Харцизи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
АрхітектураКухняКіно
ЛітератураМодаМузика
Народне мистецтво
Образотворче мистецтво
СпортТеатрТанці

Українська діаспора
АвстраліяАвстріяАргентинаБельгія
БолгаріяБоснія і ГерцеговинаБразилія
БілорусьВелика БританіяВірменія
ГреціяГрузіяІспаніяІталіяКазахстан
КанадаКиргизстанКитайЛитва
ЛатвіяМолдоваНімеччинаПарагвай
ПольщаПортугаліяРумуніяРосія
СербіяСловаччинаСШАУгорщина
УругвайФранціяХорватіяЧехія

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ОполяниПінчукиПодоляниПокутяни
ПоліщукиРусиниСіверяни
СлобожаниХарцизи

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзм
Атеїзм

Мови
Українська та її діалекти

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія України
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселення
Етногенез українцівУкраїнські меценати
Українські прізвищаУкраїнський родовід

Харцизи — етносоціальна група на території сучасної України (Донецька область) (кінець XVI — середина XVIII століття).

Назва[ред.ред. код]

Харциз («харциз», «харцизник», «харцизяка») — діалектне староукраїнське слово на позначення розбійника. Словник української мови в 11 томах та Словар української мови Грінченка тлумачать це слово як «розбійник, грабіжник». Тлумачний словник російської мови Володимира Даля пояснюється це слово схоже: «шатун, волоцюга, злодюжка».

Інші назви[ред.ред. код]

Воровскі черкаси – назва використовувалася в літературі XVII—XVIIІ сторіччя.[1].

Запорожці (харцизи) – назва використовувалася в літературі XVII—XIX сторіччя.[2].

Історія[ред.ред. код]

Починаючи з XVI століття, малозаселені землі сучасних Донецької, та Луганської областей стали заселяти поодинокі ватаги запорозьких та донських козаків. Також тут осідали селяни-кріпаки, що втекли, збіднілі чи декласовані шляхтичі з України. В зв'язку з тим, що ці землі були між Річчю Посполитою, Московською державою та Кримським ханством то тут не було ніяких постійних представників влади. Це були нічийні землі, справжнє дике поле.

Основною етнічною складовою були українці (русини, черкаси). Заселення цих земель відбувалося на тлі безперервних бойових дій на території Наддніпрянської та Західної України, з каральними експедиціями Речі Посполитої.

В історичних документах (кінець XVII — початок XVIII століття) харцизи зазначаються як «запорожці». Вірогідно були «ультралівим» прошарком козацтва, що знаходилися в конфронтації не тільки з урядом Московії чи Речі Посполитої, але й гетьманським та слобідським козацтвом, та навіть з Запорізькою Січчю.

Жили харцизи розрізненими невеликими поселеннями. Центральна влада була відсутня.

У 1585 р представник московського уряду на Дону Р. Вердевський повідомляв до Москви про винищення харцизами московської сторожі, котра знаходилася в урочищі Багатий Затон, поблизу озера Багате.[3]

У 1586 р у районі басейну Сіверського Донця бешкетували харцизькі ватаги очолювані отаманами Петром Верчуном і Терехом Шелудивим. Вони наводили жах на мешканців прикордонних московських міст Лівни та Воронежа, неодноразово нападали на татарські чамбули. Московський воєвода А. Панютін повідомляв, що харцизи «кримських людей по Донцю усе літо, тих усіх громили і багатьох і на Поле не пускають, так і по усім окраїнним містам в Сіверської землі государевим людям перешкоди чинять».

Харцизам протидіяли московські сторожеві загони очолювані В. Андрієвим, Федором Бутурліним, Юрієм Булгаковим. Воювати з харцизами були відправленні загони з Шацька і Ряжська на чолі з князем П. Горчаковим та І. Губіним. Для боротьби з харцизами у Дикому Полі формувалися підрозділи у таких московських містечках як Орел, Мценськ, Михайлів, та інших прикордонних поселеннях.

