Іслам в Україні

Іслам в Україні — друга за чисельністю вірян релігія в Україні після християнства.

Поява мусульман на українських землях, насамперед на південних — це процес, зумовлений розміщенням України на порубіжжі двох великих цивілізацій — християнської та мусульманської. Тому саме вже географічне положення України наперед визначало активну її взаємодію з мусульманськими країнами та народами.

Іслам у межах сучасної України відіграв значну етноформувальну роль у житті деяких народів, які сформувалися на українських землях. У XIX—XX ст. він став фактором етнічного самозбереження татар (волзьких татар).

Іслам в Україні не має якоїсь особливої специфіки, він не привів тут до появи нових течій, напрямів, груп тощо. Мусульмани на теренах України завжди сповідували сунізм, хоча тут і мешкали окремі суфії. Джадидизм, біля витоків якого в Криму стояв Ісмаїл Гаспринський, був не релігійною течією, а культурно-гуманістичним явищем.

На сьогодні більшість мусульман України є суннітами та суфіями (Аль-Ахбаш), невелика частина є шиїтами, салафітами.

Історія

Іслам на українських землях (VII–XVI ст.)

Перші контакти населення територій сучасної України з ісламською цивілізацією відбулися в період арабських завоювань та розширення Халіфату у VII–VIII століттях. Хоча за часів правління халіфа Умара ібн аль-Хаттаба (634–644 рр.) мусульманські армії досягли лише кордонів Кавказу, саме цей період заклав підвалини для майбутніх дипломатичних та торговельних зв'язків Східної Європи з мусульманським Сходом.

Інтенсивність контактів між Руссю та мусульманськими країнами підтверджується численними працями середньовічних авторів. Арабські географи та мандрівники, такі як аль-Масуді (X ст.) та Ібрагім ібн Якуб (X ст.), залишили цінні відомості про соціально-політичний устрій, побут і релігійні вірування ранніх слов'ян та русинів.

У 643 році, під час правління другого праведного халіфа Умара ібн аль-Хаттаба, арабські війська під командуванням полководця Сураки ібн Амра досягли Каспійських воріт (сучасний Дагестан). Ключовим стратегічним пунктом став Дербент — потужне укріплене місто, що контролювало прохід між Кавказькими горами та морем.

Правитель міста Шахріяр уклав із арабським командуванням угоду, згідно з якою населення звільнялося від сплати подушного податку (джизьї) в обмін на несення прикордонної служби та захист територій Халіфату від нападів Хозарського каганату. Це створило прецедент залучення місцевої еліти до оборонної системи мусульманської держави. Тривалі арабо-хозарські війни другої половини VII — першої половини VIII сторіччя мали значні наслідки для Східної Європи. Конфлікт сприяв проникненню мусульманського віровчення на підвладні хозарам території. Проте іслам поширювався не лише через завоювання, а й завдяки міграції мусульманських купців і ремісників у центральні райони Каганату, зокрема в пониззя Волги та Дону. Через Хозарський каганат, до складу якого входили окремі східнослов'янські племена (зокрема поляни та сіверяни до IX ст.), відбувалося опосередковане знайомство населення майбутньої Русі з ісламською культурою та арабською грошовою одиницею — диргемом.

Первинні відомості про ісламську цивілізацію населення давньоруських земель отримувало через торговельно-економічні зв’язки, дипломатичні місії та військові експедиції. Контакти з мусульманським світом відбувалися переважно через посередництво Хазарського каганату та Волзької Булгарії. Одним із ключових напрямків був шлях до Ітиля (столиці Хазарії), а звідти — до країн Каспійського басейну та Арабського халіфату. Руси використовували річкові артерії (Десна, Сейм, Оскол, Сіверський Донець), які виводили їх до басейну Волги та Дону. Перебуваючи в Ітилі, який був багатоконфесійним містом із численними мечетями та мусульманськими кварталами, купці з Русі вступали в безпосередню взаємодію з арабо-мусульманською культурою та правовими нормами торгівлі.

Військово-політичні контакти також слугували джерелом інформації про іслам. Похід князя Володимира Святославича проти волзьких булгар у 985 році був не лише воєнним зіткненням, а й актом дипломатичного вивчення потенційних союзників та їхніх ідеологічних систем. Оскільки Волзька Булгарія офіційно прийняла іслам як державну релігію ще у 922 році, цей похід став частиною процесу накопичення знань, що передував літописному «вибору вір». Паралельно з цим каспійські походи русів у IX–X століттях до південних берегів моря дозволяли безпосередньо ознайомитися з адміністративним та релігійним устроєм ісламських держав.

Далі слід зазначити, що завдяки віротерпимій політиці імперії Чингізидів після монгольської навали іслам продовжив своє існування і розвиток у Поволжі, Хорезмі та Причорномор'ї. Поступово іслам став домінувати на цих територіях, а згодом його стали приймати впливові владноможці та керівники (наприклад, хан Узбек прийняв іслам в 1313 році) чий вибір був обумовлений прагненням незалежності від Монгольської імперії.

Процес поширення ісламської релігійно-філософської та політичної систем у Північно-Східному Причорномор’ї тривав з VII до XV століття, сприяючи інтеграції місцевих народів до загальноісламського цивілізаційного простору. У домонгольський період (VII—XIII ст.) ісламізація регіону відбувалася переважно шляхом поступової культурної дифузії серед тюркомовних племен, зокрема представників кипчацької мовної групи. Визначальну роль у трансляції ісламського вчення на просторах Половецького степу відігравали регіональні філософсько-культурні осередки, такі як Дербент та Волзька Булгарія, а також середньоазійські центри Хорасана і Мавераннахра. Завдяки географічній та етнічній близькості ці центри адаптували ісламське право (зокрема ханафітський мазхаб) до соціального устрою кочовиків. Водночас безпосередній вплив великих міст центральних областей Халіфату, таких як Багдад, Дамаск чи Каїр, на цей процес був значно меншим, оскільки ідеологічний обмін відбувався через посередництво регіональних вузлів, що поєднували релігійну проповідь із торговельними інтересами.

Одним із ключових епізодів у літописній традиції є сюжет про «вибір вір» князем Володимиром Великим (кінець X ст.). Згідно з «Повістю минулих літ», серед іноземних посольств були і представники волзьких булгар, які пропонували іслам. Прийняття християнства від Візантії у 988 році визначило подальший вектор культурно-релігійного розвитку Русі, що обмежило інституційне поширення ісламу в межах давньоруської держави.

