Костел і монастир домініканців (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

 пам'ятка архітектури

Костел і монастир домініканців
у Львові

49°50′34″ пн. ш. 24°02′03″ сх. д. / 49.84277778002777382° пн. ш. 24.034166670027779844° сх. д. / 49.84277778002777382; 24.034166670027779844Координати: 49°50′34″ пн. ш. 24°02′03″ сх. д. / 49.84277778002777382° пн. ш. 24.034166670027779844° сх. д. / 49.84277778002777382; 24.034166670027779844
Країна  Україна[1]
Розташування Львів
Тип православний храм
Матеріал цегла
Стиль бароко
Архітектор Ян де Вітте
Засновник Юзеф Потоцький
Дата заснування 1749
Адреса Площа Музейна (Львів)

Костел і монастир домініканців у Львові. Карта розташування: Україна
Костел і монастир домініканців у Львові
Костел і монастир домініканців
у Львові
Костел і монастир домініканців
у Львові (Україна)
Мапа
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Косте́л і монастир домініка́нців — історичний бароковий комплекс храму і монастиря ордену домініканців XVIII ст. у місті Львів, пам'ятка архітектури національного значення.

Домініканці користувались храмом і монастирським комплексом до Другої світової війни. Після закінчення війни вони були змушені залишити свій осередок. У 1972 році будівлю монастиря було перетворено на Музей релігії та атеїзму, а в храмі містився, серед іншого, цементний склад. Згодом храм також було включено до складу музею, який функціонував в такому вигляді до 1990 року. В 1990-тих роках будівлю храма було передано УГКЦ і з цього часу в ньому розміщується греко-католицька церква Пресвятої Євхаристії. Частину будівлі монастирських келій станом на 2010-ті роки займає мистецьке об'єднання «Дзиґа» (зокрема, однойменна галерея, а також арткав'ярня «Квартира 35» і кафе «Під клепсидрою»), а в іншій частині споруди монастирських келій та у дзвіниці розташовується Львівський музей історії релігії (колишній Музей історії релігії та атеїзму).

Історія[ред. | ред. код]

Давньоруський період[ред. | ред. код]

Згідно з давніми хроніками, на місці сучасного домініканського храму стояв палац князя Лева І. Однак, залишається не з'ясованим, чи сам храм святого Петра і Павла був збудований уже в цей час чи згодом — за правління Юрія І[2]. На думку Ігоря Мицька, «можна стверджувати, що… церква св. Петра і Павла була кафедральним храмом, правдоподібно, названим Ратенським на честь свого небесного покровителя[3]».

Готичний храм[ред. | ред. код]

Старий костел Божого Тіла, Львів[4]

Після передачі давньоруського храму католикам, до нього було добудовано нову велику наву, так що старе приміщення княжих часів стало виконувати роль вівтарної частини (пресбітеріуму)[5]. Утворений таким чином, новий готичний храм став домініканським та отримав назву Божого Тіла у 1407 році[6][7], при чому вівтарна частина зберегла присвяту св. Петру і Павлу. Кошти для будівництва надали головно міщанин Микола Бенко та його дружина Анна з Жабокруків[7]. За іншими даними, збудований до середини XIV ст. будівничим Миколою Чехом[6], можливо, з використанням мурів, фундаментів княжого палацу і каплиці[6]. Його схему наприкінці XVI ст. намалював домініканець, мандрівник Мартін Ґруневеґ.

У 1511 році церкву знищила пожежа. Роботу з реконструкції підтримав архієпископ Бернард Вільчек. У 1527 році церква знову згоріла під час Великої пожежі, яка знищила весь готичний Львів. Незважаючи на ці біди, монастир Божого Тіла швидко оговтався після руйнації, його авторитет і багатство зростало. Наприкінці XVI століття монастирю належало 5 сіл в околицях Львова. У трьох з цих сіл ченці з монастиря здійснювали також душпастирське служіння на парафіях.

