Белз

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Белз
Coat of Arms Belz.png Belz city fl.png
Герб Белза Прапор Белза
Белзька ратуша
Белзька ратуша
Белз
Белз на мапі України
Белз на мапі України
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Львівська область
Район/міськрада Сокальський район
Код КОАТУУ 4624810300
Перша згадка 1030
Магдебурзьке право 1377
Населення 2359 (01.01.2011)[1]
Площа 5,85 км²
Густота населення 403,25 осіб/км²
Поштові індекси 80062—80063
Телефонний код +380-3257
Координати 50°22′48″ пн. ш. 24°00′06″ сх. д. / 50.38000° пн. ш. 24.00167° сх. д. / 50.38000; 24.00167Координати: 50°22′48″ пн. ш. 24°00′06″ сх. д. / 50.38000° пн. ш. 24.00167° сх. д. / 50.38000; 24.00167
Водойма Річиця, Солокія
Відстань
Найближча залізнична станція Сокаль
До станції 25 км
До районного центру
 - фізична 25 км
Міська влада
Адреса 80062, Львівська обл., Сокальський р-н, м. Белз, вул. Савенка, 1
Міський голова Муха Володимир Ярославович

Белз (пол. Bełz, їдиш בעלז) — місто районного значення у Сокальському районі Львівської області. Розташоване на річках Солокія та Річиця (Жечиця) — притоках Західного Бугу басейну Балтійського моря, за 3 кілометри від українсько-польського кордону, 12 кілометрів від Червонограда і 25 від районного центру — Сокаля.

Белз — одне з найстаровинніших міст Західної України, було столицею Белзького князівства. Згодом центр воєводства у складі Першої Речі Посполитої. Звідси походить белзький напрямок у хасидизмі — містичне відгалуження іудаїзму. Однак зараз це одне з найменших міст України — його населення становить всього 2 478 осіб. Історично Белз відносився до Галичини, у деякій мірі і до Волині. З 2001 року місто і його околиці рішенням Кабінету Міністрів України стали Державним історико-культурним заповідником.

Назва[ред.ред. код]

Є декілька версій походження назви міста. Згідно із найпоширенішою версією давньослов'янське слово «белз» або «бевз» означало болотисту, вологу місцевість, це ж слово на бойківському діалекті означає непрохідна, важкопрохідна, болотиста місцевість. Є також версія про кельтське походження назви: у кельтських мовах слово «белз» або «пелз» означало воду, потік. Цей варіант з'явився на початку 20 століття із багаточисельними знахідками кельтської латенської археологічної культури на території Прикарпаття. Інша гіпотеза зв'язує назву міста з давньоруським словом «бълизь» (біле місце, поляна серед темного лісу). Всі ці версії є достатньо правдоподібними і передають природні умови, в яких розташований Белз.

Клімат[ред.ред. код]

Клімат Белза вологий, помірно теплий. Середня температура січня у Белзі як і в Сокальському районі загалом становить −4,2 …— 4,4 °C, липня +18,0 … +18,4 °C. Загальна тривалість періоду з температурою вище 10 °C становить в середньому 155–160 днів. Середньорічна норма опадів становить 560–640 міліметрів у рік. Опади випадають переважно в теплий період року. Зимою в Белзі падає сніг.

Населення[ред.ред. код]

До середини 19 століття більшість населення становили українці (або як вони тоді називали себе русинами). Євреї і поляки становили близько 20% населення за приблизними оцінками українського географа Володимира Кубійовича. З 1859 року і по 1939 рік більше половини жителів міста були євреями. В 1900 р. в місті проживало 2872, в 1910 р. — 3625 євреїв (60% населення), 1 600 українців і 900 поляків.

У кінці вересня 1939 року майже все єврейське населення Белза покинуло місто разом з частинами Червоної Армії (Договір про дружбу та границі між СРСР та Німеччиною). Ті що залишилися були вбиті німцями в 1942 року. В 1944 році Белз ввійшов у склад Польщі і звідси було виселено все українське населення в 1947 році. Невдовзі, за Радянсько-Польський обмін ділянками територій 1951 року Белз увійшов у склад СРСР (УРСР) і з міста було виселено усіх поляків. Місто знову було заселено українцями переважно з інших регіонів Української Соціалістичної Радянської Республіки, і в наш час його населення практично моноетнічне. У результаті цих переміщень населення Белза зовсім змінилося, і не є прямим продовженням белзьких міщан попередніх епох.

Історія[ред.ред. код]

Велика синагога в Белзі, знищена під час Другої світової війни
Лев I Данилович
Якуб Собеський
Іссай (I) Дов Роках

Белз розташований в родючій рівнині, яка здавна приваблювала племена індо-європейського походження.

Перша письмова згадка про Белз міститься у «Повісті врем'яних літ», де про 1030 р. говориться, що місто було відвойоване Ярославом I Мудрим від поляків.

На той час Белз вже був великим містом. Він знаходився на берегах ріки Солокії, яка впадає в Західний Буг. З трьох сторін був захищений валом, а з південної крутим узвозом. Всередині містечко було розділено валом, який відокремлював Дитинець від околиць. На території городища було знайдено скляне намисто, уламки кераміки, що датуються часами Волинського князівства. В літописі згадується ще одна дата 1188 р. у зв'язку з княжою боротьбою за владу, — на цей час Белз був княжою резиденцією молодшого волинського князя.

