Етноніми українців

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search

Етно́німи украї́нців — сукупність самоназв (ендоетнонімів) і назв, що використовуються іншими народами (екзоетнонімів), українського народу впродовж його існування.

В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 2000 років:

  1. Анти, Склавіни (ІV-VII)[1][2];
  2. Дуліби (VI-VII)[3];
  3. Слов'яни VIIXI ст.: поляни, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, білі хорвати, дреговичі, сіверяни[1];
  4. Русини (руси, русь, державні утворення — Київська Русь, Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство) XXX ст.[4];
  5. Козаки (черкаси, посполиті державне утворення — Гетьманщина) XVIXVIII ст.[5];
  6. Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, УРСР, Україна) XVIIXXI ст.

Русь[ред.ред. код]

Докладніше: Русь (етнонім)

Раннім етнонімом українців була назва «русь»[6][7][8][9][10]. Згідно з Норманською гіпотезою, Руссю в середньовіччі називали вихідців зі Скандинавії (сучасної Швеції)[11]. Відповідно до цієї гіпотези, походження етноніма «русь» зводиться до давньогерманського слова Róþsmenn або Róþskarlar — «веслярі[12], мореплавці»[13] і до слова «руотсі/роотсі»[14] у фінів і естонців, що означає їхніми мовах Швецію[15][16], і яке, як стверджують деякі лінгвісти, мало перетворитися саме в «русь»[17] при запозиченні цього слова в слов'янські мови[18]. Існують також слов'янська, сармато-іранська та інші гіпотези походження терміну «русь».

У праці «Книжка» 1600 року українського православного полеміста Івана Вишенського, згадується «русь» як одна із самобутніх православних націй, поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими[19].

У 1598 році у творі «Відпис на листа в бозі превелебного отця Іпатія»[20] український письменник-полеміст Клірик Острозький згадує «русь» як один з народів, поряд із москвою, греками, поляками, волохами, німцями[21].

Русини[ред.ред. код]

Докладніше: Русини

Одним з історичних етнонімів українців було слово «русини». Ця назва українців проіснувала до кінця XVIII ст., а на західноукраїнських землях — і в XIX — на поч. XX ст. Дотепер частково збережена в Закарпатській Україні.

Спочатку вживалося тільки в однині — русин (давньорус. рѹсинъ), як похідне від форми множини «русь». Як самоназва слово «русин» виникло в Україні та Білорусі, на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский». Форма множини русини виникла в XVI столітті[22], вона вживалася щодо українців та білорусів разом (для протиставлення їх «Москві», «москвитинам») або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «литвинів» — русинів із Великого князівства Литовського).

Найраніший приклад вживання етноніма «русини» у множині відзначений в 1501 році в статутній грамоті Белзького воєводства[23].

Із книжним варіантом «русини» співіснувала розмовна форма «руснаки», яка найдовше зберігалася на Закарпатті та Лемківщині. У Габсбурзькій монархії «русини» (нім. мовою Ruthenen) стало офіційною назвою всіх українських підданих цієї держави. Із розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці». У Галичині періоду між двома світовими війнами польська влада нав'язувала застарілий на той час термін «русини», щоб заперечити український характер корінного населення. Українська інтелігенція Пряшівщини тепер вживає визначення «русини-українці» для підкреслення належності закарпатської гілки до всього українського народу. Натомість ідеологи русинської окремішності поширюють словосполучення «русини і українці» та впроваджують вигаданий ними етнонім «карпаторусини», щоб зобразити Русинів («карпато-русинів») окремим народом. Таку тенденцію відображає назва кафедри української і русинської філології Вищої педагогічної школи в м. Ніредьгаза (Угорщина)[24].

Рутени[ред.ред. код]

Докладніше: Рутени

Руте́ни (лат. Rutheni, Ruteni) — латинізована форма назви русини, українці та білоруси, а також етнічних груп українців у Австро-Угорській імперії[25].

