Римо-католицька церква в Україні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Римо-католицька церква в Україні
Katedra Łacińska Lwów 2008.jpg
Кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії
Центр Львів, Україна
Основна юрисдикція Україна Україна
Літургічна мова українська, латинська, польська, російська
Церковний календар Григоріанський
Єпархій 7
Навчальних закладів 7
Монастирів 96
Парафій 909[1]
Священиків 566
Ченців і черниць 695
Вірних 1% вірян України (2015)[2]

Ри́мо-католи́цька це́рква в Украї́ні (лат. Ecclesia Catholica Romana in Ucraina) — католицька церква латинського (римського) обряду в Україні. Складова частина Католицької (Вселенської) Церкви, що очолюється Папою Римським. Присутня на українських землях з X століття, від часів Київської Русі. За часів Речі Посполитої у XIV — XVIII століттях була одним із провідників західноєвропейської культури та науки в Україні. Набула поширення завдяки діяльності домініканців та єзуїтів. Одночасно використовувалася польською владою як інструмент полонізації українських еліт. Наприкінці XVIII — першій половині XX століття, в добу націоналізму, сприймалася українцями як польська церква. В радянську епоху зазнала переслідувань, діяла в підпіллі. Після здобуття Україною незалежності в 1991 року поновила свою офіційну діяльність. Станом на 2007 рік нараховує 7 дієцезій, 804 парафій, 3 вищі духовні семінарії, 12 єпископів[3] і близько 500 священиків, половина з яких іноземці. Кількість вірних — близько 1,5 млн чоловік. Від 2008 року очолюється львівським архієпископом Мечиславом Мокшицьким. Керується конференцією єпископів. Інформаційний офіс — Католицький Медіа-Центр. Найбільший паломницький центр — Бердичівський монастир. Головний навчальний заклад для світських осіб — Інститут Томи Аквінського в Києві.

Історія[ред.ред. код]

Традиційно поширення християнства на Русі пов'язують з іменем св. Апостола Андрія, який у І столітті проповідував у скіфів. У давньоруському літописі є згадка про його подорож по Дніпру. Проголошуючи Євангеліє на узбережжі Чорного моря, Апостол Андрій заклав також церковні громади і серед південних слов'ян. Але ті церкви знищили кочові племена готів у ІІІ столітті Збереглися християнські громади лише у Криму. Їх закріпив наприкінці I століття, перебуваючи там на засланні учень і наступник св. Апостола Петра Папа Римський Климент I. Будучи каторжником, він почав проповідувати спочатку серед рабів-греків, згодом учення Христа стало доходити і до східних слов'ян. Папа Климент I загинув у 100 р. у Криму мученицькою смертю. У 860 р. його мощі знайшли св. Кирило і св. Мефодій і привезли до Риму.

Праця грецьких та латинських місій дала свої плоди. Першим князем-християнином на українських землях вважають київського князя Аскольда, який був охрещений 867 року. На могилі вбитого Аскольда збудовано церкву св. Миколая, що може свідчити про те, що християнським ім'ям Аскольда було Миколай. Є підстави вважати, що князь отримав своє ім'я на честь Папи Римського Миколая I, який проводив активну політику у справі хрещення слов'ян і благословив переклади Біблії, здійснені Кирилом і Мефодієм слов'янськими мовами.

До середини X століття за часів князя Ігоря християнська община збільшилася, навіть будувалися церкви. У 954955 роках слов'янські місіонери охрестили вдову Ігоря княгиню Ольгу. Вона відправила послів до німецького імператора Оттона I з проханням прислати на Русь єпископів та пресвітерів. У 960 р. був призначений єпископом Русі Лібутій з Могунтського монастиря св. Албана. У 961 р. він помер, і того ж року до Києва прибула німецько-латинська місія на чолі з архієпископом Адальбертом (проголошений святим) з Тревірського монастиря. Онук Ольги князь Ярополк у 974 р. вислав послів до Оттона II, а у 977 р. направив послів до Папи, а Папа Бенедикт VII — своїх послів до Ярополка. Це було перше посольство з Риму на Русь. У Києві була заснована латинська дієцезія на чолі з архієпископом Боніфацієм (проголошений святим), яка проіснувала до 979 р.

