Любар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук


смт Любар
COA of Lubar.png Flag of Lubar.png
Герб Любара Прапор Любара
Любарська райдержадміністрація
Любарська райдержадміністрація
Любар
Розташування міста Любар
Країна Україна Україна
Область/АРК Житомирська область Житомирська область
Район/міськрада Любарський район
Рада Любарська селищна рада
Код КОАТУУ: 1823155100
Основні дані
Засноване 1350
Статус із 1924 року
Площа 2.2 км²
Населення 2178 (01.11.2012)
Густота 1014 осіб/км²
Поштовий індекс 13100—104
Телефонний код +380 4147
Географічні координати 49°55′14″ пн. ш. 27°45′49″ сх. д. / 49.92056° пн. ш. 27.76361° сх. д. / 49.92056; 27.76361Координати: 49°55′14″ пн. ш. 27°45′49″ сх. д. / 49.92056° пн. ш. 27.76361° сх. д. / 49.92056; 27.76361
Висота над рівнем моря 238 м
Водойма Случ
Відстань
Найближча залізнична станція: Печанівка
До станції: 24 км
До обл. центру:
 - залізницею: 110 км
 - автошляхами: 85 км
Селищна влада
Адреса 13100, Житомирська обл., Любарський район, смт. Любар, вул.Леніна, 36
Голова селищної ради Поліщук Сергій Володимирович
Карта
Любар (Україна)
Любар
Любар
Любар (Житомирська область)
Любар
Любар

Лю́бар — селище міського типу, центр Любарського району Житомирської області України.

Історія[ред.ред. код]

Давні часи[ред.ред. код]

На території нинішнього Любара люди жили ще в давні часи. Про це свідчать залишки поселення трипільської культури (2 на Громаді, по одному в Озерному, Стрижівці та Юрівці)[1], пам'ятки доби бронзи, раннього заліза і черняхівської культури.[2]

Існують матеріальні свідчення того, що навігація по Случі, а, отже, і торгівля існували на початку нової ери. Про це свідчать знахідки у заплаві Случі і притоків римських монет під Любаром і Городницею часів імператора Марка Аврелія (правив у 161180 pp.). Більшість дослідників вважають, що існував волок між Случчю і Бужком (ліва притока Південного Бугу), завдовжки біля 5 км, який проходив через сучасний Красилів; тобто водний шлях починався з Дніпровсько-Бузького лиману Чорного моря, потім по Південному Бугу — у ліву притоку Бужок, з верхів'я якого волоком — у верхів'я Случі. Зі Звягеля до Чорного моря іде ще один шлях — через Горинь, Прип'ять, Дніпро у той же Дніпрово-Бугський лиман. Те, що, крім відомого під назвою «із варягів у греки» водного шляху з Балтійського у Чорне море, водний шлях по Случі використовувався вже у першому тисячолітті, говорять навіть назви обох річок — правої і лівої притоки Прип'яті, по котрим він проходив — Случ, тобто у ті часи існував ще один водний шлях між двома морями, який проходив по Случі. Про це свідчить також знайдена вище Любара, біля села Губина, висла свинцева печать новгородського князя Володимира Всеволодовича (княжив у 1136).[3]

Болохівська земля[ред.ред. код]

Докладніше: Болохівська земля

Попередником Любара було давнє місто Болохів — стольний град Болохівської землі, згадка про яке є в Іпатіївському літописі за 1150 рік. Дехто стверджує, що за площею давнє місто було більше за тодішній Київ.

У селищі, на мисі лівого берега річки Случі, збереглися сліди зруйнованого городища — залишки давньоруського Болохова. При обстеженні знайдені гончарня, добре профільована кераміка (XII-XIII ст.), шиферні прясельця, уламки скляних браслетів тощо. Поселення, мабуть, складалося з двох укріплених частин (площа близько 1 га), розділених ровом. Південно-західний майданчик, неправильно-овальний в плані, був укріплений валом по всьому периметру. В'їзд знаходився, скоріше за все, на заході.[4]

Цікаво, що болохівські князі визнали татарську владу і загалом її підтримували. Причиною такого руського зрадництва була давня війна з князівством Галицьким. В результаті Болохів зруйнували дощенту. Чи то ті ж татари, чи то Данило Галицький.

Литовська доба[ред.ред. код]

У 13241386 роках містечко знаходилось у володінні Любарта, сина литовського князя Гедиміна. З XIV до XVII століть поселення носило назву Любартів. До 1569 р. Любартів був центром удільного князівства Литовської держави. Згадка про містечко Любартів, центр удільного князівства датується 1440-м роком. Ясне діло, що місто поселення старіше — землі ці належали Любарту ще за майже сто років до того і саме з волі князя тут будується укріплене поселення.[5] Існував замок князя Любарта, закладений в XIV ст., котрий, був добре укріпленим, якщо йому вдалося вистояти під час козацьких війн XVII ст. та грабежу в 1651 році. Про нього залишилися тільки перекази і згадки в хроніках, що сталося з ним потім невідомо.[6]

Першим храмом Любара був храм Дмитра (близько 1340 року), заснований Любартом-Дмитром, очевидно знищений татарами.[7] В 1491 р. в місті було побудовано дерев'яну синагогу[8] (спалена козаками та місцевими повстанцями 1648 року).

