Січові Стрільці
| Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців 1 Курінь Січових Стрільців Полк Січових Стрільців Окремий загін Січових Стрільців Дивізія Січових Стрільців Осадний корпус Січових Стрільців Корпус Січових Стрільців Група Січових Стрільців |
|
|---|---|
.jpg) Січові Стрільці в Києві. Січень 1918 року |
|
| На службі | 1917—1921 |
| Країна |  УНР |
| Належність | Армія УНР |
| Збройні сили | Сухопутні частини |
| Чисельність | 20 000 (1919) |
| Війни/битви | Українсько-більшовицька війна 1917—1921, Українсько-польська війна в Галичині 1918—19 |
| Командири | |
| Визначні командири |
Євген Коновалець |
Січові́ Стрільці́ — одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1 Курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.
Зміст |
[ред.] Iсторія
Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху).
Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців був організований у Києві[1] у листопаді 1917 з колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації Січових Стрільців нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкинці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.
По здобутті Києва 1 березня 1918 року 1 Курінь Січових Стрільців залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк Січових Стрільців у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). По відмові полку Січових Стрільців продовжувати військову службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і Січові Стрільці розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії, в якій у 2 піхотному полку (полковника Петра Болбочана) склали 3 курінь. У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).
Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) Січові Стрільці перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва Січові Стрільці розгорнулися насамперед у Дивізію Січових Стрільців, на початку грудня в Осадний корпус Січових Стрільців, до складу якого, крім Дивізії Січових Стрільців (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1 — 2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому числі бл. 80% наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти більшовицької Росії Осадний корпус Січових Стрільців розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня Дивізія Січових Стрільців, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії і повстанців зазнала важких втрат. У кінці лютого Корпус Січових Стрільців відтягнено у запілля для реорганізації, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на дальші бої в районі Шепетівки й Крем'янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки Січових Стрільців) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу Січових Стрільців у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група Січових Стрільців відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в середині жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох українських армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.
У 1920, в основному з колишніх Січових Стрільців, зформувалася 6 Січова стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини Січових Стрільців, ця дивізія до формації Січових Стрільців не належала.
[ред.] Склад Корпусу
До складу Групи Січових Стрільців входило: 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш Січових Стрільців, Скорострільний вишкіл Січових Стрільців, технічні, ремонтні й обозні частини.
Незмінним командиром корпусу був полковник Євген Коновалець, начальниками штабу — старшини генерального штабу колишньої російської армії, полковники: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також головні командні пости були обійняті старшинами колишньої російської армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії (В. Зарицький, О. Голубаїв, М. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, технічні частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерей і навіть сотень.
З галицьких старшин були відомі полковники: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотник І. Андрух (командир 1 полку піхоти Січових Стрільців), підполковник М. Курах, сотник М. Турок (командир автоброневого дивізіону Січових Стрільців). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75%, а в артилерії і технічних частинах — 90%; галичани переважали в господарській (незмінний начальник постачання сотник І. Даньків) і санітарній службі (сотник І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша Січових Стрільців і різних вишколів (полковник І. Чмола, сотник В. Соловчук).
«Незрівнянний» організаційний хист Є. Коновальця відзначав Осип Навроцький:
-
Коновалець зумів об'єднати біля себе ідейних, розумних і бойових старшин, справжніх побратимів зброї, і призначувати їх на відповідні для них місця, відповідальні штабові й командні пости. Вистачить згадати такі прізвища: Андрій Мельник, полк. Роман Сушко, полк. Іван Чмола, полк. Роман Дашкевич, полк. Іван Рогульський, сотник Ярослав Чиж, сотник Михайло Матчак, сотник Василь Кучабський, сотник Федь Черник, сотник Іван Андрух, сотник Микола Опока, сотник М. Загаєвич, сотник М. Бісик, сотник Гриць Гладкий та інші[2]
У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини Січових Стрільців були творцями і головними постатями УВО — ОУН.
[ред.] Вшанування пам'яті
- У багатьох містах є вулиці названі у честь Січових Стрільців.
- На території усієї західної Україні є пам'ятники Січовим Стрільцям.
[ред.] Див. також
[ред.] Примітки
- ↑ у будинку за адресою вул. Пирогова, 9 — тепер головний корпус Педагогічного університету
- ↑ О. Навроцький. Полковник Євген Коновалець (Формування його індивідуальности в передісторії і початках Української Військової Організації) [1]
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
- Коновалець Є. Причинки до української революції. Прага 1928; 1948;
- Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1932;
- Золоті Ворота — Історія Січових Стрільців 1917—1919. Л. 1937;
- Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінншеґ 19S4;
- Ріпецький С. Укр. Січ. Стрілецтво. Нью-Йорк 1956;
- Дашкевич Р. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Ворота. Нью-Йорк 1965;
- Корпус Січових Стрільців. Воєнноісторичний нарис. Чикаго 1969;
- Євген Коновалець та його доба. Мюнхен 1974.
- Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917—1920 років: організація та правові засади діяльності. — Київ, 2002. — С. 181;
- Ковальчук М. На чолі Січових Стрільців. Військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917—1921 рр / М. Ковальчук. — Київ, 2010. — 288 с.
- Хома І. Січові Стрільці. Створення, військово-політична діяльність і збройна боротьба Січових Стрільців у 1917—1919 рр. / Іван Хома. — К.: Наш час, 2011. — 104 с.
|
|||||||||||