Спершу рутенами називали одне з кельтських племен у Галлії. Західноєвропейські автори вже з XI ст. (Августинські аннали за 1087) почали використовувати його на позначення населення Київської Русі згідно із середньовічним звичаєм надавати невідомим раніше народам назви неіснуючих на той час античних етносів. У джерелах XV—XVII ст. визначення «рутени» часто застосовували щодо українців та білорусів (або лише до українців — у випадках, коли білорусів зараховували до «литвинів» — «Lithuani»). У такому сенсі це поняття протиставлялося «московитам», тобто росіянам. Залежно від контексту слово «рутени» могло мати різне значення — етнічне, територіально-політичне або конфесійне (щодо людей «грецького» обряду на Сході Європи — православних і греко-католиків). У середньовічній німецькій мові «рутени» перекладалось як «Reussen», пізніше — як «Ruthenen», а в англійській — як «Ruthenians». Похідним від «рутени» словом «рутенці» М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик та їхні однодумці таврували консервативно налаштованих галичан, лояльних підданих Габсбурзької монархії[26].

Роксолани[ред.ред. код]

Докладніше: Сарматизм

У Речі Посполитій у рамках сарматського міфу (див. Сарматизм) Роксолани — уявні предки руської шляхти. Ідеологом цієї візії був Станіслав Оріховський. Він, використавши етнографічну номенклатуру Північного Причорномор'я із творів античних авторів та Матвія з Міхова, ототожнив русинів із Роксаланами. Звідси в літературі, починаючи з XVI ст. і аж до XX ст., термін «роксолани» вживали як синонім «русинів» (українців), а Роксоланією називали Русь-Україну.[27][28]

Козаки[ред.ред. код]

Докладніше: Козаки

Черкаси[ред.ред. код]

Докладніше: Черкаси (етнонім)

Черкаси — екзонім українських козаків у Московській державі з XV до початку ХІХ століття для українських козаків[29][30], пізніше — будь-яких українців Гетьманщини, Слобідської України тощо. Один з варіантів запозиченого з тюркських мов слова «черкес/черкас/черкіз», яким називали у першу чергу адигів.[31] не пізніше поч. 1660-х рр. у книжній російській мові з'являються синоніми до «черкасів»: «малороссийских городов жители» і «малороссийский народ» («малороссияне» — не пізніше поч. 1720-х рр.), також «украинцы».[32]

Верхня хронологічна межа вжитку — 1817 рік (указ про козаків-українців на Оренбуржчині). «Черкасів» у ранні часи могли зрідка протиставляти «козакам», у пізні — «малоросіянам». Набувала назва і станового характеру («черкасы экономические и отписные»)[33].

Малороси[ред.ред. код]

Докладніше: Малороси

Етнонім українців у Російській імперії[34]. До входження Козацької держави під протекторат Московського царства, після Переяславської ради 1654 року,[35] цей термін, як етнонім не вживався, натомість вживалася назва русини[36].

Незважаючи на всі потуги царських чиновників, штучна назва «Малоросія» в Україні не прижилася і ніколи не вживалася серед простого народу.[37]

Згодом цей термін почав набувати образливих рис, як позначення меншовартості, в порівнянні з етнонімом великороси[38][39][40].

Українці[ред.ред. код]

Докладніше: Українці

Етнонім «українці» вперше фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка[41].

Вперше у вітчизняній історіографії ввів до політичного словника назву «український народ» — руський шляхтич, доктор теології, церковний та суспільно-політичний діяч Речі Посполитої Йосиф Верещинський, виповнивши її етнополітичним змістом[42][43][44][45].

У першій половині XVII ст. «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств[46]. У козацьку добу «українцями» позначали мешканців козацьких політій[47][48][49][50] .

У другій половині XVII ст. етнонім «українці» широко використовувався гетьманами України і козацькою старшиною Війська Запорозького, народ називали «українцями», «народом українським», а Україну — своєю вітчизною[51][52][53][54][55][56] — в Гетьманщині, Слобожанщині і Запоріжжі.

