Балта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Балта
Balta coat of arms new official.png Flag of Balta (Ukraine).png
Герб Балти Прапор Балти
Вигляд на Балту
Вигляд на Балту
Балта
Розташування міста Балта
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Одеська область
Район/міськрада Балтський район Балтський район
Код КОАТУУ 5120610100
Засноване 1797
Статус міста з 1797 року
Населення 19353 (01.01.2011)[1]
Площа 22.97 км²
Густота населення 842.5 осіб/км²
Поштові індекси 66100—105
Телефонний код +380-4866
Координати 47°56′24″ пн. ш. 29°37′19″ сх. д. / 47.94000° пн. ш. 29.62194° сх. д. / 47.94000; 29.62194Координати: 47°56′24″ пн. ш. 29°37′19″ сх. д. / 47.94000° пн. ш. 29.62194° сх. д. / 47.94000; 29.62194
Висота над рівнем моря 123 м
Водойма р. Кодима
Відстань
Найближча залізнична станція Балта
До станції 8 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 209 км
 - автошляхами 203 км
До Києва
 - автошляхами 352 км
Міська влада
Адреса 66101, м. Балта, вул. Котовського, 193
Веб-сторінка Балтська міськрада
Міський голова Мазур Сергій Сергійович

Ба́лта — місто районного значення в Одеській області, адміністративний центр Балтського району. Населення міста становить 20 тисяч чоловік. Засновано на суміжній території Османської імперії та Речі Посполитої. З 1925 по 1928 - столиця Молдавської АССР.

Географія[ред.ред. код]

Балта розташована на півночі Одеської області, на відстані 218 км на північному заході від Одеси, в долині правої притоки Південного Буга — річки Кодима, що прорізає південні відроги Волинсько-Подільської височини. Ландшафт — переважно лісостеп, типовий для регіонів Північного Причорномор'я. Клімат — помірно континентальний, з доволі м'якою, малосніжною зимою.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Балти

Між Польщею і Оттоманами[ред.ред. код]

Старе єврейське кладовище Балти

Точна дата першого поселення на території міста невідома. Перші достовірні згадки про існування на цій території невеликого містечка відноситися вже до 30-х років 17 століття (хоча є думка про існування Балти вже в 15-16 століттях; зокрема, з 447 р. [2]). Зібрані в кінці 18 століття матеріали, посилаючись на розповіді місцевих жителів, говорять, що в 30-х роках XVII століття, за вказівкою князя Любомирського, було засновано селище, назване Палієвим (Палієвим Озером). Від початку землі по обидві сторони річки Кодими були власністю князів Любомирських — одного з найбагатших родів в Речі Посполитій.

Після Бучацького договору і до 1699 р. межа між Річчю Посполитою і Османською імперією містилася значно північніше. У цей час Балта відносилася до території Ханської України.

У 1699 році за Карловицькою угодою частина територій, що раніше відійшли до Туреччини, були повернені Польщі, з цього року межа між двома державами в районі нинішньої Балти проходила по річці Кодимі.

До 1699 почалося будівництво князем Юзефом (Йосипом) Любомирським польської фортеці на лівому березі Кодими, названою на честь його Юзефґрод (Юзефград). Згідно з адміністративним поділом Речі Посполитої, місто відносилося до Брацлавського воєводства.

Виникнення турецької частини міста на правому березі Кодими зазвичай відносять до 1740-х років (згідно з думкою історика Скальковського). Тоді почалося будівництво і турецької фортеці, названої «Балта». Назва ця, за одними джерелами, походить від роду озброєння турецької армії типу сокири під назвою «барта», на думку інших — від болотистої місцевості, в районі якої і виникло перше поселення. У ці часи в турецькій Балті також проживала значна вірменська спільнота, очолювана гатманом (голова громади (общини)). У 40—50-х роках недалеко від Балти виникають слободи Гольма і Перельоти, що нині є селами Балтського району. «…Мешканці знаходяться під відомством гетьмана Волосського (ханського каймакана), у відкуп якому з них стягується на рік зі всякого прибутку скотинячого і промислового десята частка» — повідомляв сучасник.

