Етногенез українців

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
АрхітектураКухняКіно
ЛітератураМодаМузика
Народне мистецтво
Образотворче мистецтво
СпортТеатрТанці

Українська діаспора
АвстраліяАвстріяАргентинаБельгія
БолгаріяБоснія і ГерцеговинаБразилія
БілорусьВелика БританіяВірменія
ГреціяГрузіяІспаніяІталіяКазахстан
КанадаКиргизстанКитайЛитва
ЛатвіяМолдоваНімеччинаПарагвай
ПольщаПортугаліяРумуніяРосія
СербіяСловаччинаСШАУгорщина
УругвайФранціяХорватіяЧехія

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ОполяниПінчукиПодоляниПокутяни
ПоліщукиРусиниСіверяни
СлобожаниХарцизи

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзм
Атеїзм

Мови
Українська та її діалекти

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія України
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселення
Етногенез українцівУкраїнські меценати
Українські прізвищаУкраїнський родовід

Етногене́з украї́нців — історичний процес етнічного формування українців (походження, родовід). Дослідженнями походження нації чи етносу займається генетика, окремої особи генеалогія.

З погляду «точних наук», зокрема антропології, українці зберегли риси населення доби Русі[1]. На думку окремих істориків, зокрема Смолія котрий (услід за тезами Погодіна) зазначив, що варто відрізняти етногенез від формування української нації, яке відбулося у XVI столітті з української народності[2][3].

За визначенням соціолога О. В. Нельга етногенез — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвиток[4]. Вік народу визначається тривалістю його безперервного етнокультурного розвитку[5].

Теорії етногенезу[ред.ред. код]

Східнослов'янські племена (700—850 роки н. е.)

Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців із універсальними законами етнічного розвитку Європи[5]. Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують такі теорії:

Концепції[ред.ред. код]

Територія нинішньої України з часів раннього палеоліту і до наших днів ніколи не була безлюдною[6] (див. доісторична Україна, Полісся, Прабатьківщина слов'ян).

Про тодішнє життя в українській культурі залишилися Рахманський Великдень[8]. Деякі дослідники відмічають спорідненість українських рахманів з індійськими брахманами.[9] Богиня в пантеоні слов'янської міфології Мокош від Мокша, збережене переважне вшанування святості материнства в українському менталітеті від матріархату[10] первісного суспільства, слова в українській мові (у порівняльному аналізі з мертвим ведійським санскритом збережені в живій українській мові), свідчення Ріґведи (збережений тодішній опис розташування зірок на знак дати створення Ріґведи сучасними астрономами був вирахуваний — що можна було розглядати таке сузір'я тоді знаходячись лише в Україні, а не в Індії де нині найбільше популярна Ріґведа), генетичний аналіз (ruгаплогрупи R1a Y-ДНК) та інші свідчення.[джерело?]М. Грушевський вважав, що індоєвропейці мали східноєвропейське походження, а правітчизною індоєвропейського племені арійців була Східна Європа[6].

Ранньосередньовічна[ред.ред. код]

Однією з найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Творцем її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст.[5]. Пізніше до її творення долучились М. Максимович, В. Антонович, Я. Дашкевич, М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, В. Баран, та ін. Концепція спирається на лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієнка та ін.

Згідно з концепцією, етноси в певний час народжуються, виходять на історичну арену, проходять життєвий цикл і дезінтегруються, розчиняючись серед сусідніх етносів. Їх вік визначається ретроспективно, шляхом встановлення початку безперервності етнокультурного розвитку народу. Відповідно до цього, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, з'явились в ранньому середньовіччі у V—VII ст. (наприклад, французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V—VII ст. і закінчилася в ІХ—Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів — Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь). Водночас у провінціях імперій зароджувалися молоді постімперські етноси, які виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Давноруська держава є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

Концепція давньоруської народності[ред.ред. код]

Після Другої світової війни у 1947 році нову концепцію походження східних слов'ян сформулював В. Мавродін, яка, попри критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у Тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією», які стали офіційною радянською схемою історії східних слов'ян до падіння СРСР. Суть цієї концепції полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов'янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленована Литвою та Польщею. А в результаті їх асимілятивних процесів постали 3 народи росіяни, українці та білоруси, які через агресію сусідів мріяли возз'єднатися в єдиній державі. Відтак, агресивна експансія Російської держави щодо українців та білорусів було поновленням історичної справедливості і здійснення їх заповітної мрії про возз'єднання з росіянами.