Любар у складі Речі Посполитої[ред.ред. код]

Після Люблінської унії 1569 р. Любартів став належати до Польщі. З 1589 р. потрапляє у володіння князів Острозьких. Вперше назва Любар зустрічається в документах за 1604 р.[9]

У ті часи Любар був значним ремісничим і торговельним осередком. Сюди привозили товари купці з різних країн, в тому числі з Московського царства. Про це свідчить знайдена тут деньга Івана Грозного, карбована 15341547 роками. На околицях Любара жило хліборобське населення. Великого лиха зазнавали жителі від татар, які спустошили Любар у 1593 та 1618 рр. 1609 року відбулося повстання міської бідноти проти феодалів, але воно було жорстоко придушене. Після цього експлуатація місцевого люду посилилася. Вона доповнювалася національним та релігійним гнобленням.[2]

За часів Речі Посполитої Любар належав до Кременецького повіту Волинського воєводства, пізніше заселена частина його на правому березі Случі, яка тепер називається Нове місто, належала до Київського воєводства.[10] Потім Любар був включений до складу Коронних земель Польщі, за заслуги наданий князям Любомирським. Після розподілу маєтностей Анною-Алоїзою Ходкевич у 1621 році Любар від них перейшов до Валєвських, Карвицьких та Водзінських.[6]

У 1604 р. заснований чоловічий Георгіївський православний монастир дружиною князя Олександра Острозького Софією Острозькою і «дозорцею» монастирів Волинського повіту Кирилом; останній став першим ігуменом монастиря. Завершення будівельних робіт датують 1616 р.[11] В 1613 році любарським ігуменом Кирилом був заснований Тригірський православний монастир поблизу Житомира, який постійно і на довгі роки залишався оплотом православ'я в краї.[12]

У інвентарі Острозьких 1620 року зазначається, що в цьому році відкрито на Новому Любарі церкви Святого Спаса та Пречистої діви Марії, дві синагоги (Старий та Новий Любар) та невідомий католицький храм.[7]

Наполеон Орда. Любар. Костел парафіяльний домініканський і кляштор. 1862–1876 рр.

Зберігся до наших днів костел Архангела Михаїла. Перший костел був зведений на кошти князя Станіслава Любомирського у 1630 р. в романському стилі у вигляді хреста з восьмигранною вежею.[9] Під час козацьких війн його було зруйновано. При ньому в 1634-му році засновується Домініканський кляштор.

Мешканці Любара активно брали участь у подіях визвольної війни XVII ст. Містечко було сотенним містом Волинського полку. Пишуть навіть про місцевих амазонок — вдовиць, які активно допомагали козакам. Тут багато разів буває Богдан Хмельницький, чия армія, як вище сказано, знищила домініканський кляштор. Існують дані, що під час цих буремних років певний час існував Любарський (Любартівський) козацький полк. Так, в 1649 році Богдан Хмельницький посилає Івана Донця (1-ша чв. 17 ст.— імовірно, після 1667) на Волинь, останній діяв там як любартівський полковник разом із Г. Яцкевичем та М. Тишею.[13] Проте, після заключення Зборівського миру в серпні 1649 року полк перестає існувати.[14]

За Зборівською угодою 1649 р. лівобережна частина Любара залишилася в межах шляхетської Польщі, а на правому березі міста розмістилося козацьке військо.[8]

2 липня 1651 р. під Любаром Б.Хмельницький був звільнений з татарського полону, до якого він потрапив під час битви під Берестечком. У супроводі кількох мурз і 100 козацьких вершників гетьман прибув до Любара. Він повідомив міщанам, що поспішає набирати військо «для звільнення полків, які лишилися під Берестечком». Звідси він вирушає до Паволочі.[15] В серпні 1651 р. під Любаром загін поляків, які після поразки селянсько-козацького війська під Берестечком рушили на Волинь і Київщину, терпів голод через нестачу продуктів, про що писав шляхтич М‘ясковський королю Яну Казиміру в листі, адресованому з Любара 1 серпня 1651 р.[14] Саме тоді Любар зазнав великих пограбувань від військ польського короля.[2] Коли ворог підійшов до Любара, козацькі загони відступили від містечка. Однак кілька сотень козаків разом з міщанами закрилися у місцевому замку. Не маючи сили здолати опір, ворог вдався до хитрощів: було запропоновано тим, хто складе зброю, зберегти життя. Частина обложених захисників погодилася, інші відмовилися. У сутичці перемогли прихильники капітуляції, і браму було відчинено. Жовніри вдерлися до замку і перебили всіх підряд. Кілька десятків козаків зачинилися в одному із будинків містечка, вчинили героїчний опір і всі загинули. Саме містечко зазнало значних руйнувань.[15] Лютують татари — лише під час нападу 1653-го з Любара у неволю забирають біля 300 чоловік. Колотнеча продовжується і за Коліївщини.

