Архітектура України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ξ

Архітекту́ра Украї́ни — сукупність усіх сучасних та історичних пам'яток, що мають архітектурну та історичну суспільну вагомість.

Зміст

Стародавня архітектура[ред. | ред. код]

Керч, Царський курган, архаїчне склепіння

Архітектурна традиція на теренах України пройшла довгий історичний шлях розвитку. Найдавніші пам'ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із узбережжя Чорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е. До таких більших міст належали Тіра над лиманом Дністра, Ольвія над лиманом Південного Буга, Херсонес коло сучасного Севастополя, Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія напроти Керчі, Тамань, Танаїс коло сучасного Ростова-на-Дону й багато інших. Рештки архітектурного комплексу Більського городища (VII–III ст. до н. е.) вчені ідентифікують з прадавнім містом Гелон, описаним Геродотом.

Дослідження збережених незначних решток античних будов та інших мистецьких творів вказують, що спочатку у VIII — VI ст. до н. е. Причорномор'я мало вплив т.зв. іонійського стилю, а з V ст. тут поширюються зразки афінського та з початком нової ери до II ст. римського будівництва. Знайдені фундаменти оборонних мурів міст (Ольвія, Пантікапей, Німфей, Горгіппія), житлових будинків, храму Аполлона в Ольвії й різні уламки колон, капітелей тощо вказують на відмінність їх від чисто грецьких зразків — аттічних і малоазійських. Особливий інтерес мають гробівці (наприклад, у Керчі) зі склепінням, зложеним з клинуватого каміння. Цей новий на той час конструктивний засіб перекриття не був відомий у самій Греції, а лише в деяких грецьких колоніях, наприклад, в Александрії.

Після навали різних кочівників, ще зруйнували грецькі міста, монументальне будівництво починає наново розвиватися в Причорномор'ї у IV — VII ст. за т.зв. старохристиянської й ранньовізантійської доби. Причому християнські храми постають саме в колишніх грецьких містах, а навіть почасти з матеріалів давніших грецьких, античних будов. Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес. Яких великих розмірів воно досягало, свідчать збережені рештки фундаментів і частин стін 27 церков і каплиць. Найстарші церкви були центричного типу — у формі рівнораменного т. зв. «грецького хреста», що вказує на східні впливи, далі базиліки VII — IX ст. римського типу, що у свій час були поширені на цілому Сході, округлі будови (т. зв. ротонди) V — VI ст., хрестильні каплички й середній між базилікою та хрещатою будовою тип будов. Усі будови перекривалися, очевидно, дерев'яною стелею, а склепіння мали лише апсиди (вівтарне заокруглення) й менші ротонди. Знайдені рештки і фрагменти різних мозаїк і різних деталей указують, що архітектурне мистецтво стояло тут дуже високо та приходило сюди головно з Греції, Малої Азії та Кавказу. Краще збережена церква Св. Івана Предтечі в Керчі (XIII ст.) близько стоїть до вищезгаданого середнього типу, але з виразнішим поділом на три частини (чи т. зв. нави), з чотирма колонами, що підпирають одну середню баню.

Домонгольська архітектура України — Русі[ред. | ред. код]

Середньовічна архітектура[ред. | ред. код]

Софійський собор, Київ, 1017/1037. Спочатку побудований у візантійському стилі, у 18 ст. реконструйований у стилі українського бароко

Автентична українська архітектура почала формуватися у IX–X ст., коли на теренах України виникла централізована держава — Київська Русь. Спочатку всі споруди — укріплення, палаци, церкви — будувалися з дерева. Основною структурою будівель спрадавна був зруб, зведений з горизонтально покладених колод із шатровим верхом. Традиція спорудження зрубів збереглася аж до початку XX ст. Навіть сьогодні подібні зруби використовуються під жилі приміщення, їх можна побачити, приміром, у Чернігові.

Разом з прийняттям християнства в Київській Русі з'явилися будівлі візантійського стилю, найкращим прикладом якого є Софійський собор у Києві (XI ст.), що зберігся до нашого часу, зазнавши, втім, суттєвої барокової перебудови. Візантійський стиль на Русі почав активно реформуватися у співдії з автентичними уявленнями про будівництво й орнаментування. Внаслідок такого реформування з'явилися витягнуті вгору бані київських церков, специфічна кольорова гама розписів, фресок і мозаїк.

Найдавнішою церквою України, що збереглася лише у фундаменті, є Десятинна, побудована Володимиром Великим близько 988–996 рр. Це була тринавна будова з широким опасанням (галереями) навколо, всередині пишно прибрана мармуровим обличкуванням, різьбами, кахлями, фресками й мозаїками. З літописів відомо, що вона завалилася в 1240 році під час облоги Києва Батиєм.

Звичайний тип більших церков X — XIII ст. — це тринавні церкви з трьома напівокруглими чи гранчастими апсидами (заокруглення з боку вівтаря), з двома або трьома парами стовпів. Між першою від вівтаря та другою парами стовпів через цілу церкву проходить поперечна неф. Середня найширша нава — такої самої ширини й висоти, як і поперечна нава (прохід); на перехресті їх угорі виводилася найбільша баня з верхньою точкою цілої церкви. Менші церкви були, можливо, однонавні з апсидою зі сходу. В Західній Україні виводилися також ротонди — округлі будови.

Характерною рисою багатьох церков були т. зв. опасання, тобто галерейки, що оточували будову з трьох боків (крім сходу), які зберегалися після в українському дерев'яному будівництві. Нерідко із західного причілку підносилися дві могутні вежі або одна вежа в північно-західному куті будови. Завершували будову одна, рідше 5 (або 9) бань округлої, еліпсової й гранчастої форми. Загальні маси і зв'язаний із ними зовнішній вигляд будови завжди відповідали внутрішнім просторовим формам, так що навіть форма даху й бань назовні точно відповідала внутрішній. Згідно з цим, чисто конструктивним, законом архітектурного мистецтва будови загалом мали мінімальну кількість декоративних прикрас, а де вони й були, то відповідали логічному змісту окремих конструктивних частин будови.