Щоб убезпечитись від нападів на прикордонні міста у 1588 році, московський цар Федір Іванович наймає на військову службу 50 українських козаків на чолі з отаманом Яцьком Лисим. Невдовзі до них приєднується підрозділи з 35 українців на чолі з отаманом Агеєм Мартиненком. У травні того ж року вони були посланні до гирла річки Айдар та униз по Сіверському Дінцю для протидії харцизам. Протягом літа 1588 р загін найманців Я. Лисого вступав у сутичку з підрозділами харцизів на чолі з сотником Лазарем, отаманами Лук'яном Карнаухом, П. Берчуном та Калошею поблизу Княжих гір та інших місцевостей Дикого поля.

У 1589 році А. Мартиненко скаржився воєводі Воронежа, що їх дуже часто посилають воювати з харцизами, але не надають необхідного озброєння.

У 1642 році ватага харцизів на чолі з Григорієм Торським вбила турецького посланця, з шістьма його людьми, при переправі через Сіверський Донець. Московський же посланець з почтом, що повертався зі Стамбулу ледве втік.[4]

У 1644 році ватага харцизів (воровских черкасів) грабують Святогірський монастир.

13 липня 1644 року валуйским станичникам святогірський чернець Іов та сторожа з бєлгородців та чугуївців доповідали: «В липні приходили до нас у Святі Гори черкаси, вісім чоловік й казали, що вони зі своїм отаманом Іваном Безперстим в кількості 70 чоловік були у Мордві, а тепер чекають коло гір кримських гінців й царських посланців, щоб обібрати їх». Також вони повідомили, що окрім їхньої ватаги ще є інші «воровскі черкаси» коло Святих Гір, на Посольському шляху. В той же час прийшли повідомлення, що Миргородський урядник Станіслав Ігульчевський направив на Сіверський Донець дві ватаги черкасів. Одна з них, очолювана отаманом Григорієм Торським, була спрямована на Посольський шлях, щоб грабувати московських та кримських послів. Друга ж ватага, була спрямована на перешкоджання рибної ловлі на річках Сіверський Донець та Оскіл.[5]

У 1651 році «воровскі черкаси» напали на Святогірський монастир. Серед вкраденого була царська грамота.[6]

У 1714 році запорожці-харцизи разом з кримськими татарами грабують землі Харківського полку та Ізюмського полку. Харківський полковник Григорій Семенович Квітка розбиває їх, та витісняє зі Слобожанщини.[7]

У 1717 році Соколовський сотник доповідав Харківському полковнику Григорію Квітці про напад харцизів вночі 2 вересня. Вони напали на сотенне містечко Соколове. В ту ж ніч, харцизи полонили козака Соколовської сотні Семена Герасименка, який повертався з Валок.[8]

У 1718 році харцизи знову шарпають Слобідську Україну. Вважали, що саме вони занесли чуму, яка на протязі двух років вирувала на Слобожанщині.[9]

У 1719 році запорожці-харцизи палять та винищують Бірки та Гуляй-поле. В Бірках харцизи вбили власника села, Костянтина Васильовича Куликовського.[10]

У 1721 році розбійники запорожці (харцизи) разом з кримськими татарами грабують Хорошівський монастир.[11]

З 1745 Ясинувате стало головним центром для харцізів характерників, для гайдамаків і гайдуків.[12]

у 1770 році на березі річки Гайчур в балці Калмичка утворився центр гайдамаків харцизників і камишників. Неодноразово на цей центр нападав командир Дніпровської лінії генерал майор Нік. Як. Ланів і очищав околиці балки Калимчки від розбишак.

У зв'язку з заселенням території сучасної Донецької області, розчинилися в новому населенні.

