань до 6 метрів. У червоних вовків дуже добре розвинений слух. Навіть сплячі дорослі тварини вловлюють шелест паперу на відстані 10-12 метрів. Вони надзвичайно чуйні й обережні, з'являються раптово і блискавично зникають, тому зустрічі з ними в природі дуже рідкісні. Вовки дуже потребують води, тому після їжі вони відразу ж мчать до водного джерела. Людей гірські куони уникають; в неволі розмножуються, але важко приручаються. За спостереженнями в зоопарку, вовки пересуваються крадькома, притискаючись до землі. Так ходять червоні вовки і в природі. Як і собаки, червоні вовки махають своїми хвостами, коли спілкують між собою.

Часто на куонів нападають звичайні вовки, тигри, вепри, леопарди та інші більші тварини, оскільки через безвідповідальну людську діяльність ці тварини зазнають великої руйнації та стають змушеними шукати кращого життя деінде.

Куони дуже соціальні і тримаються зграями, зазвичай по 6-12 особин. Проте часто зграї можуть сягати 15-25 тварин. Ці зграї складаються із домінантної пари та їх дітей з різних поколінь. Зазвичай в зграях більше самців, ніж самиць. У межах зграї є сувора ієрархія, а відносини всередині зграї зазвичай доволі дружні. Зграя активно захищає свою територію, яка зазвичай має площу 40-84 км², в залежності від придатності та доступності харчів і води. Зазвичай розмножується лише панівна самиця. Члени зграї демонструють багато турботи один про одного і співпрацюють між собою, виконуючи певні завдання, як, наприклад, догляд за чужими вовченятами чи збиранням харчів.

Продовження роду[ред.ред. код]

Куони моногамні. Частіше вступають у контакт із протилежною статтю у січні-лютому, а вовченят народжують у квітні. В Індії можуть народжувати дитинчат на протязі цілого року. Самці й самиці беруть однакову участь у виховані покоління, що підростає. Всі члени клану допомагають родині в охороні лігва з дитинчатами, піклуються і підгодовують мати і її потомство. Коли більша частина клану йде на пошуки їжі, інша частина куонів залишається в лігва в ролі охоронців.

Вагітність триває 62-64 дні, вовчиці можуть народити до 5-9 вовченят. Новонароджені мають коротку темно-коричневу шерсть. Малюки народжуються сліпими, із закритими слуховими отворами. Нагадують звичайних вовченят або цуценят німецької вівчарки, але з білим кінчиком хвоста. Вовченята зберігають це забарвлення до 3 місяців. На 13-й. 14-й день прорізуються зуби, в цей же час відкриваються очі. До 10 тижнів мешкають лише в лігві, але після цього терміну починають виходять із нього і ходити біля батьків. У віці 6 місяців дитинчата досягають ваги дорослих тварин. В 7 місяців вовченя стає повноправним учасником клану. Статева зрілість настає в 1-2 роки.

Підвиди[ред.ред. код]

Згадування в культурі[ред.ред. код]

Тварини, що дуже нагадують гірських куонів, описані в багатьох староєвропейських текстах, включаючи остготські саги.

Червоний вовк досить відомий завдяки «Книзі джунглів» Редьярда Кіплінга. Куонів згадували в серіалах «Цілком таємно» та «Янгол» (1999).

Галерея[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Fossilworks
  2. Маркевич О. П., Татарко К. І. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. — Київ: Наук. думка, 1983. — 411 с.
  3. Heptner & Naumov 1998, p. 572