Смига

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
смт Смига
Вул.Дружби.jpg
Країна Україна Україна
Область Рівненська область
Район Дубенський район
Громада Смизька селищна громада
Код КАТОТТГ:
Основні дані
Засноване 1861
Статус із 1981 року
Площа 3,417[1] км²
Населення 2712 (01.01.2017)[2]
Густота 77,7 осіб/км²
Поштовий індекс 35680
Телефонний код +380 3656
Географічні координати 50°14′24″ пн. ш. 25°45′57″ сх. д. / 50.24000° пн. ш. 25.76583° сх. д. / 50.24000; 25.76583Координати: 50°14′24″ пн. ш. 25°45′57″ сх. д. / 50.24000° пн. ш. 25.76583° сх. д. / 50.24000; 25.76583
Відстань
Найближча залізнична станція: Смига
До райцентру:
 - автошляхами: 24 км
Селищна влада
Адреса 35680, Рівненська обл., Дубенський р-н, смт. Смига, вул. Б. Хмельницького, 37
Карта
Смига. Карта розташування: Україна
Смига
Смига
Смига. Карта розташування: Рівненська область
Смига
Смига

Commons-logo.svg Смига у Вікісховищі

Вул. Дружби
Придорожний хрест — фігура в центрі селища.

Смига (до 1928 року — Кеннеберг) — селище міського типу в Україні, у Дубенському районі Рівненської області. Від 2016 - центр Смизької селищної громади. Селище розташоване за 24 км від районного центру Дубно. Є залізнична станція на лінії Кам'яниця-Волинська — Кременець. Проходить автодорога Дубно—Кременець.

Історія[ред. | ред. код]

Утворилось поселення тут в 60-х роках 19 ст., знаходиться посеред лісів.

У 1890 році власник місцевості граф Берг, котрий жив у Студянці, запрошує з Німеччини і поселяє у Смизі десять сімей німців спеціалістів-клянкарів. Вони із смизького дуба, який ріс в пониззях до Брідка, виготовляли клянки до бочок із пивом, вином та горілкою. Було побудовано два великих склади для готової продукції.

Поселення німців не мало назви. В знак вдячності своєму господарю графу Бергу поселення назвали Кенненберг, тобто за прізвищем двох власників, Кенне і Берга тому, що Берг продав німцеві Кенне ліс. І тут Кенне спорудив тартак і почав розпилювати деревину. Для робітників він збудував два бараки, а потім сюди переселились і лісоруби.

За переказами в 1906 році Берг, а можливо й Кенне, проклав залізницю, але через п'ять років усе це продав барону Струве із Данії.

З часом Стуве розширив потужності тартака, будує вузькоколійку, млин, налагоджує виробництво гонти та інший деревообробний промисел.

Перед першою світовою війною в 1914 р. розвиток господарства-кустарництва починає занепадати. Німці-клянкарі залишають бондарний цех і виїжджають до Німеччини. Із перших поселенців залишаються сім'ї Ухових та Тубесів. На працю в лісопильний цех приїжджають нові поселенці: брати Шпачинські, Капостюки, Загородні. Змінюється і назва поселення. Поміж лісом від сіл Круки і Забара простяглася смуга болота, де знаходилось двоє джерелець-озер біля баби Якубихи, яка була знахаркою і лікувала людей з навколишніх сіл лікарськими травами. Ця смуга болота простягалась аж до Дворищенських і Носовицьких боліт, по яких протікала невеличка річечка Смужка, притока річки Ікви, в якій було дуже багато риби. Іноді в посушливі роки річка пересихала.

І так, від цієї смуги болота, між лісами і виникла назва поселення Смуга, а потім Смига.

В липні 1920 року через село з боями проходили частини Першої кінної армії. Під час першої світової війни від Смиги до Бущі і до Мартинівки були дуже знищені ліси в зв'язку з другою лінією фронту. Про це свідчать ще залишки окопів та вирви від вибухів снарядів. З приходом поляків у 1920 році поміщицькі землі, ліси та маєтки були передані Кременецькому ліцею.

Поляками був запроваджений санітарний стан в містах і селах. У Смизі було розширено лісопильний цех, побудовано меблеву фабрику, паркетний цех, школу, амбулаторію, клуб, костел, кооперативний магазин. Були у Смизі на той час і приватні магазини у євреїв Шапіро та Абрума, кафе та пивний бар у Шкалуди, та дві хлібопекарні у чеха Блага і поляка Ганцешка. Над дорогою Дубно-Кременець існував шинок та фармацевтична фабрика, що виготовляла багато видів спиртових настоїв з трав, плантації яких розташовувались вздовж Брідка від Смиги до Козібродів (недалеко Дворищ). Спирт постачався з Антоновецького горілчаного заводу, відомого на всю Польщу. Був збудований дерев'яний костел з органом і Дім Людовий, котрий згодом довго слугував клубом.

У 1928 році робітники лісопильного цеху брали участь у загальному страйку працівників деревообробних підприємств Волині. Управа фабрики за часів польської окупації переважно складалася із поляків, які, розібравшись в новому положенні, переважно виїхали до Польщі, теж саме зробили кваліфіковані робітники і керівники цехів та відділів.

