Гамарник Ян Борисович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ян Борисович Гамарник
рос. Яковъ Цудиковичъ Гамарникъ
Ян Борисович Гамарник
Ян Борисович Гамарник
Голова Київського губернського революційного комітету
18 жовтня 1920 — квітень 1921
Попередник: Михайло Вєтошкін
Наступник: посаду скасовано
Голова Київського губернського виконкому та Київської міської ради
25 квітня 1921 — липень 1923
Попередник: посаду засновано
Наступник: Григорій Гринько
2-й Голова Дальревкому
1923 — 4 січня 1926
Попередник: Петро Кобозєв
Наступник: Посаду скасовано
2-й Перший секретар
Далекосхідного крайкому ВКП(б)
1926 — 25 жовтня 1928
Попередник: Микола Кубяк
Наступник: Іван Перепічко
3-й Перший секретар ЦК КП Білоруської РСР
4 грудня 1928 — 3 січня 1930
Попередник: Вільгельм Кнорін
Наступник: Костянтин Гей
 
Ім'я при народженні: Яків Цудикович Гамарник
Народження: 2 (14) червня 1894(1894-06-14)
Житомир, Волинська губернія, Російська імперія
Смерть: 31 травня 1937(1937-05-31) (42 роки)
Москва, РРФСР, СРСР
Причина смерті: вогнепальне поранення
Національність: єврей
Країна: Російська імперіяСРСР СРСР
Освіта: Петербурзька державна медична академіяd і Юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Партія: ВКП(б)1916)
Шлюб: Julia Annenkovad[1]
 
Військова служба
Роки служби: 19291937
Приналежність: РСЧА
Звання: Армійський комісар 1-го рангу
Командував: Політичне управління РСЧА
Автограф:
Нагороди:
Орден Леніна — 1933 Орден Червоного Прапора  — 1928

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Гама́рник Ян Бори́сович (справжнє ім'я Гама́рник Я́ків Цу́дикович[2]; 2 [14] червня 1894(18940614), Житомир, Волинська губернія, Російська імперія — покінчив життя самогубством 31 травня 1937, Москва, РРФСР, СРСР) — радянський партійний, державний і військовий діяч, армійський комісар I рангу (20.11.1935). Керівник київських більшовиків у 1917–1918 роках. Голова Київського губревкому, губвиконкому та міськради в 1920–1923 роках. Кандидат у члени ЦК КП(б)У в липні 1918 — березні 1919 року. Член ЦК КП(б)У в березні 1919 — квітні 1920 року. Член Бюро ЦК КП(б) Білорусі з 1 грудня 1928 по 5 листопада 1929. Кандидат у члени Центрального Комітету ВКП(б) (1925–1927), член Центрального Комітету ВКП(б) (1927–1937). Член Оргбюро ЦК ВКП(б) з 17 листопада 1929 по 31 травня 1937 року. Член ВЦВК і Центрального виконавчого комітету СРСР. Входить до списку осіб, що підлягають декомунізації в Україні.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 2 (14) червня 1894(18940614) року в Житомирі в єврейській родині сквирського міщанина Цудика Мошковича Гамарника[2]. У 1904–1913 роках навчався в Одеській чоловічій гімназії, заснованій О. П. Ровняковим, закінчив її зі срібною медаллю. З 1909 року підробляв репетиторством.

1914 року поступив у Петербурзький психоневрологічний інститут. У 1915 році перевівся на юридичний факультет Київського університету св. Володимира[3].

Член РСДРП(б) з вересня 1916 року.

З 1917 року — член, а згодом секретар Київського комітету РСДРП(б). Один із керівників боротьби за встановлення радянської влади в Києві, Член Київського військово-революційного комітету в жовтні 1917 року та під час Січневого повстання в 1918 році. З березня 1918 року — член бюро Харківського губернського комітету РКП(б). За часів Української Держави перебував на підпільній роботі в Одеській, Київській та Кримській більшовицьких організаціях. З травня 1919 року — голова Одеського комітету КП(б)У, член Ради оборони Одеси.