Поселення де жили харцизи[ред.ред. код]

  • Вільне Новомосковський район- село було засноване Харцизами. Всі розбійники з округи ховалися від переслідування Коша Запорізького і його влади в цьому місці . Тут було давнє право притулку .На харцизів що тут ховалися непоширювалася влада Коша. Мешканців цього місця боявся сам полковник Самарської паланки і всі його осавули. У цій місцевості часто несподівано з'являвся Гаркуша, відомий харциз-характерник, обвішаний дукатами і оперезаний капшуком із золотом, тут же він гарцював на своїх білих пегаса і запрошував до себе братів мисливців-гайдуків[13]
  • Слов'янка Межівський район-За розпорядження коша запорізького, для оборони Муравського шляху від набігів татар на цьому місці був заснований зимівник в балці сотником запорожців-харцизів Гончаром. Він не раз тут нападав на татар і перемагав їх. В одному з боїв з татарвою в 1660 році Гончар загинув. Його з почестями поховали в цьому займище. З того часу балка Гончара і могила Гончара біля Слов'янки була для запорожців святим місцем.[14] 1
  • Дружківка -Після переселення запоріжців в Олешки й після невдалого Прутського походу 1711 року, коли ця місцевість відійшла під турецько-татарську владу, в Дружківці сиділо декілька престарілих запоріжців, куралесів, характерниківхарцизів, які були пов'язані з бахмутськими й Маяцькими козаками й одстрашували турецько-татарську орду, що з'явилася в цій місцевості. У 1768 і 1769 рр. запорожці дружно відстояли й захистили свою Дружківку від усіх нападів і наскоків татарських.[15]
  • Ясинувата — З 1745 Ясинувате стало главнім центром для харцізів характерників, для гайдамаків і гайдуків.[16]
  • Гуляйполе- у 1770 році на березі річки Гайчур в балці Калмичка утворився центр гайдамаків харцизників і камишників. Неодноразово на цей центр нападав командир Дніпровської лінії генерал майор Нік. Як. Ланів і очищав околиці балки Калимчки. 1785 за рішенням Губернського правління Катеринославського намісництва на місці Камичкі була влаштоване державне військове поселення.[17]

Сфера діяльності[ред.ред. код]

З офіційних документів виходить, що основним заняттям харцизів були розбій і крадіжки.

Оцінки істориків[ред.ред. код]

Фактично ці степи довго лишались малозаселеними. І от сюди, в межиріччя Кальміусу й Міусу на необжиті землі «Дикого поля», рятуючись від кріпаччини та утиску поміщиків, тікали сотні волелюбних і знедолених селян. Тут, поблизу південних кордонів Московської держави, між Доном і Запорозькою Січчю, знаходили собі притулок найнепокорніщі і найсміливіші представники двох козацьких вольниць — донської і запорозької. В суворій боротьбі з кочівниками відстоювали вони своє право на життя на існування. Тому турки, татари, а також поміщики називали цих волелюбних людей «харцизами» (розбійниками). Їх притулком і місцями поселень були численні долини степових річок, байраки та балки, за окремими з яких уже з XVI сторіччя закріпилась назва «харцизьких».[18]

«Черкаське воровство» з'явилось в краї в 40-50 роках XVII сторіччя. але цей варіант колоністів не зумів закріпитися тут надовго, оскільки характеризувався вкрай агресивною поведінкою. Виступаючи як незалежна сила, «черкаське вороство» через грабунки та розбій не тільки загрожувало населенню південних земель суміжних з краєм регіонів, а й створювали перешкоди у торгівлі донецьким річковим шляхом.[19]

Згадування в Літературі[ред.ред. код]

Котляревський Іван Петрович[ред.ред. код]

Харцизи згадувалися в Поемі Івана Котляревського «Енеїда». Іван Петрович використовує також вивідні слова від «харцизів». Слово це носить в нього негативне значення «розбійник». Цікавий образ «Соловей-харциз». Хоча Котляревський зазначає хоробрість цих розбишак. Котляревський використовує це слово також в інших творах.