Письмові джерела XI століття містять відомості про перебування мусульман безпосередньо у складі військової еліти Русі. Зокрема, зафіксовано участь загонів печенігів, частина яких на той час вже прийняла іслам, у службі київським князям. Арабський мандрівник Абу Хамід аль-Гарнаті, який відвідав Київ у XII столітті, згадував про проживання в місті «тисяч мусульман» (імовірно, торговців та військових-найманців), яких він наставляв у основах віровчення. Процес ісламізації кочовиків у цей період мав динамічний характер і відбувався під впливом проповідників з Центральної Азії та мусульманської Іспанії (Андалузії).

Процес ісламізації Кримського півострова відбувався протягом кількох століть і мав багатофакторний характер, поєднуючи торговельну експансію, міграційні процеси та державну політику. Перші контакти з ісламською цивілізацією на півострові відбувалися через торговельні зв'язки з Арабським халіфатом та Волзькою Булгарією. У цей період мусульманські громади почали формуватися в портових містах південно-східного Криму. Пізніше, з XI століття, іслам поширюється серед половецько-кипчацьких племен, що кочували в степовій частині півострова, хоча процес прийняття нової віри серед кочовиків тривав упродовж кількох поколінь.

У другій половині XIV століття на лівому березі Дніпра, неподалік сучасного міста Запоріжжя (територія нинішнього Каховського водосховища), існував значний золотоординський міський центр. Заснування та розквіт міста пов'язують із діяльністю беклярбека Мамая, який у 1360–1370-х роках фактично керував західною частиною Золотої Орди (Мамаєвою Ордою). Місто слугувало ставкою Мамая під час його боротьби за владу в Орді. Розташування на перетині торговельних шляхів та поблизу стратегічних переправ через Дніпро робило його ключовим пунктом контролю над Північним Причорномор’ям. Місто було не лише військовим форпостом, а й центром ремесел (металообробка, гончарство) та обміну між кочовим і осілим населенням. Занепад міста пов'язаний із поразкою Мамая та подальшим наступом хана Тохтамиша, а остаточне руйнування поселення відбулося наприкінці XIV століття, імовірно, під час походів Тамерлана (Тимура).

Протягом XIII–XVI століть на території Кримського півострова відбувався процес формування кримських татар як самобутнього етносу. Цей процес мав складний характер і базувався на консолідації тюркомовних груп (половців-кипчаків, ногаїв) та місцевого дотюркського населення (нащадків греків, аланів, готів). Ключовим консолідуючим фактором у цьому процесі став іслам, який визначив культурно-цивілізаційну ідентичність нового етносу.

У Криму утвердився іслам сунітського напрямку ханафітського мазхабу (правової школи). Вибір саме цієї школи зумовлювався кількома чинниками. Ханафітами були правителі Золотої Орди (починаючи з хана Берке та остаточно з хана Узбека), що заклало фундамент релігійної традиції регіону. Ханафітський мазхаб мав статус офіційної правової школи в Османській імперії, що сприяло синхронізації юридичних та адміністративних систем Криму та Стамбула. Ханафітська школа відома своєю відносною ліберальністю у врахуванні місцевих звичаїв (адату), що було важливо для інтеграції кочових племен у державну структуру.

Поява сталих мусульманських осередків на українських теренах у складі Великого князівства Литовського (ВКЛ) пов’язана з міграційними процесами XIV–XV століть. Важливим етапом стало правління великого князя Вітовта, який залучав вихідців із Золотої Орди та Криму для військової служби. Літописні джерела свідчать про переселення значних груп мусульман, які отримували земельні наділи в обмін на обов'язок нести військову службу. Більшість цих переселенців (відомих згодом як литовські татари) зберігали свою релігійну ідентичність, мову та звичаї, інтегруючись у соціальну структуру князівства як військовий стан.

У XVI столітті одним із центрів мусульманської присутності на Волині став Острог. За розпорядженням князя Костянтина-Василя Острозького для потреб мусульман, які перебували на його службі (татарської кінноти), було зведено мечеть. Це свідчення вважається однією з перших документально підтверджених згадок про існування мечеті на території сучасної материкової України.

Іслам як державна релігія Кримського ханства (XIII–XVIII ст.)

Найяскравіші сторінки історії ісламу на землях України пов'язані з Кримом. Саме Крим став головним ареалом поширення ісламу на землях, що входять до складу нинішньої України. Саме тут започаткувалася й зміцніла унікальна мусульманська цивілізація, найпівнічніша з усіх після зруйнування Московією Казанського ханату 1552 р. Саме тут іслам перетворився на державну релігію Кримського ханства, який зберігав свою повну або обмежену незалежність протягом більше як 300 років.

Іслам практично з перших років свого побутування на Кримському півострові справив надзвичайно глибокий вплив на формування кримськотатарського народу — одного з народів України. Адже на землях Криму в період з XIII по XVI ст. відбулося формування кримських татар як окремого етносу зі своєю релігією — ісламом. Водночас Крим на довгий час залишався головним каналом, по якому населення Подніпров'я дізнавалося про іслам та мусульман.

Історично підтверджувана поява ісламу в Криму пов'язана з приходом сюди монгольського війська в 1223 р., коли тут був утворений улус (область, намісництво) Золотої Орди. Саме кочові тюркські етноси прийняли дещо пізніше іслам. Поява тюрків на півострові історично йшла двома шляхами: спершу із суходолу — кочівники та з моря — турки-сельджуки. Ще за довго до приходу в Крим, перебуваючи в кочовому стані, степовики дотримувалися шаманізму. Втім, стикаючись із мусульманським світом, монгольські хани побачили в ісламі привабливу для себе релігію, могутній духовний засіб для консолідації народу і побудови на основах шаріату систему політичної влади.

Одним із перших поборників ісламу став молодший брат хана Батия — золотоординський хан Берке (1209—1266). Прийнявши іслам особисто, він почав активно запроваджувати його в кримському улусі, всіляко сприяючи наверненню у нову віру населення півострова. Цей процес особливо посилився з того моменту, коли Берке віддав у частку османському султану фортецю Судак і османи почали освоювати південне узбережжя.