14-27 вересня 1660 в рамках Московсько-польської війни 1654–1667 рр. відбулася битва під Любаром. Польська армія в кількості 45 000 солдатів (у тому числі, близько 30 000 поляків, і близько 15 000 татар) під керівництвом Станіслава Ревери Потоцького, Єжи-Себастьяна Любомирського за участі козацьких загонів Івана Виговського, зустрілася в бою з московсько-козацьким військом під проводом воєводи Василя Шереметьєва та наказного гетьмана Тимоша Цюцюри (близько 50 000 чоловік). 27 вересня 1660 війська Шереметьєва, змучені облогою, відступили до Чуднова.

Докладніше: Битва під Любаром
Пам'ятний знак в Любарі на місці вірогідного об'єднання І. Мазепою українських земель

Після Андрусівського договору (перемир'я) 1667 р. місто цілком увійшло до складу Польщі.[16]

У 18 ст. з Любаром та навколишніми селами пов'язана діяльність загону опришків І. Бойчука.[16]

У 1704 році під Любаром став обозом гетьман Мазепа[10] під час походу з 40-тисячним військом до Польщі на приборкання повстання С. Палія.[17] На думку деяких дослідників, наміри об'єднати обидва береги Дніпра утвердилися в Мазепи саме на Житомирщині. Про це свідчить те, що в Любарі, на березі Случа, наказав Мазепа насипати пам'яткому могилу на знак того, що Гетьманщина і Правобережжя є однією державою.[18]

В 1709 р. в Любарі відкривається Покровська церква, а в 1730 р. — церква Успіння Пресвятої Богородиці. В документах на землю 1723 рік: приписані Преображенська та Михайлівська церкви, які закрили через аварійний стан. У 1784 р. постала Троїцька церква та каплиця на Троїцькому кладовищі.[7]

Будинок школи Василіанського монастиря (тепер — технічний ліцей).

1740 р. уніатським став Георгіївський православний монастир (ордену василіян). У 1775 р. відкрито єзуїтську школу1800 р. — повітове училище на правах гімназії, закрите 1831) у Георгієвському василіянському монастирі, там же споруджено мурований храм.[11] Школа за значенням була другою після межиріцької на Волині. У 1784 р. школа була шестикласною, нараховувала 450 учнів. Капітальний ремонт споруди проведено у 1888 р. Будівля школи у стилі бароко, цегляна, двоповерхова, з асиметрично розташованим головним входом в триповерховому об'ємі, який завершує фігурний фронтон. Стіни будівлі зміцненні контрфорсами. Планування коридорне з однобічним розташуванням приміщень.[9]

В 1752 році на кошти князя Франциска Любомирського розпочинається будівництво нового костелу. Князь не дожив до завершення будівництва, яке тривало 13 років. Нарешті, 4 серпня 1765 р. латинським єпископом Київським та Чернігівським Ю. А. Залуським храм був освячений на честь Святого Архангела Михаїла та Святого Яна Непомуцького. В 1782 р. до костелу було прибудовано цегельний кляштор. В костелі була чудодійна ікона Христа, принесена до Любара з Гринівців (Заславського повіту) в 1754 році єпископом Каєтаном Солтиком (пол. Kajetan Sołtyk). До неї йшло багато паломників, було багато зцілень в тих, хто молився біля образу. В цьому костелі і монастирі колись була велика галерея ікон та картин, ще в середині XIX ст. багато з них можна було там побачити. Сліди великої бібліотеки свідчать про високодуховне життя та діяльність отців домінікан.[6]

Під час Російсько-польської війни 1792 р. польська коронна армія під командуванням князя Юзефа Понятовського, об'єднавшись 11 червня (31 травня) 1792 року із дивізією Міхала Любомирського та дивізіями під командуванням генералів Тадеуша Костюшка і Вєльгорського, почали відступ до Любара. 12 червня 1792 року коронне військо відступило під Любар і стало коло нього табором, очікуючи на підкріплення. Російське командування вирішило атакувати поляків під Любаром. 15 червня 1792 року росіяни під командуванням генерала Каховського одержали перемогу під Борушківцями над польською дивізією Вєлгорського та захопили весь обоз коронної армії.

Любар під владою Російської імперії[ред.ред. код]

Після 2-го поділу Польщі та входження у 1793 р. до складу Росії, 13 квітня 1793 року Любар входить до складу Чуднівського повіту Ізяславської губернії. В 1796 році останню було перейменовано у Волинське намісництво. 30 листопада 1796 р. намісництва були ліквідовані, замість них утворені губернії. 29 серпня 1797 р. після остаточного встановлення меж Волинської губернії Любар стає волосним центром Новоград-Волинського повіту[19]. Це майже відповідає його статусу районного центру в наші дні. В місті розвивається торгівля, проводяться ярмарки. В середині XIX ст. місто стає значним центром губернії.

