Демон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Статуя демона

Де́мон (грец. δαίμων) — дух із надлюдською силою, що належить до невидимого світу і має вплив на життя й долю людей. Вислів грецького філософа Фалеса, що все навколо сповнене демонами, — погляд, на якому ґрунтувалася первісна релігія всіх народів. Ця релігія сприяла культові померлих або предків;

Між демонами, силами природи, й душами людей спочатку не було чіткого розмежування: померлий предок міг утілюватися в будь-який священний камінь, дерево, зірку тощо, а з другого боку, будь-який природний дух міг прибрати людську подобу, змішуватися з людьми і стати демоном-родоначальником. Фантазія стародавніх греків в усіх незрозумілих і грізних явищах природи (повінь, обвал, землетрус, приплив, буря, пошесть, посуха тощо) бачила дії демонів. Внутрішні зміни в уявленнях про демонів нерозривно пов’язані з загальним процесом розвитку грецької релігії. Знаходимо тут дві співвідносні течії релігійної думки: одна (диференційна) веде від первісного змішаного пандемонізму до поняття про демонів як винятково злих духів; друга репрезентує інтеграцію релігійного світогляду, що поступово переходить від хаотичної множинності божественних і демонічних істот до монотеїзму. Гомерів епос є пам’яткою такого процесу; релігійна свідомість щойно вийшла з-під первісної байдужості, найвищі олімпійські боги виділені й поставлені над сонмом міфічних істот нижчого порядку; проте пам’ять про попередній стан ще свіжа і розрізнення нечітке; олімпійців і самого Зевса подеколи названо загальним іменем демонів. А втім, це лише виняток, загалом демон постає як узагальнена надприродна сила, що остаточно й непорушно визначає людські вчинки (наприклад, Іліада, VII, 271, 377, 396); інколи як мудре й добре навіювання згори.

Проте частіше демонам приписується шкідливий вплив на людину. У давньому епосі знаходимо зародок майбутнього перетворення демона з божества на злого духа, що засліплює, відбирає розум, спричинює якесь лихо тощо. Чіткіше відокремлення демонів від богів (не за їхніми вчинками, а за походженням) знаходимо в Гесіода («Роботи і дні»). За словами Плутарха, Гесіод перший установив 4 розряди наділених розумом істот, що живуть у всесвіті: найвище боги, потім велика кількість добрих демонів, далі герої або напівбоги і, нарешті, люди. Оскільки герої за життя зараховувались до людей, а після смерті змішувалися з демонами чи богами, то чотири розряди насправді зводилися до трьох. Тож демон визначався як щось середнє між безсмертним божеством і смертною людиною.

З розвитком культури й, зокрема, літератури, божества природи втрачали своє життєве значення, і суспільний інтерес зосереджувався на міфічних образах, пов’язаних з культурним існуванням людини та з питаннями самостійної релігійної думки. Геракл — уособлення людської праці й подвигу, що перемагає ворожу владу природи і зумовлює цивілізацію; Деметра — засновниця осілого культурного життя; Діонісбог відродження та безсмертя, добрий демон (agathos daimon) переважно — ось головні об’єкти релігійного культу тієї епохи, а з ними чимало демонічних істот, які оточують людину і беруть безпосередню участь у її повсякденному житті. Згідно з ученням грецьких філософів-ідеалістів, кожна людина від народження аж до смерті мала свого демона, який нею керував. У Римі з демонами ототожнювали геніїв.

Християнська церква, борючись проти поганських вірувань, перенесла назву демон на чортів, бісів.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]