Омелянович-Павленко Іван Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Омелянович-Павленко Іван)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Володимирович Омелянович-Павленко
 Полковник
 Генерал-хорунжий (5.10.1920)
Іван Омелянович-Павленко
Загальна інформація
Народження 31 серпня 1881(1881-08-31)
Баку
Смерть 8 вересня 1962(1962-09-08) (81 рік)
Чикаго, штат Іллінойс,
США США
Поховання Цвинтар святого Андрія
Alma Mater Костянтинівське артилерійське училище
Військова служба
Роки служби 18981921, 19411945
Приналежність Російська імперія УНР
Війни / битви Перша світова війна
Українсько-радянська війна
Друга світова війна
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри
«Воєнний хрест» (УНР)
«Воєнний хрест» (УНР)
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Відзнака для східних народів 2-го класу в бронзі з мечами
Відзнака для східних народів 2-го класу в бронзі з мечами

Іва́н Володи́мирович Омеляно́вич-Павле́нко (31 серпня 1881, Баку — 8 вересня 1962, Чикаго) — український військовий діяч, полковник російської армії (командир 8-го гусарського полку), за доби УНР — командир Сердюцького Лубенського полку, кошовий Харківського козацького коша, інспектор кінноти армії УНР, командир Окремої кінної дивізії армії УНР в 1920 р. Під час боротьби ЗУНР проти поляків прикомандирований з ДАУНР в УГА — командир групи «Наварія» під Львовом, генерал-хорунжий Армії УНР.

Молодший брат Михайла Омеляновича-Павленка.

Життєпис[ред. | ред. код]

Уряд Директорії та вище командування Армії УНР після наради в Ялтушкові, 7.11.1920 р.
Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4).
Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6).
Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)
Огляд війська Симоном Петлюрою (ліворуч). Іван Омелянович-Павленко (в центрі), травень 1920

Народився у Баку (Російська імперія, тепер Азербайджан) у дворянській родині. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Османської імперії до Російської імперії. Мати Олександра походила із роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

З 1901 року — офіцер російської армії.

Перша світова війна[ред. | ред. код]

У роки Першої світової війни 1914—1918 — полковник російської армії. Командував 8-м гусарським полком, який він українізував у 1917 році.

Визвольні змагання (1918—1920)[ред. | ред. код]

У червні 1918 року, за Г.Базильським, очолив 11-у дивізію, начальником штабу залишився підполковник О.Рак. У 19181920 — командир Сердюцького кінного Лубенського полку, згодом — кошовий отаман Харківського козацького коша.

У грудні 1918 — лютому 1919 рр. у Галицькій армії командував групою «Наварія» в битві під Львовом.

Улітку 1919 р. — інспектор кавалерії Армії УНР.

Навесні 1920 р. організував і очолив Окрему кінну дивізію — найбільше оперативне з'єднання Армії УНР.

Після поразки УНР перебував в еміграції в Польщі. У часі розслідування по «справі генерала Базильського» в знак протесту написав відвід з посади, 8 липня 1921 року офіційно звільнений з посади військового міністра. З 1923 жив у Празі.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

У червні 1941 І. Омелянович-Павленко сформував на Поділлі 109-й поліційний батальйон. За кілька місяців цей підрозділ було перетворено в міську поліцію в Білій Церкві, а на початку 1942 — в 109-й батальйон допоміжної поліції (Шуцманшафт) у Вінниці. Командуючи цим батальйоном, був українським комендантом Вінниці, брав участь у боях проти радянських партизанів. За даними історика Ярослава Тинченка, намагався захищати місцеве населення, зокрема рятував від смерті вінницьких євреїв.

Полковник Михайло Садовський у листі генералу УНР Всеволоду Петріву від 23 жовтня 1941 р. писав:

«Вже багатьох наших людей, офіцерів і цивільних, відправили ми на звільнені наші землі. Офіцери зазвичай займають посади комендантів поліції. Навіть генерал Омелянович-Павленко (молодший) займає посаду такого коменданта по Вінницькому округу. Частина наших офіцерів полягають у ролі перекладачів при німецькій армії»[1].

Могила Івана Омеляновича-Павленка

У 1942 був перекинутий німецьким командуванням до Білорусі для боротьби з партизанами[2].

У квітні 1943 109-й батальйон, який виявив себе дуже надійною бойовою частиною, але зазнав у боях важких втрат (близько 120 чоловік), відтягнуто до Вінниці. Тут відбулося нагородження вояків, що відзначились, і поповнення частини місцевими добровольцями, яких виявилось напрочуд багато.

У червні батальйон переводять до Житомира, де керівництво окружної поліції, вочевидь боячись повторення випадку із 108-им шуцбатальйоном, повністю змінює командування частини й арештовує членів ОУН. Омеляновича-Павленка переводять на посаду керівника вінницької районної поліції, тоді як всі керівні посади займають німці (хоча номінальним комендантом частини залишається український сотник Фещенко-Чопівський). Цей крок викликав різке незадоволення вояків, більшість яких під час першого ж виїзду на операцію здійснили масовий перехід на бік УПА. Залишки батальйону влито до 33-го поліційного полку СС.

З липня 1943 працював над створенням Української визвольної армії.

Післявоєнне життя[ред. | ред. код]

У 1944 емігрував до Німеччини, після війни переїхав до США.

Помер у Чикаго, похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Нагороди[ред. | ред. код]

Нагороди УНР[ред. | ред. код]

Нагороди Російської імперії[ред. | ред. код]

Нагороди Третього Рейху[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ЦДАГО України, ф. 269. — Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.
  2. Анатолій Кентій. Збройні чини українських націоналістів. Том 1: 1920—1942.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]