У 1803 р. в Любарі відкрилась церква Георгія Побідоносця, перебудована з училищного будинку.[7]

У 1812 р. в місті налічувалося 518 дворів. 1825 р. тут квартирувався Охтирський гусарський полк на чолі з учасником декабристського руху О. Муравйовим. Членом Товариства об'єднаних слов'ян був колишній вихованець Любарського повітового училища Т. Жебровський.[16]

У 1824 р. постає Воскресенська церква, в 1884 р. відремонтована. У 1860 р. побудована церква на парафіяльному кладовищі, приписана до Юрівки.[7]

У 1831 році 24 мешканці Любара були притягнуті до слідства по справі Устима Кармалюка, ув'язненого на той час у тюремній башті Кам'янець-Подільської фортеці.[20]

Цього ж року під час польського повстання організатор його в Житомирському повіті К. Ружицький в постійних сутичках з царськими військами пройшов рейдом через населенні пункти Молочки, Любар, Чорторию, Миронівку, Баранівку.[21]

Після реформи 1861-го місцеві селяни були вимушені викуповувати в поміщиків свої землі, що було багатьом не під силу. В результаті, селяни шукали заробітків в місті — в Любарі все активніше розвивалась промисловість. Тут працювали суконна фабрика, екіпажний завод Якубовича, свічковий, 3 шкіряні, пивоварний і цегельний заводи, фабрика виробництва головних уборів, органна майстерня Лужицького і ґуральня, млин на Случі, книжкова фабрика, яка збереглася до 1855 року як друкарня при костелі, лазня. Була відомою на Волині вода з джерела монахів-василіян, яка своїми лікувальними властивостями привертала до Любара багато відвідувачів.[6]

Польське повстання 1863 року проти Росії, що розгорнулось на Волині, захопило і Любар. Деякий час тут діяв загін Едмунда Ружицького. З жителів краю до нього приєдналося багато людей під проводом Станіслава Дуніна. У відповідь на повстання в 1864 р. закривається католицький монастир і конквікт. Залишився лише костел.[22]

Наполеон Орда. Любар. Палац Водзіцьких. 1862–1876 рр.
Ян Краєвський. Палац Водзіцьких. Любар 1870-і

В ті роки величезними землями навколо містечка володіли Валевські Водзіцькі (5 675 десятин). В Любарі також був їх палац в італійському стилі. Ансамбль садиби графині Водзіцької і його головна будівля — палац — просторово «контактувала» з цілою системою культових об'єктів: палац знаходився в центральній частині чотирикутника, утвореного двома католицькими та двома православними храмами; входив в систему основних архітектурних домінант ще й тому, що розташовувався на природному підвищенні (можливо на території колишнього дитинця). Фактично без суттєвих зовнішніх змін палац проіснував до 70-х років XIX століття. У наступні півтора десятиліття, очевидно, була проведена реконструкція будинку зроблені деякі прибудови (наприклад, кутова башта). Поза палацом розташовувався значних розмірів садибний парк, ймовірно пейзажного характеру. На його території була і палацова каплиця — один з характерних атрибутів волинських резиденціональних парків першої третини XIX століття.[23] Палац, на жаль, не вцілів і був зруйнований в 1918 р., проте зберігся інший будинок — графині Понінської, один з найкращих в містечку.

У Любарі в 1870 р. 54% населення становили євреї, налічувалося 893 будинки, 8 церков, монастир, костел, синагога, 6 молитовних будинків, три шкіряних заводи, винокурний завод, 116 магазинів, діяло 90 ремісників, три ярмарки.[6]

Палац графині Понінської XIX ст. в Любарі. Фото 2010 р.

Ось що писав про Любар Л. Рафальский наприкінці XIX ст.: «Містечко Любар 5-го стану повіту, яке лежить в 87 верстах від міста Житомира, — в родючій, рівной месцевості, котра розділяється р. Случ на дві частини, — за населенням та іншими особливостями можна вважати значним у середовищі інших населених пунктів Волинської губернії. Це містечко належить до числа давніх поселень, адже спочатку воно було побудоване разом з іншими укріпленими містами та містечками в період Литовської історії Волині — 13151569 рр., — сліди, які збереглись до того часу, а саме: глибокий яр, проритий між річкою Случ та її притоками, який утворює маленькі острівні до 40 дес. укріплення, де тепер костел у давньому василіанському монастирі, торгова площа та православна церква; притому, потрібно зауважити, що жителі містечка за переказами досі говорять, що тут була колись фортеця і Любар вважався містом. Населення містечка за переписом 28 січня 1897 р. — 16 тис. чол. (В сучасному Любарі значно менше). В містечку є наступні заклади та живе таке духовенство та інші: Жіночий монастир, де живуть до 150 черниць, 5 церков и 6-та соборна містечкова, церкви на кладовищах православних; Римсько-католицький костел та каплиця на кладовищі.»[24]

В записці Ф. Дажо до «Плану Волинської губернії Новоградволинського повіту містечка Любар» 1897 р. подано такий опис Любара: «Простір Центральної площі в Старому Місті відкривається на р. Случ, яка розливається тут широким ставом. На протилежному березі сформувалаль ще одна торгова площа — центральний простір Нового Міста. В такий спосіб утворилось містобудівельне ядро, основна композиційна вісь якого визначила напрям розбудови містечка з включенням в міські межі передмістя Юровки. Утворений „лінійний“ центр Любара був не випадковим з огляду на розташування головних вулиць: в Старому Місті магістраль визначала напрям на Заслав (тепер — Ізяслав), в Новому — на Житомир. На головному майдані Старого міста розташовані звичні атрибути волинського містечка кінця XVIII — початку XIX століття: будівля колишнього магістрату (місто мало привілей магдебурзького права) або гаубтвахта, один (очевидно, найдавніший) храм. Нетрадиційним було розташування на центральній площі синагоги».[23]