Хрещення Київської Русі[ред.ред. код]


У 988 р. князь Володимир охрестив Русь. Хоча за часів Володимира Київська митрополія була дочірньою церквою Царгородського патріархату, Церква на Русі усе ж стала частиною Вселенської Церкви. Про це свідчать посольства з Риму, які привезли мощі святих Климента і Тита у Корсунь до князя Володимира у 988 р. Після хрещення, вже у 991 р. — нове посольство від Папи Іоана XV, у 1000 р. — посли Папи Сильвестра II привезли мощі католицьких святих Віта, Аполінарія, Бенедикта та ін. для церков, які масово будувалися на Русі.

Християнство зміцнювало владу князя, перетворювало Русь на могутню європейську державу. Крім церковних і політичних зв'язків з Апостольською Столицею і Заходом були також і династичні, започатковані Володимиром і перейняті його наступниками, зокрема,Ярославом Мудрим, чотири дочки якого одружилися з християнськими королями Норвегії, Угорщини, Франції та Німеччини. З Х до XIII ст. Русь визнавала першість Римського Престолу, а руський єпископат навіть після так званої Великої схизми патріарха Керулярія і розділення церков у 1054 р., не прийняв жодної постанови про відділення від Вселенської Церкви.

До кінця X ст. стали також християнськими сусідні держави — Польща (966 р.), Богемія та Угорщина. У 1009 р. була заснована Трансільванська дієцезія, одна з семи дієцезій Католицької Церкви Угорщини, яка містила у собі територію сучасного українського Закарпаття аж до початку XIV ст. З 1346 р., коли Закарпаття стало частиною Егерської дієцезії — складової частини Римсько-Католицької Церкви Угорщини, розпочалося будівництво багатьох костелів не лише у містах, але і у селах. У XIV ст. вже було понад 50 храмів та декілька монастирів, зокрема, першими у м. Берегове заснували свій монастир тамплієри. Згодом — домініканці і францисканці. Пауліни осіли у м. Кішберег у 1329 р., а у 1363 р. — поблизу Тячева.

Перші дієцезії у Києві[ред.ред. код]

Докладніше: Київський єпископ

У Києві католиків обслуговували ірландські бенедиктинці, які мали свій монастир і церкву. Активну місіонерську роботу проводили також домініканці. До цього ордену належали єпископи Герард (? — 1241), блаженний Віт (? — 1269), Генрик (13211350), Яків (? — 1377), Філіп (? — 1387), Михайло І Тріска (? — 1426), Андрій Краківський (? — 1434), Михайло ІІ (? — 1439), Іоанн (? — 1451), Михайло ІІІ (? — 1487), Мойсей (15071519).

І хоча латинські єпископи були у Києві вже з Х ст., перше єпископство у Києві виникло у 1321 р. за єпископа Генрика. Воно обіймало територію сучасних Східної та Південної України, включаючи узбережжя Чорного моря і частину сучасних Білорусі та Росії (територія Київського та Чернігівського князівств та приєднаних в половецьких війнах південних земель). Єпископів Київських Лібутія, св. Альберта, св. Боніфація, св. Бруно та їх наступників до 1321 р. називали єпископами Русі, з 1638 р. — єпископами Київськими та Чернігівськими, з 1789 р. — єпископами Житомирськими та Луцькими.

Перші дієцезії на Західній Україні[ред.ред. код]

Смерть князя Ярослава Мудрого і поступове дроблення Київської держави вплинули на становище західноукраїнських земель. У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галичину і Волинь в одну державу. Він успішно воював з половцями та іншими ворогами, приєднав Київ до Галицько-Волинської держави. Не відповідають дійсності твердження деяких істориків про те, що Роман був противником Риму. Багато джерел твердять про католицьку орієнтацію князя Романа (його мати — дочка польського короля — та дружина були католичками).

Папа Іннокентій III через кардинала Григорія у 1207 р. пропонує Галицько-Волинській державі тісні контакти, намагаючись об'єднати східноєвропейські народи з Римом. У своїх листах Папа Гонорій III у 1227 р. та Папа Григорій IX у 1231 р. закликають українських князів переходити на латинський обряд. У 1228 р. у Галичі поселилися домініканці, а у 1235 р. до Перемишля прибувають францісканці і закладають свій монастир.