Хотинська фортеця у м. Хотин, Чернівецька область, початок 1400 рр., збудована на місці поселення Київської Русі XI ст.

Після татаро — монгольської навали будівництво на території України підпорядковується завданням оборони. У XII–XV ст. будуються переважно фортеці з баштами, укріплені монастирі, замки у Кам'янці-Подільському, Львові, Луцьку, Кременці, Білгороді-Дністровському. Їхні стіни високі та неприступні, але на деяких можна побачити декоративний орнамент у вигляді української плахти або вишиванки, викладений з червоної цегли. Найкращим прикладом є Хотинська фортеця у Чернівецькій області зі стінами 30-35 метрів, який чудово зберігся до сьогодні.

Монастирі-фортеці XV століття теж схожі на замки. Головний собор монастиря стояв або посеред двору, або в системі оборонних стін. Храми були обов'язково пристосовані до оборони, адже нерідко траплялося, що вони ставали притулком від ворога не лише для ченців, але й для мирян.

Готика в Україні[ред. | ред. код]

Один з найцікавіших періодів історії архітектури України — кінець XIV — перша І половина XV століття. На західних землях, які менше за інші потерпіли від монголо-татарської навали, тоді зростають міста, розвиваються ремесла й торгівля. В українські міста прибуває багато поселенців, переважно німців, які принесли в мистецтво, а зокрема в архітектуру, нові стильові форми.

Розквіт катедральної готики в Україні припадає на часи правління короля Владислава II Ягайла (13861434).

Серед культових споруд переважали католицькі храми. Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Латинський кафедральний собор у Львові — пам'ятка архітектури національного значення. Готичну складову підкреслює високий шип даху. Дзвіниця на головному фасаді має барокове завершення і розташована асиметрично, бо другу дзвіницю недобудували. В інтер'єрі високі сніпчасті колони підтримують стрільчаті арки і склепіння з готичними нервюрами. Стіни і склепіння вкриті численними фресками. Будівництво собору розпочалося 1361 (за іншими даними — 1370) на кошти короля Казимира Великого. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахім Гром, Амброзій Рабіш; одним із найтурботливіших опікунів будови в міських актах названо Петра Штехера. Об'ємну композицію храму витворено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частині) та корпусу нав (власне молитовній залі).

У 1527 р. під час великої львівської пожежі згоріло практично усе готичне місто. Постраждала також і кафедра — особливо західна її сторона та вежа. Відбудовою храму зайнялися вже ренесансні архітектори, що вплинуло на майбутній вигляд споруди.

На Закарпатті готичні споруди будувались угорською церковною владою. До нашого часу збереглись готичні церкви XIV–XVI ст. — Св. Єлизавети в Хусті, Вознесіння та Св. Франциска у Виноградові, Хрестовоздвиженська у Береговому, cв. Мартина в Мукачеві, Серця Іісуса в Бене, Св. Духа в Четфалві та інші.

Ренесанс[ред. | ред. код]

Ренесанс у Львові[ред. | ред. код]

Львів, Міський арсенал і вежа Корнякта, фото 2013 року.
Докладніше: Павло Римлянин

У XVI–XVII ст. в Україні розповсюдився стиль Ренесансу. Найяскравіше він відобразився в архітектурі Львова. На одній з центральних площ цього міста майже повністю зберігся ренесансний ансамбль будинків, естетичною домінантою його є так звана Чорна кам'яниця — чорна будівля в оточенні світлих. Нашарування епох та поєднання різних архітектурних стилів в архітектурному ансамблі Львова роблять місто справжнім музеєм просто неба. Історична центральна частина Львова зарахована ЮНЕСКО до культурної спадщини людства.

Фортеці та замки[ред. | ред. код]

Докладніше: Замки України
Поморянський замок, Львівська область


Бароко[ред. | ред. код]

Проект В. Растреллі. Палац К. Г. Розумовського для Глухова.
Палац Санґушків (Ізяслав), поземний план, арх. Паоло та Якуб Фонтана
Маріїнський палац у стилі бароко, Київ, арх. В. Растреллі, 1750—55 рр. Державна резиденція Президента України
Палац Потоцьких, Кристинопіль (Червоноград)
Олесько. Католицький храм монастиря капуцинів

. церква Різдва Богородиці, 17931806 рр. Бароково-класичний стиль.

Прихід Ренесансу мав також велике значення для подальшого розвитку українського зодчества, особливо українського бароко. Барокове мистецтво й архітектура, що були вершиною мистецьких досягнень у західній та східній Європі, отримали високу оцінку в Україні XVII ст. і, поєднавшись тут з місцевим мистецтвом, особливо цегляною кладкою, створили новий неповторний стиль українського бароко. Завдяки активній будівельній діяльності гетьмана Мазепи, стиль бароко в Україні ще називається «Мазепинським стилем». На жаль, більшість шедеврів українського бароко не збереглися — частково через більшовицьку політику руйнації храмів, частково через руйнацію під час Другої світової війни, частково через те, що специфічне відгалуження цього стилю — так зване «козацьке бароко» — було представлене дерев'яними церквами.

У XVIII столітті в українському бароко відбувалися зміни — фасади штукатурили та прикрашали ліпниною, прикладом чого є Покровська церква збудована за проектом українського архітектора Григоровича-Барського.

Бароко — стиль архітектурних ансамблів. Більшість ансамблів українських монастирів складалося в різні часи, часто — ще в давньоруський період, але їх остаточне формування відбулося в епоху бароко, коли всім будівлям надавалося єдине стильове обличчя (монастирі Придніпров'я та Лівобережжя України, Софійський ансамбль, Видубицький монастир у Києві).