З 1919 року — у Червоній армії, з серпня по вересень 1919 року — член Революційної військової ради (РВР) Південної групи військ 12-ї армії РСЧА, яка в грудні 1919 року здобула Київ. У листопаді 1919 — квітні 1920 року — військовий комісар 58-ї стрілецької дивізії РСЧА.

У лютому — липні 1920 року — голова Одеського губернського комітету КП(б)У, член Одеського губернського революційного комітету.

У 1920 році — відповідальний секретар Київського губернського комітету КП(б)У.

18 жовтня 1920 — липень 1921 року — голова Київського губернського революційного комітету.

У липні 1921 — липні 1923 року — голова виконавчого комітету Київської губернської ради та Київської міської ради.

У вересні 1923 — червні 1924 року — голова виконавчого комітету Приморської губернської ради.

У жовтні 1923 — 15 березня 1926 року — голова Далекосхідного революційного комітету.

У березні 1926 — березні 1927 року — голова виконавчого комітету Далекосхідної крайової ради.

У березні 1927 — 25 жовтня 1928 року — 1-й секретар Далекосхідного крайового комітету ВКП(б).

Одночасно, з квітня 1927 по жовтень 1928 року — член РВР Сибірського військового округу.

1 грудня 1928 — 5 листопада 1929 року — 1-й секретар ЦК КП(б) Білорусі.

Одночасно, з грудня 1928 по жовтень 1929 року — член РВР Білоруського військового округу.

11 вересня 1929 — 20 червня 1934 року — член РВР СРСР.

У жовтні 1929 — 30 травня 1937 року — начальник Політичного управління РСЧА.

Одночасно в жовтні 1929 — 1930 року — відповідальний редактор газети «Красная Звезда».

2 червня 1930 — 20 червня 1934 року — заступник голови РВР СРСР.

2 червня 1930 — 30 травня 1937 року — 1-й заступник народного комісара з військових і морських справ (народного комісара оборони) СРСР. 13 березня — 30 травня 1937 року — уповноважений Народного комісаріату оборони при РНК СРСР.

30 — 31 травня 1937 року — член Військової ради Середньоазіатського військового округу.

Делегат X—XVII з'їздів ВКП(б).

Покінчив життя самогубством у передбаченні репресій проти себе, по «справі Тухачевського»[4]. Посмертно реабілітований 6 серпня 1955 року, поновлений в КПРС 7 жовтня 1955 року.

Нагороди[ред. | ред. код]

Нагороджений орденами Леніна (21.02.1933) та Червоного Прапора (20.02.1928).

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Подільський провулок міста Харків, у 1968–2015 роках мав назву вулиця Гамарника. Попри повернення первісної назви провулку на будівлі 10/2 до вересня 2019 року була пам'ятна табличка із зазначенням, що вулиця названа на честь радянського партійного і військового діяча СРСР Я. Б. Гамарника, зараз демонтована.

2015 року після прийняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прізвище Гамарника Українським інститутом національної пам'яті було включено до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію законів про декомунізацію[5].

Зображення[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Dictionary of Women Worldwide: 25,000 Women Through the Ages / A. Commire, D. KlezmerDetroit: Gale, Yorkin Publications, 2006. — 2572 p. — ISBN 978-0-7876-7585-1
  2. а б Запис про народження Якова Цудиковича Гамарника в метричній книзі рабинату по місту Житомиру // ДАЖО. Ф. 67. Оп. 3. Спр. 522. Арк. 439зв–440.
  3. Гамарник Ян Борисович (1894–1937). Архів оригіналу за 6 квітня 2016. Процитовано 5 вересня 2016. 
  4. Самогубства знаменитих людей. Ян Гамарник. Архів оригіналу за 12 липня 2016. Процитовано 5 вересня 2016. 
  5. Підстава: «Учасник Січневого заколоту проти УНР 1918 р., працював у більшовицькому підпіллі в часи Української Держави П. Скоропадського; брав участь в захопленні Києва Червоною Армією в 1919 р., голова Київського губревкому (1920–1921 рр.).».
  6. Анотаційна дошка на вул. Гамарника, м. Харків. Архів оригіналу за 18 вересня 2016. Процитовано 5 вересня 2016. 

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]