Перші повідомлення про греблю у центрі Любара, яка з'єднувала Старе та Нове місто можна знайти в Інвентарі володінь Острозьких від 1620 р. Інтерес до греблі як до гідротехнічної споруди проявив Київський воєвода, банкір Прот Потоцький, який став власником Любара (народився у 18 ст.) і заходився споруджувати сучасні на той час шлюзи. Для цього вода Случі була відведена через канал, який зберігся до нашого часу. Гребля і шлюзи, а також водойма зафіксовані на плані «Містечка Любара з околиці» складеним для потреб військового відомства у 1810 році прапорщиком Бамбуртом. Подальший розвиток ця гідротехнічна споруда отримала наприкінці 19 століття під час владарювання графині Валевської та Водзіцької. Шлюзи були удосконалені, були споруджені водотоки які підводили до двох млинів, які були споруджені по обх боках греблі на лівому і правому берегах Случі.

Після ліквідації унійної церкви в Правобережній Україні (1839) знову став православним Любарський Георгіївський монастир. Після того, як 1872 р. від холери померли майже всі ченці, монастир був перетворений на жіночий (2-го класу). 1902 р. було завершено спорудження нової соборної церкви. Святинею обителі була чудотворна ікона св. Онуфрія. Монастир закрито в 1920-х рр. Чернече життя тимчасово (1941—44) відродилося під час німецької окупації Любара.[11]

У Любарі діяли управління поліції, управління волості, поштове відділення, працювали лікар і аптека. Крім того, тут працювали мировий суддя та мировий посередник. Католицька парафія (2172 людини) належала до житомирського деканату. Філія її знаходилася у Великій Волиці (раніше і в Новій Чорториї); каплиці в Пединках, Мотовилівці, Вищикусах (тепер — с. Веселка) (раніше ще й у Вигнанці та Северинах).

Зі старих часів у селищі зберігся храм та школа Георгіївського єзуїтського монастиря, відкрита у 1752 р. Приміщення школи добре збереглись до нашого часу, в них і зараз знаходиться навчальний заклад. В місті був районний музей декабристів.

Любар в ХХ столітті[ред.ред. код]

В кінці XIX — на початку ХХ століття в Любарі налічувалося 11 468 жителів, 1 632 дворів. 5 православних церков, монастир. Католицький костел, єврейська синагога, 6 молитовних будинків. Школа, заводи цегельний (виробництво на 3480 карб.) і винокурний (на 61400 карб.) заводи, фарбувальний заклад (майстерня)(на 1450 карб.).[25]

У 1902 році в Любарі відкрилася дільнична лікарня, в якій працювало два лікарі і акушерка. Вони обслуговували 180 населених пунктів з населенням 50 920 людей.[2]

В 1910 році в Любарі існувало окреме театральне приміщення, куди нерідко приїздили заїжджі гастролери зі своїми концертними та театральними програмами, залучаючи таким чином жителів до світових культурних надбань.[26]

У часи української революції 19171921 Любар підпорядковувався: з 21 лютого 1918 до квітня 1919 — австро-німецьким військам; наприкінці весни — на початку літа 1919 — військовим частинам під командуванням М. Щорса, у серпні—грудні 1919 — Армії Української Народної Республіки, від 27 грудня 1919 до червня 1920 — польським військовим підрозділам; 27 червня 1920 місто зайняла кавалерійська бригада Г. Котовського.[16]

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР (6 листопада 1919 р. Українська Галицька армія відкололася і увійшла до складу Добровольчої армії генерала Денікіна) опинилися у так званому «трикутнику смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями — Червоною, Добровольчою та польською, до того ж вони потерпали від епідемії тифу. 28 листопада 1919 р. більшість членів уряду Директорії прибула до Любара. Саме тут Симон Петлюра видав так звану Любарську відозву, у якій було заявлено про перехід на інші методи боротьби за державність. Втративши надію на успіх, Петлюра виїхав до Польщі, призначивши замість себе Головним Отаманом військ УНР Омеляна Волоха. Останній 1 грудня в Любарі зробив спробу вчинити повстання проти Директорії. Волох разом з отаманами О. Данченком і Ю. Божком захопили державну скарбницю, втекли до Чуднова і приєдналися до більшовиків. 6 грудня 1919 р. на військовій нараді у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити уцілілою частиною стрілецького війська партизанський рейд тилами Денікіна, який увійшов в історію як Перший зимовий похід. Загальне командування здійснював генерал М. Омелянович-Павленко, помічником його був Ю. Тютюнник.[27]

В травні та вересні 1920 р. під час Польсько-радянської війни бійцями Першої Кінної армії під командуванням С. Будьонного було вчинено єврейські погроми в Любарі.[28] 29 вересня при погромі та грабежі бійцями дивізії було вбито 60 чоловік.[29]

Після всіх революційних окупацій Любар розвивається як звичайне радянське містечко. Працюють шкірзавод, суконна й сірникова фабрики, а на млині встановлюють генератор — в будинках з'являється «лампочка Ілліча».