Спричинили ж утвердження назви «українці» як ендоетноніма події Козацької революції середини XVII ст. і виникнення на території тодішньої власне України Гетьманської держави (офіційна назва — Військо Запорозьке). Саме відтоді термін «українці» поступово поширився як самоназва серед жителів козацької України. Утвердження ж терміна «українці» та похідних від нього («люди українські», «український козако-руський народ» і особливо часто — «народ український» як назви руського населення козацької України фіксується із 70-х років XVII ст. Однак паралельно використовували й назву «русь» / «русин», «русини», яка, на відміну від регіональної назви «українці», була ендоетнонімом усього народу. З переміщенням на початку XVIII ст. правобережних козацьких полків на Лівобережжя, туди ж змістився й новий регіональний етнонім «українці». Під дією офіційного російського справочинства, яке ввело термін «малоросіяни», самоназва «русини», («руснаки») поступово витіснилася. Цьому сприяла й поява нового регіонального етноніма «українці». У XVIIIXIX ст. термін «українці» поширився серед населення Лівобережжя як регіональний етнонім. На Правобережжі, яке до 17931795 років залишалося під владою Речі Посполитої, давня етнонімічна назва «русин» побутувала й надалі[57].

Не відразу утвердився як назва всієї країни і термін «Україна». Загалом до поширення топоніма «Україна» на територію української держави як її властної назви (та витеснення давньої назви «Русь») призвів ряд причин, головною з яких стала монополізація Російською імперією давньоруської спадщини і неможливість для української інтелігенції ефективно цьому протистояти в умовах відсутності власної державності. Саме тому українська інтелігенція в часи становлення модерної української нації взяла на озброєння назви «Україна», й «українці», з якими була пов'язана героїка славного козацького минулого. Піднесення українського національного руху почалося з першої половини XIX ст. Цьому сприяла й та обставина, що українське національне відродження започаткувалося саме на землях Східної України, тобто власне України, де ще живою була пам'ять про славне козацьке минуле, а тутешнє дворянство виступало прямим спадкоємцем козацької старшини. Саме тут, у середовищі нащадків козаків, українська інтелігенція (М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, М. Костомаров, М. Драгоманов та ін.) почала використовувати назву «Україна» для позначення всієї країни, а термін «українці» — як загальноукраїнський ендоетнонім, на противагу витісненому на Надніпрянщині і Лівобережжі дією російської офіційної влади етноніма «русь» / «русин», «русини»[58][59].

Тарас Шевченко хоч і не послуговувався в своїх творах терміном «українці»[60], але вживав назву «український народ», як наприклад, на своєму малюнку «Дари в Чигрині 1649 року» [61], або у повісті «Близнюки» 1855 р. [62] і широко використовував назву «Україна». А зважаючи на його вплив на різні верстви українців, унесок Т. Шевченка в поширення цієї назви важко переоцінити[63].

Остаточно утверджується самоназва «українці» в Наддніпрянській Україні після подій Української революції 1917—1920 років. У Галичині та Буковині ендоетнонім починає поширюватися з кінця XIX століття, під час підйому українського національно-культурного руху[64][65].