До 1937 року в Смизі була, одна з найбільших тоді на Волині, реміснича столярська школа, яка випустила чимало добрих фахівців, її згодом перенесли до містечка Вишнівець, щоб збільшити фабрику меблів. У наш час[коли?] фабрика могла забезпечити роботою понад дві тисячі працівників. Але утримати фабрику було неможливо, не вистачало кваліфікованих кадрів. З 1939 року першим радянським директором фабрики було поставлено Шарікова, дуже некваліфікованого і некультурного чоловіка (про період 39-41 років описано в книзі «Ліс приймає повстанців» Під час німецької окупації поселилась ворожнеча між поляками і українцями. Спочатку німці створювали загони поліції з числа українців. І коли поліція, яка була на службі у німців у 1943 році організовано перейшла в діючу повстанську армію ОУН-УПА, німці створили поліцію із числа польських колоністів.

В повоєнний період село почало розбудовуватись. В 70-х роках, коли Смизькій деревообробний комбінат очолював Головньов Іван Семенович, були збудовані нова середня школа, будинок культури, лікарня, село було перейменоване у селище міського типу. Центр селища біля будинку культури, прикрашає велична скульптура Воїна-визволителя, збудована в 1984 році. Авторами цього пам'ятника є скульптор Олександр Євгенович Данилів, архітектор Володимир Степанович Дуванов.

У 1990-91 роках на кошти парафіян був збудований, кам'яний, з дзвіницею Свято-Іовський храм.

Населення[ред. | ред. код]

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[3]:

Мова Відсоток
українська 97,98 %
російська 1,59 %
білоруська 0,36 %
вірменська 0,03 %
угорська 0,03 %

Культура[ред. | ред. код]

У Смизі в радянські часи існував потужний культурний центр в Будинку культури: десятки колективів художньої самодіяльності. Найбільш відомим в Україні колективом став Смизький духовий оркестр під керівництвом Гайдайчука Василя Даниловича. Оркестр, який отримав звання «Зразковий», існує і до сих пір, під тим же керівництвом. Він є лауреатом і переможцем багатьох міжнародних конкурсів.

Персоналії[ред. | ред. код]

Народилися[ред. | ред. код]

Пов'язані зі Смигою[ред. | ред. код]

  • У селі виросли і закінчили Смизьку середню школу брати Мельники (обоє з золотими медалями). Мельник Ярослав Йосипович, член Національної спілки письменників — відомий в Україні і в Європі письменник, автор більше десяти книг, виданих українською, російською, французькою, литовською та іншими мовами. Мельник Олег Йосипович, член Спілки хореографів — керівник народного дитячого ансамблю танцю «Вітамінчики» [Архівовано 18 травня 2013 у Wayback Machine.], переможця багатьох міжнародних конкурсів (м. Київ).
  • Поблизу Смиги був вбитий вояками ОУН(М) колаборант і співробітник більшовицьких органів митрополит Олексій (в миру Олександр Якубович Громадський) (1882—1943) — глава окупаційної Української автономної православної церкви в юрисдикції Московського патріархату, митрополит Волинський і Житомирський, екзарх України (з 25 листопада 1941 року).
Памятник митрополиту Олексію (Громадському)

Учасники Другої світової війни[ред. | ред. код]

  • Форсюк Євген Іванович народився 5 березня 1920 року. Військове звання — рядовий. Призваний на війну у серпні 1945 року. Нагороджений Орденом Слави ІІІ ступеня, медалями «За перемогу над Німеччиною», «За мужність». 13 січня 1945 року отримав легке поранення в ногу. Посмертно нагороджений Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
  • Іванчук Ніна Федорівна народилась в Житомирській області у 1929 році. Учасник підпільно-партизанської боротьби у складі Чернігово-Волинського з'єднання партизанських загонів під командуванням двічі героя Радянського Союзу О. О. Федорова, на посаді санітарки, з 1942 по 1944 роки. В березні 1944 року була контужена. Нагороджена орденом «За мужність», Орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю «Георгій Жуков»
  • Багнюк Лаврентій Дмитрович народився у 1921 році в селі Куликів Кременецького району. Військове звання — молодший сержант. На фронті з липня 1941 року. З 1944 року перебував в 1392 зенітному артилерійському полку Першого Білоруського фронту. Нагороджений орденами і медалями «За перемогу», «За визволення Варшави», «За визволення Берліна», «За визволення Кенігсберга», «За мужність». Тричі отримував подяки від Верховного Головнокомандувача Радянського Союзу Й. В. Сталіна.
  • Лазаренко Василь Гнатович народився 29 серпня 1924 року. Воював у 21 стрілецькому полку навідником з вересня 1943 року по лютий 1944 року. Закінчення війни зустрів у Празі. В 1944 році був поранений під м. Броди. Нагороджений орденом Червоної зірки, Орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За перемогу над Німеччиною».
  • Мартинов Андрій Іванович народився в 1923 році. Військове звання — сержант. В роки війни воював на Другому Прибалтійському фронті в 48 стрілецькій дивізії 117 окремого саперного батальйону. Був нагороджений Орденом Слави, «Знаком пошани», має 100 грамот від командування.[4]

Зображення[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Смига
  2. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
  3. Розподіл населення за рідною мовою, Рівненська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 30 грудня 2018. 
  4. Учасники Другої світової війни. Архів оригіналу за 28 липня 2020. Процитовано 28 березня 2022. 

Посилання[ред. | ред. код]