У 1556 році майстер Григер побудував будівлю бібліотеки, а наприкінці століття — новий гуртожиток. На зламі XVI-XVII століть пріор Ян Блащик збудував інші будівлі в стилі маньєризму. Надгробки з алебастру, які приписують Герману ван Гутте, залишилися після цієї епохи. Вони представляють i.a. Вацлав Дідушицький (помер у 1584 р.), Ян Свошовський (пом. 1604), Станіслав Влодек (пом. 1615) і витримані в стилі голландського маньєризму.

1604 року Ян Свошовський разом із першою дружиною — Малґожатою де Конари (Конарська) — «записав» для вівтаря костелу домініканців Львова село Бірки[8]. Також фундував каплицю Богоматері, яку згодом розібрали разом з будівлею готичного костелу[7].

На початку XVII століття в монастирі проживало понад сто ченців. При монастирі діяли чотири братства – Імені Ісуса, Розарії,, св. Анна і Третій чин. У 1621 році король Сигізмунд ІІІ Ваза зупинявся у домініканців на шляху на Хотинську війну.

Готичний костел почав руйнуватися в першій половині XVIII ст. У 1742 році тріснуло склепіння і настоятель монастиря вирішив знести будівлю і побудувати нову. В 1745[6] чи 1748 році[7] собор було розібрано разом з бароковою каплицею Яна Свошовського.

Усипальниця[ред. | ред. код]

Вигляд з вул. Підвальної, осінь 2014

Були поховані, зокрема: Грицько Кердейович з дружиною Кларою,[9] Александер Сенявський, маршалок Прокоп Сенявський,[10] львівський каштелян Станіслав Влодек,[11] та обидві його дружини — Ельжбета із Замойських, Ядвіга з Олесніцьких,[12] Якуб Потоцький (монах Домінік; 1608—1639, домініканець; похований у підземних криптах)[13] Анна Евфрозина Сенявська з Ходкевичів[14] Йоанна Потоцька — мати Миколи Василя Потоцького, Францішек Устрицький,[15] Єлизавета Рожнятовська гербу Сас — друга дружина Кшиштофа Стшемеського[16] Павел Тарло — суддя земський львівський, войський стрийський,[17] Александер Зборовський,[18] Рафал (пом. 1571), Станіслав (пом. 1600) Галки з Романова,[19] Ян Свошовський (записав село Бірки як фундуш),[20] Вацлав (пом. 1584), Юрій (пом. 1641) (їм виготовили надгробки[11]), Рафаїл[21] Дідушицькі, Миколай Гербурт[22].

А. Райзінгер одним із перших видав фотографії саркофагів з підземель Домініканського костелу[23].

Сучасний храм[ред. | ред. код]

Купол та барабан собору

Незабаром після знесення готичного собору, в 1749 році наріжний камінь нової будівлі заклав Юзеф Потоцький, великий гетьман коронний і краківський каштелян. Проект нової будівлі храму був розроблений інженером і архітектором Яном де Вітте. Кошти на будівництво виділяли гетьман Юзеф Потоцький[24][25] (був головним фундатором будівництва),[26], канівський староста Микола Василь Потоцький (виділив 236 000 зл.; тут була похована його матір).[27] Будівництвом керував Мартин Урбанік, з 1764 року — Христофор Мурадович.

Закінчував фасад Себастьян Фесінгер, який розпочав 1764-го роботи з виготовлення камінних статуй, що мали його вінчати. Також він виконав дерев'яну різьблену поліхромовану конструкцію органу (лат. moles organarius), яка потім згоріла.[28]

До 1764 року будівництво було, в основному, завершене, але після пожеж 26 серпня 1766 (причина — необережність Матвія Міллера під час малювання органу[29]) і 1778 років роботи відновилися. 1865 року за проектом архітектора Юліана Захаревича до костьолу прибудували 4-ярусну дзвіницю. 1895-го був перебудований ліхтар на куполі, у 19051914 роках — відреставрований інтер'єр, роботи велись за проектом архітекторів Альфреда Захаревича та Юзефа Сосновського, також брав участь як «консерватор» др. Александер Чоловський. Крипту також планували реставрувати, але цьому завадила війна[7]. Згодом, у радянські часи, храм відновлювали у 19561958 роках.

