Археологія

Археологічні розкопки в Одесі.

Археоло́гія (грец. αρχαιος — стародавній, λογος — слово) — наука, що висвітлює історію людського суспільства на основі вивчення пам'яток кам'яного, мідного (бронзового), залізного віків і почасти пізніших, часів. До цих пам'яток, що називаються археологічними, належать: стоянки, поселення, поховання, різні типи знарядь праці, зброї, посуду, прикрас, предмети побуту, мистецтва тощо. З археологією пов'язані епіграфіка — наука про написи, нумізматика — наука про монети, сфрагістика — наука про печатки, геральдика — наука про герби.

Походження назви

Термін «археологія» з'явився в Греції (4 ст. до н. е.) в розумінні науки про стародавність.

В середньовічній Європі археологія майже не розвивалася. В епоху Відродження (15-16 століття.) розвиток археології пожвавився в зв'язку з вивченням пам'яток античного мистецтва. Новий поштовх археології дослідженням в Західній Європі дали успішні розкопки м. Помпеї у 18 столітті.

В середині 19 століття почали вивчати пам'ятки палеоліту.

У 20-х роках 20 століття. великі археологічні дослідження здійснені в Азії — в Дворіччі (розкопки м. Ура) та Індії (розкопки в долині Інду), які дали можливість висвітлити характер шумерської та індійської цивілізацій (4-е тис. до н. е.). На Зх. у 18 і 19 століттях. Археологія мала прогресивний характер, але в епоху імперіалізму більшість її діячів перейшли на службу реакційній буржуазії. Сучасна буржуазна археологія рясніє реакційними теоріями. Бурж. А., фальсифікуючи хід історичного розвитку, намагається виправдати колоніальний гніт та імперіалістичні війни.

В нашій країні іде в епоху Київської Русі приділялась увага археол. пам'яткам. Літописці (Никон Печерський) у своїх працях посилалися на давні городища й кургани. Одними з перших археол. розкопок в Україні можна вважати розкопки Десятинної церкви в Києві (зруйнована татаро-монголами 1240), що були здійснені Петром Могилою в 30-х рр. 17 ст. з метою будівництва на її місці нової церкви під тією ж назвою. Колекції Оружейної палати і їх опис в 17 ст. свідчать про зародження в Росії уже в той час інтересу до древностей, в першу чергу до зброї та предметів декоративного мистецтва. На поч. 18 ст. Петро І, створюючи музеї в Росії, звернув увагу на потребу збирання і археол. матеріалів. У 1739 В. М Татішев видав одну з перших у світі інструкцій для археол. розкопок. Великого значення надавав вивченню археол. пам'яток М. В. Ломоносов, використовуючи їх у своїх істор. працях. Т. Г. Шевченко називав А. «матір'ю історії»

Я люблю археологію—цю таємничу праматір історії. Запис у «Щоденнику», Т. Г. Шевченко.

Початок спеціальних археол. досліджень припадає на 2-у пол. 18 і поч. 19 ст., коли до складу Росії були включені райони пн. Причорномор'я, зокрема Пд. України, багаті на античні та скіфські пам'ятки.

У 1763 поблизу сучас. Кіровограда був розкопаний великий скіфський курган, а в кін. 18 ст. розпочалися дослідження залишків старод. грецьких міст і курганів у Криму. В 1830 був розкопаний великий «царський» скіфський курган Куль-Оба біля Керчі.

Музейництво

З розгортанням археологічних досліджень була зв'язана організація в Україні ряду музеїв — Миколаївського (1806), Феодосійського (1811), Одеського (1825), Керченського (1826) та Одеського товариства історії і старожитностей (1839). Згодом такі товариства виникли в Петербурзі (Російське археологічне товариство, 1846), в Москві (Московське археологічне товариство, 1864) і в Прибалтиці.

На поч. 19 ст. почалося вивчення слов. пам'яток та древньоруських міст. Найвизначнішими з них були Десятинна церква і Золоті Ворота в Києві, розкопані в 1824 і 1832—33 рр., та підмосковні слов'янські кургани, перші розкопки яких були проведені 1838. Широкі археол. дослідження в серед 19 ст. привели до утворення в 1859 першої держ. археол. установи— Археологічної комісії, на яку було покладено керівництво археол. дослідженнями в Росії. В 1873 був створений Московський істор. музей, який, поряд з Ермітажем, став найбільшим центром зберігання археол. колекцій. У 1899 був організований Київський істор. музей.

