Сербська імперія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Coat of arms of Serbia small.svg

Історія Сербії

Доісторична Сербія
Старчево
Винча
Антична Сербія
Сербія у Римській імперії
Сербія у середньовіччя
Рашка
Дукля/Зета
Захумл'є
Травунія
Сербська імперія
Моравська Сербія
Земля Бранковича
Битва на Косовому полі
Сербська деспотовина
Османська/Габсбурзька Сербія
Перша Габсбурзька Сербія
Друга Габсбурзька Сербія
Сербська революція
Перше сербське повстання
Друге сербське повстання
Історія Сучасної Сербії
Сербське князівство
Сербське королівство
Сербський фронт
Королівство Югославія
Сербія (1941–1944)
Ужицька Республіка
СР Сербія
ФР Сербія
Сербія
Сербська держава за Стефана Душана (1350)
Альфонс Муха. "Коронація сербського царя Стефана Уроша IV Душана як імператора Східної римської імперії"

Сербське царство (серб. Српско Царство, Srpsko Carstvo) [1], Сербсько-грецьке царство або (стосовно до першого його періоду) Душаново царство — епоха в розвитку сербської держави, коли вона досягла своєї найбільшої могутності і розширила свої межі до максимальних за всю історію. Епоха ця, як правило, визначається від коронації сербського короля Стефана Душана царським титулом до поразки сербських військ на річці Мариці, тобто з 1346 по 1371. Сербське царство було однією з наймогутніших держав Європи свого часу.

Передісторія[ред.ред. код]

6 січня 1322 року Стефан III, згодом названий Дечанським, після смерті свого батька Мілутіна переміг у громадянській війні інших претендентів на сербський престол і був коронований «богоданним вінцем королівства сербського». У 1325 у він одружився на Марії Палеолог, дочці візантійського пангіперсеваста Іоанна, племінника імператора Андроніка II. У боротьбі останнього з його онуком Андроніком III Стефан зайняв сторону свого тестя, і, незважаючи на його поразку, придбав Велес, Просік і кілька міст в Македонії.

У результаті воєн з Дубровником Стефан отримав Стогін, Пельєшац, а також, імовірно, частину Хуму.

Зростаюча сила Сербії об'єднала проти неї болгарського царя Михайла і Андроніка III. У 1330 році болгарська армія була розбита в битві під Велбуждом: Михайло загинув, а Андронік, який йшов на допомогу, після звістки про це повернув своє військо додому.

Однак замирення з Візантією налаштувало проти Стефана значну частину сербської знаті, яка вважала це результатом підступів королеви-візантійки. Остання завзято наполягала, щоб спадкоємцем Сербії був не старший син Стефана — Душан (Стефан Душан), а інший — Симеон Синіша.

Королевич Душан і знать Зети вирішили, що пора покінчити з владою короля Стефана. Їх намірам сприяв переворот у Болгарії, в результаті якого царем там став Іван Олександр, і знову виникли загрози Сербії. Незабаром Душан за допомогою Зетської знаті легко скинув свого батька і 8 вересня 1331 року коронувався як король Сербії; повалений батько його помер в ув'язненні в листопаді.

Душан незабаром одружився на Олені, сестрі болгарського царя Івана Олександра. Багато в чому завдяки цьому шлюбу відносини між Сербією і Болгарією під час правління Душана залишалися дружніми.

Того ж року Душана урочисто зустріли жителі Дубровника. Через два роки вони отримали від нього узбережжя Далмації від Стону до Дубровника.

Незабаром молодий сербський король напав на Візантію і зайняв майже всю Македонію, міста Прилеп, Охрід, Костур і Струмицю (лише Солунь витримала облогу і залишилася за Візантією). Мирний договір 1334 року закріпив нові кордони.

У 13361340 рр.. Душан захопив більшу частину Албанії і розширив свою державу до Яніни. До 1345 року під його владою була вся Македонія (крім Солуні), Албанія і Епір.

