Республіканська партія США

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Республіканська партія
Republican Party
логотип
Голова партії:Ронна Макденіел
Країна:США США
Штаб-квартира:310 First Street

SE Washington, D.C.

20003
Дата заснування:20 березня 1854
Ідеологія:неоконсерватизм,
релігійний консерватизм,
культурний консерватизм,
фіскальний консерватизм,
економічний лібералізм
Кількість членів:32807417
Місця в/у Палаті представників:
199 / 435
Місця в/у Сенаті:
53 / 100
Девіз:In God We Trust[джерело?]
Інтернет-сторінка:www.gop.com

Республіка́нська па́ртія США (РП; англ. Republican Party, Grand Old Party, GOP) — одна з двох основних політичних партій США; іншою є її історичний суперник — Демократична партія США.

РП була заснована 1854 року противниками Закону Канзас-Небраска, який дозволяв потенційну експансію рабства на ці штати. Партія дотримувалась класичного лібералізму на противагу поширенню рабства, а також підтримувала економічні реформи[en]. Авраам Лінкольн був першим республіканським президентом. Під лідерством Лінкольна та республіканської більшості в конгресі 1865 року в Сполучених Штатах рабство було заборонено. Головно партія домінувала упродовж третьої партійної системи[en] та четвертої партійної системи[en]. Після 1912 року в партії відбувся ідеологічний зсув направо. Після прийняття Акту про громадянські права 1964 року та Акту про права голосу[en] 1965 року відбувся зсув ядра партійної підтримки, південні штати стали більш стабільно республіканськими[en] на президентських виборах. Після рішення Верховного суду в справі Ров проти Вейда[en], на своїй партійній платформі Республіканська партія стала противником абортів і наростила підтримку поміж євангелістів[en]. Із 1990-х підтримка партії головно надходить з Півдня, Великих рівнин, гірських штатів і сільських місцевостей[en] Півночі[en].

Ідеологією Республіканської партії в 21-му столітті є американський консерватизм[en]. РП підтримує зниження податків, вільноринковий капіталізм, сильну сферу оборони, право на зброю, дерегулювання та обмеження для профспілок[en]; партія є противником права на аборт. Окрім підтримки консервативної економічної політики, Республіканська партія є соціально консервативною[en]. РП стійко підтримувала протекціонізм та відповідне тарифування, однак перейшла до підтримки вільної торгівлі у 20-му сторіччі.

Упродовж історії США було 19 республіканських президентів, найбільша кількість від усіх політичних партій. Обраний 2016 року президент США Дональд Трамп є республіканцем. Станом на 2019 рік, РП контролює президентську посаду, більшість у Сенаті США, більшість губернаторів і більшість (30) законодавчих складів штатів. Станом на червень 2019 року, п'ять чинних суддей Верховного суду США є номінованими республіканськими президентами.

Історія[ред. | ред. код]

Докладніше: Історія Республіканської партії США[en]

19-те століття[ред. | ред. код]

Див. також: Третя партійна система[en]
Авраам Лінкольн — перший президент-республіканець (1861—1865)

Заснована 1854 року в північних штатах аболіціоністами, ексвігами та ексвільноземельниками[en], Республіканська партія швидко стала головною опозицією домінуючій Демократичній партії та короткочасно популярній Нативістській американській партії[en]. Партія зростала з опозиції Закону Канзас-Небраска, який скасовував Міссурійський компроміс і відкривав Територію Канзас[en] і Територію Небраска[en] для рабовласництва та майбутнього долучення до рабовласницьких штатів. Республіканці закликали до економічної та соціальної модернізації[en]. Вони засуджували поширення рабовласництва, називаючи його великим злом, однак не закликали до його заборони в південних штатах. Перша публічна зустріч загального протинебрасківського руху[en], на якій була запропонована назва Республіканська партія, відбулася 20 березня 1854 року в місті Рипон[en] (штат Вісконсин). Таку назву було обрано, аби віддати належне Республіканській партії Томаса Джефферсона. Перший офіційний з'їзд партії відбувся 6 липня 1854 року в місті Джексон[en] (штат Мічиґан).

На Республіканському національному з'їзді 1865 року партія прийняла національну платформу, що підкреслювала опизицію до поширення рабовласництва на території США. Хоч республіканський кандидат Джон Фремонт програв на виборах президента США 1856 року Джеймсу Б'юкенену, однак він переміг у 11 з 16 північних штатів.

Республіканська партія вперше прийшла до влади після виборів 1860 року, коли вона виграла контроль над обома палатами Конгресу, а її кандидат, колишній конгресмен Авраам Лінкольн, був обраний президентом. На виборах 1864 року партія об'єдналась із «демократами війни[en]», разом номінуючи Лінкольна на квиток від Партії національного союзу[en]; Лінкольна було переобрано президентом. Під лідерством республіканців у Конгресі було прийнято Тринадцяту поправку до Конституції США, що скасовувала рабство в Сполучених Штатах (1864 року в Сенаті, а 1865 року в Палаті представників); поправку було ратифіковано в грудні 1865 року.

Улісс Ґрант — 18-тий президент США (1869—1877)

Успіх партії в 1870-х роках призвів до розвитку окремих внутрішньопартійних угрупувань. Президентську кандидатуру Гораса Ґрілі[en] підтримували ті, хто вірив, що Перебудову було завершено, а її продовження лише підтримувало великомасштабну корупцію, толеровану президентом Уліссом Ґрантом. Угрупування Столвартів[en] підтримувало Ґранта та систему поділу здобичі, в той час як «Напівкровки[en]» просували реформу державної служби. 1883 року було прийнято Закон про реформу державної служби Пенделтона[en].

Республіканська партія підтримувала важкі гроші (наприклад, золотий стандарт), високі тарифи[en] задля стимулювання економічного зростання, підвищення зарплати та доходів, щедрі виплати ветеранам Армії Союзу та (після 1893 року) анексію Гаваїв. Республіканці виявляли потужну підтримку пієтистським протестантам, однак ті противились прийняттю Сухого закону. Із повоєнним зростанням економіки на Півночі, що супроводжувалось розвитком важкої та легкої промисловостей, прокладнням залізниці, будівництвом шахт, швидким розвитком міст та процвітанням сільськогосподарської галузі, республіканці взяли це за свою заслугу та просували законопроекти, які б підтримували швидке зростання економіки.