На початку XIII ст. в Белзі княжив Василько Романович (Князь Белзький — 1207–1211 р.р.) В 1349 році король польський Казимир III Великий здобув Белз, як і інші волинські міста, серед яких був Володимир та Берестя, залишивши Любарту тільки місто Лучеськ (Луцьк), але вже через рік литовські князі повертають собі волинські округи. Але, заручившись підтримкою Папи Римського, отримавши благословення, та за допомогою угорського короля Людвіка I Великого, Казимир знову йде на Волинь. В лютому Людвік наздоганяє Казимира під Белзом, де він стоїть з великим військом.

"Вислали вістників до воєводи (castellanus) белзького, котрого угорське джерело зве Drozge: взивали його, аби піддався. Воєвода, аби протягнути час і скріпити свій замок та діждатися помічних військ від литовських князїв, заявив охоту до угоди. Він цілий тиждень тягнув переговори, під час їх на очах ворожого війська кріпив свій замок, - між іншим для оборони напустив воду з ріки в рови кріпости, так що вона обтікала її навколо. Вкінці заявив, що не хоче згоди. Королі пішли здобувати замок, але се показалось неможливим. З ранку й до полудня билися вони, стоячи по горло в холодній, текучій водї, що наповняла рови, і понісши великі страти, вкінці відступили. Між убитими був племенник Людовика, а й сам Людовик під час приступу дістав палицею по голові, так що злетів з коня й трохи не пропав. Покалічено Угрів і Поляків стільки, як каже угорське джерело, що й почислити не можна було. Під вражіннєм сього нещастя Людовик другого ж дня постановив вертати на Угорщину. Але, щоб врятуватися від сорому, деякі порадники намовили його вкласти угоду з белзьким воєводою, бодай про око. Белзький воєвода признав над собою якусь зверхність Людовика - повісив на белзьких мурах угорську корону. Угорське військо, діставши сю сатісфакцію, в перших днях квітня пішло собі додому, а Людовик, аби скоріше вернутися, перебіг навпростець Галичину на Мункач."
(за Філєвичем).

Але Белзька земля, як і Луцька, Володимирська, Холмська й Берестейська (тобто Волинь), лишаються під владою литовських князів. Белз був під владою князя Юрія Наримунтовича, який в 1366 році такою ж самою хитрістю не віддав Казимирові місто. А в 1376 році місто знаходилося під облогою того ж угорського короля Людвіка, який пішов походом проти князя. В той час поляки билися за Холм, успішно взявши місто, приєдналися до короля. Облога Белзу тривала 7 тижнів (як писав тоді сучасник пруський хроніст Герман з Вартберґе). Міг князь Юрій і тримати облогу більше, але допомоги дістати не міг. Інші князі обороняли свої землі. Холмсько-белзьку землю було відібрано від Юрія і приєднано до Галичини, під управу Володислава Опольського — останнього галицького князя.

З Белзом пов'язана і історія однієї чудотворної ікони — Ченстоховскої Божої Матері, яка потрапила на українські землі через Кирила і Мефодія, а до Белзу — шляхом шлюбів руських княгинь з князями Галицькими та Польськими. З іконою пов'язане чудо — було це під час облоги Белзу татаро-монголами. Місцеві жителі, уповаючи на захист Пресвятої Богородиці, винесли чудотворну ікону на мур міської фортеці. Одна з татарських стріл влучила в лик Божої Матері. З рани потекла кров, а на татар спустилася повна темрява. В темряві татари піддалися паніці і підняли зброю один на одного, і багато загиблих татар було під мурами замку. А від жаху ті, хто залишилися в живих, втікали від міста. З того часу на святій іконі залишився знак у вигляді трикутничка. В Белзі чудотворний образ знаходився в храмі княжого замку до 1377 р. Потім ікону було перевезено силезьким князем Владиславом II Опольчиком до Львова, а пізніше до польського містечка Ченстохова, на честь якого і названа.

В XVI ст. Белз був розвинутим містом. За реєстром, в 1578 р. було прасолів 24, кравців 8, шевців 19, кушнірів 9, пекарів 20, різників 6, золотар 1, солодовників 2, бондарів 8, слюсарів 2, столярів 2, ткачів 7, уздярів 2, ковалів 4, мідяників (котлярів) 2, сідельників, колодіїв, римарів (cingulator), мечників по одному, 3 стельмахи, 2 лазники). Отже, разом ремісників 96. В Белзі й Белзькім повіті в 1578 р. було 410 майстрів. На той час в XVI ст. в Белзі проживало більше українців, чим поляків. Але поляки займали вищі посади, мали привілеї. Законодавство теж було в руках поляків. В той час відбувається поширення заселення євреями.

Герб 1772 р.

На початку XVII століття у місці збігу Львівського та Сокальського гостинців при в'їзді в середмістя Белза була збудована каплиця-усипальниця.

