Салій Іван Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Салій Іван Миколайович
Салій Іван Миколайович

в. о. заступника голови КМДА
Час на посаді:
2006 — 2008

Представник Президента України у Києві — голова КМДА
Час на посаді:
1992 — 1993
Попередникпосада утворена
НаступникЛеонід Косаківський

Народився2 листопада 1943(1943-11-02) (76 років)
с. Іржавець, Ічнянський район, Чернігівська область, Українська РСР, СРСР
Виборчий округКиїв
ГромадянствоСРСР СРСРУкраїна Україна
Національністьукраїнець
ДружинаСалій Валентина Петрівна
ПрофесіяЕкономіст
РелігіяПравослав'я
Нагороди
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Ювілейна медаль «25 років незалежності України»
Орден «Знак Пошани»
Заслужений працівник транспорту України
ПідписIvan Saliy Signature 2015.png

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Україна Народний депутат України
1-го скликання
Позафракційний 15 травня 1990 18 червня 1992
Україна Народний депутат України
3-го скликання
Фракція партії «Єдність» 5 липня 2000 14 травня 2002

Салі́й Іва́н Микола́йович (нар. 2 листопада 1943(19431102), с. Іржавець, Ічнянський район, Чернігівська область, Українська РСР, СРСР) — народний депутат України І та ІІІ скликань, у 1992—1993 роках — представник Президента України у місті Києві — голова Київської міської державної адміністрації. Член ЦК КПУ в 1990—1991 р. Кандидат економічних наук.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 2 листопада 1943 року в селі Іржавець Ічнянського району Чернігівської області у селянській родині. Має вищу освіту, кандидат економічних наук, захистив дисертацію на тему «Розвиток управління соціально-економічним комплексом великого міста (на прикладі Києва)», розробив авторський курс «Муніципальна власність». Одружений, дружина — Салій Валентина Петрівна (1947 р. н.). Має двох синів.

У 1961 році закінчує Смілянський технікум харчової промисловості, свою трудову діяльність розпочав теплотехніком, слюсарем та начальником зміни на цукрових заводах Черкаської та Київської областей.

У 1962—1965 роках проходив військову службу на Балтійському флоті. Член КПРС з 1965 року.

У 1972 році закінчив Київський політехнічний інститут на факультеті Хімічного машинобудування, за фахом — інженер-механік. Також закінчив вищу партійну школу при ЦК КПУ. У 1972—1975 роках працював майстром, начальником виробничо-диспетчерського бюро котельного цеху заводу «Ленінська кузня». У 1975—1979 роках перебував на партійній роботі: у 1975 році — інструктор, а з 1976 року — завідувач промислово-транспортним відділом Подільського райкому Компартії України. З 1979 року — головний інженер дослідного заводу торговельного машинобудування ВО «Київторгмаш».

З серпня 1979 по грудень 1982 року — другий секретар Подільського райкому партії міста Києва, а з 1982 року — заступник завідувача відділу машинобудівної та хімічної промисловості Київського міського комітету КПУ. У грудні 1983—1990 роках — перший секретар Подільського райкому КПУ в місті Києві.

У 1990—1992 роках — голова Подільської районної ради народних депутатів та Подільського райвиконкому, депутат Верховної Ради України першого скликання.

Балотувався на посаду голови виконкому Київради І скликання (1990—1994), проте набрав лише 15 голосів із 300, і не був обраний[1]

З 20 березня 1992 року[2] по 12 квітня 1993 року[3] — представник Президента України у місті Києві, голова Київської міської державної адміністрації. Звільнений з посади через розходження у поглядах з оточенням Президента Леоніда Кравчука, як він сам пояснював. Поряд з цим висловлювалися і інші версії його відставки. За час роботи на цій посаді І. Салію нічого помітного здійснити не вдалося, він не започаткував і не реалізував жодного вагомого проекту. Цей період запам'ятався киянам масштабним страйком працівників міського пасажирського транспорту, який паралізував місто навесні 1993 року, та гострим протистоянням з депутатами міської ради, котрі звинувачували його у різного роду зловживаннях та порушеннях чинного законодавства. У зв'язку з такими обставинами Президент України Леонід Кравчук 2 грудня 1992 року видав розпорядження "Про утворення комісії для вивчення причин конфліктної ситуації між Київською міською Радою народних депутатів і Київською міською державною адміністрацією", що, на думку деяких аналітиків, спричинило до подальшої відставки І. Салія із займаної посади. За ще однією версією, яку не заперечував і сам І. Салій[4], до його звільнення з посади призвів гучний скандал навколо надання ним кредиту в розмірі 1,5& млн доларів США фірмі «Україна Моторс», який дотепер не повернуто, а керівник цієї фірми зник за детективних обставини і досі знаходиться в розшуку. В ЗМІ[5] наводилися слова тодішнього міністра юстиції Сергія Головатого: «Так було з представником Президента України в Києві Іваном Салієм, який лише одним розчерком пера „подарував“ фірмі „Україна Моторс“ 1,5 млн доларів США із міського бюджету. Ми добилися звільнення І. Салія із посади і порушення кримінальної справи». В цій же публікації йшлося про сумнівні зв'язки І. Салія із фірмою «Меркурій», керівник якої, збагатившись за рахунок вкладників на початку 1990-х, зник разом з їхніми коштами за кордоном.