Після татарської навали, яка почалася 1239 р., Захід гуртує протитатарську коаліцію, де особливу роль відводить Україні, і, зокрема, князю Данилові Галицькому. У 1253 р. папський легат Опізо з Мезано привіз корону від Інокентія IV і Данило був коронований на короля у Дорогичині. Князь з єпископами зложили присягу, а Папа гарантував непорушність візантійського обряду. Татари, дізнавшись про це, знову кинули орди на українські землі, але Данило відбив їх напад. Та через три роки, у 1256 р. Данило на вимогу татар пориває зв'язки з Римом, а Папа передає католиків, які жили на Червоній Русі, під юрисдикцію Люблінського єпископа, який мав генерального вікарія у Володимирі-Волинському.

Кількість громад (парафій) РКЦ в Україні

Українські землі у XIV-XV ст. внаслідок занепаду власної державності потрапляють у залежність від сусідніх держав. Велике Литовське князівство поглинуло Волинь і центральні українські території по обох берегах Дніпра. Втративши свою династію, у 1349 р. Галичина перейшла під владу Польського королівства. Протягом останніх десятиліть XIV ст. і впродовж XV ст. північно-східні землі підпадають під дедалі більший контроль Московського князівства.

У 1359 р. була заснована перша латинська дієцезія у Львові, але перший Львівський латинський єпископ Тома до Львова не доїхав. У 1367 р. вже існувала Галицька дієцезія, яку очолював єпископ Кристин (помер у 1370 р.), який відвідав Львів першим з латинських єпископів.

Папа Григорій XI буллою «Debitum pastoralis offici» від 13 лютого 1375 року остаточно заснував латинську митрополію і архідієцезію з осідком в Галичі. Через більшу віддаленість від татар у 1412 р. її осідок перенесено з Галича до Львова (булла «In eminenti specula» від 28 серпня 1412 р.). Першим митрополитом РКЦ у Галичі був архієпископ Матвій з Егера (1375 — +1380 рр.) — німець, який знав українську мову. Після нього Галицькими митрополитами були ще три архієпископи: Бернард (1384—1390 рр.), бл. Якуб Стшемє (Стрепа) (1391—1409 рр.), проголошений блаженним у 1790 р., та Миколай Тромба (1410—1412 рр.).

Створюються єпископства у Луцьку (1412 р.), Холмі (1417 р.), Володимирі-Волинському (1428 р.) та у Кам'янці-Подільському (1440 р.). На початок XV ст. латинська митрополія в Україні була сформована.

Після хрещення Русі протягом XI-XII ст. Київська православна митрополія поступово обійняла усі східнослов'янські землі, виводячи їх на церковну орбіту Візантії. Але Київська Русь залишалася відкритою і для інших впливів. Географічне положення зумовлювало контакти через торгівлю, військові дії та дипломатичні стосунки з Євразійським степом, балтійською Північчю, католицьким Заходом. У середньовіччі Київські митрополити і князі Русі контактували з РКЦ. Митрополити були присутні на соборах у Ліоні (1245 р.) та Констанці (1418 р.). Архієпископ Петро Акерович разом з Папою Іннокентієм IV відправляв у Ліоні Службу Божу. Митрополит Київський Григорій Цамблак, не визнаний Царгородським патріархом, з делегацією у 300 осіб брав учась у соборі в Констанці. Церкви, які проповідували Євангеліє, розуміли, що їх розкол суперечить волі Творця, тому відразу після розколу 1054 р. були спроби порозумітися та розв'язати спірні питання між східним і західним християнством. Флорентійська унія 1439 р. знаменувала тимчасове примирення, яке було схвалене Папою і Царгородським патріархом.

Флорентійська унія[ред.ред. код]

У 1458 р. давня Руська митрополія поділилася на Київську та Московську. Папа Пій ІІ проголосив грека Григорія архієпископом Києва, Львова і всієї Малої Русі. Межі Григорієвої юрисдикції включали 6 єпархій у Великому князівстві Литовському (Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська) та 3 єпархії у Польському Королівстві (Перемиська, Холмська, Галицька). Папська булла також засвідчила, що Рим не має жодних ілюзій щодо перспектив Флорентійської унії у Великій Русі під схизматичним правлінням Йони Московського. З 1458 до 1596 року (Берестейського собору) землі Київської митрополії збігалися з кордонами династично об'єднаних держав — Польщі і Литви. І хоча Флорентійська унія для Візантійського та інших східних патріархів була великим досягненням (знаменувала поєднання з Римською Церквою), для Української Церкви вона була менш успішною. Головні причини невдачі — політичний тиск та несприятлива церковна ситуація, зокрема, здобуття турками Царгорода у 1453 р. та автокефалія Московської церкви і поширення її юрисдикції на українські території.