У складі володінь Габсбургів[ред.ред. код]

З 1772 р. входило до складу імперії Габсбургів. У 1774 р. стало центром Белзького округу (тобто циркулу, крайсу) Королівства Галичини та Володимирії, який поділявся на дистрикти.

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 8 000 осіб.[2]

Західноукраїнська Народна Республіка[ред.ред. код]

Після розпаду Австро-Угорщини після Першої світової війни у листопаді 1918 року, Белз був включений до Західноукраїнської Народної Республіки.

Польська, гітлерівська окупація[ред.ред. код]

Місто потрапило під польський контроль в 1919 році після окупації Галичини в результаті українсько-польської війни 1918–1919 років, що було підтверджено угодою між Польщею і Українською Народною Республікою в квітні 1920 року.

В 1939 році Белз був окупований гітлерівською Німеччиною. До літа 1941 року на лівому північному березі річки Солокії проходив німецько-радянський кордон. Більшість євреїв залишили Белз до німецького вторгнення. Однак до травня 1942 року в Белзі ще налічувалося біля 1540 євреїв, більшість з яких були біженці з інших містечок Польщі. 2 червня 1942 року біля 1000 євреїв були переведені до Грубешева, а звідти в концентраційний табір Собібор. Інші 504 були переведені до Грубешева у вересні того ж року, після того, як вони були не потрібні для збору врожаю в районі.

Після війни Белз був спочатку повернутий до Польщі, але після коректування кордону в 1951 році згідно з договором до СРСР (УРСР). В 1951 році Белз став центром Забузького району Львівщини, який в 1962 був скасований і увійшов до складу Сокальського району. З 1991 року в незалежній Україні.

Єврейська громада[ред.ред. код]

Белз відомий своєю єврейською історією. Єврейська (Ашкеназі) громада в Белзі була створена в кінці 14 століття. У 1665 році євреї Белза отримали рівні права. Саме сюди переїхав раввин, чудотворний хасидський цадик Шолом Роках (Sholom Rokeach, 1779–1855). Від того часу звання цадиків передавалось у родині Рокахів від батька до сина, а до міста з'їжджалися хасиди. Тут таки похований він і його родина на єврейському цвинтарі.

Варто побачити[ред.ред. код]

Каплиця св. Валентина
Надгробки (мацеви) династії белзьких рабинів-цадиків Рокахів на єврейському цвинтарі
Монастир Домініканів
  • Костел і монастир Домініканів XVII ст., від ІІ Світової війни в руїнах, його частина використовується як будинок міської влади
  • Костел Пресвятої Діви Марії і каплицю св. Валентина 1911 р., що розташовані на території колишнього замку
  • Дерев'яну церкву св. Параскеви XVII ст.
  • Каплицю Снопковських, відому такох як «Аріянська вежа» 1606 р.
  • Белзька ратуша XVII ст (?).
  • Єврейський молитовний будинок 1909 р.
  • Католицький і єврейський цвинтарі
  • Оригінальну галицьку дерев'яну забудову

Персоналії[ред.ред. код]


Видатні люди[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Бевз М. Студії архітектурно-містобудівельного розвитку міста Белза 11-20 ст. // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». Львів, 2002. Ч. 12.
  • Белз. Галицька брама. Львів, 2005, № 7-9 (127–129).
  • Белз і Белзька земля: науковий збірник. Белз, 2004.
  • Белз і Белзька земля: науковий збірник. Белз, 2006. Випуск другий.
  • Белз: Історико-культурний та мистецько-літературний журнал. Белз, 2004. Ч.1.
  • Белз: фотоальбом. / О.Бойко, В.Петрик, В.Слободян. Львів, 2004.
  • Войтович Л. Белзькі князі. // Київ. — 1991. № 5.
  • Гронський Й. Нариси історії Белза.(б.м.), (б.р.)
  • Исторія княжества Белзскаго и Белза. // Журнал народнаго просвѣщенія. Москва. 1837. № 10.Ч.16.
  • Карпинець І. Белз і Белжчина під Австрією (1772–1918). Львів, 2003.
  • Королівське місто Белз. Державний історико-культурний заповідник. Львів, 2003.
  • Косів М. Місто Белз. Львів, 2005.
  • Коструба Т. Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року. Нью-Йорк, Торонто, 1989.
  • Лещук Т. Белзькі дзвони. Документальна повість з історії Княжого Белза. Львів, 1999.
  • Надбужанщина. Нью-Йорк, 1986. Т. 1.
  • Петегирич В. Початки Белза і Буська та формування їх соціально-топографічної структури в 10 — 14 ст. // Галичина та Волинь у добу середньовіччя. Львів, 2001.
  • Площанскій Б. Белзъ. // Прикарпатская Русь. Приложеніе к «Слову». Львовъ, 1885.
  • Чарнецький В. Звістки о стариннім місті Белзі. Львів, 1893.
  • Чачковський Л. Княжий Белз. // Записки НТШ. Львів, 1937. Т. 154.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.— Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.— 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 23
  3. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. — Львів: Тріада плюс, 2010. — 228 с., іл. с. 107–108
  4. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… с. 107–108

Посилання[ред.ред. код]