Рання доба етногенезу[ред.ред. код]

Поява на території, що нині є українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 мільйона років (див. «Королевська стоянка»), і є початком історії на українських землях, однак це не є початком етнічної історії українського народу, слов'ян чи праслов'ян[11]. Людські істоти, що населяли терени України за доби раннього та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками «Homo sapiens». Археологія свідчить, що протягом тисячоліть від появи на європейському континенті «людини розумної» і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей декілько раз змінювали інші групи. Терени України є однією з частин етнокультурного простору, де в різний час відбувалися етапи процесу становлення індоєвропейців, германо-балто-слов'ян, праслов'ян, слов'янських етнічних утворень[11]. Попередники германо-балто-слов'ян належали до південно-східної частки індоєвропейських груп, тобто були сучасниками носіїв трипільської культури, але прямої спадкоємності між трипільцями та германо-балто-слов'янами немає. І менше є підстав для етнічного ототожнення степових культур мідної доби та бронзової доби з одночасно існуючими неподалік від них культурами лісостепу України, які мали відношення до зародження праслов'янських спільностей. А у 3—2 тисячолітті до н. е. степове іраномовне населення лише контактувало з сусідніми племенами українського лісостепу. Вже в 1-й половині 1 тисячоліття н. е. на півдні лісової і лісостепової зони України існували зарубинецька культура, волино-подільська культура, київська культура й черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов'яни-венеди. І саме на їхній основі в середині 1 тисячоліття н. е. (5—7 століття) сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов'янським племінним союзам антів та склавінів (див. «Антський союз» та ін.). Під час Великого переселення народів відбувся поділ слов'ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов'янських народів[11].

Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип'яттю та Київським Подніпров'ям простежується з кінця V ст.[5], коли празька та пеньківська культури V—VII ст., трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців (була безпосередньо генетичною основою Південної Русі), сіверян Північно-Західної України (Лука-райковецька культура VIII—IX ст.). Пізніше ці племена були інтегровані у Київську Русь. Її населення складалося з семи споріднених праукраїнських літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний «руський» народ (етнос), котрий створив державу Русь; яка швидко трансформувалася в імперію раннього середньовіччя (Київська Русь), в Х-ХІІІ ст. здійснювала експансію на лісові простори півночі Східної Європи. Продуктом синтезу праукраїнців, внаслідок колонізації праукраїнським Києвом (Руссю у її первинному значенні) балтських і фінських племен лісової смуги Східної Європи постали молоді балто-руські етноси (білорусини-білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські (росіяни)[5]. В основному у сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення, бо внаслідок несприятливих історичних обставин, обумовлених періодом роздробленості Київської Русі та монголо-татарським нашестям, цей процес був дещо уповільнений і поновився на повну силу в XV—XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

На думку американського історика Омеляна Пріцака в етногенезі українців взяла участь велика частина східноєвропейських половців, які після монгольського завоювання 1230-1240-х рр., залишилися в українських степах і не прийняли ісламу[12]. Так само російський історик Лев Гумільов вважав, що охрещені половці стали одним із базових шарів українського етносу[13].

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVIXVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства — васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Результатом цих процесів стала спроба творення власної держави українським народом середині XVII ст. під проводом Б. Хмельницького.

Ідентифікація[ред.ред. код]

У Східній Європі впливи греко-римської цивілізації поширювалися через античні колонії Північного Причорномор'я в межах України. Тому етноісторичний розвиток території України випереджав більш віддалені від античних центрів регіони лісової смуги Східної Європи (інших народів) і наближався до темпів історичного розвитку країн Західної та Центральної Європи, що розвивалися підо впливом греко-римської цивілізації. Отже на українських етнічних теренах між Карпатами, Прип'яттю та Київським Подніпров'ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що знаходилися у сфері впливу Стародавнього Риму, простежується з кінця V століття. Археологія, мовознавство, антропологія, письмові джерела переконливо свідчать про тяглість й неперервність розвитку в Північно-Західній Україні єдиного етнічного організму, від дулібів, склавинів, антів — і до сучасних українців[5].