«…А потiм Смерть до артикулу
Iм воздала косою честь,
Наперед стоя калавуру,
Який у її мосцi єсть:
Чума, война, харцизтво, холод,
Короста, трясця, паршi, голод;
За сими ж тут стояли в ряд:
Холера, шолудi, бешиха
I всi мирянськi, знаєш, лиха,
Що нас без милости морять…»

«…Бова з Полканом як водився,
Один другого як вихрив;
Як Соловей-харциз женився,
Як в Польщi Желiзняк ходив.
Патрет був француза Картуша,
Против його стояв Гаркуша,
А Ванька-каїн впередi.
I всяких всячин накупили,
Всi стiни ними облiпили;
Латин дививсь їх красотi!…»

«… Лавися шмат не для харциза,
Який пройдисвiт єсть Еней;
А то — i ти, голубко сиза,
Iзгинеш от руки моей!
Я всiх поставлю вверх ногами,
Не подарую вас душами,
А бiльш Енею докажу.
Латина же, старого дiда,
Прижму незгiрше, як сусiда,
На кiл Амату посажу…»

«…Не звiр я — людську кров пролити,
I не харциз, людей щоб бити,
Для мене гидкий всякий бой…»

«… У главной башти на сторожi
Стояли Еврiал i Низ;
Хоть молодi були, та гожi
I крiпкi, храбрi, як харциз.
В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая — бусурманська,
Та в службi вiрнi козаки.
Для бою їх спiткав прасунок.
Пiшли к Енею на вербунок;
Були ж обидва земляки….»

Грінченко Борис Дмитрович[ред.ред. код]

В творі Бориса Дмитровича «Серед темної ночі» (1900 рік) також згадуються харцизи. Звичайно на початку ХХ сторіччя вони вже стали легендою, але пам'ять про лютих та небезпечних розбійників залишилася. Борис Дмитрович, як письменник Харківщини звичайно знав про кроваві сліди харцизів в Слобідській Україні.

«..Денис увесь трусився — з напруження, зо злості. Тепер він знає, хто коні бере. То догадувався, а тепер і побачив. А, злодію, коноводе, харцизе проклятий! Не минеш ти тепер Денисових рук!…»

«…Ах ти харцизе, розбишако клятий!…»

Черкасенко Спиридон Феодосійович[ред.ред. код]

Згадуються харцизи також й історичній драмі Спиридона Черкасенка «Северин Наливайко». В нього харцизи це символ сваволі та самоуправства. Але це також люди які шли козакувати згідно свого сумління, та які не були підлеглі вже встановленим козацько-старшинським традиціям.

«…Де нагло!.. Часу не мало вже сплило відтоді,
Як Калиновського спалив дощенту
Харциз той проклятий, що звуть його
Гетьманом Наливайком. Всі у них,
Хто лиш збере ватагу розбишак,
Гетьманами себе взивають…»

«…Харцизтво це, сваволя степова,
А Наливайко твій… та й Лобода
Здобичники і гайдабури — от що!…»

«..О, ні, зяті мої кохані це
Вертаються, побивши харцизяк.
Лабендзі це…»

Іван Карпенко-Карий[ред.ред. код]

У Івана Карпенка-Карого також фігурують розбійники-харцизи.

«…На попасі, тільки місяць зайшов, потемніло, саме перший сон став налягать, харцизи почали до валки підкрадатись… А ми, як шарахнули з двадцяти рушниць, так десяток харцизів і покотилось!…»

Білий Дмитро Дмитрович[ред.ред. код]

У сучасного українського письменника Дмитра Білого, в оповіданні «Закладена душа» 12 глава має назву «Харцизи».

«…Хто хутір попалив? — чи поляки помстилися за Коліївщину, чи солдати московські погрілися, а чи просто харцизи злодійство учинили ніхто — не знав…»

Фольклор[ред.ред. код]

Незважаючи на невелику роль в історії, харцизів залишили слід у фольклорі України, а також в назві населених пунктів Донеччини.