Появу цих та інших слобід (Криве Озеро, Голта, Ясеневе, Гидирим, Бобринець Малий і Великий і ін.) пов'язують з приєднанням Правобережної України до Російської імперії, внаслідок чого частина місцевого населення переселилася до так званої Очаківської області — території між Бугом і Дністром, куди частково входила територія нинішнього Балтського району. Турецький уряд сприяв заселенню цього регіону. На перших порах жителі так званої ханської слободи звільнялися від податків, згодом платили десяту частку своїх доходів. Населення слободи складали українці, молдавани, євреї, росіяни і вірмени.

На кінець 17—18 сторіч відноситься переселення до цих місць російських старовірів (старообрядців). Старовіри селилися переважно на землях, підвладних туркам, а не полякам. Поселення старовірів містяться на територіях, розташованих на південь від польсько-турецької межі після Бучацького договору. Поява значної кількості старовірів на території Речі Посполитої відбулася після підписання Карловицької угоди (1699 р.). Польська влада не перешкоджала старовірам, ставилася до них прихильно.

У 17 і 18 століттях місто (обидві його історичні частини — Балта і Юзефгрод) стало жертвою постійних російсько-турецьких і російсько-польських воєн, озброєних повстань і розбійницьких набігів. Особливо напруженим в цьому відношенні видався 1768 р.: на початку березня цього року, відступаючи під натиском російських військ, до Юзефграда, потім на турецьку територію, у фортецю Балту, відступили Панські конфедерати — опозиційна конфедерація, проголошена польською верхівкою, незадоволеною діями свого проросійськи настроєного короля. 5 березня російські війська «ненавмисно» перейшли турецький кордон і увірвалися до Балти. Турецький уряд поспішив оголосити Росії війну. Імператриця Катерина II запевняла Порту в несхваленні нею дій російських військ. Але, 5-а за ліком, російсько-турецька війна таки почалася, оскільки в ній були зацікавлені уряди обох країн.

У цьому році, буквально через декілька місяців, під час повстання гайдамаків, значна кількість євреїв бігла на територію Балти, під захист турецької влади. Частина з них була наздогнана в степу біля міста (липень 1768 р.). У подальшому місто піддалося нападу і розграбуванню загонами гайдамаків на чолі із Максимом Залізняком. На довершення до всіх незгод місто «відвідала» епідемія чуми. У 1769 році загін російського воєначальника Прозоровського з метою спустошення тилу ворога спалив прикордонну фортецю Балту і навколишні селища.

герб Юзефгрода

Відродження Юзефгрода почалося в 1770-і роки, коли син князя Станіслава Любомирського Александр[3] отримав від батька в своє розпорядження частину маєтків. У 1776 році він сприяв перебудові фортеці; цього року місто отримало магдебурзьке право — особливі правові норми самоврядування. Магдебурзьке право, зокрема, припускало наявність у міста особливого герба «для опечатання справ міських і судових». Право дарувати герб належало монархові — польському королеві. Герби того часу найчастіше мали зображення святих, архітектурних споруд, родових емблем або вензелів. Герб Юзефгрода був ініціалами Александра Любомирського на гербовому щиті: «А. L.». Процедура дарування герба відзначалася урочистістю. Місто отримало від монарха — короля Станіслава-Августа — особливий документ, що містить опис і малюнок герба, а також текст про призначення його для «опечатання справ міських», і з додаванням «щоб самостійним гербом місто гордилося».

Торгове значення міста в 18 столітті було великим, оскільки Балта розміщувалася на торговій дорозі, що вела з Поділля, Волині, Київщини до берегів Чорного моря. Туди, до турецьких міст, таких як Очаків і Хаджибей, тягнулися обози з товарами, перш за все з хлібом. Тоді дорога, котра вела на південь, отримала назву Балтської. Нею користувалися і ногайські татари, що часто відвідували вже тоді знамениті продажем української і ногайської худоби балтський ярмарок, і польські магнати, що мали свої торгові представництва в Хаджібеї, росіяни, українці, єврейські і вірменські купці. Офіційною королівською грамотою в Юзефгроді дозволялися два щорічні ярмарки: Травневий і Петропавловський.