У цей же час за проектом італійського архітектора Растреллі було збудовано Маріїнський палац, що є сьогодні державною резиденцією Президента України.

Українське бароко[ред. | ред. код]

Докладніше: Українське бароко
Седнів ( Чернігівська область ), Воскресенська церква з дзвіницею, фото 10.08.2 2014.

Дерев'яна архітектура XVII - XVIII ст.[ред. | ред. код]

Миколаївська церква в с.Данилово.


Барокові католицькі храми[ред. | ред. код]

Докладніше: Бароко в Україні
Старий Загорів, Волинська обл. Католицький храм, Різдво-Богородицький монастир.
Бучач. Здвиженська церква, фасад

Класицизм[ред. | ред. код]

Покинута садиба Хомутець. Фото 2008 року
Самчики, Хмельницька область.
Вознесенська церква (Ромни), Сумська обл. унікальна за розплануванням та формою, 1801 р.

Наприкінці XVIII і в XIX ст. український народ на теренах Російської імперії зазнає найгірших днів, царська влада поступово, але рішуче й жорстоко, ліквідує автономність України, скасовує військо, гетьманат та цілий автономний адміністративний устрій. Національний і культурний гніт відбивається в значній мірі й на мистецькому житті України.

З кінця XVIII ст. в Російську імперію прийшов класицизм, так званий «міський стиль», завдяки якому стало можливим масове будівництво державних споруд при обмеженому кошторисі та органічність міської забудови.

У 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви будь якого типу, окрім загальних для імперії, зокрема заборонялися церкви українського типу. Типізація була викликана необхідністю масового будівництва церковних споруд та її уніфікації, з іншого боку більшість проектів церков тих часів не були дуже різноманітними.

На межі XVIII–XIX століть характерними зразками класицизму були величаві палати гетьмана Кирила Розумовського в Почепі (проект Де ля Мото, арх. О. Яновецький), Яготині (проект Менеласа), Глухові (арх. Андрій Квасов) й Батурині (проект Андрія Квасова, арх. Чарльз Камерон). Величезних розмірів палата в Почепі, збудована у 1796 р., дає широку площу спокійних архітектурних мас, але із сухими й одноманітними лініями деталей. Зате справжнім мистецьким витвором є палата в новій столиці України — Батурині, побудована в 1799 — 1803 рр., де вже помітні впливи стилю Людовіка XVI. Не менш цікава величезна садиба Завадовського в Ляличах (арх. Джакомо Кваренгі, 1794—95), де цілий комплекс будов створює колосальне півколо, а головний корпус має витончені форми т.зв. палладіанства — типу Вілла Ротонда поблизу Віценци в Італії.


З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки). В заложенні вони переважно хрещатої форми.

Досить поширеним був в цей час також ротонд із колонами або без них, яскравих форм класицизму, як церкви в с. Кукавці (1806) і м. Шатові на Поділлі, Різдва на Подолі в Києві (1809), «Аскольдова могила» в Києві (1810), церква Гощівського монастиря (1842) та ін.

На початку 1800-х років були затверджені типові фасади, що були розроблені у Петербурзі і поширювалися у вигляди альбомів. Це сприяло загальній якості проектів, органічності забудови, яка мала споріднений вигляд, швидкості надання дозволу на будівництво. Спільно з тим залишалася можливість створення окремих коштовних споруд за індивідуальними проектами, які розглядалися спеціальною комісією. Певним недоліком будівництва згідно альбомів Височайше затверджених фасадів була обмежена кількість доступних проектів та відсутність оновлення альбомів. Наступні випуски альбомів відбулися у 1840-х роках, що призвело до припинення використовування класицизму, адже нові проекти були виконані у неоренесансній тематиці.

Садиби доби класицизму[ред. | ред. код]

Дніпро, колишній палац Потьомкіна (згодом Будинок відпочинку Ім. Ілліча,. фото 1927 р).

Файл:Палац К.Розумовського у Батурині-2009.jpg|м.Батурин. Палац Розумовського, бічний фасад Файл:Sokyryntsi Park4.JPG|Сокоринці, Чернігівська область. Файл:Palac 5.jpg|Микулинці, палац графів Реїв, бічний фасад. Тернопільська обл. Файл:Kachanovka palace.JPG|Качанівка (національний історико-культурний заповідник), Чернігівська обл.

</gallery>


Архітектура середині ХІХ ст. та занепад архітектури[ред. | ред. код]

На початку 1840-х років у Петербурзі були затверджені нові альбоми типовіх фасадів, які ознаменували кінець стилю класицизм. Нові проекти були виконані у неоренесансних формах. Дані проекти використовували до 1857 року, коли була скасована необхідність притримуватися альбомних фасадів. У наслідок цього стало можливим складання проєктів будь якого рівня гіршості, але з іншого боку відкривались нові горизонти для коштовного будівництва. Однак економічна криза у Російській імперії не сприяла будівництву високоякісних споруд, і лише з 1880-х почалося поступове покращення.

У 1850-х виникли зміни і у церковному будівництві. У Російській імперії у той час постав націоналістичний напрям псевдо-російського стилю, при цьому продовжували ігноруватися особливості сакрального будівництва України. Цей стиль насильно впроваджувався в Україні, як в церковному будівництві (собори в Житомирі, Харкові, Катеринославі та ін.), так і у державних спорудах, а занепад архітектури 1860-х - 1870-х нерідко давав низькоякісні зразки. До цього часу належать урядові «реставрації» дорогоцінних пам'яток будівництва княжої добі", тоді ж були розібрані й знищені будови Херсонеса IV–X ст., Десятинна церква в Києві X ст, перебудовані кафедра у Володимирі-Волинському XII ст., церква в Овручі XII ст. та інші, а на їхньому місці були збудовані безвартісні будови ніби у «псевдовізантійському» стилі.