У 1871 була відкрита Гінцівська палеолітична стоянка на Полтавщині (перша з виявлених в межах тодішньої Російської імперії), а потім і такі відомі палеолітичні стоянки, як Карачарівська на р. Оці (1877), Костенки І на Дону (1879), Вовчий Грот у Криму (1880), Кирилівська в Києві (1893—1903), Мізинська на Десні (1908—16) та ін. В галузі вивчення неоліту заслуговують на увагу дослідження на Ладозі і 878—82, на Дніпрі, в околицях Києва (1867—88) та відкриття і дослідження комплексу наскельних зображень на Кам'яній Могилі поблизу Мелітополя (1880), частина яких належить до неолітичного часу. Значними були дослідження пам'яток ранньоземлеробської трипільської культури в Україні, відкритої в кін. 19 ст. На поч. 20 ст. були здійснені широкі розкопки курганів епохи мідібронзи на Лівобережжі України, на основі яких В. О. Городцов створив першу періодизацію цієї епохи (ямна, катакомбна і зрубна культури). Визначною пам'яткою нього часу був також розкопаний 1897 відомий Майкопський курган. Як і раніше, продовжувалися дослідження великих і багатих скіфських курганів на Пд. України і на Пн. Кавказі, найзначнішими з яких були Чортомлицький курган (1863) і Солоха (1912) на Нижн. Дніпрі та Велика Близниця (1864) на Тамані. Найвинначнішими пам'ятками лісостепових племен скіфського часу, дослідженими в дореволюційний час, були великі групи курганів у районі Сміли на Черкащині, Оксютин-ські поблизу Ромен, «Часті кургани» на Дону, поблизу Воронежа, а також городиша — Нільське на Полтавщині, Пастирське і Мотронинське на Черкащині. Великих масштабів набрало дослідження пам'яток антич. міст пн. Причорномор'я — Ольвії, Пантікапея, Херсонеса, Тіри та ін. В кін. 19 та на поч. 2С ст. були здійснені розкопки Зарубинецького та Черняхівського могильників культури «полів поховань» на Київщині, слов'янських курганів поблизу Новгорода, слов'янського городиша в Ромнах на р. Сулі, Гніздовського могильника поблизу Смоленська, Чорної Могили в Чернігові і курганів сіверян на Лівобережжі України. В кін. 19 ст. О. А. Спицин здійснив першу спробу висвітлення проблеми розселення древньоруських племен на основі археол. (курганних) матеріалів. Древньоруські пам'ятки досліджувалися в Києві (Киселівка — 1894—98, Десятинна церква — 1907—14), с. Білогородці поблизу Києва (1909—10), на Княжій Горі поблизу Канева (1891—93) та в інших місцях. В кін. 19 та на поч. 20 ст. значні археол. дослідження провадились також в Серед. Азії (елліністичні міста, старод. Самарканд) та Закавказзі (розкопки середньовічної столиці Вірменії — м. Ані).

Значне місце в розвитку дореволюц. А. займали археол. дослідження в Україні. Про це свідчить, зокрема, той важливий факт, що результатам їх вивчення була присвячена робота шести (з 15) Всеросійських археол. з'їздів. А. в дореволюц. Росії, в тому числі й в Україні, була дворянсько-бурж. наукою і переслідувала цілком виразні класові цілі. Вона зовсім не займалася питаннями історії безпосередніх виробників, приділяючи основну увагу добуванню найбільш коштовних та ефектних старожитностей, шо зосереджувались в імператорських музеях та в приватних колекціях. Значною перешкодою розвиткові А. в дореволюц. час була приватна власність на землю та археол. пам'ятки, що знаходилися в ній. Для їх дослідження потрібні були не лише кошти, але й дозвіл власника землі.

Розвиток А. в СРСР

Розвиваючись на ґрунті вчення марксизму-ленінізму про суспільно-економічні формації, А. в СРСР перетворилася в справжню історичну науку. Рад. влада створила необхідні матеріальні умови для розвитку А. Надзвичайно зросли масштаби археол. досліджень після радянсько-німецької війни 1941— 45, особливо в районах великих будов. Кількість археологічних пам'яток, виявлених і досліджених за цей період, обчислюється сотнями. Характерним для радянської А. є комплексне вивчення пам'яток археологами, палеонтологами, геологами. На основі дослідження археологічних знахідок одержано нові дані про автохтонність східних слов'ян, про високий рівень матеріальної культури і економічні зв'язки Київської Русі з сусідніми країнами. Розвитку А. в СРСР сприяє також те, що всі археол. пам'ятки згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР від 14 жовт. 1948

«Про заходи поліпшення охорони пам'яток культури» оголошені всенарод. власністю і перебувають під охороною держави. їх дослідження провадяться лише спеціалістами з дозволу АН СРСР та академій наук союзних республік. Самовільні розкопки археол. пам'яток в СРСР заборонені.