У складі Російської імперії[ред.ред. код]

Город Балта (карта 1860-х годов).jpg

У 1791 році згідно з Ясським мирним договором турецьке містечко Балта відходить Російській імперії, а в 1793 році Юзефград (незабаром перейменований в Єленськ) і інші землі Любомирських були продані і також увійшли до складу російської держави. Балта входила до складу Єкатеринославського наміснитцтва, а Єленськ — Вознесенського. У 1797 році Єленськ і Балта були офіційно об'єднані в одне місто — Балту, яка стала центром повіту Подільської губернії.

У першій половині 19 сторіччя Балта стає одним з найбільших торгових центрів півдня України. Цьому сприяло її вигідне становище на перехресті важливих торгових шляхів з Лівобережної України в Бесарабію, Молдавію, Валахію і до чорноморських портів.

У місті регулярно проходило 6 ярмарків, товарообіг яких швидко зростав: перший — 20 квітня, в день святого Георгія; другий — 29 червня, в свято Петра і Павла; третій — 6 серпня, на Преображення; четвертий — 1 січня, на Василя Великого, і найвідоміший — Троїцький ярмарок. Тут торгували пшеницею, худобою, салом, шерстю, шкірою. Троїцький ярмарок був знаменитий головно з продажу коней.

На початку 19 століття в Балті існувало 3 православних церкви. Одна з них, Архистратига Михайла, була «повернена» уніатами православним, друга — обернена з уніатської каплиці в православний храм Різдва пресвятої Богородиці. На лівій стороні міста (колишній Юзефгрод), розташовувався костьол св. Станіслава, що існує досі. Біля нього розміщувалися старі будинки, кам'яний палац, раніше належав Любомирським (нині — педагогічне училище).

Герб 1852 року. У верхньому полі — герб Подільської губернії, в ніжньому — золотий сніп із золотим кадуцеєм. Герб увінчаний міською короною з трьома баштами.

У царський час в будівлі палацу знаходилися комісаріат, провіантський магазин, казарма, міська управа, жіноча гімназія. У першій половині 19 ст. в місті вже існували три єврейські школи. У російській слободі, званій нині «Кацапщина» (кацапами на Поділлі називали старообрядців), існували старообрядні церкви. У місті знаходилися багато торгових закладів: на рубежі 18-19 століть у Балті налічувалося 144 лавки, що належали переважно старообрядцям і євреям.

Серед персон духовного звання, що жили в Балті у першій половині 19 ст., особливу популярність здобули балтські священники Феодосій Льовіцкий і Федір Лисевич, запрошені до двору Алєксандра І для тлумачення Апокаліпсису.

20 липня 1852 р. місту був присвоєний новий герб.

На початок 50-х років 19 ст. в місті працювали лікарня, аптека, відкрилося двокласне училище, побудована будівля театру, де виступали наїжджі актори. Напередодні реформи 1862 року в Балті працювали 23 невеликих заводи, з них 6 свічесальних, 8 салотопних, 2 миловарених, пивоварний, 6 цегляних.

У 1865 р. стала до ладу залізниця Одеса — Балта — перша залізниця в підросійській Україні урочисте відкриття — 3 грудня 1865 року[4], що пов'язала південно-західні сільськогосподарські райони з Одеським портом. Зі спорудою дороги значно збільшився товарообіг балтських ярмарків. Залізничну станцію побудували не в самому місті. «Сама станція… знаходиться в 8 верстах від міста, навіть не в Подільській, а в Херсонській губернії… Восени і на початку зими, в бруд і ожеледицю по ній рішуче немає проїзду.» — Так писав сучасник про станцію і дорогу між нею і самою Балтою. Але до кінця 19 століття сімейство Борисових (із старообрядців) проклали шосейну дорогу від вулиці Купецької до станції. Дорога ця була платною — спеціальний працівник стягував по 3 копійки за проїзд.