На західноукраїнських землях, що були під Австро-Угорщиною, течія романтизму впроваджувала переважно форми романського (т. з. Rundbogen) та готичного стилю. Правда, були спроби українських архітекторів додавати деякі мотиви «свої», тобто візантійські, але через брак свого мистецького центру та особливо школи, ці спроби були здебільшого невдалі.

Львівська цитадель (1852-1854 рр.)[ред. | ред. код]


Історизм в Україні[ред. | ред. код]

Докладніше: Історизм
Будинок жіночої гімназії, Чернігівська область, Новгород-Сіверський, вул. Майстренка, 2

Застосування історичних стилів спостерігалось ще у І-й половині ХІХ ст. у рамках хвилі романтізму, коли особливу популярність набула неоготика. Однак такі проекти затверджувались окремо - неоготичні візірці були відсутні у альбомах височайше затвердженних фасадів. Якісний ривок відбувся у наслідок затвердження нових альбомів проектів фасадів у 1840-х роках, де використовувався суцільний руст, аркові вікна, та інше. Черговою вехою було скасування у 1857 році обов'язку притримуватися альбомних фасадів, однак згодом у Російській імперії настала економічна криза, що зовсім не сприяло будівництво багато оздобленних споруд. З 1870-х років все більше з'являється рясно оздоблених будинків заможних домовласників, з другий половини 1890-х певні будинки отримають навіть надмірну кількість оздоблення, отримує популярність необароко, що дозволяє створювати як можна більше рясне оздоблення.

Модерн (сецесія)[ред. | ред. код]

Наприкінці ХІХ ст. Європі виникає новий напрям в мистецтві, та, зокрема, в архітектурі — модерн. Основними школами модерну були бельгійська школа Ектора Орта та віденська Отто Вагнера, які мали світовий вплив. Також існувало декілька локальних шкіл, які мали обмежене пощирення. В Західній Україні, як складовій частині Австро-Угорської імперії переважала архітектура віденського сецесіону (на місцевом діалекті для стилю використовувалась назва "сецесія"), але у частині королівства Угорщина (ніні Закарпатська область) спільно з тим набув пощирення угорський модерн. В частині України, що була підпорядкована Російській імперії були популярні як бельгійська школа, так і віденський сецесіон, причому останній набув більшого поширення ближче до 1910-х років.

На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський.

Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Католицький храм св. Миколая, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).

До найбільш розповсюджених зразків архітектури на теренах України належать зразки пам'яток сецесії. Саме на цей період припало масове будівництво залізничних вокзалів, крамниць, театрів, каплиць і церков, пересічної забудови з цегли, бетону чи дерева. Відносна наближеність до сьогодення та трагічна історія України в 20 столітті не сприяла ні збереженню пам'яток доби сецесії, ні сталій уяві про мистецьку вартість і коштовність пам'яток доби. Вони масово гинули в часи війни 1941-1945 років, активно розбиралися в повоєнну пору, знищуються досьогодні. Увагу привертають лише унікальні, ексклюзивні зразки української сецесії (модерну). В Україні до початку 21 ст. не було створено ні капітального переліку пам'яток сецесії, ні значних наукових монографій, присвячених добі сецесії. Дерев'яна архітектура України доби модерн залишилась маловідомою сторінкою історії навіть для фахівців.

Добре предсталена віденська школа Отто Вагнера, окрім продражання його школі, у Одесі був скопійований фасад будинку у Флорідсдорфі (арх. фон Діц), у Чернівцях проект відділення ощадної каси виконав безпосередньо учень Вагнера Ґуберт Гесснер, що є єдиним відомим зразком сецесіону в Україні від архітектора столічного рівня. Також у Чернівцях віденське бюро "Фельнер і Гельмер" спорудило за повторно застосуємим проектом міський театр.

Серед визначних митців, що працювали в стилі сецесія, низка архітекторів Львова, Харкова, Києва, Вінниці, Одеси, Дніпропетровська, Маріуполя, Ялти, Гурзуфа:

Ретроспективізм[ред. | ред. код]

На відміну від Бельгії та Австро-Угорської імперії у Німеччині і сканднавських країнах у місце нового стилю зайняв ретроспективізм або національній романтизм, що базувався на національних архітектурних особливостях. В Україні ретроспективізм набував популярності завдяки національним меньшинам - німцям та полякам, а також перебування Петербургу під впливом культури сусідніх країн. За відсутності чіткої класифікації національний романтизм у ряді випадків відносять до модерну, зокрема у росії ретроспективізм країн Балтії отримав назву "Північний модерн".

Найбільш сильний вплив ретроспективних течій спостерігався у Одесі, де мешкала велика і заможна німецькомовна діаспора, а також працювало декілька архітекторів - німців. У 1901 році був збудований будинок швейцарця Флоріана Скведера, у 1902 - 1903 роках у формах німецького необароко було споруджено німецький клуб "Гармонія". Пізніше з'явилися особняки родини Лемме та інші.

У Києві одним з найбільш виразних зразків скандинавської архітектури є особняк Аршавського.

Безпосередньо у Російській імперії поступово набував популярності неокласицизм, який успадковував риси, що були характерні для класицизму російської імперії. Таким чином спільно з неоросійським стилем місцеві форми класицизму можна вважати наслідком російського національного відродження, але якщо неоросійський стиль базувався на народній архітектурі, то неокласицизм враховував особливості архітектури панських маєтків і тому мав краще поширення і використовувався при проєктуванні банківських, та інших громадських споруд та коштовних прибуткових будинків.