Вільям Маккінлі — 25-тий президент США (1897—1901)

РП здебільшого домінувала над Демократами упродовж Третьої партійної системи (1850-ті — 1890-ті). Утім, до 1890 року Республіканці погодились на прийняття Антитрестового акту Шермана та створення Міжштатної торгової комісії[en] у відповідь на скарги від власників малих бізнесів і фермерів. Високий Тариф Маккінлі[en] 1890 року нашкодив партії і Демократи з відривом перемогли на позарокових виборах, навіть перемігши самого Маккінлі. Від Демократів було обрано Ґровера Клівленда в 1884 та 1892 роках. Обрання 1896 року президентом Вільяма Маккінлі повернуло владу до рук Республіканців аж до 1932 року (окрім виборів 1912 та 1916 років). Маккінлі обіцяв, що високі тарифи покінчать із важкими економічними труднощами, спричиненими Панікою 1893 року[en], і що Республіканці гарантуватимуть певний плюралізм, від якого скористаються всі політичні сторони.

Республіканська програма часів Громадянської війни включала безкоштовні фермерські господарства, побудову федерально субсидованої транконтинентальної залізниці, нову національну систему банкінгу, високий державний борг, земельні гранти для закладів вищої освіти, воєнний податок на прибуток і встановлення високих тарифів для сприяння зростанню промисловості та підвищенню зарплат. До 1870-х років Республіканці ввели систему важких грошей на основі золотого стандарту, а також боролись зі спробами стимулювати інфляцію Політикою вільного срібла[en]. Вони заклали підвалини сучасної держави загального добробуту, упровадивши широку програму виплат ветеранам Армії Союзу. Питання зовнішньої політики рідко були предметом партизанських суперечок, утім упродовж короткого періоду 1893—1904 років Республіканська партія підтримувала імперіалістичну експансію на Гаваї, Філіппіни та Панамський канал.

20-те століття[ред. | ред. код]

Див. також: Четверта партійна система[en] та Прогресивна ера[en]
Теодор Рузвельт — 26-тий президент США (1901—1909)
Герберт Гувер — 31-ший президент США (1929—1933)

Перерозподіл сил 1896 року зміцнив Республіканців у ролі партії великого бізнесу, у той час як Теодор Рузвельт додав підтримку малому бізнесу, ввівши антимонопольне законодавство. Він допоміг обратись своєму наступнику Вільяму Говарду Тафту 1908 року, однак невдовзі вони стали ворогами, коли відбувся внутрішньопартійний розкол. Тафт переміг Рузвельта в номінації від партії, тому Рузвельт висунув свою кандидатуру від його новоствореної Прогресивної партії. Він закликав до соціальних реформ[en], багато з яких здійснили Демократи Нового курсу[en] в 1930-х роках. Він програв на президентських виборах, а коли його прихильники повернулися до Республіканської партії, то зрозуміли, що вони не погоджуються з новим консервативним економічним мисленням[en], що призвело до ідеологічного зсуву направо в Республіканській партії. Республіканці поверталися до Білого дому в 1920-х роках, пропонуючи платформу нормальної бізнес-орієнтованої ефективності та високих тарифів. Національна партійна платформа уникала тему Сухого закону, натомість невиразно заявляючи про відданість закону та порядку.

Воррен Гардінґ, Калвін Кулідж і Герберт Гувер рішуче перемогли на виборах 1920, 1924 та 1928 років відповідно. Скандал Тіпот Доум[en] створив загрозу для партії, але зі смертю Гардінґа, в його бік Куліджом було скеровано всі звинувачення; водночас 1924 року відбувся розпад опозиції. Про-бізнесова політика десятиріччя мала всі шанси створити безпрецедентне процвітання економіки, чому не судилось статись через біржовий крах 1929 року, що дав початок Великій депресії.

Доба Нового курсу[ред. | ред. код]

Докладніше: Старі праві[en] та П'ята партійна система[en]
Двайт Айзенгавер — 34-тий президент США (1953—1961)

Коаліція Нового курсу[en] демократа Франкліна Делано Рузвельта контролювала американську політику упродовж понад трьох десятиріч (за винятком двох президетських термінів республіканця Двайта Айзенгавера). Темношкірі американці стали електроратом Демократичної партії під час доби Нового курсу, позаяк вони мали право голосувати на Півночі, однак не могли голосувати на Півдні. Після приходу до влади Рузвельта в 1933 році, законопроект про Новий курс був прийнятий у Конгресі, а економіка з початку 1933 року почала стрімко зростати. Утім, довгострокове безробіття залишалось соціальним тягарем аж до 1940 року. На проміжних виборах 1934 року Республіканська партія втратила 10 сенаторів, залишившись у складі 25 проти 71 демократа. Палата представників теж мала переважну демократичну більшість.

Республіканська партія поділилась на більше крило «Старих правих» (базоване на Середньому заході) та менше ліберальне крило, базоване на Північному сході, що підтримувало більшу частину Нового курсу. Старі праві гостро критикували «Другий Новий курс», звинувачуючи його в класовій боротьбі та соціалізмі. Рузвельта з відривом було переобрано на посаді в 1936 році, але з початком його другого терміну економіка впала, піднялись страйки, а йому самому не вдалось взяти під контроль Верховний суд чи переманити консерваторів Півдня до Демократичної партії. Республіканці здійснили потужну реабілітацію на виборах 1938 року з новими висхідними зірками, як-от правим Робертом Тафтом[en] з Огайо та лівим Томасом Дьюї з Нью-Йорка. Консерватори Півдня приєднались з більшістю Республіканців для утворення консервативної коаліції[en], яка домінувала в питаннях внутрішньої політики у Конгресі аж до 1964 року. Обидві партії розходились на питаннях зовнішньої політики з противоєнними ізоляціоністами, що домінували в Республіканській партії, та інтервенціоністами[en], які хотіли зупинити Адольфа Гітлера, з Демократичної партії. Рузвельт переобрався на третій та четвертий терміни в 1940 та 1944 роках. Упродовж війни консерватори скасували більшість положень Нового курсу, однак вони не здійснювали спроб ліквідувати соціальне забезпечення та агентства, що регулюють бізнес.

Історик Джордж Неш[en] пише:

На відміну від «поміркованих» інтернаціоналістів, головно східного блоку Республіканців, які приймали (або хоч погоджувались) із «Рузвельтівською революцією» та основними засадами зовнішньої політики президента Трумена, праве крило Республіканців у своїй основі було контрреволюційним. Антиколективістичні, антикомуністичні, антиновокурсівські, гаряче віддані принципам обмеженої держави, вільноринковій економіці та конгресівським (на противагу виконавчим) прерогативам, консерватори Республіканської партії були змушені з самого початку провадити війну на два фронти — проти ліберальних Демократів ззовні та проти «я теж»-республіканців зсередини.