У 1920 році було відкрито нову лікарню. Розширювалася мережа загальноосвітніх шкіл. У 1923 році в Любарі діяли дві трудові семирічні і 3 початкові школи, в яких навчалося 582 учні. При одній із семирічних шкіл створено інтернат для дітей незаможних селян із навколишніх сіл. Для ліквідації не писемності серед дорослого населення було створено 5 пунктів лікнепу. Жителі широко користувалися послугами бібліотеки, яка діяла з 1920 року. В 1927 році почав працювати місцевий радіотрансляційний вузол.

Від 7 березня 1923 р. — райцентр у складі Житомирської округи19251930 рр. належав до Бердичівської округи). Від 1924 р. — селище міського типу. Від 1932 р. — у складі Вінницької області, з 22 вересня 1937 р. — Житомирської області (1962 Любарський район ліквідовано, 1965 р. відновлено).[16]

Страшною сторінкою в історію Любара увійшов Голодомор 1932–1933 рр. Любар тоді перебував у складі Вінницької області, яка разом із Київською та Харківською найбільше постраждали від голоду. Після голоду населення району зменшилося на 81,8%. Збереглися секретні документи та листи чиновників про страшну ситуацію у Любарі та районі. Загалом, у районі від голоду загинуло 2513 чоловік — і це лише ті дані, що вдалося зібрати, а скільки загинуло і пропало безвісти. У багатьох населених пунктах відбувалися випадки канібалізму.[2]

У 1936 році збудовано маслозавод. Збільшили випуск продукції вальцьовий і паровий млини, дві олійниці, шкіряний завод, цегельно-черепичний завод. У 1940-41 рр. в місті функціонували 2 середні, 2 семирічні, 2 початкові школи. А також 2 дитячих садки та 2 ясел.

Роки Німецько-радянської війни 19411945 рр.[ред.ред. код]

6 липня 1941 р. частини вермахту зайняли Любар. 9 липня 1941 року 16 танкова дивізія німців після прориву «лінії Сталіна» розпочала просування від Любара на схід, і її жертвою стали частини 49-го стрілецького корпусу Червоної Армії.[30] Німці окупували Любар. Незабаром весь район охопив партизанський рух[2].

В Любарі було створено гетто. За роки війни (в основному в 1941 році) було розстріляно більше 2000 євреїв, в тому числі жителів навколишніх населених пунктів.

8 січня 1944 року підрозділи 12-ї, 13-ї, 14-ї танкових бригад та 3-ї гвардійської мотострілецької бригади 4-го Кантемирівського танкового корпусу і 121-ї та 141-ї стрілецьких дивізій 30-го стрілецького корпусу 1-го Українського фронту Червоної Армії підійшли до Любара. Зав'язалися запеклі бої з німцями. 10 січня 1944 року радянські війська очистили від гітлерівців і захопили Любар. Бойові дії в районі Любара тривали ще протягом двох місяців. В боях за Любар у 1941 і 1944 роках загинуло 346 солдатів та офіцерів Червоної Армії. Їх поховано у восьми братських могилах. У центрі міста на одній із братських могил на їх честь радянською владою було встановлено монумент Слави. За мужність і відвагу в роки війни, орденами і медалями нагороджено 650 жителів Любара, що воювали на стороні СРСР. М. Д. Шахновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 570 жителів міста загинуло під час війни на стороні СРСР.[2]

Післявоєнні роки[ред.ред. код]

Протягом 19451950 рр. місто повністю відбудувалося. В кінці 1948 року в районі виникла потреба спорудження в Любарі на річці Случ міжколгоспної електростанції, яка повинна забезпечувати електроенергією Любар та прилеглі до нього колгоспи. Планувалось побудувати споруду ГЕС біля зруйнованої споруди млина. Була створена рада по спорудженню ГЕС яку організував механік Болислав Октавианович Чернецький. Почалась робота на місце було завезено 2,5 тисячі кубометрів землі та каміння. Було заготовлено деревини об'ємом 250 кубометрів з Жудельського лісництва Ємільчинського району відстань до якого складала більше ніж 100 км.

У червні 1950 року будівництво ГЕС було передано Житомирському облбюро «Сельелектро». Завдяки загальним зусиллям будівництво було закінчено на 6 місяців раніше вказаного строку.

Після німецько-радянської війни, коли німецькими загарбниками було зруйновано Любарську ГЕС, електростанцію було відбудовано, а компенсацією замість грошового відшкодування стало обладнання австрійського виробництва, яке працює там донині. 30 жовтня 1950 року ГЕС потужністю 200 кВт дала Любару та шести сусіднім колгоспам електрику.