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Півторак Г. П.; Сини Дажбожі, Сварога внуки… / Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. ISBN 966-580-082-5
  2. М. Брайчевський // «Хозарія і Русь» (Вибране). — Київ, видавництво «О. Теліги», 2009 р., ISBN 978-966-355-029-9, — Т. ІІ, — С. 345—347.
  3. М. Брайчевський // «Хозарія і Русь» (Вибране). — Київ,видавництво «О. Теліги», 2009 р., ISBN 978-966-355-029-9, — Т. ІІ, — С. 345—347.
  4. Балушок, Василь. Етногенез українців: критерії появи етносу // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. — К., 2004. — Випуск 4 (7). — С. 10–22.
  5. Момрик А. П. Походження етнонімів «козаки» та «черкаси» в історичних джерелах XVI—XIX ст. // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — К., 2000. — Вип. 9.
  6. Балушок, Василь. Етногенез українців: критерії появи етносу // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. — К., 2004. — Випуск 4 (7). — С. 10–22.
  7. «Русь» як давній етнонім нашого народу // Етнічна історія України: навчальний посібник / С. А. Макарчук . — Київ : Знання, 2008 . — 471 с.
  8. Назва території і народу / Енциклопедія українознавства. Мюнхен — Нью-Йорк, 1949, Т. 1. — С. 12–16. — ISBN 5-7707-4049-3.
  9. Півторак Г. П. «Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»? / Походження українців, росіян, булорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. ISBN 966-580-082-5
  10. Наші назви «Русь», «Україна», «Малоросія». / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 2001. — . ISBN 966-7821-01-3
  11. Грушевський М. С. Екскурси. II. Норманська теорія. / Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1991. — Т. 1. — 1994. — ISBN 5-12-002469-6
  12. ВЕСЛЯ́Р, а, чол. Людина, що веслує. // Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 341.
  13. МОРЕПЛА́ВЕЦЬ, вця, чол. Той, хто подорожує по морях. // Словник української мови: в 11 томах. — Том 4, 1973. — Стор. 802.
  14. Історичні етнотопоніми й етноніми (народоназви) українського народу // Етнографія України: Навч. посіб. / За ред. проф. С. А. Макарчука. — Вид. 2-е, перероб. і доп. — Львів: Світ, 2004. — 520 с.
  15. Грушевський М. С. Екскурси. II. Норманська теорія. / Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1991. — Т. 1. — 1994. — ISBN 5-12-002469-6
  16. Вернадський Г. В. Історія Росії. Стародавня Русь. Т., М., 2004, ст. 284
  17. Історичні етнотопоніми й етноніми (народоназви) українського народу // Етнографія України: Навч. посіб. / За ред. проф. С. А. Макарчука. — Вид. 2-е, перероб. і доп. — Львів: Світ, 2004. — 520 с.
  18. Рус / Етимологічний словник української мови: В 7 т. — Т. 5: Р–Т / О. С. Мельничук (гол. ред.) та інш. НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. — К.: Наукова думка, 2006. — C. 145.
  19. Іван Вишенський:
    « «и на полудне и полночи кождый отмЂнный своим голосом зовомый язык, а меновите греци, арапи, сЂверани, серби, болгаре, словяне, арабанаши, мултяне, богданци, москва и наша русь, — толко «християнин» »
    Іван Вишенський. Книжка. Українська література XIV—XVI ст. litopys.org.ua
  20. Клірик Острозький. Відпис на листа в Бозі превелебного отця Іпатія / Українська література XIV—XVI ст. — Київ: «Наукова думка», 1988. — С. 254—279.
  21. Клірик Острозький:
    « «Бы далъ Богъ отцу владыце побывати въ КримЂ, въ ПерекопЂ и у ОчаковЂ, обачилъ бы тамъ, яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, НЂмцы — всЂ неволницы байрамъ татарскій одностайне съ Татарами обходити по неволи мусятъ» »
    Острозькі письменники кінця 1590-х років / Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 173—194., Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией, Т. 19. — СПб., Изд. Сенатская типогр., 1903. — С. 408.
  22. Балушок Василь. Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях) // Матеріали до української етнології. — 2014. — Вип. 13. — С. 52-57.