Легенди[ред.ред. код]

  • Легенда про Зуя і Харциза[20].

Населені пункти[ред.ред. код]

Географічний топонім[ред.ред. код]

Слово Харциз, часто використовують в географічних назвах в Донецькій області дуже поширений топонім Балка Харцизька.

Топонім зустрічається біля таких населених пунктів як:

Троїцько-Харцизьк

Золотарівка

Новопелагіївка

Рубіжне Добропільський район

Гусельщикове Новоазовський район[21]

Мічуріне Тельманівський район[22]

На державному кордоні Росії і України в Луганській області біля села Новопрохоровка.[1]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Черкасами називали українців як козаків, так й звичайних людей
  2. Щелковъ К.П. Историческая хронологія Харьковской губерніи. — Х : Університетська типографія, 1882. — 365 с. (рос. дореф.)
  3. Сучасне місто Лиски, Лискинського району, Воронезької області. В 1787 році на місці урочища виникає село Нова Покровка. Яке з 1918 року носило назву Свобода, та стала містом. З 1943 року місто отримало назву Лиски.
  4. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.-Розділ «Святогірська гуртожитна Успенська пустинь»
  5. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.-Розділ «Святогірська гуртожитна Успенська пустинь»
  6. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.-Розділ «Святогірська гуртожитна Успенська пустинь»
  7. Щелков К. П. Історична хронологія Харківської губернії — Харків, Університетська друкарня, 1882. — С. 81—366 с.
  8. Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859.-Розділ «Соколове»
  9. Щелков К. П. Історична хронологія Харківської губернії — Харків, Університетська друкарня, 1882. — С. 83—366 с.
  10. Щелков К. П. Історична хронологія Харківської губернії — Харків, Університетська друкарня, 1882. — С. 84—366 с.
  11. Щелков К. П. Історична хронологія Харківської губернії — Харків, Університетська друкарня, 1882. — С. 86—366 с.
  12. Феодосий Макаревский: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. — Екатеринослав, типография Я. М. Чаусского, 1880. стр 720
  13. Феодосий Макаревский: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. — Екатеринослав, типография Я. М. Чаусского, 1880. стр 485
  14. Феодосий Макаревский: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. — Екатеринослав, типография Я. М. Чаусского, 1880. стр.
  15. Феодосий Макаревский: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. — Екатеринослав, типография Я. М. Чаусского, 1880. стр 711
  16. Феодосий Макаревский: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. — Екатеринослав, типография Я. М. Чаусского, 1880. стр 720
  17. Феодосий Макаревский: Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии: Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. — Екатеринослав, типография Я. М. Чаусского, 1880. стр 983
  18. Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.
  19. Бровченко І. Ю. Заселення та господарське освоєння південно-східних степів України в другій половині XVII – протягом XVIII ст. / І. Ю. Бровченко. – Автореф. дис. канд. іст. наук. – Х., 2004. – С. 14-15.
  20. Легенда про Зуя і Харциза // Сайт « Весь Харцизьк»
  21. http://www.plantarium.ru/page/landscapes/point/1600.html
  22. http://www.tkg.org.ua/node/15092

Джерела, використані в статті[ред.ред. код]

  • Іван Білодід Словник української мови (СУМ-11)- Київ. Інститут мовознавства Ан УРСР. Т.11
  • Чухліб Т. Донеччина та Луганщіна-козацькі землі України (XVI—XVIII ст.) / Відп. ред. В. Смолій. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2014. –105 с. – (Студії з регіональної історії. Степова Україна). ISBN 978-966-02-7397-9.
  • Щелковъ К.П. Историческая хронологія Харьковской губерніи. — Х : Університетська типографія, 1882. — 365 с.(рос. дореф.)

Див. також[ред.ред. код]