Однак остаточна перемога ісламу в Криму пов'язана з ім'ям хана Узбека (1313—1342), який офіційно запровадив іслам як державну релігію на півострові і зробив адміністративним центром нового улусу Золотої орди місто Крим (нині Старий Крим). Сам він деякий час жив у Криму, являючи підданим взірець дотримання догматів ісламу. Завершив процес ісламізації населення Криму легендарний Тамерлан (1336—1405), скинувши золотоординського хана Тохтамиша. Після завершення золотоординського періоду своєї історії Кримський улус виділився в самостійне державне утворення, на основі якого й виникло незалежне ханство. З 1427 р. панівною стала династія ханів з роду Ґіреїв.

Важлива звістка про мусульман в Україні пов'язана з перебуванням на її теренах хана Золотої Орди Тохтамиша зі своїм двором. Він проживав у Києві і його передмісті в 1396—1399 рр., після невдалої спроби завоювати незалежність від Тамерлана. У 20-х роках 14 ст. у Києві протягом близько сорока років постійно перебувала група мусльман у складі загону ординців на чолі з баскаком. Про це повідомляє Новгородський літопис. Мусульманський загін залишив Київ після поразки від литовських військ Ольгерда в 1363 р. Боротьба українців і їхніх південних сусідів за реальні земні блага мала лише зовнішню форму релігійного зіткнення. Однак насправді релігійні питання і суперечки на наступному етапі історії (15-16 ст.) відігравали символічно-знакову роль. Завдання поширення ісламу серед українців у той період мусульманами практично не ставилися. Обабіч Великого Кордону йшла боротьба за виживання, за території, за владу над людьми.

Старий Крим, Мечеть хана Узбека, початок 14 ст.

У 1475 році почався новий період в історії ханства. У цьому році правителі Криму визнали владу Османської імперії, як халіфа — правителя усіх мусульман. Усі вищі духовні особи призначалися за участю представників халіфа і щодня його ім'я вихвалялося в кримських мечетях слідом за ім'ям Аллаха. Але, за законами Османської держави, династія Ґіреїв вважалася знатнішою, ніж династія самих Османів й мала посісти на троні, у разі усікновення Османів по чоловічій лінії. Впливовою силою в ханстві стали вищі духовні особи. Головним серед них був муфтій. Він вважався другою персоною після намісника султана і входив до складу Державної ради. Це представник духовенства став верховним тлумачем законів шаріату. В його руках було призначення і зміщення суддів (каді), що давало йому прерогативу майже необмеженого впливу на все суспільно-економічне життя населення. І якщо в Крим надсилалися цінні подарунки від зарубіжних правителів, то муфтій отримував їх на рівні з ханом. Самостійно міг він вести і листування з закордоном.

Відбулося зрощування світської державної та релігійної влади, що передбачається Шаріатом. Муфтієм (керівником) мусульман почали вважати хана. Духовні особи стали впливовою політичною силою в державі. Муфтій Криму входив до складу Державної ради імперії — Дивану. Далі місця на ієрархічних сходинках обіймали судді за шаріатом, мудариси (відповідальні за навчання в мусульманських школах — медресе), імами, шейхи (голови мусульманських братств), суфу (члени братств або пустельники). Вони піклувалися про просвіту кримчан у дусі ісламу, навчали дотримання його приписів, виховували правовірних мусульман і сумлінних підданих. Іслам став основою духовного життя кримсько-татарського народу. Практично в усіх значних поселеннях діяли мечеті, яких налічувалося не менше як 1,5 тисячі. Мусульмани Криму були послідовними сунітами, хоча подеколи з Північного Кавказу сюди заносили суфізм, а в Євпаторії (Кезлев) мешкали дервіші. Провідним авторитетом з питань мусульманського права, головою улемів (богословів) був шейх-уль-іслам, титул якого запроваджено в Османській імперії в 1424 р.

Кебір-Джамі у місті Сімферополь.

Весь час існування Кримського ханства у державі панувала атмосфера віротерпимості. На території держави вільно діяли православні, католицькі, грецькі, вірменські церкви та монастирі, єврейські синагоги та караїмські кенаси.

Велика ханська мечеть, Бахчисарай.

Під впливом ідей і норм ісламу сформувалася національна культура кримських татар, їх побутові традиції, мова, спосіб життя, система освіти й виховання дітей; розквітнула писемність, книжкова справа, музика, різьблення по каменю та дереву, орнаментальне мистецтво та особливо архітектура. Цінними пам'ятками мусульманської архітектури багате м. Ескі Кирим (Старий Крим) з мечетями Узбека та Бейбарса, Куршум-Джамі та Тахтали-Джамі, з медресе, караван-сараями та фонтанами. Чимало пам'яток мусульманської культури є в Бахчисараї — у колишньому адміністративному центрі ханату: палац, мечеті, багата в минулому збірка мусульманської літератури середньовіччя. Центрами мусульманської цивілізації Криму також були Карасубазар (Білогірськ), Кафа (Феодосія), Кезлев (Євпаторія) з його унікальною мечеттю Джума-Джамі (1552).

Розквітла ціла плеяда блискучих діячів мусульманської культури. До них насамперед належав хан Девлет I Ґерай, Ремаль-ходжа, Сеїд Мухаммед Риза та багато інших.

З давніх часів (імовірно, з доісламських) у Криму побутувала місцева традиція відвідування особливо шанованих місць. Хоча Коран і засуджує такі форми поклоніння, все-таки ця традиція збереглася в Криму протягом століть аж до трагічних для кримських татар днів травня 1944 р. Надто шанувалися такі поісламізовані святині: азіз (пам'ятний знак) Інкерманський у межах сучасного Севастополя, азиз Саглик-су поблизу цього міста; неподалік від Бахчисарая та Чуфут-Кале об'єктами поклоніння були тюрбе (мавзолей) Мелек-Гайдер та Ґазі-Мансур. Місцева традиція вшановує перших мусульман — сахаба — сподвижників пророка Мухаммеда, що приходили до Криму з місіонерською метою. Неподалік Сімферополя знаходиться Кирк-азиз, де у великій печері шанувалося поховання сорока шахидів-мучеників, котрі загинули за іслам. Паломництво також здійснювали до іншого азизу поблизу Акмесджіт (Сімферополя) — Салгир-баба, а також до нині безіменного азизу поблизу лиману Мойнаки в Євпаторії. Поблизу азизів звичайно оселялися шейхи, інколи й дервіші, які виконували обряди для паломників. Втім, офіційне вчення ісламу заперечує нашарування місцевих культів.