Етнічна історія українців відбилася в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VIXIV ст. — Русь; з 1395 р. — Мала Русь; у XVIIXVIII ст. — Малоросія; XIX ст. — початок ХХ ст. — Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р. — див. «Україна (назва)») відбулося у XVII столітті, але тоді воно співіснувало з іншим — «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку XX століття етнонім «Україна» став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов'янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» — кордону зі Степом, або від слова «країна» інша версія — «край» як батьківщина, вітчизна, та ін. Найпоширеніша версія: назва «Україна» походить від слів «у» і «країна» й означає внутрішню землю (батьківщину), на противагу зовнішнім землям (закордонню). Порівняйте з німецьким «inland».

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Вживалася назва «українець» лише у значенні «козак», «козацький народ». Поряд з цим продовжувала існувати і стара самоназва «русин». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX століття остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі самоназви за останні 2000 років:

  1. Анти (Антський союз) ІІ-VII ст.: уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни і білі хорвати;
  2. слов'яни VI—XI ст.: поляни, дуліби, дреговичі, деревляни, тиверці, уличі, сіверяни, білі хорвати;
  3. Руси, русь, русини (державне утворення — Київська Русь) X—XX ст.;
  4. Козаки (черкаси) XVI—XVIII ст.;
  5. Українці (державні утворення — УНР, Українська Держава, УРСР, Україна) XVII—XXI ст.

Структура генофонду українців[ред.ред. код]

Карта 1. Генетична спорідненість українців та мешканців сусідніх з Україною областей за частотами гаплогруп Y хромосоми
Карта 2. Генетична спорідненість українців та мешканців Європи сусідніх з Україною областей за частотами гаплогруп мтДНК
  • На збірній карті 1 показано генетичну спорідненість українців та мешканців сусідніх з Україною областей за частотами гаплогруп Y хромосоми. Території, населення яких генетично близьке до українців, зафарбовані синім кольором. Максимальна генетична відмінність від українців показана коричневим кольором. Червоними точками показані популяції, за якими побудована карта. N — сумарна кількість індивідів, MIN, MAX і MEAN — мінімальне, максимальне і середнє значення відстаней для всієї карти.
  • На збірній карті 2 показано генетичну спорідненість українців та мешканців Європи за частотами гаплогруп мтДНК.

Українці найбільш близькі за цим показником з мешканцями прилеглих до України областей, а також білорусами, поляками та з іншими європейцями. Близькість до українців популяцій віддзеркалює синій колір.

Таким чином, за обома показниками — частотами гаплогруп Y хромосоми (чоловічої) і частотами гаплогруп мтДНК — простежується найтісніша генетична спорідненість українців з мешканцями прилеглих до України областей: білорусами, поляками та південно-західними популяціями росіян. Крім того, існує тісна генетична спорідненість українців з іншими європейськими народами. Склад чоловіків-українців по гаплогрупам Y-ДНК — R1a — 54 % («скіфо-арійська»), I — 18 % («трипільська»), E1b1b — 4 % (берберська, північноафриканська), J — 6 % (семітська, аравійська), G — 4 % (кавказька), N — 6 % (уральська, фінська), R1b (західноєвропейська) і T (афроазійська, можл. від гагаузів) по 2 %, всього 96 %.(див.en:Y-DNA haplogroups by ethnic groups, en:Y-DNA haplogroups in European populations). Спорідненість з південними слов'янами, балтськими і германськими народами проявляється тільки по маркерах мтДНК (жіночої).

За даними eurpedia.com (в цілому по країні всі народності вибірка 250—500)

I1 I2*/I2a I2b R1a R1b G J2 J*/J1 E1b1b T Q N Всього

3.5 13 0.5 45 7.5 2.5 7 1 5.5 1 1 7.5 95

при цьому в північно-східних областях R1a більше 60 %, ці території вважають ареалом появи гаплогрупи.[1]

Центр ваги «етнічних хмар (ареалів)» білорусів та українців у просторі знаходяться поблизу, але самі «хмари» перекриваються тільки наполовину, майже відійшовши від «хмари» росіян. До того ж, якщо український етнос взагалі не межує з фіно-угорським компонентом, а білоруський — тільки доторкається, то російська популяція знаходяться в одному кластері з фіно-угорським, а не зі слов'янськими етносами[14].