Демократи здобували більшості в Конгресі майже безперервно після 1932 року (РП перемогла лише в 1946 та 1952 роках), однак консервативна коаліція блокувала практично всі основні ліберальні ініціативи щодо внутрішньої політики. Після 1945 року інтернаціоналістське крило РП, підтримуючи зовнішню політику Гаррі Трумена щодо Холодної війни, створило План Маршалла та здійснювало підтримку НАТО, не зважаючи на постійний ізоляціонізм зі сторони Старих правих.

Річард Ніксон — 37-мий президент США (1969—1974)

У другій половині 20-го сторіччя відбувалось безперервне або з перервами обрання республіканських президентів Двайта Айзенгавера, Річарда Ніксона, Джеральда Форда, Рональда Рейґана та Джорджа Г. В. Буша. Айзенгавер переміг консервативного лідера сенатора Роберта Тафта в боротьбі за номінацію 1952 року, однак консерватори домінували в справах внутрішньої політики упродовж періоду правління Айзенгавера. Прихильність виборців до Айзенгавера переважала прихильність до Республіканської партії, а президент не спромігся зрушити партію на більш помірковані позиції. Із 1976 року лібералізм практично зник із Республіканської партії (за винятком представників Північного сходу).

Рональд Рейґан — 40-вий президент США (1981—1989)

З часу покидання посади 1989 року, Рейґан був еталонним консервативним республіканцем, а кандидати на посаду президента від Республіканської партії часто заявляють про поділяння його поглядів і про мету будувати свою політику на якнайвдалішому продовженні його політичної спадщини.

1994 року партія, під очільництвом партійного організатора меншості в Палаті представників Ньюта Ґінґріча, будуючи кампанію на «Контракті з Америкою[en]», виборола більшість в обох палатах Конгресу упродовж Республіканської революції[en]. Утім, як спікер Ґінґріч не спромігся втілити в життя багато зі своїх обіцянок, а зокрема збалансований бюджет і обмеження в кількості термінів для членів Конгресу. Під час процедури імпічменту та складання повноважень президента Білла Клінтона[en], Республіканці зазнали неочікуваних поразок на проміжних виборах 1998 року; рівень підтримки Ґінґріча упав до 17 %; він взяв на себе відповідальність і склав свої повноваження.

21-ше століття[ред. | ред. код]

Республіканська більшість у Сенаті протрималась до 2001 року, коли Сенат було поділено порівну, однак більшість було відновлено на виборах 2002 року. Більшості в обидвох палатах Конгресу протримались аж до переходу контролю до Демократів після проміжних виборів 2006 року. Від тоді погляди Республіканської партії характеризуються соціальним консерватизмом[en], зовнішньою політикою випереджальної війни[en], націленої на поборення тероризму та сприяння глобальній демократії, посиленням виконавчої гілки влади, пропозиціє-орієнтованою економікою[en], підтриманням прав на зброю та дерегуляцією.

Джордж Г.В. Буш — 41-ший президент США (1989-1993)
Джордж В. Буш — 43-тій президент США (2001-2009)
41-ший президент США Джодж Г.В. Буш був батьком 43-го президента Джордж В. Буша. В історії США президентського сина лише двічі обирали президентом (6-тий президент Джон Квінсі Адамс був сином 2-го президента Джона Адамса.).

На президентських виборах 2008 року кандидатами від партії були сенатор Джон Маккейн з Аризони на пост президента та губернатор Аляски Сара Пейлін на посаду віцепрезидента. Вони програли сенатору Бараку Обамі з Іллінойса та сенатору Джо Байдену з Делавера. 2009 року республіканці Кріс Крісті та Боб Макдоннелл були обрані губернаторами Нью-Джерсі та Вірджинії.

2010 був роком виборчого успіху для Республіканців, який почався неочікуваної перемоги Скотта Брауна на спеціальних виборах до Сенату від Массачусетса на місце, яке упродовж багатьох десятиріч обіймали демократи брати Кеннеді. На листопадових виборах Республіканці перебрали контроль над Палатою представників, збільшили свою чисельність у Сенаті та здобули більшість губернаторських посад.

На президентських виборах 2012 року республіканськими кандидатами були колишній губернатор Мітт Ромні з Массачусетса на посаду президента та конгресмен Пол Раян з Вісконсина на посаду віцепрезидента. Демократи висунули чинних Барака Обаму та Джо Байдена. Кампанія фокусувалась головно довкола Акту про доступну медичну допомогу та управління економікою Барака Обами на тлі високого рівня безробіття та зростання державного боргу упродовж чотирьох років правління президента. Ромні та Раян програли Обамі та Байдену. Не зважаючи на втрату Республіканцями 7 місць у Палаті представників на листопадових виборах до Конгресу, партія все одно зберегла контроль над нижньою палатою. Утім Республіканцям не вдалось здобути контроль над Сенатом, продовжуючи перебувати в меншості, втративши два місця.

Після поразки деякі відомі Республіканці висловились проти своєї партії. Наприклад, республіканський кандидат у президенти 1996 року та довготривалий сенатор Боб Доул заявив, що «сьогоднішні члени РП є занадто консервативними та надмірно партизанськими. Вони зобов'язані повісити вивіску на дверях Національного комітету, де б писало „зачинено на ремонт“». Колишній сенатор Олімпія Снов з Мена погодилась із Долом. Колиній голова ОКНШ (за Джорджа Г. В. Буша) та колишній державний секретар (за Джорджа В. Буша) Колін Павелл стверджував, що існувала «темна жилка нетолерантності в деяких частинах партії». Національний комітет коледжівських республіканців[en] (НККР) у червні 2013 року опублікував звіт, в якому партія гостро критикувалась і називалась «Велика стара партія для Цілком нового покоління».

На проміжних виборах 2014 року Республіканська партія перебрала контроль над Сенатом, виборовши дев'ять нових місць. Із загальною кількістю 247 місць (57 %) у Нижній палаті та 54 місцями в Сенаті, Республіканці вибороли найчисельнішу більшість у Конгресі з часів 71-го Конгресу 1929 року.

Дональд Трамп — 45-тий президент США (2017—дотепер)

Після виборів 2016 року[en] Республіканці зберегли більшість у Сенаті, Нижній палаті та серед губернаторських посад і обрали Дональда Трампа президентом. Республіканська партія контролювала 69 із 99 штатових законодавчих палат 2017 року, найбільшу кількість в історії; та щонайменше 33 губернаторські посади, найбільшу кількість з 1922 року. Партія здобула повний контроль над владою (законодавчі палати та губернаторства) в 25 штатах, найбільшій кількості з 1952 року; суперницька Демократична партія ж мала повний контроль лише в п'яти штатах.