Історія[ред.ред. код]

Стефан Душан був урочисто коронований в Скоп'є 16 квітня 1346 року з титулом «Цар і самодержець сербів і греків», а його син Урош був проголошений королем Сербії. Оскільки царську коронацію міг провести лише Патріарх, сербський синод насамперед звів архієпископа Іоанникія в патріархи. За допомогою болгарського патріарха Симеона і Охридського архієпископа Миколи той і провів коронацію.[2]

Завоювання Душана[ред.ред. код]

Війни і загарбання Стефана Душана ніколи не припинялися. До кінця 1348 року він зайняв Етолію, Акарнанію і Фессалію. У 1349 пішов на Боснію, але Хум взяти не зміг, хоча і спустошив деякі боснійські області.

На початку 1350-х Душан вирушив на північ. Після зіткнення з угорським королем Лайошем Великим він зайняв Мачву і Белград (1353).

У 1352 відбулася перша битва на Мариці, коли вперше сербським та болгарським військам довелося зіткнутися з турками. Навіть поразка сербів у цій битві не зупинила завоювань Душана.

У кінці 1355 року почалася війна між Сербією і Венецією, з одного боку, і Угорщиною з Боснією — з іншого. Незабаром після її початку цар Душан помер (20 грудня 1355). Війна тривала три роки; в результаті Далмація і Дубровник відійшли до Угорщини.

Культура і економіка Душанова царства[ред.ред. код]

Ймовірно, найбільшим документом Душановой влади в Сербії є його «Законник» — звід законів, укладений в 1349 (доповнений у 1354 р.) і унікальний для Європи того часу. «Законник» Душана кодифікував і юридично оформив всі правові норми і звичаї, які тоді панували в Сербії.

Цар Душан відкрив нові торгові шляхи і сприяв розвитку економіки своєї країни. Царство процвітало і було одним з найрозвинутіших держав Європи. У цей час були створені деякі з найбільших пам'яток сербської культури, наприклад «Номоканон» святителя Сави.

Стефан Душан, сербський цар (13461355)

Царство після Душана[ред.ред. код]

Після смерті Душана почався занепад держави, піднеслися місцеві феодали. Наступник Стефана син Урош, прозваний Слабким, не мав ані сили, ані мудрості для того, щоб протистояти цьому; при ньому держава швидко опустилась до феодальної анархії і фактично розпалася. Висунулося сімейство Мрнявчевічів і кілька інших; деякі визнавали верховну владу Уроша (Лазар Хребеляновіч в Південній Сербії, Вук Бранкович в Косово, брати Балшичі в Зеті, Нікола Алтомановіч із Златібора і Рудника), тоді як Вукашина Мрнявчевіч відокремився і в 1366 р. у своїй столиці Прилепі проголосив себе королем. Але всі — незалежно від ставлення до Уроша — самостійно керували своїми володіннями і намагалися захищати їх, тоді як Урош цього не міг і не вмів.

У такому стані Сербія, розділена і слабка, постала перед новою загрозою: Держава турків-османів поступово поширювалася з Азії до Європи, спершу захоплюючи землі Візантії, а пізніше — й інших балканських держав.

Урош помер бездітним в грудні 1371.

Сербські царі[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. У сербській та українській літературі використовується термін «царство», в англомовній — «імперія» (англ. empire).
  2. У Константинополі створення сербської патріархії не визнали, і цар Душан, патріарх Іоанникій і все сербське духовенство з 1350 по 1375 рік перебували під анафемою. Візантійці називали Душана і його спадкоємця тільки королями Сербії.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Ілустрована історіја Срба, том 3: Српска држава Немањіћа 1321—1371 — Illustrated history of the Serbs, vol. 3: The Serbian state of the Nemanjićes / Пріреділі Мілан Ст. Протіћ, Нікола Кусовац, Десанка Мілошевіћ. — Београд: КІЗ ЛІТЕРА, 1992; Melbourne: Perfect Ideas Pty Ltd, 1993. ISBN 86-7467-011-3.