Францішек Руссиян 1749 року звернувся до Папи з проханням, за яким 1 липня[30] 1751 року було урочисто короновано ікону Божої Матері за участі львівського латинського архиєпископа Миколая Вижицького, кошти надав, зокрема, воєвода київський Станіслав Потоцький.[31]

Опис[ред. | ред. код]

Фасад собору

Костел споруджений у стилі пізнього бароко за західноєвропейским зразком. Кам'яний, в плані він зображає витягнутий хрест з овальною центральною частиною і двома дзвіницями по боках. Звеличує церкву величезний еліптичний купол. Масивні здвоєні колони підтримують галереї і ложі, прикрашені дерев'яними статуями роботи львівських скульпторів другої половини 18 століття. Над галереями — колони барабана, що підтримують купол. Під банею костелу — цитата латинською мовою з Першого послання Тимофію: «Soli Deo honor et gloria» («Єдиному Богу честь і хвала»).

Антоній Осінський і Матвій Полейовський виконали різьби для костелу.[32] В інтер'єрі храму збереглися скульптури Себастьяна Фесінґера.

До головної нави костелу примикають кілька каплиць:

  • св. Антонія (перша справа) з іконою святого роботи львівського майстра Гарра 1838 р.;
  • імені Христа з пам. таблицею д-ра Тадеуша Жулінського (?—1885, автор Томаш Дикас), з іншої сторони — поетці Марії Бартусувні (?—1885) з погруддям роботи Вісьньовецького та віршем Ленартовича; має псевдорококовий вітар з різьбою «Серце Ісуса» Війтовича (1912);
  • каплиця св. Яцека з іконою М. Яблонського, є передсінком до наступної;
  • каплиця Потоцьких (також Богоматері Яцкової, пол. Panny Matki Jackowiej[33]), споруджена після 1764 року; на думку М. Орловича, одна з перших споруд з ознаками класицизму у Львові, кошти для будівництва надав М. В. Потоцький[34];
  • будівля монастирських келій, перебудована заново у 15561621 роках і відновлена після пожеж 1766 і 1778 років. Будівля кам'яна, прямокутна в плані, трьохповерхова, з двома внутрішніми двориками, з типовою для монастирських будівель коридорною системою планування і арковими перекриттями;
  • каплиця св. Вінцентія з іконою М. Яблонського;
  • каплиця св. Домініка зі старою іконою в новому псевдорококовому вітарі з ампіровим нагробком графині Юзефи Дунін-Борковської (?—1811) роботи Торвальдсена;
  • каплиця св. Томи Аквінського з іконою М. Яблонського, рококовою різьбою Христа Милосердного[35].
Вівтар
Амвон
Нічна підсвітка
Вдень