  23. « Частокроть Русиновѣ земянъ тего повѣту нагабали о древо бартне, о соснове и о дубове. »
    Акты, относящиеся к истории Западной России, Том.1, — СПб., 1846, — № 189. — С. 224.
  24. Русини // Енциклопедія історії України: Т. 9. Прил — С / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», — 2012. — 944 с.
  25. Andreas Kappeler: Kleine Geschichte der Ukraine. Verlag Beck, München 2000, ISBN 3-406-45971-4, S. 21f; und Ricarda Vulpius: Nationalisierung der Religion. Russifizierungspolitik und ukrainische Nationsbildung 1860—1920. Verlag Harrassowitz, Wiesbaden 2005, ISBN 3-447-05275-9, S. 34.
  26. Рутени // Енциклопедія історії України. Т. 9 (Прил–С). — 2012.
  27. Роксолани // Енциклопедія історії України: Т. 9. Прил — С / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2012.
  28. Самоназви студентів з України-Рутенії в університетах Європи у XIV—XVIII століттях // Нудьга Г. Перші магістри і доктори: Українські студенти в університетах Європи XIV—XVIII ст. // Жовтень. — К., 1982. — № 4.
  29. Радянська Енциклопедія історії України — К: Головна редакція УРЕ, 1972. — Т. 4. — С. 465.
  30. Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954−1989.
  31. ЧЕРКАСИ, екзонім у російській мові 15–18 ст. для українських козаків // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2013. — 688 с.: іл.
  32. Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3700-3713.
  33. ЧЕРКАСИ, екзонім у російській мові 15–18 ст. для українських козаків // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2013. — 688 с.: іл.
  34. МАЛОРО́СИ, ів, мн. (одн. малорос, а, чол.; малороска, и, жін.), заст. Офіційна назва українців у дореволюційній Росії. // Академічний тлумачний словник української мови (1970—1980)
  35. Входження України під протекторат Російської держави — Історія України — Навчальні матеріали онлайн
  36. Рус-Руст. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Том 7
  37. Півторак Г. П. «Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»? /Походження українців, росіян, булорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. ISBN 966-580-082-5
  38. МАЛА РУСЬ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2009. — 790 с.
  39. Book: Украдене ім'я. Чому русини стали українцями
  40. Півторак Г. П. «Русь», «Росія», «Великоросія», «Малоросія»? /Походження українців, росіян, булорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. ISBN 966-580-082-5
  41. Матеріали до історії української козаччини / під заг. ред. М. Грушевського. — Львів: Накладом НТШ, 1908. — (Жерела до історії України-Руси / Археогр. коміс. НТШ ; т. 8) — Т. 1 : Документи по рік 1631. / зібрав і видав І. Крипякевич, 1908. — XI, 407 c. — С. 92.
  42. Петро Сас. Йосиф Верещинський / «Історія України в особах IX—XVIII ст.». — Київ: вид. «Україна», — 1993.
  43. Петро Сас. Політична культура суспільства / Історія української культури. У п'яти томах. Том 2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть). Київ, «Наукова думка», 2001.
  44. Wereszczyński J. Droga pewna. — Kraków, 1590 / Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. Вып. 1. — Киев: тип. Н. Т. Корчак-Новицкого. — 1911. — 404 с. — C. 5
  45. Wereszczyński J. Droga pewna. — Kraków, 1590 / Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. Вып. 1. — Киев: тип. Н. Т. Корчак-Новицкого. — 1911. — 404 с. — C. 7-9
  46. Яковенко Н. М. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.) // Міжкультірний діалог. Т. 1: Ідентичність. — К.: Дух і літера, 2009. — С. 57–95.
  47. « «Найбільша з усіх робота тепер — шукати способів як найскорше заспокоїти сю колотнечу. Панове українці вже повисилали до своїх підданих, запевнюючи їм свою ласку і закликаючи до послушенства; що справлять виправлені (до них) післанці, дам знати з найближчою оказією. Таборові остатки (з-під Берестечка) щодня зменшує шабля в. кор. милости; думаю, що не богато буде таких, що дістануться до дому limina patriae salutabunt)» »

    Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 9. Кн. 1. Киев, 1997. С. 310 (Примітки — 5-та примітка.)

  48. В. Черевкo. «Руський» і «український». — Газета Дїло, 04.05.1914.
  49. Станіслав Жолкевський. Pisma Stanisława Żołiewskiego, kanclerza koronnego i hetmanna z jego popiersiem. Nakł. W. Manieckiego, 1861. — С. 406—407, 432
  50. Konterfet cudowny i sila Kozaka Płachty, Ukraińca… w roku 1620 / J. Dzwonowski, Pisma Jana Dzwonowskiego, 1606—1625, wydał Karol Badecki, Kraków 1910. — Стор. 87
  51. Тарас Чухліб. Поняття «Україна», «Українці», «Отчизна», «Народ» в офіційному дискурсі Війська Запорозького: 1666—1672 рр. // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип.17. — Київ, 2017. — 50 стор.
  52. Балушок Василь. Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях) // Матеріали до української етнології. — 2014. — Вип. 13. — С. 52-57.
  53. Тарас Чухліб. «Отчизна наша Україна», «природні українські діти», «українська земля»: патріотична лексика гетьмана Петра Дорошенка // Наукові записки Кам'янець-Подільського Національного університету. Історичні науки. Т.26. — К-Под., — 2016. — С. 226—233.
  54. Тарас Чухліб. Поняття «Україна», «українські козаки», «український народ» в положеннях Андрусівського перемир'я та міжнародній офіційній документації 1667-го року / Україна між Польщею та Росією: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, приуроченої до 330-ї річниці Вічного миру (1686) і 350-ї річниці Андрусівського перемир‘я (1667) (23 грудня 2016 р., м. Київ) / упорядник Є. М. Луняк ; Музей гетьманства. — Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2016.
  55. Тарас Чухліб. «Усі жителі української породи…»: мовна та свідомісна еволюція поняття «народ» у Війську Запорозькому (друга половина XVII ст.). / Чорноморська минувшина: Записки Відділу історії козацтва на півдні України, випуск 12 /за ред. В. А. Смолія. — Одеса: Типографія «Друк Південь», 2017
  56. Тарас Чухліб. Поняття «Україна» та «Українний» в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1649—1659 рр.) / Т. Чухліб // Україна в Центрально-Східній Європі. — 2015. — Вип. 15. — С. 13-41.
  57. Балушок Василь. Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях) // Матеріали до української етнології. — 2014. — Вип. 13. — С. 52-57.
  58. Балушок Василь. Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях)// Матеріали до української етнології. — 2014. — Вип. 13. — С. 52-57.
  59. Євген Наконечний. Історична необхідність. / Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 3-є доповнене і виправлене видання. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, Львів, 2001. ISBN 966–02–1895–8.
  60. Балушок Василь. Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях) // Матеріали до української етнології. — 2014. — Вип. 13. — С. 55.
  61. « Із Царяграда, із Варшави і Москви, прибували посли з великими дарами єднати Богдана і народ Український уже вільний і сильний. Султан, окрім великого скарбу пріслав Богданові червоний оксамитовий жупан на горностаєвій хутрі кшалт княжої - порфіри, булаву і шаблю, одначе рада (окрім Славного лицаря Богуна) присудила єднати Царя Московського. »

    Офорт Тараса Шевченка «Дари в Чигирині» (1844). — Лікбез. Історичний фронт.

  62. « Це Успенська церква, прославлена в 1654 році прийняттям присяги на вірність московському цареві Олексію Михайловичу гетьманом Зіновієм Богданом Хмельницьким зі старшинами і з депутатами всіх станів народу українського. »

    (рос.) «Близнецы», 1855. // Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 4: Повісті. — С. 11-119.

  63. Балушок Василь. Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях) // Матеріали до української етнології. — 2014. — Вип. 13. — С. 52-57.
  64. Балушок Василь. Як русини стали українцями (трансформація української етнонімії в ХІХ–ХХ століттях)// Матеріали до української етнології. — 2014. — Вип. 13. — С. 52-57.
  65. Євген Наконечний. Історична необхідність. / Украдене ім'я: чому русини стали українцями. 3-є доповнене і виправлене видання. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, Львів 2001. ISBN 966–02–1895–8.

Джерела та література[ред.ред. код]