Крим як форпост мусульманської цивілізації відіграв помітну роль у поширенні ісламу серед ногайців на південно-українських землях. З ним пов'язані чи не всі найяскравіші сторінки історії ісламу на землях нинішньої України. Проте з Кримом також пов'язані століття кримської агресії проти України, та походів українських козаків на Крим.

Іслам на українських землях у ранньомодерну добу (XV–XVIII ст.)

З входженням земель Київської Русі до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а згодом до Речі Посполитої східний канал одержання відомостей про іслам практично втратив своє значення. Визначальним став південний напрям. Однак, на жаль, подальші контакти українців з мусульманами відбувалися в епоху гострих воєнних конфліктів. На довгий час доля ісламу на південноукраїнських землях стала цілком залежати від політичних відносин і наслідків воєнних дій поміж Кримським ханством, гетьманською Україною, Російською імперією та Османською імперією.

Відносини України з південними сусідами, що сповідували іслам, мають давню історію, сповнену як світлих, так і драматичних сторінок. Вони доносять до нас відблиски майже трьохсотрічної кривавої трагедії — нападів кримських татар і ногайців на землі України й визвольні походи та походи за здобиччю українського козацтва на землі Кримського ханату.

Однак ці війни не носили суто релігійного характеру, адже вони велися не заради навернення супротивника до своєї віри. Насамперед це прояв боротьби між двома різними цивілізаціями, що не було дивиною у середньовічному світі.

Встановлення османського протекторату над Кримським ханатом у 1475 році спричинило поступову трансформацію державних інститутів та ідеології зовнішньої політики династії Гіреїв. Під впливом османської правової традиції в Ханаті утвердилася класична ісламська концепція поділу геополітичного простору на Дар аль-Іслам (територію ісламу) та Дар аль-Харб (територію війни).

Згідно з цією доктриною, військові походи на суміжні українські землі, що перебували поза конфесійними межами ісламського світу, отримували релігійно-правове обґрунтування. Населення територій, з якими не було укладено тривалих мирних угод (сулх), класифікувалося як харбі. Цей статус визначав правове становище іновірців як осіб, що перебувають поза правовим захистом мусульманської держави, що легітимізувало практику захоплення майна та полонених (ясиру). Водночас зовнішня політика Кримського ханства на північному напрямку мала переважно військово-економічний характер. Кримська влада не ставила за мету територіальну анексію, адміністративне закріплення чи релігійну експансію на українських теренах. Іслам функціонував як внутрішній консолідуючий чинник кримського соціуму. При цьому інституційні механізми прозелітизму (навернення) щодо місцевого населення лісостепу не застосовувалися. Відсутність сталих адміністративних і культурно-освітніх структур Ханату на цих землях свідчить про домінування стратегії підтримання «буферної зони» та вилучення ресурсів над завданнями цивілізаційної інтеграції регіону.

Тривалі військові конфлікти та практика захоплення ясиру призвели до появи значного прошарку вихідців з українських земель в Османській імперії та Кримському ханаті. Документальні джерела засвідчують різні стратегії адаптації полонених у мусульманському соціумі, ключовою з яких була зміна релігійної ідентичності. Прийняття ісламу відкривало для невільників шлях до особистої свободи та зміни соціального статусу. Згідно з нормами шаріату, новонавернені часто отримували волю, що дозволяло їм займатися ремеслами, садівництвом або обіймати посади домоправителів. Окрему категорію становили жінки, народження дитини від господаря та прийняття ісламу зазвичай вело до звільнення з рабства. Внутрішня міграція також включала добровільний сегмент — сезонних робітників (аргатів та ренчперів), які приходили на південь на заробітки та з часом могли інтегруватися в місцеві громади.

Явище релігійної та культурної асиміляції зафіксоване в тогочасних літописах. Зокрема, у літописі Самійла Величка описано епізод 1675 року, коли під час походу козаків Івана Сірка на Крим частина звільнених полонених відмовилася повертатися в Україну, мотивуючи це зміною віри та сформованим у Криму побутом. Етнографічні дані свідчать про існування в Криму аж до початку XX століття поселень (зокрема групи Ак-Чора, що буквально означає «білий слуга/працівник»), заснованих нащадками асимільованих вихідців з півночі, які повністю сприйняли кримськотатарську мову, культуру та релігію.

В історичній науці дискусійним залишається питання масової участі українців у яничарському корпусі. Традиційно основою системи девширме (кровного податку) були балканські народи, зокрема боснійці, болгари та серби. Оскільки девширме поширювалося переважно на підданих султана, участь етнічних українців (які здебільшого були іноземними полоненими, а не підданими) у складі яничарів вважається менш імовірною, хоча окремі випадки потрапляння полонених до гвардійських підрозділів фіксуються джерелами.

З кінця XV століття на південних та західних землях сучасної України розпочалося формування мережі мусульманських осередків, пов'язаних із розширенням сфер впливу Османської імперії та Кримського ханату. Ці центри існували до кінця XVIII — початку XIX століття, коли внаслідок серії російсько-турецьких воєн ці території відійшли до Російської імперії. Мусульманські громади та релігійні споруди були зосереджені у стратегічно важливих фортецях та портових містах.

Великі мусульманські центри функціонували в Хаджибеї (сучасна Одеса), Ачі-Кале (Очаків), Аккермані (Білгород-Дністровський) та Ізмаїлі. Ці міста мали розвинену ісламську інфраструктуру: мечеті, медресе та текіє (обителі суфіїв). Під час існування Подільського еялету (1672–1699) центром мусульманського впливу став Кам'янець-Подільський. Свідченням цього періоду є збережений мінарет поруч із кафедральним костелом та мінбар (кафедра проповідника). У Хотинській фортеці була зведена соборна мечеть для потреб османського гарнізону, фундаменти якої та залишки мінарету збереглися дотепер.

Південна частина регіону (Буджак) перебувала під тривалим адміністративним та культурним впливом Османської імперії, що відобразилося в топоніміці та етнічному складі населення регіону. Ці осередки виконували не лише релігійну, а й адміністративно-судову функцію. Наявність мечетей та мусульманських громад у фортецях свідчила про статус цих міст як форпостів ісламської цивілізації на кордоні з християнським світом. Більшість цих споруд була зруйнована або перебудована після зміни державної приналежності регіонів у XVIII–XIX століттях.