Першою рад. науковою археол. установою в СРСР була створена декретом 1919 на базі кол. Археологічної комісії Державна академія історії матеріальної культури, реорганізована 1937 в Інститут історії матеріальної культури АН СРСР. В академіях наук союзних республік існують інститути А. або сектори А. Більше 500 музеїв у всіх областях і республіках мають археологічні відділи. Наукові співробітники музеїв ведуть археологічні дослідження, використовують археологічний матеріал для культурно-освітньої роботи.

Значних результатів досягла в своєму розвитку радянська А. в Україні. Після встановлення Рад. влади і утворення АН УРСР в її системі була створена Комісія для складання археол. карти України. Згодом вона була реорганізована в Археологічну комісію (1921), на базі якої в 1923 був створений Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК). Він очолював і координував усю археол. діяльність в Україні. У 1921 в системі АН УРСР був створений Кабінет антропології і етнології, який зосередив свою діяльність на вивченні ранніх пам'яток первіснообщинного ладу В діяльності цих установ були значні помилки методичного та ідейного (буржуазно-націоналістичного характеру).

У 1934 в системі АН УРСР був заснований Інститут історії матеріальної культури, реорганізований 1938 в Інститут археології, який став центральною науково-дослідною установою з керівництва археол. дослідженнями в Українській РСР. Інститут археології видає ряд наук, серій («Археологія», «Археологічні пам'ятки УРСР», «Краткие сообщения Института археологии») та окремі монографії, в яких висвітлюються результати археол. досліджень в Україні. Підсумки археологічних досліджень та проблемні питання А. обговорюються на республіканських наукових конференціях, в яких беруть участь вчені, працівники музеїв і вузів України, представники громадськості.

Археологічні установи

Археологічні дослідження в Україні провадили і провадять також багато інших наукових установ (Одеська комісія краєзнавства, Одеське археологічне товариство, Інститут суспільних наук АН УРСР), археологічні музеї (Київський, Харківський, Львівський, Дніпропетровський, Чернігівський, Одеський, Уманський, Житомирський, Ізюмський та багато ін.), виші (Харківський, Одеський університети та ін.) та наукові товариства. В співробітництві з українськими археологами в дослідженнях в Україні приймають участь археологи з інших країн (спеціалісти з Ермітажу тощо).

Нині археологія має міцний методологічний фундамент для глибокого вивчення історії суспільства на основі пам'яток матеріальної культури.

Методи археології

Археологія вивчає історію суспільства за матеріальними останками життя і діяльності людей — матеріальним пам'ятникам. Послідовність робіт полягає в попередньому аналізі місцевості, розкопках, класифікації, датуванню й інтерпретації знахідок.

З 1958 використовується метод радіовуглецевого датування для визначення віку археологічних шарів і знахідок.

Методики і методи досліджень,етапи: 1.польові дослідження-спостереження за станом грунту і залишків та детальної фіксації усіх об’ектів у просторі(на план) стосовно умовного репера та один одного, а також за глибиною залягання. 1.1.розкопки-надзвичайно відповідальний процес,адже у їх процесі знищується пам’ятка 2.культурно-хронологічна атрибуція(лабораторно-комеральна робота)-дослідження,датування.Пам’ятка долучаеться до якоїсь археологічної культури чи хронологічної группи 3.історичні реконструккції-інтерпретаційний етап

Див. також

• Спілка археологів України
• Ассирологія
• Єгиптологія
• Кам'яні Могили
• Льодовиковий період
• Морська археологія
• Теорії виникнення життя на Землі
• Мельгуновський курган

Література

• Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.
• Нариси стародавньої історії Української РСР. К., 1957;
• Очерки истории СССР. Первобыітнообшинный строй и древнейшие государства на территории СССР. М., 1956;
• Очерки истории СССР. Кризис рабовладельческой системы и зарождение феодализма на территории СССР. III—IX вв. М., 1958;
• Ефименко П. П. Первобытное обшество. К., 1953;
• Шовкопляс І. Г. Археологічні дослідження на Україні (1917—1957). К., 1957;
• Пассек Т. С. Периодизации трипольских поселений (III—II тысячелетие до н. э.) М.—Л., 1949;
• Античные города Северного Причерноморья. Очерки истории и культури, т. 1. М.—Л., 1955;
• Третьяков П. Н. Восточнославянские племена. М., 1953;
• Рыбаков Б. А. Ремесло древней Руси. М., 1948.

Посилання

• Інститут археології НАНУ
• Спілка археологів України
• Кафедра археології та музеєзнавства Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка.
• Сервер восточноевропейской археологии (рос.)
• Barbaricum - Археологія України - Лабораторія археологічних досліджень (укр.)
• Восточноевропейский археологический журнал (рос.)
• Стаття на сайті Інституту історії України Національної академії наук України
• Рудая Н. А. ПАЛИНОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ (учебно-методическое пособие для археологов)
• Частные археологические коллекции: благо или бич для науки и общества?