Український модерн[ред. | ред. код]

Розвиток національної самосвідосості привів до появи національних стилів, які у тій або іншій мірі поєднували ретроспективні течії та модерн. Одним найяскравіших зразків був фінський романтизм, який оперався на народну дерев'яну та кам'яну архітектуру. Художні засоби фінського романтизму виявилися достатьно потужними і були використані для утворення стилів інших країн, зокрема України, Угорщини та Росії.

На початку 1900-х років у Росйській імперії Харкові виник український модерн, який відтворював особливості українських хат і церков і народне художнє мистецтво. Деякі дослідники називають стиль «Українським архітектурним модерном», спрощено - УАМ і відносять до нього навіть ретроспективізм 1920-х років. Програмним твором українського модерну стала будівля Полтавського губернського земства, арх. В. Кричевський, 1903 - 1908 рр. Найвідоміші споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна. Замість цього у якості народного стилю впроваджувався неоросійський стиль, який також виник під впливом фінського романтизму. У неоросійському стилі будувалися відділення селянських банків та деякі храми, зокрема у Почаївській лаврі або на місці Полтавської битви. Незважаючи на це українська спільнота у Києві не залишала намагань поширити український стиль і таким чином було споруджено декілька навчальних закладів та прибуткових будинків, зокрема будинок М. С. Грушевського. Поодинокий випадок застосування українського модерну на півдні України зустрічається у Одесі, де архітектор Пономаренко у 1911 - 1912 роках спорудив кооперативний житловий комплекс Товариства домовласників. Первісний проект передбачав набагато більш виражений український стиль, ніж було реалізовано. Для споруд комплексу характерні дахи з великими виступами, наявність специфічного рослинного оздоблення огорож сходів та трапецоїдні форми верхньої частини деяких віконних отворів.

За зразком Харкова у Австро-угорській частині українці намагалися створити національний стиль на базі віденського сецесіону, гуцульських та закопанських мотивів - найбільш відомим твором став будинок страхового товариства "Дністер", арх. Т. Обмінський, І. Левинський, 1905 - 1906 рр.


Неоросійський стиль[ред. | ред. код]

Чернігів. Дворянський банк, арх. О. І. Фон-Гоген, 1910 - 1913 рр.
Новомиргород, міська лікарня, 1910 р.

Ще у ІІ-й половині ХІХ ст. національне у архітектурі Росії визначав псевдоросійський стиль. Він не вважався достатньо шляхетним і на початку ХХ ст. у якості більш мистецької альтернативи під впливом фінського романтизму виник неоросійський стиль. У неоросійському стилі будувалися переважно споруди за державним замовленням: відділення селянських банків та деякі храми, зокрема у Почаївській лаврі або на місці Полтавської битви. Стиль мав неравномірне поширення, на півдні України він був зовсім не популярним.

Дерев'яна архітектура кінця ХІХ - початку ХХ ст.[ред. | ред. код]

Чернігів, Україна, фігурна лиштва доби сецесії, фото 2013 р.

Довгий час дерев'яна архітектура даного періоду залишалась невідомою навіть для фахівців. Особливо рідкими є дерев'яна архітектура у стилі модерну. Коротка доба сецесії не сприяла створенню значної кількості дерев'яних сакральних і світських споруд в подібній стилістиці. Частка з них поруйновані в роки громадянської війни і в роки 2-ї світової. Серед збережених —


Пересічна і народна архітектура в Україні[ред. | ред. код]

Екологічно чиста архітектура українців, село Яновщина, де народився М. Гоголь. Фото 2015 року, стара поштівка
Хата-музей письменника Олеся Гончара в селі Суха Кобеляцького району Полтавської області
Колишня дерев'яна церква, село Пищики Сквирського району Київської області, 1745 р. Використовується як Музей українського рушника ( Переяслав-Хмельницький).

Архітектура міжвоєнної доби[ред. | ред. код]

у Західній Україні[ред. | ред. код]

Трускавець. Вілла Гопляна, арх. Я. Семкович, 1925 - 1926 рр. (нині Художній музей Михайла Біласа)

Архітектура польської України визначалася достатьо сухим функціоналізмом, на що відогідно впливало захоплення польськими архітекторами німецькою школою Баухаус. Також неабув поширення неокласицизм, а у 1930-х роках - ар-деко.

на Буковині і Буджаку[ред. | ред. код]

Після встановлення румунської влади будівництво велося у дусі функціоналізму та у характерних для Румунії пластичних формах ар-деко. Будівництво велося переважно у Чернівцях, як у історичному центрі, так і у нових кварталах. У 1930-х набув популярності неорумунський стиль, який відтворював характерні риси давньої румунської архітектури. Особливий вигляж отримали румунські православні церкви із спіралевидними банями. Наприкінці 1930-х набув поширення тоталітарний стиль, як наприклад у будівлі на Театральній площі.

у Закарпатській Україні[ред. | ред. код]

Після надходження Закарпаття до Чехословаччині по всій країні почалася активна розбудова міст у характері чеської архітектури, зокрема у стилі кубізму. Проекти виконували чехословацькі архітектори. Особливо потужною було будівництво у центрі краю - Ужгороді, центральні вулиці якого наповнила кубістична забудова. Був створений новий укрядовий центр - Галагов, який отримав радіальне планування. Ближче до 1930-х років все більша перевага віддавалася функціоналізму. Після захопленя Закапрпаття Угорщиною характер нової забудови змінився на притаманний данній країні.

у УСРР у 1919 - 1932 рр.[ред. | ред. код]

Ще на початку ХХ ст. найбільш прогресивні архітектори бачили майбутнє архітектури у повній відмові від ліпного оздоблення. Певних успіхів досягли віденські архітектори Адольф Лоос та Отто Вагнер, який не тільки розробив власну систему художніх засобів модерну, але пішов у дослідженнях далі експериментуючи із зменшенням кількості оздоблення. У Великобританії у цьому руслі працював архітектор Рене Макінтош. Таким чином перед початком першої світової війни вже були визначені основні художні засоби модернізму, але громадськість ще сприймала його у якості експерименту віддаваючи перевагу різноманітним ретроспективним течіям 1910-х років.