Мусульмани у складі Російської імперії (кінець XVIII — початок XX ст.)

Іслам є наднаціональною релігією, але на території України він виявився тісно пов'язаним з національним самозбереженням і відродженням тюркомовних народів, які мешкають на українських землях. Наприклад, в умовах Російської імперії іслам діяв як фактор етнічного, національного самовираження й самозбереження мусульманських народів, що допомагало їхнім представникам усвідомлювати свою відмінність від немусульманських етносів. Для волзьких і кримських татар, чеченців і дагестанців, представників тюркомовних народів Середньої Азії, котрі мешкали в Україні, іслам став силою, що сприяла збереженню їх як нації, охороні їхньої національної культури від асиміляції в етнічному та етноконфесійному середовищі. Така здатність ісламу спостерігається і в XX ст.

З включенням гетьманської України й ханського Криму до складу Російської імперії мусульмани Криму, а також окремі мусульмани, котрі оселялися на наших землях протягом XIX ст., були поставлені на межу етнічного виживання. Перед ними постала загроза національної асиміляції та примусової християнізації. Зазнаючи поразок у борні з Російською імперією, Османська імперія за Кючук-Канарджійським договором від 10 червня 1774 р. визнала незалежність (від себе) Кримського ханату. Російська імперія визнала ж тільки духовну владу султана над кримськими татарами (киримли) як халіфа усіх мусульман. Однак і цей релігійний зв'язок обірвано 8 квітня 1783 р., коли з фіктивною самостійністю ханства було покінчено і приєднано його до Російської імперії. Кримську державу, старішу від Московської, також ліквідували. З цього моменту почалися систематичні утиски ісламу і мусульман, що поступово послабило позиції «релігії Пророка» в Криму. З падінням ханату було знищено державну структуру з її теократичною владою. У 1833 р. сталася трагічна для культури мусульман подія — організоване з ініціативи влади масове спалення старовинних кримських книг (друге було в 1929 р.). Мусульмани Криму почали вимушено покидати свою історичну Батьківщину і їхати до Османської імперії та інших країн світу. Пік еміграції до Османської імперії припав на 1860—1862 роки. З 1783 до 1917 р. з Криму емігрувало майже 4 млн мусульманського населення.

З початку XIX ст. з Криму виселили вглиб Російської імперії багатьох мулл та імамів, яких забирали саме за те, що вони мали авторитет серед віруючих. Тим, кого було вислано, назавжди заборонялося повертатися — вздовж кордону Криму розставили спеціальні вартові пости. За всіма хаджі у Криму встановили відкритий нагляд. Паспорт на виїзд у хадж можна було отримати лише з дозволу новоросійського генерал-губернатора або губернатора таврійського.

З 1836 р. посісти духовну посаду міг лише той мулла, котрий відзначався «надійністю, вірністю та доброю поведінкою». Тим, хто бував у Османській імперії, взагалі заборонялось обіймати будь-яку духовну посаду. Татарин, який вчився за кордоном, не міг стати муллою. Та навіть навчання в прогресивних, європейськи орієнтованих медресе — Гелеєвському та Хусаїнівському так само перекривало шлях до духовної діяльності. Муфтія обирали всі татари, але лише з трьох кандидатів, затверджених губернатором. У 1876 р. міністр внутрішніх справ остаточно заборонив видавати паспорти для здійснення хаджу. У 1890 р. проведено остаточне відчуження вакуфних земель, які давали кошти на релігійні потреби мусульманських громад (вакф — майно, надане державою для матеріального забезпечення мусульманської громади).

До початку панування Російської імперії тут в кожному селі, де діяла мечеть, функціонували й приходські школи — мектебе. Практично їх налічувалося більше як півтори тисячі. В кожній школі навчалося 600—700 учнів. На 1890 р. залишилося лише 275 мектебе, при тому, що нових, світських шкіл відкрито не було, а гроші, зібрані серед віруючих на облаштування мусульманської гімназії, — вилучено. На кінець XIX ст. діючими лишилося 23 медресе — мусульманські школи середнього типу. Так втілювалася в життя лінія уряду Російської імперії на те, що іслам є терпимою, але другорядною, небажаною релігією.

За часів панування Російської імперії провадилася послідовна політика знищення основ мусульманської цивілізації Криму. Зруйновано або перетворено на казарми більше як 900 мечетей. Невдовзі після подій в м. Карасубазар примусово скликали й вирізали чимало мусульманських вчених. У 1883 р. відбулося перше велике спалення старовинних книг киримли (друге — у 1929 р.).

Незважаючи на систематичні утиски, мусульманська культура Криму жила далі й навіть оновлювалася. Зразком мусульманської культури XX ст. стала творчість Ісмаїл-бея Гаспрали (Ісмаїла Гаспринського). Його зусиллями в Криму творилася релігійно-культурна реформа, наслідком якої мала стати нова система освіти мусульман. У 1881 р. Гаспринський видає книгу «Російське мусульманство», а з 1883 р. — тижневик «Терджіман» («Перекладач»), в яких відстоює ідеї просвіти серед мусульман

Гаспринському належить утопія про створення десь в Європі високорозвиненої мусульманської країни, яка б поєднала духовні цінності ісламу з європейським гуманізмом. Його учнями та послідовниками зроблено спробу інтегрувати ідеї Ісмаїл-бея Гаспрали в цілісне культурологічне вчення — джадидизм. Послідовники його були розсіяні вимушеною еміграцією або переслідуваннями. Діяльність Ісмаїл-бея Гаспрали значною мірою сприяла збереженню національної гідності народу киримли, послабляла історично зумовлену недовіру між цим народом та українцями.

Внаслідок економічної міграції протягом XIX ст. починається розселення в Україні представників народів, котрі традиційно сповідують іслам. На українських землях оселяються вихідці з казанських татар. Чисельність переселенців вимірюється десятками тисяч. У промисловому поясі України — на сході та півдні формується своєрідна громада тюркомовних народів в Україні.

Після перемог «російського воїнства» на Кавказі з'являються на українських землях репатріанти з Кавказу. Найвідомішим серед них є, безумовно, славнозвісний імам Шаміль. Герой національного опору чеченського й дагестанського народів, він був суфійським учителем, належав до тарикату (братства) «Накшбандійя». В державі, яку він створив і яка короткий час існувала, Шаміль прагнув поєднати вимоги шаріату та місцевих традицій.