Станом на 2019 рік, 19 президентів були республіканцями (рекорд серед партій в історії США), Республіканці перемогли в 24 з останніх 40 президентських виборів. Після проміжних виборів 2018 року Республіканська партія володіє великою часткою влади в США, контролюючи президентство (Дональд Трамп), більшість у Сенаті США, більшість губернаторств (27) та законодавчих зборів штатів (повний контроль над 30/50 та поділений контроль у 2). Станом на 2019 рік, РП володіє «трифектою[en]» (контролем виконавчої гілки та обох палат законодавчої гілки влади) в багатьох штатах (22 з 50). П'ять із дев'яти суддей Верховного суду є призначеними республіканськими президентами.

Нещодавні тренди[ред. | ред. код]

Упродовж більшої частини періоду після Другої світової війни руспубліканці володіли низьким рівнем представництва в законодавчих зборах штатів. Тенденції почали змінюватись наприкінці 1990-х років, коли республіканці збільшили свою присутність у законодавчій владі і перебрали контроль над законодавчими зборами на Півдні. З 2004 по 2014 рік Республіканський комітет лідерства в штатах[en] (РКЛШ) зібрав понад 140 млн доларів на законодавчі перегони в штатах, в той час як Демократичний комітет законодавчих кампаній[en] (ДКЗК) зібрав менше половини такої суми за вказаний період часу. Після проміжних виборів 2014 року Республіканці здобули 68 із 98 закондавчих палат штатів (рекорд у партійній історії) та здобули контроль як над виконавчою, так і законодавчою гілками влади в 24 штатах (Демократи здобули контроль лише в 7-ми).

З часу інавгурації республіканського президента Джорджа В. Буша республіканська партія залишалась досить згуртованої упродовж більшої частини 2000-х в статусі сильних економічних лібертаріанців і соціальних консерваторів[en], на противагу Демократам, яких вони бачили як партію розніженої, світської та ліберальної влади. За ери Буша, зростання так званих провладних консерваторів (ядра його підтримки) означало, що значна частина республіканців підтримувала підвищення державних розходів і регулювань в галузі економіки та особистого життя громадян, а також активістську та інтервенціоністську зовнішню політику[en]. Соціологічні групи, на кшталт Дослідницького центру П'ю, виявили, що соціальні консерватори та прихильники вільного ринку залишились іншими двома групами в межах коаліції підтримки партії, при чому всі три групи були приблизно однакових розмірів. Утім, лібертаріанці[en] та схильні до лібертаріанства консерватори[en] все більше розчаровувались у діях республіканців, спрямованих на обмеження основних громадянських свобод із одночасним зростанням корпоративного добробуту[en] та державного боргу під час перебування Буша на посаді. Контрастно, деякі соціальні консерватори проявляли незадоволення щодо підтримки партією економічних політик, які конфліктували з їхніми моральними цінностями.

У березні 2013 року голова Національного комітету Райнс Прібус подав гострий звіт щодо партійних виборчих невдач у 2012 році, закликавши Республіканців перевинайти себе, а також офіційно підтримав реформу імміграційної політики. Він заявив: «Немає однієї причини, чому ми програли. Наше повідомлення було слабким; наша кампанія була незадовільною; ми не були інклюзивними; ми програвали в інформаційному та цифровому аспекті, а процеси наших партійних виборів і дебатів потребував удосконалення». Він запропонував 219 реформ, серед яких були витрата 10 млн доларів на рекламну кампанію задля залучення жінок, меншин і гомосексуалів, а також встановлення коротшого та більш контрольованого сезону партійних виборів і створення кращих потужнестей для збирання інформації.

З підтримкою законодавчого визнання одностатевих шлюбів більшістю республіканців і схильних до республіканства незалежників віком до 49 років на противагу непідтримуванню з боку осіб старших 50 років, дана тема залишилась роз'єднавчою в межах партії. Колишній Спікер нижньої палати Ньют Ґінґріч зауважив, що «партія розірветься щодо цього питання». Опитування Ройтерс/Іпсос від квітня 2015 року показало, що 68 % американців загалом відвідали б одностатевий шлюб близької людини, з 56 % погодження з боку республіканців. Журналіст Ройтерс Джефф Месон зауважив, що «Республіканці, які становлять сильну опозицію одностатевим шлюбам можуть перебувати на хиткому політичному ґрунті, якщо їхньою кінцевою метою є здобуття Білого дому» з огляду на поділ між соціально консервативним столвартами[en] та рештою США, які їм протидіють. 2015 року Верховний суд США визнав заборони щодо одностатевих шлюбів неконституційними, тим сами легалізуючи одностатеві шлюби по всій країні. 2016 року після обрання президентом республіканця Дональда Трампа, той заявив, що його «влаштовують» одностатеві шлюби

Назва та символи[ред. | ред. код]

Карикатура Томаса Наста 1874 року, на якій присутня примітна наявність республіканського слона
Червоно-біло-блакитний республіканський слон, який досі залишається основним логотипом комітетів Республіканської партії в багатьох штатах
Логотип Республіканської партії в 2013 році

Засновники партії обрали назву «Республіканська партія» в середині 1850-х років як данину цінностям республіканства[en], просуваними Республіканською партією Томаса Джефферсона. Ідея щодо назви надійшла з редакційної статті чільного публіциста партії — Гораса Ґрілі[en], — який закликав до «якоїсь простої назви типу „Республіканська“, що б найточніше означила тих, хто об'єднався задля повернення Союзу на його справжню місію оборонця та поширювача свободи, а не пропагандиста рабства». Назва відображає республіканські цінності 1776 року — громадянські чесноти та опозицію аристократії та корупції. Важливо зазначити, що слово «республіканський» має різні значення в різних країнах, а Республіканська партія розвинулась настільки, що ці значення вже не завжди збігаються.

Назва «Велика стара партія» (англ. Grand Old Party) є традиційною назвою Республіканської партії, а її абревіатура GOP здобула великого поширення в англійській мові. Ця назва з'явилась 1875 року в Конгресовому протоколі, посилаючись на успішну збройну оборону Союзу партією, називаючи останню «ця галантна стара партія» (англ. this gallant old party). Наступного року в статті газети Cincinnati Commercial[en], термін було модифіковано на «велика стара партія» (англ. grand old party). Перше використання абревіатури датується 1884 роком.