Світові експерименти з визначенням нової архітектури були підтримані Харківським архітектором О. Гінзбургом, який спорудив в місті декілька модерністичних будівель, а також будівлю клубу у Дніпропетровську.

Після Жовтневої революції у мірі на зміну епохи модерна приходить епоха Модернізму, яка в Радянської Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючи споруди цієї доби були побудовані в Першої столиці Української республикі — Харкові (будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки партапарату в районі «Липки», Перший будинок Лікаря).

у УСРР у 1932 - 1941 рр.[ред. | ред. код]

м. Дніпро. Центральний універсальний магазин в стилі ар-деко, 1939 р.
Будинок Кабінету міністрів України, 1936-38 р., арх. І. Фомін

В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багато архітекторів-конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, але архітектура сталінського історизму набула національних українських рис.

В 1936–1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок НКВС, нині Кабінет міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР (проект В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація Президента України (проект С. Григор'єва).

Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору, відбудовані.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

Після захоплення України німецькими та румунськими військами будивніцтво цівільних об'єктів практично не здійснювалось, проте зводились інжерені споруди. Також були відновлені деякі важливі споруди. На Одещині за часів Трансністрії було споруджено аеропорт у Татрці у фахверковому стилі. У Одесі була зведена будівля у трамвайному депо № 1, а також були відновлені деякі підірвані більшовіками промислові споруди та інші, зокрема будівля міської ради.

1945 - 1957 рр.[ред. | ред. код]

Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову зруйнованих міст, зокрема Хрещатику Києві (архітектори: О. Власов, А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

Форми і методи відбудови українських міст зруйнованих під час Другої світової війни визначалися двома головними чинниками: масштабами руйнувань та реальними можливостями радянської системи управління. Період 1946–1949 рр. характеризувався хаотичною відбудовою житла методами «народної будови» і тільки у 1949–1953 рр. можна казати про активну забудову центральних магістралей міст і в той же час наростання кризових явищ, дисонансом у діях великої кількості відомчих забудовників. У процесі відбудови центральних районів міст відбувалася зміна їх екстер'єру, втрата самобутнього, історичного вигляду. У центрах міст панував «сталінський ампір» чи «сталінське бароко». Масштаби робіт, централізація й уніфікація проектного забезпечення диктували вироблення спрощених, ти-пових проектів, полегшення прийому об'єктів державними комісіями, шаблонних комплектуючих для будинків, які будувалися поточно-швидкісними методами призвели до відсутності національних елементів у архітектурі.

Активно впроваджувалась типизація, значна частина споруд будувалася за типовими проектами або на їх базі лише деякі будівля у історичних центрах будувалися за індівідуальними проектами.

Нові райони створювались за селищною концепцією, це було дешеве житло, яке призначалося переважно для робітників одного з місцевих підприємств. Забудова складалася з проектів споруд так званого селищного типу, переважно серії 1-228. Це 1 - 2 поверхові будинки з чотирисхилими дахами, помірним ліпним оздобленням і дерев'яними сходами. Планування районів було переметральним, частково за концепцією міста-саду.

Останні візірці ретроспективного стилю споруджувалися на початку 1860-х років, але переважна кількість забудови у той час вже відносилась до модернізму.

Друга хвиля модернізму[ред. | ред. код]

Перші візерці модернізму з'явилися у середині 1950-х роках, коли намагання зменшити кількість ліпнина на фасадах привело до повній відсутності неї на певних візірцях, як наприклад у Одесі у будинках побудованих з типових секцій на розі Успенської та Рішельєвської вулиць. Даний тип секцій мав також збільшений розмір віконних отворів.

З 1957 року переважне значення отримапло індустрівальне будівництво. У цьому році були введені у дію нові типові проекти житлових будинків, які відрізнялися малим кошторисом та високою технологічністю споруди з крупних панелів, блоків або цегли можна було побудувати менш ніж за рік. Фасади були вирешені у стилі модернізму, однак у леяких випадках завдяки застосуванню суцільного оздоблення рустом та чотирисхилих дахів такі будівлі нагадували ретроспективні споруди 1950-х рр. Деякі типові проекти житлових будинків розроблялися українськими інститутами, як наприклад серія 1-464. З житлових будинків самою масовую стала крупнопанельна серія 1-464, що була розроблена московським проектним інститутом Діпробудіндустрія.

Проекти кінця 1850-х - І-ї половини 1960-х років відрізнялися гармонійним масштабом, адміністративні споруди мали невеликі об'єми, типові проекти житлових будинків були п'яти поверховими, у деяких містах застосовувались проекти 9-і поверхових веж Київпроекту.

У ІІ-й половині 1960-х почали розробляти проекти більш масштабних споруд, реалізація проектів прийшлася переважно на початок 1970-х років. Були покращені наявні серії житлових будинків, які також отримали 9 поверхів, дані споруди можна віднести до другого покоління індустріального будівництва. За новими проектами у Одесі наприкінці 1960-х почали будувати Таїровський житловий масив.

В 1960—70-ті роки з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві (архітектори: Михайло Гречина, Олексій Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (архітектори: Андрій Добровольський, Віктор Єлізаров та ін.); «Університет» (архітектори: Г. Головко, М. Сиркін та ін.); готель «Тарасова гора» в м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.); Палац дітей та юнацтва у Києві (архітектори: Авраам Мілецький, Едуард Більський); кіноконцертний палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та ін.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (архітектори В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).