Імперський уряд надавав мусульманському населенню дозвіл на спорудження культових споруд, зокрема мечетей, однак їхня кількість підлягала адміністративним обмеженням. У зв’язку з цим, поряд із мечетями, значного поширення набули молитовні будинки як альтернативні осередки релігійного життя. Зокрема, на території Донеччини на початку XX ст. функціонували дві мечеті — у Луганську та Макіївці, тоді як у менших населених пунктах діяло ще кілька молитовних будинків.

У Києві татарське населення проживало на Подолі, Лук’янівці та Святошині. На вулиці Мирній розташовувався молитовний будинок. У 1910 році було закладено фундамент мечеті, будівництво якої не було завершено. Окрім того, міська влада дозволила функціонування двох мусульманських кладовищ. Мусульманські громади діяли в низці міст України, зокрема в Катеринославі, Харкові, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві та інших. За межами Російської імперії подібні громади існували, зокрема, у Львові.

Катеринославська соборна мечеть

Радянський період та репресії (1920-ті — 1991)

Одним з найдраматичніших періодів в історії ісламу стало міжвоєнне двадцятирічча. Важливу роль в практичній реалізації релігійної політики по відношенню до мусульман зіграла Центральна Комісія у справах культів при ЦИК Кримської АССР. На засіданнях Комісії опрацьовувалися доктринальні принципи національно-релігійної політики по відношенню до мусульман, приймалися рішення про закриття мечетей, формулювалися задачі для діяльності «Союзу войовничих безбожників».

Рівень релігійності народів, які жили у Кримській АССР в міжвоєнний період був різним. Менший у росіян і українців, але більший у кримських татар. Аналітичний звіт кримського ОК РКП(б) за січень-квітень 1925 року констатував:

Религиозность среди татар очень велика, что особенно сказывалось в связи с предстоящими праздниками. Мечеть посещали все за исключением комсомольцев. Постились все, даже учительство. Предсельсовета и т.д. и если даже не постились, то это скрывали от населения, дабы не подорвать свой авторитет. Часты попытки нелегального преподавания Корана.

З однієї сторони більшовики намагалися представити себе визвольниками від національно-релігійного гноблення мусульман, але з іншої, більшовицька доктрина прагнула замінити собою релігію, мінімізувати іслам у житті киримли, виховати нове покоління молоді — свідомих комсомольців. Як компроміс Центральна Комісія у справах культів при ЦИК Кримської АССР, дозволила викладати основи віровчення, але тільки хлопчикам, які досягли 14 років і при мечетях. В інформаційному звіті «Стан релігійного руху у Криму» характеризують події 1927 року так:

«Мусульманское духовенство внутри себя делиться на 2 ориентации: регисистов и прогрессистов. Первое является более реакционной и антисоветской… Вторая же ориентация прогрессистов является более лояльной к советской власти и разделяет учёбы молодёжи в советском духе, а также просвещение деревни».

Середина 1920 років відрізнялася певним послабленням негативної дії держави. Одна з причин була в тому, щоб в рамках політики коренізації не стимулювати невдоволення і супротив зі сторони кримських татар. У 1928 році у Криму функціонували 495 мечетей, нараховувалося 546 служителів культу, діяло 7 шкіл з вивчення Корану. Від критики релігії на початку 1920-х років пропагандисти-киримли відмовилися, продовжуючи критику окремих священнослужителів. Глибинна причина була в тому, щоб коренізація привабила симпатії селянства. Ця еволюція фігурує у звіті про антирелігійну роботу «татарської» секції з лютого 1923 року по березень 1924 року.

Отже, із встановленням комуністичної влади в Криму розпочався масований наступ на релігію, зокрема й на іслам. Антирелігійна діяльність відбувалася в різних формах. Це були лекції, в деяких випадках театральні вистави. У масовому порядку закривалося багато мечетей. Більшовицька влада намагалася показати ситуацію так, що це самі представники мусульманської спільноти відмовляються від будівлі мечеті. Але підспудно, використовуючи податкові механізми, складність процедури періодичної реєстрації, більшовицька влада створювала громаду віруючих у безвихідь. Теж саме відбувалося з мусульманськими школами — мектебе і медресе, репресувалося духовних осіб, які ще були.

Будівлі ліквідованих мечетей влада намагалася розібрати, а «будівельний матеріал» передавали у державний фонд, котра використовувала його для будівлі громадських об'єктів. В ряді випадків будівлі пристосовувалися під школи і клуби.

У 1920-роках ця антирелігійна діяльність була дуже акуратна. Після процесу по «справі Вели Ібрагімова» почнеться кампанія боротьби з «буржуазним націоналізмом» і антирелігійна робота значно активізується.

Більшовицька пропаганда прямо пов'язувала відданість ісламові з «соціалістичною несвідомістю» та «буржуазними передсудами». Віруючих примушували на відступництво від віри батьків, вони жили в очікуванні репресій. Було створено штучні умови для припинення організованої діяльності мусульманських громад. Протягом 30-х років весь мусульманський актив репресовано, розстріляно або вислано майже все мусульманське духівництво, причому під фарисейським приводом, що вони очолили націоналістичні рухи після «знешкодження» їхніх політичних керівників.

Насильницьки зачинялися мечеті, руйнувались або прилаштовувалися під склади, майстерні, гаражі тощо. На середину 80-х років не збереглося жодної. Більшість з них або зовсім зруйновано, або вони не підлягають відновленню.

У 30-ті роки безжалісно знищувалася самобутня мусульманська цивілізація Криму: ліквідовано писемність, заборонено до вжитку арабську графіку, збиралися й знищувалися книги, скасовано систему мусульманської освіти, заборонено суд за шаріатом.

Після однієї з найтрагічніших подій XX ст. — насильницької Депортації кримських татар у 1944 р. — почалася така сама насильницька асиміляція їх. Обрусіння та атеїзація провадилися паралельно. Тому іслам у середовищі спецпереселенців залишався не тільки засобом задоволення релігійних потреб, він став могутнім стимулом підтримки пам'яті народу про своє минуле, про свою Батьківщину. Радянська влада прагнула знищити навіть саму пам'ять про життя мусульман тут колись. З усіх довідників, енциклопедій, підручників вилучено матеріали про мусульманську державу в Криму, про її релігійно-культурне життя. В масовому порядку зносилися кладовища, а надгробні камені закладали в підмурки нових будинків. У материковій Україні також було закрито всі мечеті та молитовні приміщення мусульман.