У 1993 році — префект університету «Києво-Могилянська академія».

Після звільнення — на громадській роботі, також працював керівником Контрольної Служби Президента України (1995—1996), радником Прем'єр-міністра України (1996—1997), Президентом Асоціації народних депутатів (1997—1998), керівником Центру розвитку міст, першим заступником виконавчого директора Асоціації міст України (1998).

У березні 1998 року — кандидат в народні депутати України (виборчий округ № 220, зайняв 2-ге місце).

У 1999—2000 роках — заступник голови Київської міської державної адміністрації, голова Комітету транспорту КМДА. З липня 2000 року по травень 2002 року — народний депутат України (член фракції ПРП «Реформи-Конгрес» (липень 2000 — квітень 2001), позафракційний (квітень — травень 2001), член групи «Трудова Україна» (травень — листопад 2001), уповноважений представник фракції партії «Єдність» (з листопада 2001), член Комітету з питань будівництва, транспорту і зв'язку.

У червні 2002 — листопаді 2003 року — заступник голови Київської міської державної адміністрації, начальник Головного управління транспорту. З грудня 2003 по жовтень 2004 року — перший заступник Міністра транспорту України у зв'язках з Верховною Радою України.

У 2004—2005 роках — довірена особа кандидата на пост Президента України Віктора Ющенка в ТВО № 225.

У березні 2006 року — кандидат у народні депутати України від Громадянського блоку «Пора—ПРП», № 308 в списку (блок до парламенту не пройшов). З квітня 2006 року — депутат Київської міської ради від «Громадянського блоку ПОРА-ПРП».

З травня 2006 року — радник Київського міського голови — в.о. заступника голови Київської міської державної адміністрації (основні функції та напрямки роботи — Головне управління транспорту, зв'язку та інформатизації).

Голова Громадського об'єднання «Вибір», Президент благодійного Фонду Івана Мазепи, Президент Громадської організації «Енергополіс».

З 2008 року голова Асоціації «Всеукраїнський союз виробників будівельних матеріалів та виробів».

З 2009 року голова Комітету підприємців-виробників будівельних матеріалів та виробів при Торгово-промисловій палаті України.

Постать[ред. | ред. код]

Здатність триматися на плаву у Івана Салія насамперед залежить від специфіки його виховання як політика. На гребені 1990-х років він у Києві був так само популярний, як і найвідоміші тоді лідери національно-демократичного руху: Вячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Володимир Черняк, Іван Драч, Дмитро Павличко. Це людина, яка пройшла випробування майже усіма щаблями влади — від секретаря райкому до заступника Міністра регіонального розвитку та будівництва України.

Постійну увагу мешканців Києва він зумів завоювати своєю активністю, безпосередністю та діловитістю. І ця увага, як досить значний електоральний ресурс, переходить з ним із року в рік. Йому не потрібно буде проходити період «ініціалізації» у випадку вступу у боротьбу за виборну посаду — не важливо, народного депутата України чи міського голови. Його і так знають, про нього чули майже всі. Він — яскравий політик, причому саме київського, а не загальноукраїнського рівня (принаймні в наш час — і поки немає передумов для зміни ситуації). Саме Іван Салій, фактично, заклав основи реалізації на практиці особливого статусу столиці — те, що надалі розвивав Олександр Омельченко; він першим почав вирішувати житлові проблеми міста, розпочавши з Подолу, посилював вертикаль влади у Києві під час своєї роботи у парламенті, був одним із головних бійців за прийняття Закону «Про місто герой Київ». Саме Салій, перебуваючи на посаді голови райради, райвиконкому та голови Подільського районного комітету партії, ініціював реформу місцевого самоврядування, розпочав перерозподіляти управлінські функції.

Твори[ред. | ред. код]

Автор книг: «Я повертаюсь» (1993), «Як подолати кризу та приниження? Дещо про регіональну політику України» (1998), «Обличчя столиці в долях її керівників» (2003), навчального посібника «Українські міста: питання власності і муніципального управління» (2001), літературно-документальне видання «Крах партійного колоса» (2007), «Іржавець — моє рідне село» (2009) та численних наукових і публіцистичних виступів. Автор дванадцятисерійного телевізійного проекту «Обличчя столиці в долях її керівників» (2003).

Відзнаки[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Вечірній Київ. — 1993. — 29 травня.
  2. Указ Президента України від 20 березня 1992 року № 171 «Про призначення Представника Президента України у місті Києві»].
  3. Указ Президента України від 12 квітня 1993 року № 118/93 «Про звільнення Представника Президента України у місті Києві».
  4. Киевские ведомости. — 1997. — 4 ноября. (рос.)
  5. "Відчай «брутального Салія» // Київський вісник-95. — 1998. — 24 березня.
  6. Указ Президента України від 19 серпня 2016 року № 336/2016 «Про нагородження відзнакою Президента України — ювілейною медаллю «25 років незалежності України»»

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]