В середині 1970-х років робляться спроби налагодити монолітне будівництво, у Одесі місцевим Діпромістом була створена Т-подібна секція, варіанти блокування яких дозворювали створювати різні за виглядом споруди, вона використовувалась до початку 1990-х років і окрім Одеси її можна зустріти також у Чорноморську. Особливе поширення монолітне будівництво отримало у Криму у зв'язку з сейсмічними умовами.

Наприкінці 1860-х розроблялися нові серії житлових будинків, які мали кардинально покращені характеристики, а саме більші площі квартір, зручне планування, мусоропроводи, лоджії та великі балкони. Стандартною стала поверховість у дев'ять поверхів. Проекти були введені у дію всереднині 1970-х років, але переобладнання Домобудівних комбівнатів тривало певний час і такі проекти стали основними у 1980-х роках, а якісність проектів зобезпечила їх використання до середини 2000-х років. Значно зростає кількість проектів розроблених в УРСР, у Київі та Харкові були розроблені серії 87, 94, 96, 163, 134, 161. Застосовані серії панельних будинків зміювались від міста до міста, що дозволяло урізноманітнути вигляд нових районів, також деякими ДБК використовувались модіфікоівані у бік декоративності вироби. На початку 1980-х у Одесі була введена у дію спеціально розроблена для неї серія 12 та 16 поверхових будинків 141 серії (таож ОГ або ОГ-16). Як і у деяких інших столицях СРСР та Ленінграді спеціально для Києва були розроблені окремі серії житлових будинків.

Окремо слід згадати 87 серію, яка містила проекти житлових будинків та гуртожитків з цегли самої різної поверховості. Дана серія використовувалась майже по всій Україні і була масовою.

В середині 1980-х років у радянському союзі з'явилася нова концепція проектування, де найменшою одиницею була не панель, а блок-квартира, вона отримала назву Адресан проектно-виробнича система АПВС. Вона дозволила скоротити номенклатуру виробів та забеспечити більш гнучке проектування. В Україні були розроблені варіанти АВПС на базі серії 94 та К-134. Перші будинки з'явилися у 1894 - 1985 рр. у Київі та Чернігові. Пізніше будівництво АПВС було впроваджено у Сімферополі, Іванофранківську, Кривому Розі. Була розроблена АВПС для Одеси, але у зв'язку із закртиттям на початку 1990-х домобудівного комбінату до її реалізації та і не перейшли.

Також всередині 1980-х була збільшена поверховість поширених проектів з 9 до 10 поверхів, такі будинки можна зустріти, наприклад, у Одесі, де використовувались 10-і поверхові проекти 94 та 87 серій.

Зростає значення регіоналізму у архітектурі, на західній Україні у деяких проектах були втілені традиційні для даного регіону архітектури.

З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).

1990-і роки[ред. | ред. код]

У даний період використовуються ті ж самі серії дитлових будинків третього покоління індустріального будівництва, що і у радянські части. У 1991 році Україна отримала незалежність, у той час припинилося державне фінансування масового житлового будівництва, один за другим почали зачинятися Домобудівельні комбінати, де вироблялися бетоні панелі. Продовжувати панельне будвництво у більшості стало не можливим і таким чином основною стала 87 серія, яка будувалася з цегли, деякі серії з бетоних блоків, а також придбані у ще працюючих комбінатах інших міст набори виробів для будівництва панельних будинків. Продовжував працювати і комбінат Міністерства оборони, де виробляли вироби 101 серії. Також певне поширення отримало і будівництво за індівідуальними проектами, зокрема монолітне будівництво.

Сучасність, 21 століття[ред. | ред. код]

Житловий комплекс «Арк Палас №1» Хмарочос Арк Палас в Одесі

На початку 2000-х років ще використовуються деякі серії радянських часів, але перевагу отримли нові проекти 10-и поверхових будинків з цегли, вони були збудовані за новими нормами з відкритими балконами незадимляємих сходів Н1.

Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.

Завдання сучасної української архітектури — різноманітність у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.

Цивільна архітектура України зламу XX–XXI ст[ред. | ред. код]

Готель «Галицька цитадель», Львів, ревіталізація форту побудови 1852-1854 рр.

Сакральна архітектура України зламу XX–XXI ст[ред. | ред. код]

Старовинні плани декотрих міст України[ред. | ред. код]

Народна архітектура[ред. | ред. код]

Окремою сторінкою української архітектури можна назвати архітектуру народну. До найпоширеніших зразків української архітектури, що зберіглися до наших часів, відносяться дерев'яні храми (див. Дерев'яні храми України). Оскільки дерев'яні пам'ятки потребують особливого догляду, ці зразки архітектури часто перевозяться до спеціальних заповідників.

Найвідоміші музеї у яких можна побачити відреставровані пам'ятки архітектури XVIII–XIX ст:

та інші.

Ратуші в Україні[ред. | ред. код]

Ротонди в Україні[ред. | ред. код]

Підгірці. Католицька церква-ротонда Св. Йосипа, 1766 р.
Церква Введення в храм Пресвятої Богородиці (1800 р.) село Вибранівка, Львівська область

Неоготика[ред. | ред. код]

Збережена[ред. | ред. код]

Зруйнована[ред. | ред. код]

Малі архітектурні форми[ред. | ред. код]

Садиба Антоніни, Україна. Вартівниця перед парадним двором.