Традиційним талісманом партії є слон. Політична карикатура Томаса Наста, опублікована в Harper's Weekly 7 листопада 1874 року, вважається першим важливим використанням символу. Альтернативним символом Республіканської партії в таких штатах як Індіана, Нью-Йорк і Огайо є білоголовий орлан, на противагу півню та п'ятикутній зірці Демократів. У штаті Кентуккі символом Республіканської партії є зруб (не пов'язано з організацією гомосексуалів Зрубівські республіканці).

Традиційно партія не мала постійної кольорової ідентичности. Після виборів 2000 року, червоний колір почали асоціювати з Республіканцями. Упродовж післявиборчого періоду, основні телерадіокомпанії використовували одну й ту ж кольорову схему для зображення виборчої карти — штати, де переміг кандидат від Республіканців Джордж В. Буш були забарвлені в червоний колір, а штати, де виграв кандидат від Демократів Ал Ґор були забарвлені в синій колір. Через багатотижневі суперечки щодо результатів виборів[en], ці колірні асоціації міцно закріпились на прийдешні роки. Хоч присвоєння кольорів політичним партіям є неофіційним і неформальним, ЗМІ висвітлюють діяльність цих політичних партій, використовуючи відповідні кольори. Сама партія та її кандидати також почали віддавати перевагу червоному кольору.

Структура й організація[ред. | ред. код]

Докладніше: Політика Сполучених Штатів#Політичні партії і вибори
Див. також: Список штатових партій Республіканської партії США[en]

Національний комітет Республіканської партії відповідальний за розробку та просування республіканської політичної платформи, а також координацію збору коштів та за виборчу стратегію. Його нинішня голова — Ронна Макденіел. Голова НКРП обирається Президентом з партії або державним комітетом парії.

Під керівництвом кандидата в президенти партія здійснює нагляд за Національним конвентом Республіканської партії (вищим органом) та збільшує фінансування кандидатів. На місцевому рівні існують аналогічні державні комітети в кожному штаті та більшості великих міст, але вони мають набагато менше грошей та впливу, ніж національний орган.

У комісіях Республіканського парламенту та Сенату є окремі комітети зі збору коштів та стратегії. Національний комітет з питань Республіканського конгресу (NRCC) допомагає у парламентських виборах, тоді як Національний комітет з питань Республіканського сенату (NRSC) це робить у виборах сенату. Вони виділяють більше 100 мільйонів доларів за кожен виборчий цикл і грають важливу роль у наборі сильних державних кандидатів, а Республіканська асоціація керуючих допомагає у виборах губернаторів штатів.[1] У 2016 році його очолила губернатор Сузана Мартінес з Нью-Мексико.[2]

Позиції[ред. | ред. код]

Докладніше: Політичні позиції Республіканської партії США[en]

Економічна політика[ред. | ред. код]

Калвін Кулідж — 30-тий президент США (1923—1929)

Республіканці твердо переконані в тому, що вільний ринок та індивідуальні досягнення є першочерговими чинниками, що забезпечують економічне процвітання. У зв'язку з цим, вони підтримують скасування урядових програм соціального забезпечення на користь неприбуткових організацій приватного сектору та підтримують індивідуальну відповідальність. Республіканці часто підтримують фіскальний консерватизм в період влади Демократів, однак вони показали схильність до збільшення федерального боргу в періоди свого урядування (до прикладу, імплементація Бушівського зниження податків, частина D Медікеру та Акт про зниження податків і місця праці 2017 року. Не зважаючи на обіцянки скоротити урядові витрати, Республіканські адміністрації з 1960-х років підтримували попередні рівні урядових витрат.

Сучасні Республіканці підтримують теорію пропозиціє-орієнтованої економіки[en], яка твердить, що нижчі податки стимулюють економічне зростання. Багато республіканців виступають проти вищих податків для осіб із вищими доходами, що, на їхню думку, несправедливо, оскільки ці люди створюють робочі місця та достатки. Республіканці вважають, що приватні розходи є ефективнішими за урядові витрати. Республіканські законотворці також намагались обмежити фінансування витребування та збирання податків[en]. Станом на 2018 рік, Служба внутрішніх доходів, яку Республіканці неабияк обмежили в ресурсах упродовж останнього десятиріччя, втратила значні можливості до проведення аудитів та організації великомасштабних рослідувань щодо ухиляння від сплати податків.

Республіканці вірять, що люди повинні самі брати відповідальність за обставини, в які вони потрапляють. Також вони вірять, що приватний сектор є ефективнішим у допомозі бідним шляхом благодійності, аніж уряд через програми соціального забезпечення, і що програми соціальної підтримки часто спричинюють залежність від урядової допомоги.

Республіканці вірять, що корпорації повинні мати можливість встановлювати власні принципи стосовно зайнятості, включно із зарплатами та вигодами, а вільний ринок повинен сам визначати вартість праці. Із 1920-х років загалом профспілки і їхні члени виступають проти Республіканців. На державному рівні, Республіканці підтримали Закон Тафта-Гартлі 1947 року, який надає працівникам право не вступати до професійних спілок. Сучасні Республіканці на державному рівні загалом підтримують різноманітні закони про право на роботу[en], які забороняють договори про забезпечення профспілок[en], що вимагають від усіх працівників організації, що працює з профспілками, обов'язково сплачувати збори, незалежно від того, є ці працівники членами профспілки чи ні.

Більшість Республіканців виступають проти підвищення мінімальної заробітної плати через переконання, що такі підвищення завдають шкоди бізнесові, змушуючи його переводити роботу на підрядну основу та підвищувати ціни для споживачів.

Партія виступає проти одноплатникової системи охорони здоров'я[en], визначаючи її як соціалізовану медицину[en]. Республіканська партія по-різному підтримувала історично популярні програми Соціального забезпечення[en], Медікер і Медікейд[en].

Екологічна політика[ред. | ред. код]

Історично, прогресивні[en] лідери Республіканської партії підтримували охорону довкілля. Республіканський президент Теодор Рузвельт був визначним консеваціоністом, чиї політичні рішення призвели до створення Служби національних парків. Хоч республіканський президент Річард Ніксон не був захисником природи, однак він підписав закон щодо створення Управління з охорони довкілля 1970 року і мав обширну довкіллєзахисну програму. Утім, партійна екологічна політика змінилась в 1980-х за адміністрації президента Рональд Рейґана, який означив екологічні регулювання тягарем для економіки. З того часу Республіканці все частіше приймають позиції проти екологічного регулювання, а деякі Республіканці ставлять під сумнів зміни клімату, щодо яких існує науковий консенсус.