За роки радянської влади релігійне життя мусульман в Україні повністю придушили. Згідно із звітами уповноважених у справах релігійних культів з кінця 40-х років і аж до кінця 80-х років в Україні не було жодної мусульманської громади або ж зареєстрованої групи мусульман. І це в той час, коли в сусідній Білорусі, де незрівнянно менше мусульман, ніж в Україні, громади мусульман діяли в трьох областях і були зареєстровані ще в 60-ті роки. Те саме було зроблено в Литві, де громаду мусульман зареєстрували за радянських часів у Каунасі. Але цього не робилося протягом більш як 40 років в Україні, де, як вважала радянська влада, начебто й не було потреби в організації віруючих мусульман.

Іслам у незалежній Україні (1991 — початок XXI ст.)

Віруючі мусульмани здобули можливість вільно сповідувати свою релігію лише в Україні, що стала незалежною. Перші громади мусульман відновили діяльність на початку 90-х років, існуючи спочатку самостійно.

Мечеть «Ар-Рахма» у Києві

Однак вже в 1991 р. утворено Кадіат з наданням йому статусу мухтасибату, тобто самостійної в канонічному плані адміністративної одиниці, очолюваної імамом-мухтасибом. Пізніше було створене Духовне управління мусульман Криму (Муфтіят Криму). Першим на посаду муфтія Криму було обрано Сеїтджеліл-ефенді Ібрагімова. Кадіат мусульман Криму об'єднує переважно віруючих з числа кримських татар. ДУМК, яке за кількістю вірних, є найбільшою мусульманською організацією України, є головним духовним центром мусульман. В Україні діють ще два центри духовного життя мусульман. Насамперед це ДУМУ — Духовне управління мусульман України (існує з 1993 р.), яке очолює вихідець з Лівану Ахмед Тамім (м. Київ). Проте є громади, які не входять до жодного із названих організаційних центрів. Загалом в Україні нині діє понад 280 мусульманських громад у різних її областях.

Усе повнішим стає нині релігійне життя мусульман України: діє Ісламський університет (Київ), виходять газети «Мінарет» та «Аль Баян», відкрито Ісламський культурний центр (Київ). Мусульмани України прагнуть до виконання гуманістичних приписів своєї релігії, до гармонійних відносин з іншими конфесіями, що діють у нашій державі.

Нині розпочався якісно новий етап історичного буття ісламу на теренах України — поступового проникнення ісламу у середовище східнослов'янських народів — етнічних українців. Для них іслам не є фактором, що підтримує їхню національну самосвідомість. Для українців і росіян, котрі звернулися до ісламу, він є підсумком їхніх світоглядних пошуків. Тому нині іслам в Україні стає для окремих людей фактором світоглядного самовизначення особи. Звернення українців до ісламу бачимо переважно у великих містах України. Важливою частиною цього процесу є те, що українці, які проживають у Туреччині та арабських державах, також приймають іслам. Перебування в переважно мусульманському середовищі, безперечно, впливає на їхні релігійні погляди та може сприяти наверненню.

Починаючи з 1990-х років, паралельно з відновленням діяльності традиційних муфтіятів, в Україні почали поширюватися глобальні ісламські рухи та течії, які в релігієзнавстві часто характеризують як фундаменталістські або реформаторські. До таких напрямів належать салафізм, Хізб ут-Тахрір та Джамаат Табліг, громади яких зазвичай діють автономно від офіційних духовно-адміністративних центрів.

Іслам в сучасній Україні (XXI ст.)

За оцінками релігійних організацій, зокрема Духовного управління мусульман України, загальна чисельність мусульманського населення країни становить приблизно 2 млн осіб. Близько 300 тис. із них складають представники корінного народу України — кримські татари. Решта спільноти представлена численними діаспорами (зокрема азербайджанською, узбецькою, татарською, арабською), а також українцями, що прийняли іслам.

Іслам в Україні характеризується відсутністю єдиної ієрархічної вертикалі та розвиненим плюралізмом духовно-адміністративних центрів. Мусульманська спільнота представлена кількома великими об'єднаннями, які розрізняються за етнічним складом вірян, ідеологічними пріоритетами та географією діяльності.

• Духовне управління мусульман України (ДУМУ) — засноване у 1992 році, очолюється муфтієм шейхом Ахмедом Тамімом. Релігійним центром об'єднання є соборна мечеть «Ар-Рахма» в Києві. Організація орієнтується на багатонаціональні мусульманські діаспори та дотримання традиційних ісламських цінностей, активно займаючись релігійною освітою та видавничою діяльністю.
• Духовне управління мусульман Криму (ДУМАРК) — найчисленніше об'єднання за кількістю громад, що представляє інтереси корінного народу України — кримських татар. Через окупацію Криму Російською Федерацією у 2014 році офіс муфтіяту було перенесено до Києва. Більшість громад територіально зосереджена на Кримському півострові, а також у місцях компактного проживання внутрішньо переміщених осіб на материковій частині України.
• Духовне управління мусульман України «Умма» — релігійне об'єднання, громади якого орієнтовані на активну інтеграцію мусульман в українське громадянське суспільство.

Окремий сегмент ісламської спільноти України становить шиїзм, представлений переважно азербайджанською діаспорою. Шиїтські громади не мають єдиного централізованого управління і діють як автономні релігійні та культурні центри у великих містах країни. Крім того, в Україні існує низка незалежних сунітських громад, які зберігають адміністративну автономію від зазначених вище центрів.