Видатні українські архітектори[ред. | ред. код]

  • Паоло Фонтана (* 1696 — †1765) — видатний волинський архітектор доби пізнього бароко.
  • Бернард Меретин (*кінець 17 століття — †1759) — визначний архітектор епохи пізнього бароко та рококо німецького або італійського походження. Будував на західних землях України.
  • Ян де Вітте (8 червня 1707 Кам'янець-Подільський — †24 грудня 1785 там само) — граф, військовий інженер та архітектор епохи пізнього бароко.
  • Степан Ковнір (*1695 — †1786) — український архітектор XVIII ст., майстер українського бароко.
  • Іван Григорович-Барський (1713–1785) — архітектор, представник українського бароко.
  • Іван Левинський (1851–1919) — видатний галицький архітектор, представник стилю сецесія
  • Владислав Городецький (1863–1930) — польсько-український архітектор-модерніст, підприємець, меценат.
  • Олексій Бекетов (19 лютого (3 березня) 1862, Харків — †23 листопада 1941, Харків) — український архітектор і педагог. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941).
  • Володимир Січинський (1894 — 1962) — архітектор, графік і мистецтвознавець.
  • Борис Жежерін (1912-2006) – Заслужений архітектор України, академік архітектури, Лауреат державної премії з архітектури.

Вибрані плани архітектурних споруд України[ред. | ред. код]

Франц Мехович. Київ. Католицька церква св. Олександра, план, 1836 р.
План Театру Скарбека, 1842 р., Львів.

Архітектурні пам'ятки у законодавстві[ред. | ред. код]

Архітектурними пам'ятками є:[1]

  • Історичні — будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у nbsp;р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу. Замість того від середини XIXвійнах, внаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських та річкових суден, у тому числі із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;
  • Об'єкти монументального мистецтва — твори образотворчого мистецтва: як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);
  • Об'єкти архітектури — окремі будівлі, архітектурні споруди, що повністю або частково збереглися в автентичному стані і характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій, будівельних технологій або є творами відомих авторів; { Абзац п'ятий частини другої статті 2 в редакції Закону N 2518-VI (2518-17) від 09.09.2010 }
  • Об'єкти містобудування — історично сформовані центри населених місць, вулиці, квартали, площі, комплекси (ансамблі) із збереженою планувальною і просторовою структурою та історичною забудовою, у тому числі поєднаною з ландшафтом, залишки давнього розпланування та забудови, що є носіями певних містобудівних ідей.

Див. також[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Абзац частини другої статті 2 в редакції Закону N 2518-VI (2518-17) від 09.09.2010

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Архітектура українського театру. Простір і дія / В. І. Проскуряков; Нац. ун-т "Львів. політехніка". - 2-е вид., виправл. і доповн. - Л. : Срібне слово, 2004. - 583 c. - Бібліогр.: с. 544-572.
  • Асєєв Ю. С. Архітектура Київської Русі. — К., 1969.
  • Бесіди про українську архітектуру / За заг. ред. А. О. Пучкова; Редкол.: З. В. Мойсеєнко-Чепелик, А. О. Пучков, О. В. Чепелик; ІПСМ НАМ України. — К.: Фенікс, 2013. — 224 с.: 155 іл. (PDF-файл)
  • Вечерський В. Пам'ятки архітектури й містобудування Лівобережної України. Виявлення, дослідження, фіксація. — К., 2005.
  • Володимир Тимофієнко.  Зодчі України кінця XVIII — початку XX століть. Біографічний довідник. - Київ, 1999.
  • Історія архітектури: навч. посібник в 3 ч. Ч. 2: Історія української архітектури / Васильченко В.І., Авдєєва М.С., Солярська І.О, Авдєєва Н.Ю. – К. : Освіта України, 2012. – 300 с.
  • Історія української архітектури / Ю. С. Асєєв [та ін.] ; ред. В. І. Тимофієнко ; Українська академія архітектури. - К. : Техніка, 2003. - 472 с.: іл. - Бібліогр.: с. 457-469. - ISBN 966-575-066-6
  • Пирожкова И. Г. "Образцовые фасады" как нормативный источник регулирования градостроительства в Российской империи // Вестник Тамбовского университета. Серия "Гуманитарные науки". Тамбов: Изд-во ТГУ им. Г. Р. Державина, 2006. Вып. 3 (43). С. 10-12
  • Київське житло другої половини ХІХ — початку ХХ століття / Олена Сердюк ; [фот.: О. Гончар, С. Марченко] ; М-во культури і туризму України, Держ. служба з питань нац. культ. спадщини, НДІ пам'яткоохорон. дослідж. — Львів : Центр Європи ; Київ : [б. в.], 2010. — 607 с. : портр., фот., кольор. фот. — Рез. рос., англ. — Бібліогр.: с. 601—607 (196 назв). — ISBN 978-966-7022-87-7
  • Прибєга Л. В. Дерев'яні храми українських Карпат. — К., 2007.
  • Січинський В. Історія українського мистецтва. — Нью-Йорк: НТШ в Америці, 1956.
Т. 1: Архітектура. — 180 с.
Т. 2: Архітектура. — 11, LXIV с. — Альбом 64 табл. з 300 рисунками.
  • Традиційна архітектура регіонів України: Полісся / А. Г. Данилюк; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. - Л. : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. - 147 c. - Бібліогр.: 135 назв.
  • Українське мистецтво та архітектура кінця XIX — початку XX ст. / П. О. Білецький, Д. О. Горбачов, Е. О. Димшиць та ін.; Відп. ред. Н. Ю. Асєєва; НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. — К.: Наук. думка, 2000. — 240 с.: іл. — Бібліогр.: с. 218–235.
  • Lemberg. Lviv: architektur & stadt, architecture & city = 100 Bedeutende Bauwerke : 100 Landmark Buildings / A. Hofer, E. Leitner, B. Tscherkes ; [Architektur und Raumplanung der Technischen Universitat Wien, Universitat Lvivska Polytechnika]. – Wien ; Munster : LIT Verlag, 2012. – 195 p. : il. – Текст: нім., англ. – Bibliogr.: s. 189 -191. – ISBN 978-3-643-50429-6

Посилання[ред. | ред. код]