Місце українства[ред.ред. код]

Докладніше: Населення України

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов'янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже три чверті населення (72,7 %). Тут проживало 84,8 % українців, які жили в тогочасному СРСР — 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90 % населення, в містах — до 70 %.

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з

  1. основного етнічного масиву українського народу, який в основному збігається з територією його формування і державними кордонами України;
  2. етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі — діаспори;
  3. субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т. д.).

Чинники міграції та виникнення діаспор[ред.ред. код]

Східна міграція
Проходила під впливом таких процесів у Російській імперії як російська територіальна експансія на Південь і Схід та політика Московської держави щодо козацтва — витиснення козацтва з Низового Подніпров'я та заселення козаками нових прикордонних земель за межами «Малоросії»; надання пільгових умов для переселення слов'янської селянської людності у Сибір та на Далекий Схід.

Внаслідок цього сотні тисяч українців оселилися за межами території власне України, в суміжних з нею регіонах — Кубані, Приазов'ї, Центрально-Чорноземній області РФ, на Дунаї. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я, Центрально-Чорноземний район) — 4,4 млн етнічних українців, Казахстані — близько 2 млн, Молдові — 561 тис., Білорусі — 291 тис.

Західна міграція
На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки в кінці XIX — початку ХХ столітті вона склала понад 700 тисяч чоловік.

Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США — приблизно 1 млн, Канаді — понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тисяч, Польщі — близько 300 тисяч чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції «Вісла» по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20—30 млн, а загальна кількість становить 60—70 млн. [джерело?]

Демографічний чинник[ред.ред. код]

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала (див. аграрне перенаселення в українських губерніях Російської імперії початку XX століття). Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн, а в 1913 р. — вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала (див. історія міст України, урбанізація України). Так, якщо в XVIII столітті українці становили близько 85 % населення у межах сучасної України, то в XIX ст. — приблизно 80 %,а у XX ст. — близько 74 %.

В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65 %. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8 % у 1959 р. до 63,9 % у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному регіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення «радянського народу».

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект Видавництво ім. Олени Теліги 2001 256 ст. (200 ст.) ISBN 966-7601-34-Х
  2. «Як і коли почала формуватися українська нація», Смолій В. А. та ін., вид. «Наукова думка», м. Київ, 1991 р.
  3. «Українська народність (Нариси соціально-економічної і етнополітичної історії)», вид. «Наукова думка», м. Київ, 1990 р. — ISBN 5-12-001242-6
  4. див.: Л.Аза, Е.Афонін, та ін. Етнічний довідник — поняття та терміни. — К., ін-т Соціології НАН України
  5. а б в г д е Происхождение украинцев по данным современной этнологии, Леонид Зализняк, 2007 г. (рос.)
  6. а б Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок .D0.9F.D0.BE.D1.85.D0.BE.D0.B4.D0.B6.D0.B5.D0.BD.D0.BD.D1.8F не вказаний текст
  7. а б Л. Л. Залізняк, ЕТНОГЕНЕЗ УКРАЇНЦІВ ТА ЇХНІХ СУСІДІВ З ПОЗИЦІЙ СУЧАСНОЇ ЕТНОЛОГІЇ, стор. 52-60
  8. рахмани — Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 495.
  9. http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Pl_1996_3_14.pdf ЯЗИЧНИЦЬКА АРХАЇКА ТА ЇЇ СЕМАНТИКА В ПОХОРОННОМУ ОБРЯДІ І ГОЛОСІННЯХ ГУЦУЛІВ // І. М. Зварич, Чернівецький університет
  10. стор. 31-35, том 11, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2003 р. ISBN 5-7707-4048-5
  11. а б в Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т.3 (Е-Й).
  12. Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 117.
  13. Гумилёв Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. — М.: АСТ Москва, 2008. — С. 504, 578, 718. — 839 с.
  14. Шарухо Игорь Николаевич, «Историческая география и топонимика» (БЕЛОРУСЫ В АНТРОПОЛОГИЧЕСКОМ И ЭТНИЧЕСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ), «Псковский регионологический журнал», вып. № 6, 2008 г. (рос.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.