Статистика

Чисельність релігійних структур прихильники ісламу (на 2012 рік) налічує 1233 релігійні організації, що складає 31,7 % мережі релігійних організацій національних меншин або 3,3 % загальної релігійної мережі держави. На початок 2009 року кількість мусульманських релігійних організацій становила 1135 одиниць, що складало 3,3 % релігійної мережі країни. Відтак, простежується тенденція до збереження впродовж останні 4 років питомої ваги мусульманських релігійних організацій в загальнодержавній складовій, тоді як приріст кількості їх релігійних громад за 4 роки становив 96 одиниць, а у 2012 році — 26 одиниць або 2,1 %, що є вищим від загальнодержавного (1,4 %) показника приросту за 2012 рік. Переважна більшість мусульманських релігійних організацій діють в Південно-Східному регіоні, зокрема, в Автономній Республіці Крим (1007 організацій або 81,6 відсот. мусульман), Херсонській (60) та Донецькій (37) областях, а також в м. Києві (25). Єдиної структури управління в масштабах України мусульмани не мають. На початок 2013 року 3 духовних мусульманських центрів, які зареєстрували свої статути. Духовне управління мусульман Криму має 935 релігійних організації (з них 576 діють без реєстрації), з них 929 громад (361 священнослужитель, в тому числі 25 іноземців), 5 духовних навчальних закладів (237 слухачів), 74 недільні школи, 2 періодичних видання. Духовне управління мусульман України має 154 релігійні організації (з них 30 діють поза реєстрацією), 151 громаду (79 священнослужителів, в тому числі 8 іноземців), 1 духовний навчальний заклад (82 слухачі), 39 недільних шкіл, 4 періодичні видання. Незалежний духовний центр мусульман України нараховує 24 релігійні організації, 21 громаду (24 священнослужителі, в т. ч 6 іноземців), 1 духовний навчальний заклад, 13 недільних шкіл. Незалежні релігійні організації мусульман, в тому числі ті, що входять до Духовного управління мусульман України «Умма», а також інші незалежні мусульманські релігійні організації, які не мають духовних центрів, нараховують разом 120 релігійних організацій, 116 громад (95 священнослужителів, в тому числі 8 іноземців), 1 духовний навчальний заклад (27 слухачів), 9 недільних шкіл, 2 періодичних релігійних видання.

Національність мусульман України

Основну частину мусульманської спільноти України становлять кримські татари — корінний народ, етногенез якого відбувся на Кримському півострові. Історично на українських теренах, що входили до складу Речі Посполитої, також мешкали татари-липки, проте з часом ця малочисельна група зазнала асиміляції або мігрувала до інших регіонів держави.

Також мусульманська спільнота представлена азербайджанцями, турками, татарами, арабами, казахами, чеченцями, узбеками та пуштунами. Крім того, серед мусульман України є значна кількість етнічних українців, які прийняли іслам.

Ісламські релігійні діячі

• Ахмед Тамім — перший муфтій України, який очолює Духовне управління мусульман України (ДУМУ) з моменту його заснування у 1992 році.
• Айдер Рустемов — муфтій Духовного управління мусульман Автономної Республіки Крим (ДУМАРК), обраний на цю посаду у 2016 році. Після окупації Криму Російською Федерацією він очолив муфтіят, який відновив свою діяльність на материковій частині України з центром у Києві. Рустемов є офіційним представником інтересів кримських татар у релігійній сфері та активно виступає на міжнародних майданчиках на захист прав мусульман, що перебувають на окупованих територіях.
• Мурат Сулейманов — муфтій Духовного управління мусульман України «Умма», обраний у листопаді 2022 року.

Галерея

• 
  Буюк Джума-Джамі у місті Сімферополь
• 
  Корбек Джамі у селі Корбек, АР Крим
• 
  Юкари-Джамі, Алушта
• 
  Рефат Веліулла Джамі

Див. також

• Іслам у Криму
• Мечеті України
• Ісламознавство
• Духовне управління мусульман України
• Духовне управління мусульман Криму
• Асоціація мусульман України

Джерела

• Історія релігії в Україні/ За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — Київ: Знання, 1999. — 735 с. — (Вища освіта XXI століття)
• Кондратюк Г. Н. Деятельность ЦИК Крымской АССР в реализации религиозной и национальной политики в отношении крымских татар (20-30-е годы XX века) // Матеріали II Міжнародної науково-практичної конференції «Іслам та ісламознавство в Україні». — Донецьк: ЦРДМДУ, 2012. — 132 с. — С. 65-70.
• Микола Кирюшко. Передмова. Іслам у поліконфесійній Україні // Іслам і сучасний світ: Роботи учасників другого та третього Всеукраїнського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених ім. А. Кримського / упорядник М. І. Кирюшко. — К.: Ансар Фаудейшн, 2009. — 320 с. — С. 9-14.
• Вадим Стецюк. Кам'янець-Подільській у складі Османської імперії (1672—1699 рр.) // Іслам і сучасний світ: Роботи учасників другого та третього Всеукраїнського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених ім. А. Кримського / упорядник М. І. Кирюшко. — К.: Ансар Фаудейшн, 2009. — 320 с. — С. 121—140.
• Андрій Домановський. Візантійсько-руська торгівля у творах арабських письменників IX—X ст.: елементи нової інтерпретації старих даних // Іслам і сучасний світ: Роботи учасників другого та третього Всеукраїнського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених ім. А. Кримського / упорядник М. І. Кирюшко. — К.: Ансар Фаудейшн, 2009. — 320 с. — С. 141—166. [Архівовано 1 лютого 2014 у Wayback Machine.]
• Мария Лобанова-Гулак, Александр Тортика. Торговля Восточной Европы с мусульманскими странами и Доно-Донецкий речной путь в середине VIII — середине Х ст.: историографисеские традиции и реальность // Іслам і сучасний світ: Роботи учасників другого та третього Всеукраїнського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених ім. А. Кримського / упорядник М. І. Кирюшко. — К.: Ансар Фаудейшн, 2009. — 320 с. — С. 167—196.
• Костянтин ДОРОШЕНКО. Тюрко-мусульманський внесок в історію України такий же важливий, як і слов'яно-християнський
• Микола Семена. Україна вже не тільки слов'янська й християнська. (2009 р.) [Архівовано 12 вересня 2015 у Wayback Machine.]
• Михайло Якубович. Іслам в Україні: історія і сучасність. — Вінниця : ТОВ „Нілан-ЛТД“, 2016. — 264 с. — (Бібліотека ісламознавства) — 1000 прим. — ISBN 978-966-924-218-1.
• Світові релігії: буддизм та іслам / Є. П. Корогодова, В. О. Чернієнко. — Навч. посібник до самостійної роботи. — Харків: Нац. аерокосм. ун-т «Харк. авіац. ін-т», 2006. — 75 с.

Посилання

• Іслам в Україні [Архівовано 20 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Іслам в Україні. [Архівовано 29 травня 2015 у Wayback Machine.]
• (рос.) Духовне управління мусульман України.