Арнольд Шварцнеґґер — 38-мий[en] губернатор Каліфорнії (2003—2011)

2006 року тодішній губернатор Каліфорнії Арнольд Шварцнеґґер порушив республіканську ортодоксальність, підписавши декілька указів, наклавши межі на викиди вуглецю в Каліфорнії. Тодішній президент Джордж В. Буш виступив проти обов'язкових меж на державному рівні. Рішення Буша не встановлювати регулювання на двоокис вуглецю як на забруднювач повітря оскаржувалось Верховним судом у 12 штатах[en], а 2007 року було винесене рішення проти Бушівської адміністрації. Буш також публічно виступив проти ратифікації Кіотських протоколів, які мали на меті обмежити викиди парникових газів і таким чином почати боротись зі змінами клімату; його позиція було жорстко розкритикована кліматологами.

Республіканська партія виступає проти торгівлі викидами, що використовується для обмеження викидів вуглецю. У 2000-х роках сенатор Джон Маккейн запропонував законопроекти (як-от Закон нагляду за кліматом Маккейна—Лібермана[en]), які б мали регулювати викиди вуглецю, але я позиція щодо змін клімату була незвичною серед високопоставлених членів партії. Деякі республіканські кандидати підтримали розвиток використання альтернативного палива задля досягнення енергетичної незалежності США[en]. Деякі республіканці підтримують збільшення нафтовидобування на захищених територіях, як-от у Національному арктичному заповіднику[en]; ця позиція зазнала критики з боку активістів. Багато республіканців упродовж президентства Барака Обами виступали проти нових екологічних регулювань його адміністрації, як-от регулювання викидів вуглецю від вугільної галузі. Зокрема, Республіканці підтримували будівництво нафтогону «Кістоун»; ця позиція здобула підтримку від бізнесу, але проти неї виступали проти групи корінних жителів та екоактивістів.

Згідно з даними Центру за американський прогрес, неприбутковою ліберальної пропагандистської групи, понад 55 % конгресійних республіканців були заперечниками змін клімату. У травні 2014 року ПолітиФакт[en] встановив, що «відносно небагато Республіканських членів Конгресу… погоджувались із панівним науковим висновком, що глобальне потепління є як справжнім, так і антропогенного походження». Група встановила вісьмох членів партії, які визнавали зміни клімату, втім ПолітиФакт визнали, що таких конгресменів може бути більше, і що не всі члени Конгресу виявили певну позицію з цього питання.

За словами «Нью-Йорк таймс», з 2008 по 2017 рік, Республіканська партія перейшла від «дебатування, як боротися з антропогенними змінами клімату, до стверджування, що їх не існує». У січні 2015 року, очолюваний Республіканцями Сенат США проголосував 98—1 за прийняття резолюції, яка визнає, що «зміни клімату є справжніми і не є видуманими», утім поправка, що «людська діяльність значним чином сприяє змінам клімату» була підтримана лише п'ятьма Республіканськими сенаторами.

Імміграційна політика[ред. | ред. код]

У період 1850—1870 років Республіканська партія більше за Демократів виступали проти імміграції, частково — через тогочасне покладання РП на підтримку антикатолицьких антиіммігрантських партій, як-от Американської партії[en]. Упродовж наступних десятиріч після Громадянської війни, в Республіканській партії зростала підтримка імміграції через підтримку партією виробників із Північного Сходу (яким потрібна була додаткова робоча сила), в той час Демократична партія поставала як партія праці (яка переслідувала меншу кількість працівників для зменшення конкуренції). Починаючи з 1970-х років, партії помінялись позиціями з цього питання — Демократи стали більш прихильними до імміграції, ніж Республіканці.

Республіканці розділились перед питанням способу боротьби з незаконною імміграцією[en] — представники істеблішменту підтримували платформу, що давала мігруючим працівникам незадокументованим іммігрантам шлях до здобуття громадянства; популісти підтримували забезпечення надійності кордонів і депортацію незаконних іммігрантів. 2006 року Білий дім підтримав, а очолюваний Республіканцями Сенат погодив комплексну імміграційну реформу[en], яка дала змогу мільйонам незаконним іммігрантам здобути громадянство, однак Нижня палата (також очолювана Республіканцями) не прийняла закон. Після поразки на президентських виборах 2012-го року, зокрема серед латиносів, декілька республіканців підтримували більш дружній підхід до іммігрантів. Утім, 2016 року поле кандидатів прийняло гостру позицію проти незаконної імміграції, а лідируючий кандидат Дональд Трамп пропонував будівництво стіни на південному кордоні. За даними кількох опитувань, пропозиції, що закликали до імміграційної реформи з шляхом до здобуття громадянства незадокументованими іммігрантами, одержали широку підтримку серед республіканців. В опитуванні 2013 року, 60 % республіканців підтримували концепцію зі шляхом до здобуття громадянства.

Зовнішня політика та державна оборона[ред. | ред. код]

Деякі представники Республіканської партії підтримують позицію унілатералізму[en] щодо питань державної безпеки, будучи переконаними в здатності та праві Сполучених Штатів діяти без зовнішньої допомоги в питаннях державної безпеки. Загалом, на Республіканську позицію щодо державної оборони та міжнародних відносин сильно вплинули теорії неореалізму[en] та реалізму, що характеризують міждержавні конфлікти як сутички між безосібними силами міжнародної структури, а не як результат ідей та дій окремих лідерів. Вплив школи реалізму проглядається в баченні Радянського союзу Рейґаном як Імперії зла та в баченні Вісі зла Джорджем В. Бушем.

З часу терактів 11 вересня 2001 року, партія підтримує неоконсервативну політику щодо Війни з тероризмом, включно з Війною в Афганістані 2001 року та вторгненням до Іраку 2003 року. Адміністрація Джорджа В. Буша зайняла позицію, що Женевські конвенції не поширюються на беззаконних бойовиків[en], в той час як інші визначні республіканці твердо виступають проти жорстких технік допиту, які вони розглядають як катування.

Республіканці часто виступали на підтримку обмеження закордонної допомоги як способу забезпечення державної безпеки та імміграційних інтересів Сполучених Штатів.

Республіканська партія загалом підтримує міцний альянс з Ізраїлем та намагання забезпечити мир на Середньому Сході між Ізраїлем і його арабськими сусідами. В останні роки Республіканці почали відходити від підходу дводержавного вирішення[en] Ізраїльсько-Палестинського конфлікту. В опитуванні 2014 року, 59 % республіканців віддавали перевагу меншій закордонній діяльності та фокусуванні на внутрішніх проблемах країни.