Берестейська унія[ред.ред. код]

Докладніше: Берестейська унія
В Києві XVII ст. були два муровані католицькі костели — бернардинський та домініканський. Останній проіснував у перебудованому вигляді навіть до XX ст.

Метою Берестейської унії 1596 р. було об'єднання Київської Православної Церкви з Римським Престолом. Від латинської сторони ідею унії підтримали єзуїти Петро Скарга, Антоніо Поссевіно, Апостольський Нунцій. Булла Климента VIII 'Великий Господь' підтвердила адміністративне і церковне рішення Київського митрополита Михайла Рогози про унію Римсько-Католицької Церкви та Київської православної митрополії у межах Польсько-Литовської держави. Собор у Бересті викликав спротив деяких Православних Церков. У 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан ІІІ таємно висвятив 7 православних єпископів з митрополитом на чолі для всіх єпархій, котрі вже займали уніатські єпископи. Переяславським договором гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р. Україну віддано під протекторат Москви. Розділ Польщі у XVIII столітті для територій, які відійшли до Росії, означав загибель унії. Для уніатських єпископів на австрійській території у XVIII ст. Папа Римський заснував спеціальну церковну провінцію Галич.

Ідея об'єднання церков двох обрядів дала приклад подвижництва — життя та мученицьку смерть полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича, вбитого 1623 р. фанатиками у Вітебську. У 1643 р. Урбан VIII проголосив мученика Йосафата блаженним, а Пій IX у 1867 р. — святим. Йосафат Кунцевич — єдиний загальнокатолицький український святий. Його мощі у 1916 р. були знайдені на Холмщині і привезені до Відня, де перебували до 1944 р. у церкві св. Варвари, а потім перевезені до Рима до собору св. Петра.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Адміністративно-територіальна структура Римо-католицької церкви в Україні
Назва Області
Львівська архідієцезія Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська та Чернівецька
Києво-Житомирська дієцезія Київська, Житомирська, Черкаська та Чернігівська
Кам'янець-Подільська дієцезія Хмельницька та Вінницька
Луцька дієцезія Рівненська та Волинська
Мукачівська дієцезія Закарпатська
Одесько-Сімферопольська дієцезія Одеська, Херсонська, Кіровоградська, Миколаївська та Крим
Харківсько-Запорізька дієцезія Харківська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Полтавська та Сумська

Статистика Церкви[ред.ред. код]

За останні роки структура Римсько-католицької церкви в Україні (РКЦ) набула усталеної форми. Так, у 2009 році РКЦ нараховувала у своєму складі 907 організацій, у січні 2013 року її мережа складається із 1110 структур (203 організації або 18,2 відсот. приросту за 4 роки). На початок 2013 року релігійні організації РКЦ становлять 22,1 відсот. католицьких осередків країни або 3,0 відсот. від всіх релігійних організацій держави. Переважна більшість релігійних структур РКЦ діють на заході держави, зокрема у Львівській (163), Хмельницькій (153), Житомирській (145), Вінницькій (131), Закарпатській (100), Тернопільській (91), Івано-Франківській (37) областях. Нині РКЦ має у своєму складі Львівську архидієцезію та 6 дієцезій, 18 чернечих управлінь, 925 громад (621 священнослужитель, із них 260 іноземців), 105 монастирів (648 ченців), 41 місію, 5 братств, 9 духовних навчальних закладів (614 слухачів), 521 недільну школу. Діяльність РКЦ висвітлюють 13 періодичних релігійних видань[4].

Критика[ред.ред. код]

  • Згідно з повідомленням сайту «Релігія в Україні», 27 вересня 2011 року в інтерв'ю радіо «Polonia» голова українських римо-католиків, архієпископ-митрополит Мечислав Мокшицький заявив, що «Греко-католицька церква… попросту загарбала наші церкви». Це викликало вкрай негативну реакцію як греко-католицької, так і римо-католицької громадськості. Проте Мокшицький не надав ні вибачень, ні спростування заяви[5].
  • 6 березня 2013 року Мокшицький відмовився підписати спільну заяву католицьких єпископів греко-католицького та римо-католицького обрядів України з нагоди 70-річчя Волинської трагедії, поклавши провину за трагедію на українців. Архієпископ зазначив, що формула «вибачаємо і просимо пробачити», запропонована українськими греко-католиками, є неприйнятною. Українська сторона мусить «вибачатися і прохати вибачення» у поляків, а не вибачати[5][6].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]