У місті постійно збільшувалася кількість промислових підприємств. До кінця 19 століття працювали ковбасна, цукеркова і тютюнова фабрики, винокурний, пивоварний, 5 шкіряних, чавуноливарний, 8 цегляно-черепичних і вапняний заводи. У 1910 в місті налічувалися 24 фабрики і заводи, 197 ремісничих майстерень.

У 1900 році з 23 393 осіб населення Балти 13 235 були євреями. У 1882 році в місті відбувся єврейський погром, що одержав великий резонанс і що підсилив еміграційні настрої в середовищі євреїв. Незабаром після погрому Балта стала одним з провідних центрів сіоністського руху Поділля.

Напередодні першої світової війни Балта була досить крупним населеним пунктом. У ній проживало понад 28 тисяч осіб проти 13,9 тисяч в 1861 році. У місті періодично спалахували пожежі (наприклад, в 1892 році збитки від вогню склали 56,7 тис.руб.). Страждали жителі і від повеней. До кінця 19 століття в місті практикували 10 лікарів. У земській лікарні на штатних посадах працювали також фельдшер і аптекар. До 1910 року діяли вже 2 лікарні на 95 ліжок. Персонал лікарень складався з 6 лікарів, 13 фельдшерів і акушерок.

У місті працювали дві церковноприходські школи, двокласне училище, в 1903 р. відкрилася жіноча прогімназія, а в 1910 — чоловіча гімназія і комерційне училище. У місті працювала бібліотека.

У 1908 році ієромонах Балтського монастиря Інокентій оголосив себе живим втіленням Святого Духу і поклав початок новій секті іннокентієвців. Це супроводжувалося масовим паломництвом в Балту віруючих, головно молдаван з Бесарабії і сусідніх губерній. Інокентій з соратниками проповідував швидкий кінець світу, практикував вигнання бісів, зціляв від хвороб… Незабаром пішли чутки про розгульне життя Інокентія і його найближчого оточення. Діяльність Інокентія викликала незадоволеність світських і церковних властей, він піддався переслідуванням.

В складі Української Народної Республіки[ред.ред. код]

У військові частини УНР більшовики засилали агентів для розкладу дисципліни. Такі частини обеззброювали, особовий склад часто поповнював лави банделементів. 6 лютого 1919 року банда з числа роззброєних колишнії «вояків» Армії УНР на чолі з колишнім командиром Ляшевичем напала на місто. Було оточено приватне помешкання повітового комісара УНР Сікорського (застрелився, щоб не потрапити в полон). Місто очистив від бандитів наступного дня Янівський курінь, який прибув з Бирзули. Деякі з місцевих євреїв були причетні до нападу.[5]

Балта та Червона Українська Галицька Армія[ред.ред. код]

В місті:

26 (27[8]) лютого до Балти для реорганізації УГА в ЧУГА прибула делегація від ХІІ Червоної армії в складі: В.Затонський, призначений командувачем ЧУГА В.Порайко, новий начальник штабу ЧУГА — полковник російської армії В.Іванов, політкомісар армії М.Михайлик; ревком ЧУГА було розпущено, всі справи передано наркомату КП(б) Східної Галичини і Буковини. На мітингу до вояків ЧУГА мали слово В.Затонський, В.Порайко.[9]

Комуністична присутність[ред.ред. код]

Під час національно-визвольних змагань України місто постійно переходило з рук в руки. Місто УНР Балта побувала під окупацією і більшовиків, і дєнікінців. У квітні 1918 місто визнало владу Гетьмана Павла Скоропадського, проте серед австро-німецького гарнізону Балти спалахнуло повстання. Лише 1921 остаточно встановився комуністичний режим.

Заочно у серпні 1920 Балтський повіт російські більшовики включили до складу новоствореної Одеської губернії. Того ж року стала виходити газета «Балтські вісті».

У 1921–1922 роках в селах і місті розмістили більше 3,5 тисяч переселенців з Поволжа і Кубані.