У 1961 році виникло районне об'єднання «Сільгосптехніка». У післявоєнні роки тут споруджено понад 1500 житлових будинків, виникли нові житлові квартали: вулиці Лесі Українки та Юрія Гагаріна, дві площі забудовані 3- і 4-повеховими будинками. Збудовано пошту, комбінат побутового обслуговування, гастрономи, універмаг, магазин госптоварів, автовокзал, адміністративний будинок райвиконкому та райкому, новий меморіальний комплекс у центрі. У 1959 р. було закладено прибережний парк над річкою Случ. Споруджено готель на 50 місць.[2]

У радянський час колишнє містечко Любар було адміністративно поділено на декілька населених пунктів. До смт Любар примикають декілька сіл, які фактично складають із Любаром єдину територію: Старий Любар, Новий Любар, Юрівка, Стрижівка, Іванківці та Громада.

У Любарі діє 2 загальноосвітні школи ЗОШ№ 1(гімназія), ЗОШ№ 2 (знаходиться в с.Новий Любар), Стрижівська ЗОШ, Юрівська ЗОШ І-ІІ ст., а також технічний ліцей (колишнє ПТУ № 36), школа-інтернат, школа мистецтв.

Єврейська громада[ред.ред. код]

Синагога в Любарі в 1912–1914 рр.

Єврейське населення в Любарі з'являється фактично з часу перших згадок про саме містечко. Так, вже у 1491 році в Любарі було побудовано дерев'яну синагогу[8]. В 17 ст. під час козацьких повстань 16251638 рр. та Хмельниччини єврейське населення втікало з Любара, рятуючись від козацьких загонів. Саме тоді, в 1648 році була спалена козаками та місцевими повстанцями любарська синагога.

Лише наприкінці 17 — на поч. 18 ст. євреї почали повертатися до містечка. Так, в 1703 р. до Любара повернулося 7 євреїв. У 1765 р. в Любарі значилося 405 євреїв — платників подушного податку.[31]

З 18 і, особливо, у 19 та в першій половині 20 століття євреї починають відігравати провідну роль у громадському та економічному житті містечка. Любар поступово перетворюється на штетл. Збільшується єврейське населення. У 1847 р. в Любарі проживало 3770 євреїв, у 1897 р. — 5435 (43,4% від усього населення). у 1910 р. — 8648 (43,6%), у 1923 р. — 3035, у 1926 р. — 4146 (35,3%), у 1939 р. — 1857 (70,3%). В кінці 19 ст. євреям належало 4 лавки. У 1867 р. в Любарі було 7 синагог, в 1886 — єврейська богадільня. У 1893 р. була заснована єврейська лікарня. У 1895 р. євреї-вихідці з Любара заснували в США земляцтво.[31]

На початку ХХ ст. в містечку діяли 9 синагог, Талмуд-тора, єврейський театр, приватне єврейське училище, єврейська лікарня, школа, 116 лавок. Була навіть своя єврейська інтелігенція — лікарі, вчителі, артисти та музиканти.[8] У 1905 р. функціонував сіоністський гурток. В 1910 р. в Любарі були 9 синагог, єврейське кладовище. У 1913 р. діяв гурток піклування про хворих. У 1914 р. євреям належали 5 складів аптечних товарів, бібліотека, всі 5 лісових складів, маслоробний завод, медоварний завод, друкарня, обидві фотомайстерні, театр, близько 60 лавок (в тому числі всі 23 мануфактурних, всі 5 галантерейних).[31]

В ході Громадянської війни єврейська громада не була байдужа до потреб української влади та армії. 19 серпня 1919 р. в Любарі відбулося єврейське зібрання (400 осіб), де представник єврейської партії Бунд Чижда закликав до єднання з українським народом, активно допомогати йому в боротьбі за державну самостійність, матеріально підтримувати українську армію.[32]

Єврейське населення Любара постраждало від погромів і воєнних дій. У травні 1920 р. єврейський погром в Любарі вчинили бійці 1-ї Кінної армії, в ході якого близько 60 чоловік було вбито, більше 180 поранено, сотні жінок зазнали насильства.[31]

В 1922 р. в Любарі була зроблена спроба відкрити єврейський дитячий будинок; діяли єшива та єврейська школа. У 1920-х рр. багато молодих євреїв виїжджали з Любара на роботу і навчання до великих міст. У 1926 р. вихідці з Любара заснували єврейську артіль «Нове життя» в Криворізькій окрузі (7 сімей, 42 чол.).[31]

Перед початком Німецько-радянської війни певна частина євреїв Любара евакуювалась до східних областей СРСР. 6 липня 1941 р. частини вермахту зайняли Любар. На кількох вулицях у центральній частині смт Любар було створено гетто. Перша масова страта євреїв відбулася 9 серпня 1941 р.: на узліссі гаю за с. Юрівка (урочище Ладива Вільшана) вбито близько 300 євреїв-чоловіків. А 13 вересня 45-й поліцейський полк розстріляв у селищі 1415 євреїв (за іншими джерелами, розстріл відбувся 14 вересня: вбито 1379 євреїв). Серед загиблих були 180 євреїв-біженців із Полонного, Острополя, Грицева, Славути. У другій половині місяця в Старому й Новому Любарі (лівобережна та правобережна частини селища) розстріляно ще 53 єврея. Останні євреї (близько 250 чоловік), яких схопили в результаті каральних акцій і спочатку помістили до колишнього дитячого будинку, були ліквідовані в жовтні 1941 р. Головна єврейська братська могила знаходиться за 1,5 км на північ від селища, в лісі (урочище Піщане), ліворуч від дороги на Нову Чорторию. В ній лежать останки більш як 2890 євреїв.[33]

Після війни в Любар повернулося приблизно 100 євреїв, а в 1989 р. в Любарі налічувалося всього 10 євреїв.