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. archINFORM — 1994.
  2. Мицько І. Львівська українська катедральна церква святих Петра і Павла [Архівовано 22 вересня 2018 у Wayback Machine.] // Zbruč. — 2014.
  3. Мицько І. Первісна Ченстоховська Богородиця — українська ікона Петра Ратенського [Архівовано 25 квітня 2021 у Wayback Machine.] // Слово Просвіти. — Старий Самбір, 2013. — Ч. 119 (жовтень). — C. 2 [2].
  4. з вежею-дзвіницею
  5. Хмільовський М. Де розміщувалася у Львові руська церква апостолів Петра і Павла? // Апологет. – Львів, 2009. – №1/4. – С.35-36.
  6. а б в г Вечерський В. Українські монастирі… — С. 340.
  7. а б в г д Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Lwowie… — S. 108.
  8. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona…[недоступне посилання] — Lwów : w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1743. — T. 4. — S. 255. (пол.)
  9. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. — 1907. — Cz. 1. — T. 10. — S. 42—43.
  10. Kaniewska I. Sieniawscki Prokop h. Leliwa (zm. 1596) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków, 1996. — T. XXXVII/1, zeszyt 152. — S. 146. (пол.)
  11. а б Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Lwowie… — S. 114. (пол.)
  12. Niesiecki К. Korona Polska przy Złotey Wolności… [Архівовано 10 липня 2015 у Wayback Machine.] — T. 4. — S. 562.
  13. Mazur Z. Potocki Jakub, imie zakonne Dominik h. Pilawa (1608—1639) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984. — T. XXVIII/1, zeszyt 116. — S. 802—803. (пол.)
  14. Nagielski M. Sieniawska z Chodkiewiczów Anna Eufrozyna (zm. 1633) // Polski Słownik Biograficzny. — Warszawa — Kraków : Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1996. — T. XXXVII/1. — Zeszyt 152. — S. 97. (пол.)
  15. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności… [Архівовано 6 жовтня 2014 у Wayback Machine.] — T. 4. — S. 442. (пол.)
  16. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności… [Архівовано 6 жовтня 2014 у Wayback Machine.] — T. 4. — S. 226. (пол.)
  17. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności… [Архівовано 7 липня 2015 у Wayback Machine.] — T. 4. — S. 307.
  18. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności… [Архівовано 21 серпня 2014 у Wayback Machine.] — T. 4. — S. 718.
  19. Barącz S. Pamiętnik szlachetnego Ledochowskich domu [Архівовано 16 січня 2015 у Wayback Machine.]. — Lwów : Drukarnia «Gazety narodowej», 1879. — S. 3. (пол.)
  20. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Lwowie… — S. 247. (пол.)
  21. Dzieduszycki M. Kronika domowa Dzieduszyckich [Архівовано 24 листопада 2015 у Wayback Machine.]. — Lwów : Drukarnia «Zakładu narodowego im. Ossolińskich», 1865. — dod. — S. 72. (пол.)
  22. Janas E., Kłaczewski W., Kurtyka J., Sochacka A. (opracowali). Urzędnicy podolscy XIV—XVIII wieków. — Kórnik : Biblioteka Kórnicka, 1998. — S. 69. — ISBN 83-85213-00-7 całość, ISBN 83-85213-22-8. (пол.)
  23. Шишка О. Львів на давній гравюрі, в живописі та фотографії: історико-бібліографічні дослідження [Архівовано 29 жовтня 2014 у Wayback Machine.]. — С. 112.
  24. Link-Lenczowski A. Potocki Józef h. Pilawa (1673—1751) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1983. — Tom XXVIII/1. — Zeszyt 116. — S. 71. (пол.)
  25. Львів. Домініканський собор [Архівовано 8 лютого 2022 у Wayback Machine.] // Україна Інкоґніта [неавторитетне джерело]
  26. Храми Львова [Архівовано 11 листопада 2013 у Wayback Machine.] [неавторитетне джерело]
  27. Barącz S. Pamiątki buczackie. — Lwów : Drukarnia «Gazety narodowej», 1882. — S. 57. (пол.)
  28. Mańkowski T. Fesinger Sebastian // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : PAU, 1948. — t. VI/5, zeszyt 30. — S. 425. (пол.)
  29. Смірнов Ю.  Костел домініканців (Костел Божого Тіла) // Енциклопедія Львова за редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2010. — Т. 3. — C. 469. — ISBN 978-966-7007-99-7.
  30. Mazur Z. Russyan (Russjan) Franciszek, imię zakonne Henryk h. Nalęcz (1706—1788) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków, 1991. — T. XXXIII/1, zesz. 136. — S. 157—158. (пол.)
  31. Dymnicka-Wołoszyńska H. Stanisław Potocki h. Pilawa (1698—1760) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984. — t. XXVIII/1, zeszyt 116. — S. 158. (пол.)
  32. Krasny P. Lwowskie środowisko artystyczne wobec idei symbiozy sztuk w wystroju i wyposażeniu wnętrz sakralnych (1730 - 1780) [Архівовано 8 лютого 2022 у Wayback Machine.] // Rocznik Historii Sztuki. - 2005. - № 30. — S. 161—162. (пол.)
  33. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik… — S. 112.
  34. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik… — S. 53.
  35. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik… — S. 112—113.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]