У березні 1923 р. за новим адміністративним поділом створено Балтський район.

У складі більшовицької Молдови[ред.ред. код]

У 1924 на схід від Дністра створена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, де молдавани не складали більшість населення. Це утворення увійшло до складу Української РСР, що закірпила Конституція УСРР 1929 року. Столицею Молдавської АССР 1925 стало місто Балта, 1928 - Бірзула (Котовськ), а з 1929 — Тирасполь.

У червні 1940, згідно з таємними статтями московського пакту Молотова-Ріббентропа, Румунія поступилася Бесарабією на користь сталінського СРСР. 2 серпня 1940 створена маріонеткова Молдавська Радянська Соціалістична Республіка, до якої комуністи приєднали частину ще одного маріонеткового утворення - Молдавської АССР, що перебувала у складі УСРР.

Балтський район, щоправда, відійшов до Одеської області України. Факт нетривалого перебування Балти столицею Молдавської АССР дав привід жителям міста і району називати Балту «столицею Бессарабії», що є помилковим ототожненням Молдавської республіки і Бессарабії. Під Бессарабією насправді розуміється виключно історична область в межиріччі Прута і Дністра. Молдавією історично вважається територія від Чорного моря на півдні до Буковини на півночі і від річки Дністер на сході до річки Серет на заході, тобто в наш час[Коли?] значна частина цієї території належить Румунії і Україні. Бессарабія таким чином є частиною Молдавії. Балтський район, як і решта районів, що входили раніше до складу МАССР, зокрема нинішнього Придністров'я, не є ані Бессарабією, ані Молдавією.

У складі румунської Трансністрії[ред.ред. код]

5 серпня 1941 року місто зайняте німецькими військами, проте 5-ій кавалерійській дивізії сталінської армії вдалося на деякий час знов захопити і утримувати місто. У вересні місто остаточно передано до складу Румунії, де адміністративно вливається до провінції Трансністрія. Тут активно діяли союзні органи безпеки - румунська сігуранца, німецьке гестапо, італійська військова комендатура. Місто стало центром нової адміністративної одиниці — Балтський жудець (по-румунськи повіт — «жудець»). Відновлено повноцінне православне життя, проводилися масові хрещення та вінчання, оскільки сталінський режим повністю знищив релігійне життя міста.

У Балті створено юдейське ґетто, обмежене вулицями Ковальською (нині — Ткаченко), Уварова, Сіннянською і низкою інших. У місто також стали постачати юдеїв із Румунії, Бессарабії, України. Врятуванню життя юдейській громаді румунська королева Олена, згодом визнана як «праведниця світу».

За наявними даними, підпільна організація, що включала близько 120 чоловік, діяла в Балті з 1942 року. на чолі з Т. Б. Брагаренко. Підпільні групи були організовані також в селах Кринички, Пужайково, Савранське, Шляхове, Ракулово. На території району діяв і партизанський загін «Буревісник» (див. Саврань (смт)).

22 березня 1944 року підрозділи 25-ої дивізії сталінської армії увійшли на територію Балтського району. 25 березня почалися бої за Балту. 27 березня - вуличні бої. 29 березня війська 2-го Українського фронту зайняли Балту.

На фронтах Другої світової війни у складі сталінських військ перебували 2351 жителів Балти, з них убито більше 500. Семи жителям міста Балти і сіл району присвоєно найвищей звання сталінського СССР - героя Союзу: В. І. Сороці, П. І. Чумаку з Пасицел; Е. П. Маріїнському, Л. М. Галицькому з Балти; О. А. Тряскину з села Мірони; О. В. Танасійчуку з Березівки; С. Д. Леоницькому з Чернечого. Повними кавалерами ордена Слави стали К. Г. Білоус, В. О. Мотробай, М. М. Шуляченко.

Після Другої світової війни[ред.ред. код]

У 1950-тих проводилося будівництво нових житлових будівель, створення промислових підприємств, магазинів, шкіл, побудована нова будівля лікарні. Серед підприємств, що здобули популярність, молочно-консервний комбінат (1980), відомий під торговою назвою «Ласуня». Його корпуси живописно підносяться над містом. Розширювалася мережа культурно-просвітницьких установ, що включає не тільки будинок культури, але і три клуби, два кінотеатри, бібліотеки.