Уродженцями Любара є видатні єврейські радянські письменники А. А. Верґеліс, І. Ш. Фалікман.

Заклади та установи соціальної сфери[ред.ред. код]

  • Районна бібліотека
  • Бібліотека для дітей
  • Школа мистецтв
  • Любарська гімназія № 1 (до 2009 року Любарська ЗОШ І-ІІІ ст. № 1)
  • Любарське ПТУ № 37 (нині Любарський професійний ліцей)
  • Дитячий садок
  • Любарська спецшкола-інтернат
  • Оздоровчий табір «Світанок»
  • Любарська ЦРА № 57
  • Редакція газети «Новий день»
  • Любарський РВ УМВС
  • Любарська виробниче підприємство житлово-комунального господарства
  • Стрижівська ЗОШ І-ІІІ ст.
  • Любарська ЗОШ І-ІІІ ст.№ 2

Персоналії[ред.ред. код]

Народились[ред.ред. код]

Проживали, працювали[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Реєстр пам'яток трипільської культури — Житомирська область[1]
  2. а б в г д е ж и Історія Любара
  3. Провоторов О. М. Случ — водний торговельний шлях (деякі історико-географічні аспекти)[2]
  4. Городища в басейні річки Случ[3]
  5. Любар: Болохівський мегаполіс
  6. а б в г д Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1884 . — Т. 5. — с. 375[4]пол.
  7. а б в г д В. Ю. Канчура Відомості про храми на Любарщині та околицях[5]
  8. а б в г Любар
  9. а б в Любар
  10. а б Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн. — Варшава: Вид. Філіпа Сулімєрського і Владислава Валєвського, 1902 . — Т. 15. Ч 2. — с. 240[6]пол.
  11. а б в Любарський Свято-Георгіївський монастир
  12. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник. А. Б. Войтенко, О. М. Іващенко, О. С. Кузьмін та ін. — Житомир, 2008. — с. 54. ISBN 978-966-655-368-6
  13. Донець Іван.
  14. а б Петро Натикач. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького на території сучасної Житомирщини [7]
  15. а б Іващенко Олена. Житомирська земля за козацьких часів (кінець XVI-середина XVII ст.)[8]
  16. а б в г д Любар
  17. Канчура В. Ю. Український Казанова у Любарі[9]
  18. Крип'якевич І. Історія України. — Львів, 1990. — с.215.
  19. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник. А. Б. Войтенко, О. М. Іващенко, О. С. Кузьмін та ін. — Житомир, 2008. — с. 76. ISBN 978-966-655-368-6
  20. В. Вітренко. Національно-визвольний і революційний рух на теренах Звягельщини у другій половині XVIII — кінці XIX століть[10]
  21. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник. А. Б. Войтенко, О. М. Іващенко, О. С. Кузьмін та ін. — Житомир, 2008. — с. 80. ISBN 978-966-655-368-6
  22. В. Ю. Канчура Любарський домініканський костел[11]
  23. а б Михайлишин О. План м. Любара 1897 р. як джерело до вивчення його архітектурно-планувального розвитку[12]
  24. Рафальский Л. Путешествие по Кременецкому уезду Волынской губернии // Прилож. к № 5 ВЕВ за 1876 г. — С. 170.рос.
  25. Стаття «Любар» в «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона» 1890–1907 рр.[13]рос.
  26. Прищепа О. Зростання культурних потреб мешканців міських поселень Волинської губернії в другій половині XIX — на початку XX ст. як показник новацій в урбаністичному процесі[14]
  27. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник. А. Б. Войтенко, О. М. Іващенко, О. С. Кузьмін та ін. — Житомир, 2008. — с. 129–130. ISBN 978-966-655-368-6
  28. Україна. Євреї України 1914–1920 рр.рос.
  29. Веди ж, Будьонний, нас сміливіше…рос.
  30. Південно-Західний фронт — 9 липня 1941 рокурос.
  31. а б в г д Стаття про Любар у «Російській єврейській енциклопедії»[15]рос.
  32. Комарницький О. Містечка Південної Волині в контексті Української революції 1917–1920 рр.[16]
  33. Коган Л. Ґолокост на Житомирщині[17]
  34. Ks. Józefat Skruteń ZSBW. Bilinkiewicz Stefan Symeon, h. Bilikowicz (†1831) / Polski Słownik Biograficzny: Kraków, 1937.— t. ІІ/1, zeszyt 1.— S. 95-96 (пол.)
  35. «База даних малих космічних тіл JPL: Любар» (англ.). 

Література та посилання[ред.ред. код]