Згідно з даними платформи 2016 року, партійна позиція щодо статусу Тайваню така: «Ми виступаємо проти всяких унілатеральних кроків з будь-якого боку щодо зміни статусу-кво Тайванської протоки за принципом, що всі питання, пов'язані з майбутнім острова, повинні бути вирішені мирно, через діалог, та бути в погодженні з народом Тайваню». Окрім цього, якщо «Китай порушить ці принципи, Сполучені Штати, у відповідності із Законом про відносини з Тайванем, допомагатимуть Тайваню в його обороні».

Соціальна політика[ред. | ред. код]

Республіканській партії головно притаманна соціально-консервативна політика, хоч у ній наявні центристська та лібертаріанська фракції. Соціальні консерватори прагнуть прийняття законів, що захищатимуть їхні традиційні цінності, як-от заборону одностатевих шлюбів, абортів та вживання марихуани. Більшість консервативних республіканців виступають проти контролювання володіння зброєю, позитивної дискримінації та незаконної імміграції.

Аборти та дослідження ембріональних стовбурових клітин[ред. | ред. код]

Більшість національних і штатових кандидатів вді партії, керуючись релігійними та моральними принципами, підтримують захист життя та виступають проти абортів за своїм бажанням. Хоч багато хто підтримує винятки у випадках інцесту, зґвалтування та загрози життю матері, 2012 року партія ухвалила платформу, що підтримує безвиняткову заборону абортів. До рішення Верховного суду Ров проти Вейда 1973 року (що зробило заборони абортів неконституційними) вискополяризованих відмінностей між Демократичною та Республіканською партією не було; однак після рішення Верховного суду опозиція абортам стрімко ставала одною з основних позицій в національній платформі Республіканської партії. Як наслідок, євангельські протестанти США перейшли на підтримку Республіканської партії.

Більшість республіканців виступають проти фінансування коштом платників податків організацій, що надають послуги абортів, зокрема Американської федерації планування батьківства.

До свого розпаду 2018 року, комітет політичної дії «Республіканська більшість за вибір» підтримував за зміну партійної платформи задля залучення прихильників захисту вибору. Згідно з даними опитування NBC/Wall Street Journal poll, 52% республіканців підтримують рішення Ров проти Вейда, в той час як 39% бажали скасування цього рішення. Згідно з опитуванням Gallup, 69% республіканців самоідентифікувались прихильниками захисту життя, а 27% прихильниками захисту вибору.

Хоч республіканців голосували за збільшення урядового фінансування наукових досліджень, члени Республіканської партії активно виступають проти федерального фінансування дослідження ембріональних стовбурових клітин поза первинними межами, оскільки такі дослідження передбачають руйнування людських ембріонів. Опитування Gallup 2010 року показало, що 54% республіканців виступають проти досліджень ембріональних стовбурових клітин, в той час як 40% підтримують їх.

Громадянські права[ред. | ред. код]

Право на зброю[ред. | ред. код]

Наркотики[ред. | ред. код]

Проблеми ЛГБТ[ред. | ред. код]

Виборча політика[ред. | ред. код]

Народовладдя[ред. | ред. код]

Ідеологія[ред. | ред. код]

Результати виборів за округами на Президентських виборах 2016 року

Республіканці, на відміну від демократів, виступають за зниження податків, обмеження нелегальної міграції (аж до мінімалізації міграційного потоку), вільну торгівлю і носіння вогнепальної зброї, зміцнення ролі релігії в суспільному житті (принцип: Бог — армія — пошана старості), моральність і сімейні цінності; неприйняття гомосексуальних відносин і абортів. Червоною ниткою в принципах республіканців проходить «невтручання державних структур в економічні процеси всередині країни».[3] Також республіканці заперечують, що глобальнe потепління викликане здебільшого діями людства, вважаючи цю ідею пропагандою демократів і їхніх прихильників. Основна сучасна ідеологія — неоконсерватизм. Політична орієнтація — правий центр.

Республіканці, на відміну від демократів, притримуються наступного:

  • зниження податків;
  • зниження дефіциту державного бюджету;
  • збільшення військових витрат і витрат на державну безпеку;
  • більш агресивна зовнішня політика;
  • боротьба за моральність та сімейні цінності;
  • обмеження абортів (особливо на пізніх термінах вагітності);
  • боротьба за національні цінності;
  • протидія охороні навколишнього середовища, якщо такі дії суперечать інтересам бізнесу;
  • забезпечення права на володіння й носіння вогнепальної зброї;
  • протидія зросту мінімальної заробітної плати;
  • протидія створенню та роботі профспілок на приватних підприємствах;
  • збереження смертної кари;
  • протидія введенню евтаназії й науковим дослідженням в області клонування.[4]

Одним із найважливіших принципів республіканців традиційно є мінімізація участі уряду в економіці.

Президенти США від Республіканської партії[ред. | ред. код]

Президент Роки президентства Віце-президент
Abraham Lincoln by George Peter Alexander Healy.jpg
Авраам Лінкольн
(Abraham Lincoln)[5][6][7]
1861-1865
Ганнібал Гемлін
(1861-1865)

Ендрю Джонсон
(1865)
Ulysses S. Grant.jpg
Улісс Грант
(Ulysses S. Grant)[8][9][10]
1869-1877
Шайлер Колфакс
(1869-1873)

Генрі Вілсон
(1873-1875)

посада вакантна
Daniel Huntington - Rutherford Birchard Hayes - Google Art Project.jpg
Разерфорд Гейз
(Rutherford Birchard Hayes)[11][12][13]
1877-1881
Вільям Вілер
(1877-1881)
James A. Garfield.gif
Джеймс Гарфілд
(James Garfield)[14][15][16]
1881-1881
Честер Алан Артур
(1881)
Chester A Arthur by Daniel Huntington.jpeg
Честер Алан Артур
(Chester Alan Arthur)[17][18][19]
1881-1885
посада вакантна
Benjamin Harrison by Eastman Johnson (1895).jpg Бенджамін Гаррісон
(Benjamin Harrison)[20][21][22]
1889-1893
Леві Мортон
(1889-1893)
Official White House portrait of William McKinley.jpg
Вільям Мак-Кінлі
(William McKinley)[23][24][25]
1897-1901
Гаррет Гобарт
(1897-1899)

посада вакантна

Теодор Рузвельт
(1901)
Troosevelt.png
Теодор Рузвельт
(Theodore Roosevelt)[26][27][28]
1901-1909
посада вакантна