Жителям міста вдалося в основному зберегти потенціал, накопичений за всі попередні роки. Активно розвивається малий і середній бізнес, працюють клуби, національно-суспільні організації.

У складі незалежної України[ред.ред. код]

24 лютого 2014 року у місті невідомі завалили пам'ятник Леніну.

Демографія[ред.ред. код]

Динаміка населення міста

  • 1803 — 10 000
  • 1849 — 9 810
  • 1860 — 14 154
  • 1891 — 33.743
  • 1900 — 23 393
  • 1913 — 28 000
  • 1938 — 23 000
  • 1990-ті — за різним даним, від 22 до 30 тис.
  • 2000-ті — За різними джерелами, 14000 або 21000

Економіка[ред.ред. код]

Промисловість:

  • харчова (молочноконсервний комбінат дитячих продуктів «Ласуня» /виробництво призупинене і заморожене/, завод продтоварів /банкрут/, хлібозавод, база розливу мін. води Одеського виробничого пивооб'єднання /нині не функціонує/),
  • легка (швейна та хутрова фабрики),
  • підприємства машинобудівної та металообробної промисловості (станкоремонтний завод ім. Котовського (банкрут), Ливарно-механічний та завод «Оптикон», експериментально-виробнича база Одеського об'єднання «Агроприлад»),
  • меблевий комбінат (банкрот), міжколгоспний комбікормовий завод (банкрут), і інші.

Транспорт[ред.ред. код]

Культура[ред.ред. код]

Відновлення давніх національних традицій: писанкарство, вишивання.

Визначні пам'ятки та архітектура[ред.ред. код]

  • Православний собор
  • Польський костьол
  • Старообрядські церкви
  • Пожежна вежа (1929)
  • Будівля педагогічного училища (колишній замок, 18 століття)
  • Будівлі Свято-Покровського Феодосієвського Балтського чоловічого монастиря
  • Балтські цвинтарі (старі пам'ятники, що збереглися, — 18-19 століть)
  • Старовинна забудова подільського містечка (поступово зникає)

Музеї[ред.ред. код]

В місті краєзнавчий музей і музей народного побуту (обидва при школі-ліцеї № 1 на вул. Котовського).

ЗМІ[ред.ред. код]

У місті працює друкарня, видається газета «Народна трибуна», за останні декілька років з'явилися і ряд нових газет — «Педагогічний вісник», «Ваш інтерес». В місті Балта працює телерадіокомпанія «Балінформкомпанія» та телерадіокомпанія "Примор'я". З 2013 р. працює FM-радіостанція «Балта-FM» (104,5 FM).

Інфраструктура[ред.ред. код]

Навчальні заклади — педагогічне училище, профтехучилище, школи.

Персоналії[ред.ред. код]

Народились[ред.ред. код]

Проживали, перебували[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. Б.І.Сушинський. Балта: місто, освячене вічністю. — Одеса: Друк, 2005. — 336 с. ISBN 966-8149-51-3
  3. Lubomirscy (02) пол.
  4. Ю.Томін, Ю.Романишин, Р.Коритко, І.Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці.- Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011.- 496 с.; іл. ISBN 978—617—655—000—6 c. 27
  5. В.Сергійчук. Симон Петлюра.- К.: Україна, 2004. 448 с. ISBN 966-524-149-4 с. 325-326
  6. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 290
  7. Х.Весна, Б.Мельничук. Кізюк Корнило // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.  — ISBN 966-528-199-2. — Т. 2: К-О. — 2005. — 706 c., с. 75
  8. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 290
  9. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 290—291
  10. Я.Тинченко. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 245 с. ISBN 966-8201-26-4
  11. В.Барна, Б.Мельничук. Коцик Роман Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.  — ISBN 966-528-199-2. — Т. 2: К-О. — 2005. — 706 c., с. 205

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]