Чарльз Фербенкс
(1905-1909)
Anders Zorn - Portrait of William Howard Taft (1911).jpg
Вільям Говард Тафт
(William Howard Taft)[29][30][31]
1909-1913
Джеймс Шерман
(1909-1912)

посада вакантна
Warren G Harding portrait as senator June 1920.jpg
Воррен Гардінг
(Warren Gamaliel Harding)[32][33][34]
1921-1923
Калвін Кулідж
(1921-1923)
Calvin Coolidge.jpg
Калвін Кулідж
(Calvin Coolidge)[35][36][37]
1923-1929
посада вакантна

Чарлз Дауес
(1925-1929)
Herberthoover.jpg
Герберт Кларк Гувер
(Herbert Clark Hoover)[38][39][40]
1929-1933
Чарльз Кертіс
(1929-1933)
Dwight D. Eisenhower, official Presidential portrait.jpg
Дуайт Ейзенхауер
(Dwight David Eisenhower)[41][42][43]
1953-1961
Річард Ніксон
(1953-1961)
Richard Nixon - Presidential portrait.jpg
Річард Ніксон
(Richard Milhous Nixon)[44][45][46]
1969-1974
Спіро Агню
(1969-1973)

посада вакантна

Джеральд Форд
(1973-1974)
Gerald Ford.jpg
Джеральд Форд
(Gerald Rudolph Ford)[47][48][49]
1974-1977
посада вакантна

Нельсон Рокфеллер
(1974-1977)
Official Portrait of President Reagan 1981.jpg
Рональд Рейган
(Ronald Wilson Reagan)[50][51][52]
1981-1989
Джордж Герберт Вокер Буш
(1981-1989)
George H. W. Bush, President of the United States, 1989 official portrait (cropped).jpg
Джордж Герберт Вокер Буш
(Джордж Буш-старший; George Herbert Walker Bush)[53][54][55]
1989-1993
Ден Квейл
(1989-1993)
George-W-Bush.jpeg
Джордж Вокер Буш
(Джордж Буш-молодший; George Walker Bush)[56][57][58]
2001-2009
Дік Чейні
(2001-2009)
Donald Trump Pentagon 2017.jpg
Дональд Трамп
(Donald John Trump)
з 2017-
Майк Пенс
(з 2017-)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Republican Governors Association. Wikipedia (en). 2018-11-03. Процитовано 2018-11-26. 
  2. Republican Party (United States). Wikipedia (en). 2018-11-26. Процитовано 2018-11-26. 
  3. ІДЕОЛОГІЧНЕ СТРУКТУРУВАННЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ТА ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЙ США: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ. postua.info. Процитовано 2018-11-26. 
  4. США: розходження між демократами й республіканцями поглиблюються. Радіо Свобода (uk). Процитовано 2018-11-26. 
  5. Biography of Abraham Lincoln. Whitehouse.gov. 12 січня 2007. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  6. Abraham Lincoln – Republic, National Union Party – 16th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  7. Abraham Lincoln (February 12, 1809 – April 15, 1865). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  8. Biography of Ulysses S. Grant. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  9. Ulysses S. Grant – National Union Party – 18th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  10. Ulysses S. Grant (April 27, 1822 – July 23, 1885). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  11. Biography of Rutherford B. Hayes. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  12. Rutherford B. Hayes – Republican Party – 19th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  13. Rutherford B. Hayes (October 4, 1822 – January 17, 1893). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  14. Biography of James Garfield. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  15. James Garfield – Republican Party – 20th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  16. James A. Garfield (November 19, 1831 – September 19, 1881). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  17. Biography of Chester Arthur. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  18. Chester A. Arthur – Republican Party – 21st President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  19. Chester A. Arthur (October 5, 1829 – November 18, 1886). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  20. Biography of Benjamin Harrison. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  21. William Henry Harrison – Whig Party – 23rd President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  22. Benjamin Harrison (August 20, 1833 – March 13, 1901). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  23. Biography of William McKinley. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  24. William McKinley – Republican Party – 25th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  25. William McKinley (January 29, 1843 – September 14, 1901). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  26. Biography of Theodore Roosevelt. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  27. Theodore Roosevelt – Republican, Bull Moose Party – 26th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  28. Theodore Roosevelt (October 27, 1858 – January 6, 1919). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  29. Biography of William Howard Taft. Whitehouse.gov. 2007-03-13. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  30. William Howard Taft – Republican Party – 27th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  31. William Howard Taft (September 15, 1857 – March 8, 1930). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  32. Biography of Warren G. Harding. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  33. Warren Harding – Republican Party – 29th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  34. Warren G. Harding (November 2, 1865 – August 2, 1923). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  35. Biography of Calvin Coolidge. Whitehouse.gov. 2007-03-13. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  36. Calvin Coolidge – Republican Party – 30th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  37. Calvin Coolidge (July 4, 1872 – January 5, 1933). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  38. Biography of Herbert Hoover. Whitehouse.gov. 2007-03-13. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  39. Herbert Hoover – Republican Party – 31st President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  40. Herbert Hoover (August 10, 1874 – October 20, 1964). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  41. Biography of Dwight D. Eisenhower. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  42. Dwight D. Eisenhower – Democratic Party – 34th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 27 лютий 2009. Процитовано 12 січня 2009. 
  43. Dwight D. Eisenhower (October 14, 1890 – March 28, 1969). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  44. Richard M. Nixon. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  45. Richard Nixon – Republican Party – 37th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  46. Richard M. Nixon (January 9, 1913 – April 22, 1994). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  47. Biography of Gerald R. Ford. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  48. Gerald Ford – Republican Party – 38th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  49. Gerald R. Ford (July 14, 1913 – December 26, 2006). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  50. Biography of Ronald Reagan. Whitehouse.gov. 2008-06-25. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  51. Ronald Reagan – Republican Party – 40th President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  52. Ronald Reagan (February 6, 1911 – June 5, 2004). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009. 
  53. Biography of George Herbert Walker Bush. Whitehouse.gov. 2007-03-12. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  54. George H. W. Bush – Republican Party – 41st President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  55. George Bush (June 12, 1924 – ). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  56. Biography of President George W. Bush. Whitehouse.gov. 2007-02-25. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  57. George W. Bush – Republican Party – 43rd President – American Presidents. History. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)
  58. George W. Bush (July 6, 1946 – ). American Presidents: Life Portrait. C-SPAN. Архів оригіналу за 2013-06-21. Процитовано 12 січня 2009.  (англ.)

Посилання[ред. | ред. код]